Найдорожчі у Христі браття та сестри!
Кожного разу, як ми роздумуємо над багатствами та щедротами світу, важливо перш за все пам’ятати, кому належить все це, хто є Творцем земних благ. Свідомий християнин знає, що Господь – Сотворитель наш! Відтак, лише Йому і належить влада над скарбами світу. Ми можемо це лиш використовувати, жити з допомогою матеріяльних благ. Бо, гроші та речі – добрі слуги, але повірте, погані пани! Та на превеликий жаль, якраз ми і не задумуємось над всією небезпекою багатства.

Так, бути заможним не означає гріха чи чогось негідного. Гріхом є те, як людина може зажерливо жити у багатстві своїм, не думаючи про те, яка тінь себелюбства супроводжує її. « Отак, як тінь, ходить чоловік, лише даремне він непокоїться, збирає скарби, і не знає, для кого він збере їх» Пс, 38. Людина шукає розкоші, нагромадження своїх маєтків, влади і визнання, думаючи, що то є звичним процесом вдосконалення власного безтурботного життя, де не стрінуться їй злидні. Звичайно ж, людина переймається добробутом своєї родини, бажає задовільнити потреби, які необхідні для існування. І це оправдовує її. Але, мовити не про це хочу…
Річ в тому, що більшість з нас живучи в достатку – не живе з Богом. Не прямує дорогою, яка обіцяє вічне життя, яка є тим правдивим і єдиним скарбом на Землі. Людина задовольняється своїми грішми, збирає для себе багатства, натомість не багатіє у Господа. Не має на то часу, взагалі не думає про те, що для Господа важливо, як ти прожив своє життя на Землі. Сюди ж належить і те, як ти користав своїми статками, чи зміг подолати, подекуди, їхній згубний вплив. І чи думали ми над тим – «Яка користь людині, що ввесь світ здобуде, себе ж саму погубить чи пошкодить» Лк. 25. Де ж бо є то щастя, якщо людина за нього саму себе занапастить? Тоді статки вже не є радістю, це вже похіть та страх, страх перед лицем злиднів.
Щоб ніколи не стикнутись зі згубним багатством – слід пам’ятати про хворобу духовної пустки у серці: недуга, яка висушує до знемоги Храм Святого Духа, що є у нас; як наслідок ні багатства, ні святости.
Так, Господу не потрібні наші маєтки, Йому потрібне наше відкрите серце, глибокої віри душа. Це для Нього і є справжнім багатством, бо це чистота, яку може і повинен осягнути кожен, спасення свого ради. І лише шляхом праведности ми зможемо збагатіти у Бога. Життя людини не залежить від нагромаджених заощаджень власної кишені, ми не зможемо забрати ці банкноти зі собою у вічне життя. Там, вони нікому не будуть потрібні, будьте певні! І нікому ви не скажете: «Дивись - но – це те, чим я жив ціле життя, заради чого я жив, чого все життя прагнув і що отримав!» Вам же ж відмовлять у відповідь: «Про що мовиш ти, чоловіче? Справжнього багатства ти не осягнув, бо то не діло заробити купу грошей! Гідно їх використовувати живучи з Богом – о це вже щось означає!»
Ми можемо важко трудитись заради того, щоб прожити. Але Богу не потрібний такий труд, який не принесе плоди чи який забере у людини найперше молитву, гідність та честь. Бо як відомо, багато людей стверджують, що не моляться і не ходять до Церкви, бо просто не мають часу. Це не правильно і не гідно звання «християнин». Кожна робота повинна супроводжуватись молитвою, думкою про Бога, чи навіть зі щирим серцем взиванням Його Імени. Це також молитва. Навіть один глибокий погляд на Ісуса означатиме вшанування Його величі.
Не можна посилатись на брак часу, коли це стосується Господа. Він наш найперший Друг, Помічник, Розрадник. Він – наш Спаситель і багатіти в Нього – це велика благодать. Мине час і ви не зчуєтесь, як зрозумієте, як важливо збирати саме Небесні скарби, а вже потім – земні.
Нехай Пресвятая Богородиця все життя перебуває з нами у наших намірах здобути Господні блага і допоможе нам дістатися Неба!

Слава Ісусу Христу!

Анастасія Колосовська

БОГ – ВІЧНЕ ЩАСТЯ

Бог є любов – повнота любові. А в повноті любові є повнота щастя. Будучи нашим Творцем і Батьком, Бог зробив нас подібними до себе і покликав до себе. Він зробив нас учасниками своєї любові, свого щастя. Людина, маючи здатність любити і будучи вільною, прагне безмежної любові і вічного щастя у ній. Таку безмежну і вічну любов вона може знайти тільки у Бозі.

