Дорогі брати і сестри!
Як і кожна притча, ця історія про лихих виноградарів – невдячних робітників у винограднику Пана (Мт. 21:33-42) – має різні рівні сприйняття. І залежить її сприйняття від часу, від обставин. Ця притча адресована всім нам і допомагає відчути, скільки ж саме форм присутности Господаря є в нашому житті і скільки тих виноградників, в яких ми маємо працювати, постає перед нами.
Безперечно, виголошуючи цю притчу при Єрусалимському храмі в присутності книжників, членів синедріону, Спаситель адресував Свої слова передусім їм, застерігаючи від недбалого ставлення до того Месії, Якого вони ж самі проповідували, Який приходить не просто як сповісник про виповнення Завіту, але як Син – друга Особа Пресвятої Тройці, що приходить від Отця – Господаря всього творіння.
Коли ми будемо пригадувати самі обставини виголошення притчі, то стає зрозумілим, що вона адресована не тільки до провідників, а, загалом, усього вибраного народу Старого Завіту, до народу, котрий був введений у Обіцяну землю як у найкращий Господній виноградник і, одначе, не виявив достатньої вдячности та, зрештою, - у своїй більшости - не прийняв Сина, а потім, підбурюваний власними керманичами, прирік Його на хресну смерть.
Але це тільки перший шар, який виростає із нашого прочитання Євангелія. Коли ж ми прочитаємо притчу в контексті власного життя, то побачимо, що ця притча стосується всіх християн. І ширше – всіх нас, людей, як частини творіння, як «вінця творіння», поселених у цій прекрасній землі, щоб дбати про неї, щоб працювати, пам’ятаючи про майбутню зустріч із Господарем, Якому ми зобов’язані будемо дати звіт за свою працю.
Постійною небезпекою, яка на нас чигає, є оманливе уявлення про те, нібито ми самі є господарі цього винограднику, нікому не підзвітні й маємо працювати тільки на себе. Мірою ж зростання технологічної оснащености людства, мірою зростання наших з вами споживацьких можливостей і апетитів ця притча все більше і більше стосується нас з вами як недбалих користувачів цієї землі. Бо зростають наші амбіції, і ми починаємо хизуватися своєю могутністю, можливістю до невпізнання змінити землю, зробити те, чого не могли і уявити собі люди кілька поколінь тому.
Але ми лишаємося тільки робітниками! Хоча добрий Господар цього виноградника в безмежній любови до нас чекає, щоб ми самі схаменулися, знов і знов посилає до нас Свої напучення не тільки в особах праведників і проповідників, але й через стихійні лиха, знамення, війни – через усе, до чого призводить наша з вами людська недбалість. А ми недостатньо реаґуємо на це і забуваємо, що врешті решт зустріч із Ним таки відбудеться…
Але є ще один вимір, який сьогодні, напередодні початку навчального року, особливо для нас близький. Бо з самого початку створення вищих шкіл в Україні їх завжди порівнювали із виноградником. І коли говорили про Києво-Могилянську колегію – Софроній Почаський писав про неї як про сад, насаджений Петром Могилою на Дніпрових берегах. І про наш Харківський колеґіум – першу вищу школу в Харкові – також говорили як про сад наук. У цьому саді працюємо фактично всі ми: і учні, які йдуть до школи вчитися, і викладачі, які навчають їх там, і дідусі, бабусі, батьки – всі ті, хто дбає про учнів, хто допомагає їм, підтримує в їхньому намірі навчатися або додає того наміру, коли його бракує.
Це також сад, у якому кожен із тих, хто туди приходить, стає робітником. Кожному виділяється свою сфера праці, але всі ми маємо там відведену власну ділянку. І там, як ніде інде, маємо пам’ятати про Господаря, який чекає від нас плодів! Плодів, які ми маємо віддати Йому в своєму християнському служінні у світі: через поширення знань, які ми здобуваємо, через ефективне використання тих навичок, які даються нам у школі, через навчання вчитися і вчити, примножуючи інтелектуальний потенціял, який і складає сад знань людства.
Можна змарнувати роки навчання, можна недбало ставитися до своїх обов’язків викладача, формально підходити до них, забувати, що кожен викладач – хай би якою не була деідеологізованою школа – все одно є насамперед вихователем, зразком для своїх учнів. Кожен із нас, хто стикається з учнями, може своєю холодною іронією або ще більше – байдужістю – зруйнувати їхнє бажання бути добрими робітниками в цьому саді наук. А може заохотити їх і стати таким чином співпрацівником у найбільш важливій і відповідальній сфері людської культури: в здобутті знань.
Знання ніколи не нівелюються. І сьогодні, у ХХІ столітті, більше, ніж у будь-якому попередньому столітті, знання стають найкоштовнішим із товарів, які поширюються у сучасному світі. Їх треба вміти здобути і гідно використати. Але знов-таки використати на славу Божу, а не марнувати їх, дбаючи тільки про себе, про власний авторитет, кар’єру, про технологічне зростання, яке може обернутися катастрофами – і екологічними, і техногенними, які спостерігаємо ми в останні роки.
Тож і сьогодні, в передостанній день перед початком занять, ми молимося, щоб Господь дав усім викладачам, учням, студентам таланту бути добрими робітниками у цьому Господньому виноградникові. І не забувати, що єдиний справжній Господар його є Сам Творець, а кожен із нас усіма своїми вчинками має складати звіт перед Ним, пам’ятаючи про неминучість майбутньої зустрічі та про застережливий приклад лихих виноградарів, які не зуміли гідно оцінити честь і право, дані їм: бути робітниками у ділянці, виділеній їм Самим Творцем. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)