Монастир Походження Дерева Хреста Господнього Української Греко-Католицької Церкви у Підкамені має давню передісторію, що сягає княжого періоду. Богопосвячене життя у цій місцевості бере початок ще з ХІІ століття. Будівництво обителі пов'язане з пам'яткою природи - Каменем - пісковим останцем заввишки 17 метрів і завширшки 8-10 м із прямовисними стінами.

Результати найновіших археологічно-архітектурних досліджень засвідчують існування на Камені в часах Галицько-Волинського князівства храму, який мав оборонний характер. Відомо, що у ХІІІ столітті князь Данило Романович (Галицький) побудував ряд оборонних пунктів на важкодоступних вершинах (Холм, Львів, Каменець, Данилів, Стіжок та ін.) Ймовірно, до цієї оборонної системи належала й наскельна забудова в Підкамені.

Вруби й підкоси для дерев'яних конструкцій, зафіксовані по периметру каменя на різній висоті, сьогодні дають можливість гіпотетичного відтворення моделі двоярусної споруди (перший поверх - келії, другий - церква).

Галицька ікона Богородиці

Чудотворна ікона Матері Божої з княжого Галича (Крилоса) теж пережила піднесення та занепад.

Її історія сповнена таємниць, чимало з яких донині нерозгадані...

Крилоська Чудотворна ікона Матері Божої, до якої з особливою пошаною ставились наші предки, ймовірно, має певний зв’язок з іконою Одигітрії з княжих часів. І тому не випадково вона була найбільшою святинею церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі. Сюди, на Крилоську гору, щонайменше тричі на рік  (7 липня, на Різдво івана Христителя, 28 серпня, на празник Успіння Пресвятої Богородиці, та 27 вересня, на Воздвиження Чесного Хреста) поспішають тисячі прочан з усієї Галичини, щоб поклонитися Пресвятій Марії й попросити Її про заступництво.

Історія ікони

Господь завжди обдаровує нас своїми ласками. Одна з них — це заступництво та допомога Пречистої Діви Марії. Галичани почали пошановувати Богородицю ще в княжі часи, споруджуючи перші християнські храми на честь Матері Божої. Наші славні предки передавали під Її опіку свої міста, свої землі, свій народ. Стольне у минулому місто Галич не було винятком. Тут 1157 року освятили величний білокам’яний храм — відомий літописний Успенський собор. Галицький володар Ярослав Осмомисл, за князювання якого зводилася святиня, подарував до храму ікону Пресвятої Богородиці. З того часу вона стає покровителькою всього галицького люду.
За переказами, у ХIII ст. князь Лев переніс галицьку ікону до Львова, де вона прославлялася чудами. За іншими свідченнями, чудотворна ікона перебувала в Галичі аж до ХVII ст. Під час одного з турецьких нападів, коли церква згоріла, ікону знайшли в лісі поблизу с. Сокіл і перенесли до тамтешнього монастиря. Відтак на початку ХVIII ст. єпископ Йосиф Шумлянський повертає чудотворну ікону до Крилоса у новозбудовану церкву Успіння Пресвятої Богородиці, де вона, переживши численні пожежі, напади завойовників, перебуває й досі. Правда, чудотворний образ не раз переписували, але це не заважало святині творити чуда, утверджувати галичан у вірі, надавати їм сили та снаги.

Костел Святого Миколая (Миколаївський костел)

Будівництво Миколаївського костелу

В 1899 році на вулиці Великій Васильківській почалося будівництво католицького костелу в стилі неоготика за конкурсним проектом молодого архітектора Станіслава Валовського.

Андріївська церква – перлина Києва

Когда Андрей учил в Синопе и прибыл в Корсунь, узнал он, что недалеко от Корсуня есть устье Днепра, и захотел отправиться в Рим, и проплыл в устье днепровское, и оттуда отправился вверх по Днепру. И случилось так, что он пришел и стал под горами на берегу. И утром встал и сказал ученикам, которые были с ним: "Видите ли горы эти? На этих горах засияет благодать Божья, будет город большой, и соорудит Бог много церквей." И сойдя на горы эти, благословил их, и поставил крест, и помолился Богу, и сошел из горы этой, где со временем будет Киев, и пошел вверх по Днепру...
Так Нестор-Літописець в "Повісті врем'яних літ" розповідає легенду про перебування першого з апостолів Христа на київській землі.

Міфи та легенди

Багато легенд пов'язано з місцевістю, де нині знаходиться Андріївська церква – прославлений пам'ятник архітектури XVІІІ сторіччя. Тут було найдавніше поселення, засноване полянським князем Києм разом зі своїми молодшими братами Щеком, Хоривом і сестрою Либідь, це поселення пізніше перетворилося в місто Київ. У давні часи на височині правобережного Дніпра в районі Андріївської гори перебувало слов'янське язичеське капище головного слов'янського бога Перуна, оточеного іншими богами язичеського культу. Лівіше перебували князівські палаци, а згодом і Десятинна церква, побудована при князі Володимирі – перше кам'яне спорудження Київської Русі.