Святий Августин так пише про себе у своїй “Сповіді”:  “Неспокійне  моє серце, аж доки не спочине у Тобі, Господи ”.

При хрещенні в людському серці запалюється вогонь Божої любові.Цей вогонь розгоряється відтак протягом усього життя. А в Божому вічному Царстві ця любов палає вічно.

Готуючись піти до храму, треба обов'язково примиритися з тими, хто щось має проти нас, перепросити всіх, кого ми скривдили. Коли ж не можна перепросити тобою скривджених особисто, то перепроси їх бодай у своєму серці. До церкви треба ходити якнайчастіше на кожне Богослужіння.
Коли йдете до церкви, постарайтесь, щоб ваш зовнішній вигляд був бездоганний, адже ви йдете до Божого дому.
Не потрібно, йдучи до храму, наслідувати на всі лади нашу праматір Єву в раю, яка там не носила жодного одягу. Церква не є тим місцем, де є доречним показувати новинки свого гардеробу чи принади тіла. Одяг наш має бути скромним, чистим і акуратним. Жінкам не бажано йти до церкви у штанах, бо жінці личить носити спідницю, сукню. Не варто також наносити яскравий макіяж, користуватися помадами, особливо тоді, коли ви збираєтесь приступати до Св. Причастя, цілувати св. Євангеліє, ікони. Не варто користуватися парфумами з різким запахом, бо навколо нас є багато вірних, серед яких є люди, які мають алергію на запахи. Часто ми самі можемо спричинитися до того, що через нашу неуміреність ближній не зможе вислухати Св. Літургію.
Чоловікам потрібно подумати про те, чи варто надміру палити перед тим, як іти до храму, вживати спиртні напої, адже вони також приступають до Св. Причастя, цілують св. Євангеліє, ікони. Так само й ті, хто відповідає за чистоту в церкві, повинні якнайпильніше заздалегідь подбати про найбільшу чистоту й порядок у храмі.
Спізнюватися на Богослужіння або виходити з них (без нагальної потреби) до закінчення Літургії не можна. До святого храму входимо тихо і побожно, зі страхом Божим, з вірою, бо ж входимо у святиню, де з нами невидимо перебуває Сам Господь.

Віра в Бога, якого ми не бачимо, а про якого вона нам все каже, є невід'ємною часткою буття людини. Ми бо є творінням, яке без свого Творця, потрапляє у прірву, у ніщо, цілковито губиться. Цю правду наш народ висловив у глибокодумному прислів'ї, яке дуже часто так бездумно цитується: "Без Бога, ані до порога".

Віра, справжня віра, - це ласка, дар. Це не означає, що вона нам звалиться просто з неба. Більшість з нас мусить боротись, щоб дійти до істинної віри, мусить внутрішньо приготуватись до неї. Багато хто не є здатним її прийняти, мовляв, я й так задоволений та не відчуваю жодного неспокою чи туги. Коли ж людина не потопає у власному себелюбстві, тоді вона відкриває для себе та боляче переживає порожнечу та недолугість свого життя. І тоді порятунком стає клич її совісті. Йдучи за тим голосом, людина добачає небосхили, за якими криється Той, якому вона завдячує усе. Вона стоїть перед порогами віри і починає молитися.

У молитві, немов посудина, що призначена наповнитись, відкривається душа людини. Багато дечого та багато хто може прийти на поміч людині, яка шукає правди. Проте остаточне та властиве рішення все ж мусить збутися у нутрі людини. Якщо вона хоче дійсно повірити Христові та Йому довіритись, тоді повинна стати край дороги, кудою проходить мимо Ісус, та закричати, як сліпці: " Господи, щоб очі нам відкрилися!" (Мт. 20,33); або як глухі: "Щоб ми чули!"; або як паралізовані та кульгаві: "Щоб ми могли ходити!"; або як прокажені: "Щоб ми очистились!";або як невіруючі: "Щоб ми увірували!" І тоді як оздоровлені, віруючі можемо запитати Ісуса: " Що хочеш, щоб ми чинили?"

У певному моменті Ісус покажеться тому, хто шукає та просить; він скаже, ким та людина насправді є, та що Він від неї хоче. Тоді тій людині можна вигукнути із глибини серця: "Господь - мій пастир. Нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах дає Він мені лежати; веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. Навіть, коли б ходив я долиною темряви, - я не боюся лиха, бо Ти зо мною. Жезло Твоє й палиця Твоя - вони дають мені підтримку... Добрість і милість будуть мене супроводжувати усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім повіки вічні" (Пс. 23).

