Дорогі у Христі, сьогоднішня Четверта неділя Великого посту говорить нам про подію, яка стосується співстраждання батька за свого сина, яким оволодів дух, що мучить людину, дух, який не дає їй можливості самореалізації, дух, що позбавляє її спілкування не лише з Богом, але й практично будь-якого контакту із людьми. Це - дух, що його називає Євангелія «дух глухий та німий». Батько, розуміючи, що його син страждає, хоче добра своїй дитині й приводить на оздоровлення до Ісуса.

Цю взаємодію людини та Бога, де Господь завжди першим подає руку, можемо спроектувати на відношення людини до довкілля, яке, будучи Божим творінням, терпить та зазнає знущання від рук людини, яка покликана його захищати, піклуватись ним, а іноді і реанімувати, приводячи до життя, на зразок того, як сьогодні Христос оздоровляє молодого хлопця.

Ця екзеґеза на уривок із Святого Євангелія хоче нам показати, на яких засадах базується Божа опіка сотвореним світом та людиною; а саме на засадах справедливості, поміркованості та люблячого ставлення до всього того, що сотворив Господь. Спробуймо відкрити це Євангелія і побачити інший ракурс сьогоднішнього Божого звернення, побачити його у призмі нової провини цього часу – екологічного гріха.

Бог, творячи світ, дає йому життя і ставить людину у голові цього буття, даючи їй завдання «доглядати та панувати». Людина ж, яка створена на образ і подобу Божу, мала б своїм єством відображати ту гідність, ту відповідальність, яка на неї покладена, й у своїй реалізації Божого плану має наслідувати діла Божого творіння, тобто його примножувати, а не руйнувати. Саме процес руйнування та знищення довкілля уподібнює нас, людей, до сьогоднішнього сина, якого привів батько до Христа, який опанований глухим та німим духом. Сьогодення, власне, є опановане тим духом, який не дозволяє почути, а навіть почувши, залишитись байдужим та «німим» в питаннях бережного та відповідального ставлення до довкілля. Це - час, коли земні надра спустошуються, атмосфера і сама земля, котрі безжально забруднюються, стають несприятливими для проживання і всі ми, споглядаючи на це все, не вживаємо жодних заходів запобігання та протиставлення, бо частіше є «глухими» та «німими», ніж навпаки.

Як актуально в сьогоднішньому коментарі є підкреслено залежність людини від води. Вода, що є не лише джерелом життя, але й символом, під яким розуміємо Божу присутність. Диявол, який є батьком брехні, намагається не тільки позбавити нас спілкування із Христом – «джерелом води, що дає життя вічне», але й хоче змусити нас нарікати на нього через нестерпні умови життя без води, нашіптуючи нам: «Чи справді ми господарі цього світу? Чи нам дозволено усе? І що за наші вчинки ми не понесемо жодної відповідальності, бо ми є улюбленими та є вершиною Божого творіння».

Так ця спокуса є дуже велика і, мабуть, більшість із людей бажали б прийняти цю пропозицію та стати «володарями світу цього», яким можна усе, без жодної відповідальності. Та ця дорога - в небуття, це - шлях на самознищення. Бо людина віри свідомо розуміє, що на чолі усього є Бог, а ми є виконавцями Його волі, яка говорить нам, що маємо дбати про буття, впорядковувати його, а не псувати та руйнувати.

Все це людина зможе виконати у тому разі, коли дозволить тій Божій Благовісті замешкати у своєму серці, побороти спокуси байдужості та чинити діла милосердя, особливо в часі Великого Посту. Амінь.

о. Роман Романович, Київська архієпархія УГКЦ

Дана проповідь була підготована в рамках проведення Великопосної ініціативи «Екологічне навернення для порятунку створіння» 2015.