Дорогі брати і сестри!
«Щоб вони мали у собі радість Мою повну», – так пояснює Ісус мотиви того, що Його особиста, приватна молитва, з якою Він звертається до Отця, виголошується вголос. Так, щоб усі присутні тоді біля Нього в Гетсиманському саду почули цю молитву. Він молиться, очолюючи молитву Церкви. І недарма цей уривок, який сьогодні читався на службі, називається у деяких виданнях Євангелія «Архиєрейською молитвою» Ісуса Христа.
Господь промовляє як архиєрей, хоча Церкви ще не існує. Але Він гуртує її довкола Себе. Він її формує з тих людей, які трапляються на Його шляху, які йдуть за Ним у силу власного вибору і лишаються при Ньому навіть тоді, коли це стає небезпечним. Учні лишаються при Божественному Вчителеві й тоді, коли вони чують слова, які неможливо пояснити логічно, і перед ними постає вибір: чи вірити своєму розумові, чи Тому, Хто говорить до них, визнаючи при тому Його незмірну вищість від людської свідомости.
Сьогодні ми слухаємо ці слова у неділю після Вознесіння Господнього, в неділю, яка випереджає свято створення Церкви – день Святої П’ятдесятниці, день зіслання Святого Духа на апостолів. І цим ми ніби поступово входимо в останній період літургійного року – період самоусвідомлення Церкви, віднови нашого духовного життя – час нашого пізнання природи Церкви.
Церковний календар будується, ніби календар землероба. Він починається з осени. У перший, осінній час ми духовно входимо у таємницю приходу Спасителя у світ. Ми знайомимося з історією народження Пресвятої Діви, готуємося сорокаденним постом до Різдва і переживаємо радість об’явлення Божого слова у тілі.
Потім, у весняний час, коли зерно, кинуте восени, вже починає проростати, ми проходимо разом із Христом шлях Великого посту. Проходимо співпереживаючи Його життя, повне образ, переслідувань, ненависти, ворожости. Життя, яке має ніби захистити посіяне зерно від холодних вітрів. Приклад, який приноситься Церкві через Христа, покликаний показати складність поєднання людини із Творцем та засвідчити необхідність важких зусиль і перемоги над собою для того, щоб повернутися до вічного життя, котрого людина позбавилася через гріх.
І ось ми входимо в літній час. Час жнив, час, коли ми буваємо радісно збуджені від того, що вже надбали протягом року, і треба тільки його зібрати і зберегти. І ось у цей час, після великодніх днів, після того, як відлунали радісні слова великоднього вітання і ми знов повертаємося ніби до буднів Церкви, після свята Вознесіння Господнього Церква нас впроваджує у таємницю себе самої. Ми вже зараз готуємося до переживання днів, коли благодаттю Пресвятого Духа невеличка громада апостолів перетворилася на містичне Тіло Христове – Церкву. І після того перед нами відкриються Апостольський піст, підготовка до свята Петра і Павла і, нарешті, сам цей день – день рівноапостольних Петра і Павла, який позначатиме для нас повноту містичності Церкви.
Не тих здобутків, про які ми думаємо сьогодні у сенсі впливу на світ: багатства, політичного впливу, зв’язків – ні! Вищою нагородою для обох першоверховних апостолів стала смерть за Христа і єднання з Ним у Його стражданні.
І після того, ніби корону для Церкви, ми матимемо серпень – місяць Пресвятої Богородиці, місяць вшанування Її успіння. Отже, і сьогоднішня неділя є етапною подією у загальноцерковному співпереживанні дороги до спасіння і входження на цю дорогу.
Сам цей день, коли ми згадуємо отців першого Вселенського в Нікеї Собору, що відбувся 325 р. для нас, вірних Української Православної Церкви в цілому світі, позначений присутністю у нашій новітній історії однієї незабутньої особистости, яка принесла нам справжнє, об’єктивне і світле враження про Церкву – святішого патріярха Мстислава, 15-ліття упокоєння якого ми будемо вшановувати наступної середи. Він був людиною незвичайною, особистістю, яка різко контрастувала з тим стереотипом священика, який поставав перед нами із анекдотів, із казок Пушкіна, із сумного совєтського побуту, коли Церква, яку ми знали, була Церквою компромісів, примирення з "імперією зла, безбожництва і беззаконня", входження в ту імперію і перетворення на її прислужницю. Ця Церква не могла говорити до людей із чистою совістю. І, пригадую, навіть мої побожні бабусі, глибоко віруючи в Христа, ставилися досить іронічно до Церкви сучасної, бувши переконаними, що «зараз усі батюшки - комуністи».
