Дар старості

У 2004-2005 роках увесь світ слідкував за останніми хвилями життя Папи Івана Павла ІІ. Сотні, тисячі молільників збиралися під вікнами Папи в надії знову його побачити і почути. Християни молилися за здоров’я Папи, підтримували його на дусі, виявляли йому свою щиру любов і симпатію. Іван Павло ІІ появлявся все рідше, його виступи були все коротші, видно було як його хвороба все більше прогресувала. Папа довго лікувався, його забирали до римської лікарні Джемеллі. Люди приходили і туди - переживали, плакали, надіялися, молилися. Всі хотіли, щоб Він жив, ніхто не хотів вірити, що  любий Папа може померти. І, справді, Папа жив, заледве піднімав руку, щоб благословити своїх вірних, з трудом промовляв проповіді,  часом задовільняв декількома словами. Вкінці усі могли побачити, як Він старається хоч кивнути головою, послати свою приємну посмішку. Лице Папи все більше покривалося глибокими зморшками, зраджувало його внутрішні болі, загальну слабість та  постійну втому. Світ зупинився у спогляданні глибокої старості Кароля Войтили. Появилися претензії: чому старий Папа не резигнує, чому Він не передасть свою владу іншому. Мас-медіа, необачні політики швидко розповсюдили сумніви. Папа довго мовчав, не відповідав, не реагував. Виступив Кардинал Руїні. Він сказав, що для Церкви старість  є скарбом та великою цінністю, від цього не можна так легко відмовлятися. Чи зрозумів світ символічну і, як видавалося декому, неконкретну відповідь Кардинала?.. Але кожен, десь у глибині душі, відчув, що старість не є чимось непотрібним, випадковим. Старість - це таїнство, старість - це дар Божий.