Молитва – наче запалена свічка, що освітлює Божою благодаттю шлях земного життя людини. Водночас, коли запалюється молитовна свічечка  покаянням, проханням, прославленням Бога, Господь милостивим оком спогляне на землю, забуде про праведний гнів і згадає про милість до грішників. Щаслива та земля, де молитва лунає часто; блаженна та сторона, де молитва возноситься до Небес безнастанно… І коли роздумуємо, дорогі браття і сестри, що християни моляться двічі чи тричі на день, коли помислимо, що збираємося разом на молитву до наших парафіяльних храмів в неділі і свята, то побачимо, що багато молитов возносить християнський рід до Творця. Але пізнаємо також, що молитви ці не є безнастанними. Не горить постійно свіча нашої молитви, освячуючи гріховний морок довкола нас і умилостивляючи щохвилинно нашого Господа…

Але можу сміливо запевнити Вас, дорогі у Христі, щасливий наш край, бо в ньому є місця, де свіча молитви не гасне ні на мить – це святі монастирі..

Вся Україна – щаслива земля, бо в кожному куточку її, на сході і заході, півночі, півдні і у центрі є монастирі. І наш Прикарпатський край багатий на святі місця, через які Господь зсилає на землю і її жителів свою Небесну Благодать.

Одним із таких місць є Свято-Михайлівський чоловічий монастир у селі Підмихайля Калуського району.

Кожного разу,  коли    заходжу в якийсь храм, мене охоплює дивне відчуття: ніби я відриваюся від цього шаленого світу з його проблемами, сірою буденністю, людською черствістю і байдужістю. Глибоко в душу проникає спокій, умиротвореність. Зрештою, це діється зі мною не лише в діючих  церквах. Так почуваюся я і на старих цвинтарях, і в храмах, у яких давно не відбуваються Богослужіння.  Дух старовини, величезна віра наших предків надзвичайно впливають на мою свідомість.

У нашому районі є чимало таких місць, пам'яток історії та архітектури, які притягують своїм магнетизмом, надзвичайною аурою…

Вони могли б мати величезне значення для формування світогляду у молоді, зміцнення її віри.

Коли я  вперше побачила костел у Кукільниках, була вражена його красою і величчю. Проте дізнатися щось про історію цієї дивовижної краси споруди не мала можливості протягом  кількох років. Нарешті, доля звела з людиною, яка значну частину свого життя віддала справі дослідження історії рідного села  і, зокрема, костелу. Це Петро Васильович Хміль, вчитель - пенсіонер, краєзнавець, колишній директор Кукільницької школи. Свого часу він по кілька місяців працював над зібранням історичних відомостей в Івано-Франківському та Львівському архівах. У нашій області дуже мало даних про Кукільницький костел, проте у Львові зберігаються унікальні джерела про храм від часу його спорудження.

Петро Васильович стверджує, що костел у Кукільниках — унікальна за своєю значимістю пам'ятка архітектури нашого краю. Його збудовано ще у ХV столітті. Крім своєї основної, він мав ще й оборонну функцію: був обгороджений захисним муром,  товщиною до метра, а входові (вхідні) двері у ньому були лише з півдня та півночі. Під час нападів на нашу землю  татаро-монголів у підземеллях костелу  переховувалися не лише місцеві магнати, а й галицька шляхта. Костел мав підземне сполучення з панським маєтком, який стояв недалеко на горбі. Стіни у споруді надзвичайно товсті (2 метри), всередині у них вмуровані збани. Через те у храмі потужне ехо, відправи було чути далеко за межами населеного пункту.

Уперше святиня зазнала величезної  шкоди під час чергової навали татаро-монголів. І аж у 1870-80 роках польський живописець Ян Санока здійснив капітальну реставрацію храму. Ще й досі на стінах костелу зберігаються фрагменти ікон, писаних ним. Художник створив незвичайної краси  престол, схожого на який не було у нашому краї.

З Польщі до костелу завезли орган, який мав таку силу звучання, що під час Богослужіння його було чути аж до Більшівців.

На початку ХХ століття костел також відіграв важливу роль у житті села. Катехита Микульський, який правив тут  у двадцятих роках,  дуже добре ставився до сільських трударів. За роботу на полі, що належало костелу,  він платив чималі гроші, поважав їх. Біля костелу було відкрито "Дом  людовий", який виконував функції нинішньої "Просвіти".

Остаточно костел було  закрито у 1961 році. Святиня залишилася нікому не потрібною будівлею посеред села, під дощами і вітрами, снігопадами і завірюхами, без даху. Нині німий свідок важливих історичних подій споглядає з горбочка, на якому розташований, на село, що також помалу вимирає.