З'ясовуючи про нашу християнську віру в Бога, ми можемо прийти до ясного висновку. Сьогодні розпізнати голос Ісуса, йти за цим голосом у багатозвуччі голосів, якими світ нас оточує, нелегко. Ще тяжче довіритись слову Божому та згідно з ним жити, ставлячи його понад закон золота та хліба. Але у цьому Божому слові, що зодягнене в людську одежу, таїться безконечна міць Всевишнього, яку Він дає всім тим, що її не відкидають.

Тому, людина всіх часів - нинішня людина та кожен з нас - може і повинен повірити в Бога. І це буде наймудрішим з того, що людина може вчинити. Вона хоче дійсно бути віруючою, бо про це свідчить туга її серця. Вона повинна бути віруючою, якщо не хоче розпрощатися із сенсом свого буття.

Правдивий християнин мусить бути дійсно віручим, аби він зміг переконатися, яке це велике щастя - вірити в Бога та бути з Ним.

А щоб бути справжнім християнином, треба мати довір'я до Божої Любові, пройнятись цією Любов'ю та жити нею, аби згодом стати вістуном Божого милосердя та служителем радості, яку приносить Христос. Треба прийняти й пречудний дар, яким є для нас Серце Пресвятої Богородиці, віддаючись під Її Покров.

Наша Віра

о.Іван Ортинський

Джерелами постійного обновлення внутрішнього життя, тобто посилення та поглиблення життя з Богом, є Свята Тайна Покаяння (Св. Сповідь) та Пресвята Євхаристія (Св. Причастя).

Свята Сповідь є запевненням, що Господь Бог нам прощає наші провини та, що ми можемо розпочати нове життя у злуці з Його любов'ю.

Приймаючи Ісуса у Пресвятій Євхаристії, ми починаємо жити якнайрозсудливіше. Постановляємо завжди бути готовими до зустрічі з Богом, поводячись так, немов би це була остання година нашого життя. Святе Причастя, до якого приступаємо з вірою, благоговінням та любов'ю, є найуспішнішим середником єдності, згоди та переконливого служіння ближньому, що стає найважливішим внеском у наладнання мирного співжиття на нашій планеті.

Просив я в Тебе, Боже, сили, щоб осягнути успіхів - Ти вчинив мене кволим, аби я був слухняним.

Просив Тебе про здоров'я, щоб довершити великі діла - Отримав слабкість, аби здійснити ще більші.

Просив багатства, щоб бути щасливим - Дістав убогість, аби стати мудрим.

Просив Тебе про владу і славу, щоб мене поважали люди - Потрапив у залежність, аби відчувати потребу в Тобі.

Приязні просив, щоб не бути самотнім - Ти дав мені самотність, аби я полюбив усіх братів.

Просив Тебе те, що втішало б мене у житті - Ти дав мені життя, аби я радів йому.

Немаю нічого прошеного, проте є в мене усе, на що сподівався. І начебто, проти моєї волі, ще не висловлені просьби були сповнені.

З-посеред усіх людей я найщедріше обдарований.

Господи, дякую Тобі.

Молитва

Ти захист мій, Ти Збережеш мене від скрути,

Огорнеш радістю і силою надихнеш,

Ти Знімеш З серця мого тягарі покути,

В твоїх руках я, Боже вирятуй мене!

Навій мене, якими йти шляхами маю,

Будь моїм оком, будь порадою в журбі,

До тебе я в своїй скорботі прибігаю

І сльози каяття приношу я Тобі.

Я вірю в милосердя в Твою щиру поміч,

Що З нього Ти й для мене крапельку зберіг,

Помилуєш мене і Змиєш з мене гріх.

Та не почуєш голосу мого в тім хорі.

Що гучно прославля діла твої усі.

Я лиш люблю тебе у покорі,

У кожнім подисі і навіть у грісі.

Ви всі, що переходите дорогою, погляньте і придивіться, чи є біль такий, як мій біль.

(Плач Єрем. 1, 12)

Представ собі Господа Ісуса як Він висить на хресті. Хрест то амвон великого поучителя; слухай його науки. Сім слів лише сказав Господь Ісус, висячи на хресті, але ті слова є якби сім параграфів Його тестаменту, якби сім променів Божої мудрості, якби сім книг, повних для нас науки і потіхи.

Злість людська зробила все, на що лише можна було здобутися, щоби Господа Ісуса обдерти з честі, відібрати здоров'я, позбавити Його життя. Господь Ісус міг був знищити своїх ворогів одним лише словом. Та Він їм прощає, за них молиться: "Отче, прости їм, бо не знають, що роблять" (Лука 23, 34). З цього наука для нас така, щоби ми не гнівалися, не мстилися на наших ворогів і щоб ми їм завжди прощали.