Звичайно, це було перебільшенням. Але те, що сергіянська Церква втратила моральне право говорити від імени Христа, було сумною реальністю того часу і, може, одним із найбільших злочинів совєтської доби. І ось патріярх Мстислав, прибувши в Україну, приніс до нас світло тієї чистої Церкви, яка не йшла на компроміси. Церква патріярха Мстислава подалася з рідної землі у діяспору, зуміла вистояти там у дуже непростих умовах, протистоячи різним спокусам і, насамперед, небезпеці асиміляції або просто розпорошення в чужому світі. Патріярх приніс до нас приклад того, як можна лишатися православним християнином з твердою вірою, свідомим патріотом України і активною, творчою особистістю.
Зараз не віриться, що йому тоді було, коли він вперше приїхав у новітню Україну, вже 92 роки. Це час, коли більшість людей заледве що виходять із свого дому. 92-літній же Патріярх прибув до нас як людина, неймовірно молода духом, молодша за багатьох, які зустрічали його тут, в Україні. Він, немічна людина, міг говорити так запально, яскраво, що відразу переконував тих, хто до нього приходив, у своїй правоті.
Патріярха Мстислава не вельми чекали в посткомуністичній Україні. Влада так і не знайшла йому навіть маленької квартирки під постійну резиденцію. Його кидали з одного готелю до іншого, змушуючи й збирати великі гроші, щоб платити за них. Перед тим, як Патріярх прибував зі своїми першими відвідинами в будь-яке місто, по газетах розходилися матеріали, покликані його скомпрометувати, які пропонувалися, чи точніш нав’язувалися, спецслужбами.
І все це він зміг витримати. Він витримав бій із найнебезпечнішою, може, на той час спробою приручити Церкву, зробивши її Церквою для партноменклатури, змусивши забезпечувати потреби влади. Він відкинув усі пропозиції так, як відкидали до нього митрополит Андрей Шептицький, митрополит Йосиф Сліпий, єпископи УГКЦ, які гинули в таборах, але не згоджувалися пристати на умови окупантів. Він зумів лишитися сам собою і це, може, його найважливіший заповіт для нас.
Бо кожен із нас знає, як сьогодні важко лишатися самим собою. Як важко зберігати віру у торжество справедливости, як важко нести через життя християнські цінності, не розмінюючись на прислуговування цінностям цього світу. І він лишився собою до останніх днів аж до смерти.
Для мене у найважчі часи істотною підтримкою був спогад про те, що серед останнього, про що говорив Патріярх зі своєю донькою Тамарою, на руках у якої він помирав у Канаді, – це плани, як він організує архиєрейську хіротонію, як висвячуватиме мене на єпископа. Тепер вже з’ясовується, що він навіть встиг дати відповідні розпорядження по телефону отцеві Володимиру Яремі...
Мабуть, кожен із нас, хоч і не зустрічався особисто із патріярхом Мстиславом, зумів би з його біографії, які залишили очевидці, з його творів узяти щось і для себе особисто. І саме через це ми можемо вважати його людиною Церкви. Церкви з великої літери. Бо Патріярх був не лише главою кількісно невеликої Української Православної Церкви в Україні, Сполучених Штатах, країнах розсіяння. Ми побачили його людиною, яка у нас відродила віру в невмирущу, непереможну цінність Церкви.
Християнська Церква з’явилась у день П’ятдесятниці й формувалася за умов Римської імперії, де не знали свободи совісти й незалежности Церкви від держави. Саме це обумовило найпідступніші іспити ранньої Церкви. Коли ми згадуємо про перший Вселенський собор, не забуваймо, що збирав його не патріярх, а імператор Костянтин. Імператор особисто брав участь у соборі, хоч сам ще був у той час ненаверненим і нехрещеним. Шануючи рівноапостольний подвиг святого імператора Костянтина, не забуваймо, що вже за його часів започаткувалося загрозливе для Православної Церкви злиття з державою.
Церква заплатила велику ціну за поступки Римській імперії в обмін на леґальне існування. Слідом за рівноапостольним Константином приходили на престіл аріяни, запеклі іконоборці, навіть Юліян Відступник, котрий вирішив реставрувати поганство. Кожен із цих правителів намагався підпорядкувати собі церковне життя. Але благодатна присутність джерела свободи – Святого Духа, зісланого на Церкву в день П’ятдесятниці, виявлялася потужнішою силою за державні інституції. Гинули імперії, але лишалася й міцнішала Церква. І сьогодні ми вшановуємо її як силу, що перемагає земну владу й уміє вистояти у спокусах. Згадуючи Отців Нікейського Собору, молимося за збережену ними Святу Православну Церкву – Церкву, образ якої до кожного з нас приніс патріярх Мстислав. Амінь.