Цікавлюся, невже нікому зайнятись реставрацією костелу? Адже у нашому районі є лише один, схожий за величчю і значимістю, костел — костел кармелітів у Більшівцях. Проте більшівцівська святиня реставрується за кошти  Міністерства культури  Польщі. Хоча і він зазнав значної  руйнації і часом, і мешканцями селища, які розбирали монастирські мури, виривали віконні рами, двері, знімали водостічні труби для своїх потреб. Нині зроблено вже чимало  робіт  по відновленню храму.

Кукільницькому ж костелу, боюся, уготована інша участь. Хоча вже кілька разів до села приїжджали поляки, оглядали пам'ятку, фотографували, проте, на жаль, про ніяку реставрацію мови не було.

Років п'ятнадцять тому була спроба вберегти  костел  хоча б від згубної дії дощів та снігу. Привезли бляху, навіть накрили нею частину даху… Але за ніч якісь "добродії" (звісно ж місцеві) розкрили дах і розтягнули бляху. Відтоді й стоїть він під відкритим небом. Час у парі з примхами погоди робить свою справу. А ще —  місцеві вандали. Бо як же назвати тих представників молодого покоління, які зверху по фрагментах ікон вимальовують і пишуть таке, від чого інколи мороз іде поза шкірою. А деякі "спортсмени" ухитряються по карнизах видертися аж під склепіння костелу, аби там залишити свої "автографи"!

Душа болить, коли бачиш таке ставлення до святих місць. Адже не важливо, хто збудував храм: православні, греко- чи римокатолики. Це ж Божий дім! А віримо ми всі в одного Бога. І любимо хизуватися своєю вірою перед  ближніми, часом вчиняючи таке, що  ніколи не зробила б людина, яка не вірить ні в кого і ні в що.

У нашому районі є чимало напівзруйнованих храмів. Є маленькі костели, які, звичайно, поступаються Більшівцівському та Кукільницькому, наприклад, у Блюдниках. Це невеличкий родинний костел. Але і його будували на прославу Божу.  Нині він так само в жалюгідному стані. Нікому       зайнятися відновленням і цього маленького, проте надзвичайно гарного, костелу.

...Краса врятує світ.... Це придумала не я. Так казали ще наші предки. А що ж рятуватиме наш грішний світ,  коли ми мовчки спостерігатимемо, як нищиться, зникає з лиця землі краса?..

19 серпня, на свято Преображення Господнє, парафіяни церкви святого Володимира міста Галича  з ієреєм Іоаном Кузем, деканом Галицьким УАПЦ, вирушили в паломницьку подорож до Угорницького Свято-Преображенського чоловічого монастиря.

Про Угорницький монастир згадується, що заснований  він 1560 року. З цього монастиря десятирічним хлопцем розпочав своє віддане і плідне служіння Богові і Пресвятій Богородиці преподобний Іов, ігумен  Почаївський, нині канонізований православною церквою. За писемними згадками, прийшов він сюди десь 1561 року. Прожив і прослужив у цьому монастирі Іов 30 років, а пізніше за прохання Костянтина Острозького був переведений в Дубенський монастир.

Невеличке село на Стрийщині – Воля Довголуцька – уподобала собі Богородиця для об'явлення. З розповідей місцевих жителів дізнаємося, що сталося це в першій половині XVIII ст. Селянин Матвій Кліщун їхав у поле возом, запряженим волами. Коли він проїжджав урочище Грабники, воли раптом зупинилися і впали навколішки. Як не намагався господар змусити їх їхати далі, зусилля його були марні. Тією ж дорогою проїжджав господар Михайло Білан. Пан Кліщун розповів йому, що сталося, і тоді він впряг ще свою пару волів у віз. Нарешті той зрушив з місця і селяни разом поїхали у село. День добігав кінця, а дива продовжувалися. Коли у далині показалося село, чоловіки побачили дивну заграву і вирішили що це, мабуть, пожежа. Тільки під'їхавши ближче, зрозуміли, що помилилися – це палаюче світло виходило не від будинків, а від дивної панни з дитятком на руках, яка з'явилася їм в лісній долині. Сяйво проникало глибоко в душу і дарувало небесний мир і радість. Не було сумніву, що це сама Матір Божа так ласкаво до них зверталася. В цей час селяни щиро молились як ніколи. Потім очевидці чуда поспішили в село. Видіння справило на них таке велике враження, що свідки, за порадою священика, в деталях розповіли все одному здібному маляреві, і той зобразив Божу Матір з дитям - Ісусом на іконі. Історія не зберегла його імені, а ось ікона прославилася численними чудами. Її помістили на чільне місце у церкві, і до неї сходилися прочани звідусіль просити у Небесної Цариці заступництва і допомоги.