Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Дорогі брати і сестри!

Кожен із нас у дитинстві часто повторював своїй мамі слова любови. Вони лунали особливо палко, коли нам чогось хотілося: чи цукерок, чи піти на вулицю погуляти. А потім ці слова якось ставали все рідшими і рідшими. Мама ж старішала і потребувала від нас допомоги, участи. Вже треба було не тільки говорити слова, а бути з нею, обирати: чи піти на свято із друзями, чи залишитися з матір’ю; чи поїхати працювати де-інде, чи лишитися вдома на праці, яка менш оплачувана, але дозволяє бути із своїми рідними людьми.

Це випробування дає нам перевірку ціни нашої любови: чи не були порожніми ті слова, чи не відкинуло їх життя, як таку собі сухозлітку з нашого людського індивідуалізму. Бог дає нам перевірити любов до матері, до Церкви на дуже конкретних прикладах.

Недарма Спаситель зі словами: «Оце мати твоя» (Ін. 19:27), які, серед останніх, Він промовив на хресті, залишив нам Свою матір Матір’ю Церкви. І Він постійно дає нам відчути цю материнську опіку. Як наша рідна мати намагається захистити нас від усіляких земних лих, нехай у неї і стає все менше і менше сили, так і Матір Божа лишається із нами в день турбот, в день нашої скорботи. Вона деколи не може змінити чогось у нас, але вона допомагає нам змінитися самим, захиститися від зла. І недарма вона, за Божим повелінням, явила себе перед людьми тоді, у Влахернському храмі, в день, який ми сьогодні згадуємо. Вона, як мати, ніби пелюшками, оповиває нас усіх своїм мафорієм – шаликом, який стає в цю мить подібним до хмари, що простягається над усім людством.

І дуже закономірно, що вже від самих початків християнства наші предки, які принесли досвід шанування Божої Матері із Візантії, з Константинополя, прийняли це не просто як одну з основних ознак нашої традиції. Вони прийняли це за вияв власного синівського обов’язку дбати про матір і бути завжди із нею.

Саме тому шанування Покрови Пресвятої Богородиці народилося у княжому, дружинному середовищі і передавалося потім нашим козакам. А в ХХ столітті воно ввійшло в ідеологію захисників України. Стало ж воно нашим національним святом – Днем захисника Вітчизни – не тоді, коли президент Петро Порошенко видав запізнілий указ. Шанування Покрови, як свята українського війська, почалося тоді, коли наші воїни-патріоти, починаючи з осені - зими 1942/43 років і далі, стали збройно на захист залишених - під натиском гітлерівців - Червоною армією краян на Волині, в Галичині і навіть в наших землях. Бо Українська Повстанська Армія доходила і сюди – на Луганщину, на Донбас, де діяли деякі її підпільні підрозділи.

Сьогодні вперше в нашій з вами історії це свято стає святом загальнонаціональним. Дорога від Харкова до Сватового вже прикрашена білбордами зі словами пошани до захисників Вітчизни. І всі ми, нарешті, дочекалися, що цей день, свято Покрови, став вихідним днем.

Але що цьому сприяло? Велика трагедія, яка нині спіткала наш народ! Війна, яка мало що не дійшла до цих земель і вже торкнулася Сватівського району, відібрала в нас Крим, частину Донбасу і продовжує лютувати на нашій землі, забираючи сотні і сотні життів найкращих наших співвітчизників. І ця війна ставить знову перед нами питання: «А чи любиш ти мене справді?» (Ін. 21:15-17). Бо слова про любов до Церкви, любов до Матері Божої, любов до Господа залишатимуться порожніми, доки ми не постанемо перед необхідністю на ділі виявити цю любов. А це значить – захищати те, що для нас святе, не дати загарбникові прийти на нашу землю і сплюндрувати її. Ми вчимося захищати свої цінності, свої храми, свою мирну працю, свої сім’ї, свою мову і культуру – все те, що складає для нас земний вияв материнської присутности Богородиці у нашому повсякденні, не тільки в храмі.

Бо наша пошана до Пречистої Діви, любов до Господа виявляється, як і в кожної дорослої людини, не стільки в словах любові (мабуть, більшість із нас рідко каже ці слова), як у справах. У справах милосердя, у турботі про ближнього, у рішучости захищати святині, серед яких – і наша батьківщина.

Сьогодні ми дякуємо Богові за те, що Він, в Своєму милосерді, подарував нам саме це свято. Бо ми, християни Руси-України, були першими, хто його запровадив. Від нас воно пішло і на Схід і Північ, і навіть – на Південь. Адже вже у ХІХ столітті греки від нас прийняли цей день.

Господь дуже добре виявляє наші - завжди дитячі - почуття любови до тієї Матері, яка є рідною для кожного з нас, як рідними для кожного з нас є наш дім, наша батьківщина, наша Церква. І коли ми сьогодні після грізних років, які відшуміли над нашими головами, відновлюємо ці святині, саме це і має бути нашим знаком подяки Матері, подяки Богові. Знаком того, що ми не хочемо залишати її без догляду, що готові завжди бути з нею і не забувати слова, які любили повторювати їй у дитинстві.

Наша любов завжди мусить бути конкретною і мужньою. Бо наша мати, наша Церква, наша родина, наша батьківщина, наш народ потребують від нас повсякчасної участи, повсякчасного діяльного свідчення цих слів. Бо віра без діл мертва (Як. 2:26).

І Матір Божа дає нам видимий знак своєї Небесної опіки, щоб допомогти нам відчути потребу цих діл. Наших реальних, конкретних, християнських справ, якими ми будуємо своє майбутнє. Будуємо самі, не чекаючи, що хтось зробить це за нас…

Хай же це свято буде для нас джерелом натхнення для творення власного майбутнього, для захисту від ворога, за яким прийде відбудова, повернення людей, які втекли від нас, опановані наркотиком чужих гасел. Їх теж треба повертати діяльною любов’ю кожного із нас.

І хай сьогоднішнє свято допоможе нам відчути радість бути дітьми Божими і водночас - дітьми Матері всіх матерів, яка нагадує нам про почуття справжньої великої єдиної родини, робить нас усіх сестрами і братами, що мають бути готовими допомогти один одному і один одного захистити. Тієї родини, якою є Христова Церква! Амінь.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)