Дорогі брати і сестри!
Коли сьогодні ми вирушали з дому - до зупинки автобусу, до метро, на стоянку машини, – мабуть, більшість із нас напружено пригадувала: чи не забули вони перекрити газ, вимкнути праску, чи не залишили відкритого вогню. І, часом, траплялося так, що, коли ми таки поверталися, то знаходили щось забуте: чи то лампадка горіла, чи плита була не вимкнена. Як же ми раділи, що відвернули можливу пожежу! Бо пожежі і починаються тоді, коли ми забуваємо якусь маленьку іскринку, яка ще жевріє серед золи. Ми залишаємо недотліле вогнище в лісі, а потім з цієї маленької іскринки починається пожежа, яка знищує тисячі гектарів лісу.
Так буває і в нашому житті, коли ми, вирушаючи в дорогу до Бога, озираємося подумки назад і думаємо: «Чи не залишилося в нашому серці на цій відповідальній дорозі іскринки ненависти, ворожості? Чи зуміли ми загасити всі вогнища, які можуть спалахнути душевною пожежею?». Саме таким є сьогоднішній день. Ми зазираємо в своє серце і наполегливо аналізуємо: чи вдалося нам пробачити свого ближнього, чи не лишилося в нас тих іскор ненависти, які найчастіше і перетворюють усе життя людини на одну нестримну пожежу.
Пригадаймо, як важко вийти зі стану образи на іншу людину. А трапляється, що ми починаємо змагатися з колеґою, випередимо її у кар’єрному зростанні, чи просто першими досягнемо мети, яку ставили перед собою. І раптом усе наше життя перетворюється на змагання. Ми починаємо думати тільки про стосунки з цією людиною, колишня дружба змінюється на ненависть і вже ненависть перетворюється на той рушій, який провадить нас через життя. І тоді нам не треба чекати пекла в майбутньому – на пекло перетворюється наше повсякдення.
Мені траплялося зустрічати людей із православних парафій, які почали судовий процес за те, аби повернути собі церкву або щоб перевести її в іншу юрисдикцію. І хоча починалося все ніби із цілком шляхетних міркувань – із захисту своїх юридичних прав, - поступово це заняття перетворилося на головне. І церква ставала вже не місцем молитви, а предметом змагання, джерелом ворожості між двома альтернативними групами. А сама віра раптом почала обертатися на свою протилежність – на ненависть і запекле змагання амбіцій.
Сьогодні ми, шукаючи наших помилок у минулому, замислюємося над самим феноменом прощення. Чи не означає прощення нами іншої людини нашу капітуляцію перед злом, яке вона несе? Чи не є той талант прощення, який Христос дарує кожному із нас, небезпечним, бо він може знешкодити наші бійцівські якості і послабити нас у життєвому змаганні? Це складне питання. І дуже часто критики християнства, критики Церкви зупиняються саме на ньому й ототожнюють наше прощення і наше безсилля. Але давайте зізнаємося собі щиро, що саме вміння простити і є ознакою сили людини, її мужности, її вміння розрізнити особу нашого ближнього, який часом стає знаряддям зла, ворожости, ненависти, і сам гріх.
Кожен із нас повинен ненавидіти диявола, ненавидіти гріх. Але чи ми ненавидимо хвору людину за те, що вона недугує на хворобу, якої ми боїмося і з якою намагаємося боротися? Звичайно, ні. Борючись із хворобою, ми боремося за цю людину, намагаємося врятувати її, повернути їй здоров’я. Саме з любові до цієї людини ми просимо зробити їй важку операцію, купуємо дорогі ліки, дбаємо про те, щоб людина змінила своє життя, підпорядковуючись рекомендованому лікарями режиму. Робимо ми це, бо любимо її. І саме з любові до ближнього ми повинні боронити цього ближнього від тієї слабкості, яку він виявляє. Від ненависти, від зла, які намагаються проникнути в його серце.
Вибачити ближнього означає змінити своє ставлення до гріха. Через прощення ми вчимося бачити саме гріх об’єктом нашої протидії. І водночас вчимося своєю молитвою, своїм добрим ставленням, своїм прощенням захищати цього нашого ближнього від володіння ним гріха.
Сьогоднішній день – це день випробування мужности й мудрости кожного з нас, нашої готовности гідно пройти відповідальну дорогу Великого посту, яка насправді є тільки нашим відтинком дороги до Бога, до Його Небесного Царства, де Господь свого часу очікує кожного з нас. Це є нашою підготовкою до найвідповідальнішої в нашому житті дороги – дороги, яку відкрив нам Христос, - повернення до Отця.
Іти до Отця означає спочатку повернутися до своєї оселі, озирнути її довкола, подивитися, чи всі прилади вимкнені. Перевірити, чи не лишилося в оселі нашого серця вогників ненависти й ворожнечі, які загрожують нашому духовному здоров’ю, самому нашому життю – вічному життю з Богом. І загасити ці вогники. Загасити сльозами своєї молитви, свого покаяння. Змити всі наші провини цілющим дощем прощення. Тим дощем, який сьогодні посилає нам Христос, аби ми зуміли звільнитися від іскринок гріха і з чистим серцем ступити на дорогу покаяння, на дорогу повернення нас, блудних дітей до Бога. На дорогу, якою і є Великий піст. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)