Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Дорогі брати і сестри!

Ось і закінчується перший, найбільш піднесений, радісний період богослужбового року. Завершується час, який вимірюється великодніми святами з одного боку і днем Зіслання Святого Духа – з іншого. І ніби підсумок цього великоднього циклу, який осявається світлом воскреслого Христа, постає перед нами найбільша таємниця Церкви – таємниця триіпостасности Бога.

Скільки спокус виникало перед християнською спільнотою за ці дві тисячі років довкола вчення про триіпостасність Бога – про Пресвяту Тройцю! Справді, наша людська логіка відштовхує це розуміння. Ми не можемо уявити собі, як це: Бог, невидимий, неосяжний раптом стає людиною! Як це так: Він є єдиним, неподільним – і раптом являється у трьох різних Особах! Невидимого і всемогутнього Отця, Творця неба і землі. Духа Святого, благодатні дари Якого наповнюють життєдайною силою Церкву. І найближчого до нас, даного нас за дорогу до Неба, Сина Божого Ісуса Христа, Котрий прийняв тіло, воплотився для того, щоб пройти весь шлях людини. І не тільки Самому повернутися до Отця – Він ніколи не був відділений від Отця, – але нам показати той шлях, який нас усіх, синів і доньок божих, веде до Отцевого дому, до Небесного Царства.

Наша людська логіка бунтує. Ми шукаємо своїх контрарґументів. А їх легко знайти, бо наш життєвий досвід не може дати нам логічного пояснення того, що ж таке є Пресвята Трійця.

Вчення про Тройцю дається нам як догмат, як Божий дар, як те, що ми можемо прийняти і не зобов’язані розуміти. В світі є багато речей, які ми не розуміємо. Я, наприклад, абсолютно не розумію, як влаштований комп’ютер, але я на ньому працюю. Більшість із нас погано уявляє собі, як з’являється електричне світло, але ми всі користуємося електроенергією. І багато-багато чого ще ми не розуміємо, але одержуємо. Одержуємо від інших людей, які краще за нас знають кібернетику, електротехніку, від винахідників, які досягають відкриттів осяянням свого розуму. Але тепер поміркуймо над тим, наскільки вищий за нас усіх є Бог! І Він, не принижуючи нас, дарує нам вчення про Свою Істоту, про Свою триіпостасність і неподільність.

За розуміння цього, за осягнення духовними очима цієї таємниці треба боротися! “Я не мир принести прийшов, а меча” (Мт. 10:34), – говорить Христос. Цей меч не треба розуміти як знаряддя війни. Це - війна духовна: війна із спокусами, зі своєю людською слабкістю, із тими згубними настроями, які найчастіше виникають у нашій свідомости. І ми мусимо їх долати.

Недарма за тиждень до Дня Пресвятої Тройці церковним календарем нам пропонується згадка про одне найсерйозніше випробування Церкви, яке мало не закінчилося глобальним розколом. Сьогодні ми згадуємо отців Першого Вселенського Собору, який відбувся в Нікеї 325 року. Цікава річ: протоколи собору до нас не дійшли, ми не знаємо напевне, хто був його делеґатом, ми маємо тільки його ухвали. Але церковна традиція зберегла символічне число учасників цього собору: 318. Чому саме триста вісімнадцять? Відповідь знаходимо, читаючи першу книгу Біблії – книгу Буття (Бут. 14:12-16). Коли Лота, Авраамового племінника, захопили в полон, Авраам зібрав триста вісімнадцять воїнів, наздогнав напасників, переміг їх і повернув свого родича.

Ситуація ніби повторювалася. Але викрадали не одного з наших родичів – викрадали правду! І викрадав не якийсь явно ворожий діяч. Ні! Арій, який здійняв чи не найнебезпечнішу єресь, був шанованою в церковному середовищі людиною. Його визнавали за талановитого поета, за аскета. І майже ніхто не міг помітити, як за цією зовнішністю, за іміджем, який пропонувався людям, приховувалася самовдоволена, гордовита людина. І ця гординя вчинила із Арієм те саме, що колись – із батьком будь-якого гріха дияволом.

Арій повірив у свою всемогутність, у всемогутність свого розуму. Він починає доводити, що Христос, мовляв, не може бути Божим Сином і Самим Богом: Він нібито тільки частина творіння, обдарована Богом особливими дарами, які відрізняли Його від інших людей, але ж ніяк не Друга Особа Пресвятої Тройці.

Церква була молодою, ще тільки виходила з підпілля, із доби переслідувань. Важко було знайти освічених богословів, та й богослов’я як наука щойно формувалося. Ну яке могло бути богослов’я в часи, коли небезпечно було визнавати себе християнином! Часто освічені люди ховалися від переслідувань і боялися вступати в християнські громади. І ось тоді у Нікеї, великому портовому місті, де була заміська резиденція імператора, імператор Константин, який сам щойно почав прихилятися до християнства і намагався розібратися в тому, що ж це за віра, – збирає єпископів з усієї Церкви. Шляхом тривалих дискусій вони і відстоюють правду. Засуджується аріянство. Починає формуватися той Символ віри, який ми і сьогодні будемо співати на Службі Божій і який повторюємо (принаймні, повинні повторювати!) щодня: “Вірую в Єдиного Бога Отця…”. Разом з Отцем ми сповідаємо віру і в Сина Божого Ісуса Христа, і в Духа Святого, “що від Отця походить, що Йому з Отцем І Сином однакове поклоніння і однакова слава” (Символ віри).

Так формуються засади церковного вчення. Формуються у боротьбі. І саме Перший Вселенський собор дає нам приклад невпинної боротьби за істину, яка є покликанням Церкви, покликанням кожного з нас. За істину боротися важко. Важко не відкидати відразу те, що для нас незрозуміло, а намагатися розібратися в ньому. А найважче – повірити чужому авторитету. Ось тут і проходить вододіл між християнином і людиною, яка тільки цікавиться церковним життям. Християнин починається там, де людина вірить Церкві, вірить у її вчення, покладається на її авторитет, приймає те, що дарує Церква. Християнин уміє скромно оцінити свої можливості і не вважати свій розум всеосяжним. Він з пошаною ставиться до всемогутности Божої і приймає догмат Пресвятої Тройці як дар цієї всемогутности нашій людській обмеженості.

Бог не принижує нас. Навпаки, Він кличе нас вперед дорогою пізнання. Але Він нагадує, що пізнання таємниць відкриється нам вже після подолання нашого земного шляху, – на Небі. Воскреслий Христос вчить нас іти з Ним, не тікати у хвилину сумнівів, не вагатися, приймати те, чому Він вчить. І навіть Христова молитва (Ін. 17:1-13), яка сьогодні читалася на Літургії – хіба вона обов’язково повинна була виголошуватися вголос? Ні, звичайно. Напевно, що Отець і так чув Свого Сина. Але для тих учнів, які оточували Ісуса, для зовсім юного Іоана, Заведеєвого сина, якого ми звемо Богословом, – для них Христос підносить Свій голос, дає їм відчути й повірити, що ми всі можемо бути одним, як єдині Отець, Син і Дух Святий.

Умовою цієї єдности є непохитна віра. Віра у триіпостасність Божества, яка відкривається нам через Ісуса Христа і кличе нас, нáтхнених благодаттю Святого Духа, продовжувати свій шлях, не вагаючись, не тікаючи в хвилини сумнівів з цього шляху, до Батьківської оселі, куди кличе нас Небесний Отець і Творець всесвіту. Амінь.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)