Нещодавно в церковній лавці побачила книжечку з цікавою назвою «Чи можна спастися в миру?». Її зміст, на жаль, проглянути не одразу встигла, проте це риторичне питання болісно в’їлося в серце. Адже, чи є різниця де ти житимеш – в монастирі чи в миру – якщо ти любиш Бога і ближнього через Нього? То чому ж не можна в миру спастися? Але все ж дала для себе відповідь: не можна.
Це, звісно, зовсім не означає, що ми, миряни, усі не успадкуємо Царства Божого. Проте зважмо на те, що ми вкладаємо в поняття життя в миру. Григорій Сковорода писав: «Кожен є тим, чиє серце в ньому; кожен є тим, де серцем сам», що звучить як відголосок євангельських слів «…де скарб ваш, буде там і серце ваше» (Мф. 6: 21). Отже, наше життя є там, де наше серце. А тому ми можемо, перебуваючи в миру, серцем невпинно наближатися до Бога, намагаючись все життя присвятити Йому, творити угодні Йому справи, любити всіх та невпинно подвизатися. І жити з Богом, перемагаючи в собі мирське.
Свщмч. Онуфрій (Гагалюк) говорить прекрасні слова: «Досягнення святості – це справа не лише монахів, як дехто вважає; до святості покликані й сімейні люди, що володіють різними професіями, живуть в миру, адже заповідь про досконалість та святість дана не одним лише монахам, але всім людям».
Але будьмо чесними з собою: наскільки ми, миряни, працюємо над собою, щоб досягти досконалості? Скажімо, в силу того, що ми живемо в сім’ях, ми не можемо присвячувати себе молитві настільки, наскільки нам би цього хотілося, але чи і присвячуємо ми себе ближнім настільки, наскільки нам цього хочеться? Чи здатні ми на безкорисливі жертви заради інших? Чи не шкодуємо ми себе заради добрих справ? Чи любимо усіх так щиро, як заповів нам Христос? Чи всі справи робимо тільки на славу Божу? І чи не піддаємося гордині, «творячи» добро? Дякувати Богові, таких світлих людей, котрі стали на шлях досконалості, мені Господь подав знати, проте сама похвалитися такою досконалістю зовсім не можу…
Часто трапляється так, що ми, зробивши щось добре, пишаємося собою, забувши, що це стало можливим тільки з благодаті Божої; відмовляємося від молитви та духовних читань заради якогось діла, що мало би приносити користь іншим, та приходимо в недбалість; працюємо для того, щоб забезпечити свої сім’ї, й прив’язуємося до грошей, кар’єри і всього матеріального; і, зрештою, «клопочемося про велике частування», яке і стає самоціллю… Тому прп. Симеон Афонський говорив, що «якщо борешся за життя в миру, то серце саме по собі стає кам’яним, а якщо борешся за стяжання Бога – саме собою серце стає м’яким. А коли сильно забруднишся світом, можеш не встигнути очиститися від світського бруду, коли це життя добігатиме кінця».
Тому деколи ми схильні вважати, що, прийшовши до монастиря, ми одразу «очистимося від світського», при цьому зробити це буде дуже легко. У таких думках немає усвідомлення того, що чернецтво – це не лише спасительна радість, але і важкий хрест, нести який не кожному під силу. А тих же, хто служить Йому, Господь Сам призиває і приводить до Себе. Отже, коли ми, перебуваючи в миру й у сім’ї, мисленно «приміряємо» рясофорний подвиг, думаючи, що так би ми стали досконалішими, то в цьому більше самолюбства й гордині, аніж смирення й бажання догоджати Богові (не говоримо зараз про те, коли людина самовіддано, за покликом приходить до монастиря). Це своєрідна відмова від хреста, покладеного на наші плечі Господом. А прп. Силуан Афонський навчав, що «у цьому світі кожен має свій послух: хто – цар, хто – патріарх, хто – кухар, чи коваль, чи то вчитель. Господь любить усіх, і найбільша нагорода буде тому, хто найбільше любить Бога».
Прп. Варсонофій Оптинський вчить: «є різні шляхи до спасіння. Одних Господь спасає в монастирі, інших – в миру. Скрізь спастися можна, тільки не залишайте Спасителя, чіпляйтеся за ризу Христову – і Христос не залишить вас!»
Отже, Христос не давав різних заповідей тим, «хто носить апостольник, і тим, хто носить білу хустину». Але заповідав нам: «Будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Щоранку ми просимо Владичицю нашу, пресвяту Богородицю: «від Ангелів вища, мене вищим від усього мирського сотвори». Тобто, перебуваючи де би то не було: вдома з рідними, на роботі, на навчанні, з друзями, просімо Бога, щоб підніс наш ум і наші душі до небесного, духовного. Перебуваючи «в миру», возносімося над миром Божою милістю і молитвами святих. Намагаймося побачити в кожному жителі миру «бога після Бога». Тому, говорячи, що в миру спастися не можна, пригадую слова блаженної Матрони Московської (і так само мене навчав мій духовний отець) про те, що монастир потрібно побудувати в своєму серці; тобто світу протиставляється не лише монастир як обитель благочестивих монахів, але й наш загальний «монастир», до якого ми всі приходимо, залишивши світ, - Церква як Тіло Христове, життя у Христі й для Христа. Пригадаймо, що часто диявола називають «миродержцем», що прп. Паїсій Святогорець пояснює так: «диявол править суєтою і тими, хто стає рабом суєти, миру. Адже що значить «мир»? Прикраси, суєтні «фінтіфлюшки», чи не так? Тому під владою диявола є раб суєти. Серце, полонене суєтним миром, що тримає душу в стані, який не дозволяє їй розвиватись, запаморочує розум… Прийнявши у себе мир цей (зсередини ставши «мирськими»), люди вигнали з себе Христа».
«Світло мирянам – монахи, світло монахам – ангели» - говорить св. Іоанн Ліствичник. Ми, як немічні у гріху люди, хочемо бачити ангелів у плоті – і Господь милостиво показує нам їх. Нашим завданням є це світло прийняти, наслідуючи чернече благочестя й самозречену любов до Бога, і намагатися «зодягнутися» в це світло, щоб згодом, удосконалюючись у духовному житті, залишивши мир поза своїм серцем, істинно «зодягнутися у Христа».
Ольга Бойко для Християнського порталу КІРІОС