Головні убори (камилавки) на богослужіннях

Входити i перебувати у храмі в камилавках можуть лише священнослужителі.

На Лiтургiї вхiднi молитви читають в камилавках, знiмаючи їх на читання тропарів «Пречистому образу» i «Милосердя єси джерело» з цілуванням ікон та на молитву «Господи, зішли руку»; також без камилавки входять у вівтар i цілують престол. Проскомидiю звершують без камилавок. Перед «Благословенне царство» камилавки одягають i так стоять до Євангелiя. На читання Євангелiя камилавки знімають i потім знову одягають. Так стоять до Херувимської пiснi. Перед читанням молитви «Ніхто не достойний» камилавки знімають i не одягають до виголосу «Завжди, нині i повсякчас» при перенесенні Чесних Дарів з престолу на жертовник. Пiсля перенесення Дарів камилавки одягають i так стоять до кiнця Лiтургiї. Дари споживають без камилавки.

На Лiтургiї Напередосвячених Дарів камилавки знімають при перенесенні Чесних Дарів з престолу на жертовник під час читання вісімнадцятої катизми; при спiвi «Нехай направиться». Без камилавок стоять від «Нині сили небесні» до «Дякуємо Тобі, Христе Боже наш» по перенесенні св. Чаші на жертовник.

Також камилавки знімають на читання перед царськими вратами свiтильничих молитов на вечiрнi та ранішніх молитов на утрені; на читання акафістів та молитов на молебнях.

Свiтло на богослужiннях добового кола

На вечiрнi: на кожній вечірні від початку слід запалювати світильники перед усіма намісними іконами; на малій і великій вечірнях від початку – також на тетраподі; на великій вечірні від початку – також перед іконою Христа-Вседержителя у деісусі та на престолі, а на «Господи, взиваю» – всі інші світильники; на повсякденній вечірні на «Господи, взиваю» – світильники на тетраподі, перед іконою Христа-Вседержителя у деісусі та на престолі. Гасити світильники на малій вечірні слід після відпусту, а на всіх інших вечірнях – після останнього Трисвятого.

На повечiр’і: від початку – перед намісними іконами Христа і Богородиці.

На пiвнiчнiй: від початку – перед намісними іконами Христа і Богородиці.

На утренi: від початку – перед усіма намісними іконами; на «Бог-Господь» – на тетраподі та перед іконою Христа-Вседержителя у деісусі; на полієлей – всі інші світильники, які горять до кінця 3 пісні канону, потім гасяться, і на 8 пісні знову запалюються та горять до кінця великого славослов’я.

На часах: від початку – перед намісними іконами Христа і Богородиці.

На Лiтургiї: від початку – на престолі, перед усіма намісними іконами, на тетраподі та перед іконою Христа-Вседержителя у деісусі; на Євангеліє – всі інші світильники, які горять до заамвонної молитви. На жертовнику – від початку і до того часу, доки не будуть спожиті Святі Дари.

(Булгаковъ С. В. Настольная книга для священно-церковнослужителей. Москва, 1913-1993)

Нововисвячений ієрей після рукоположеня сім днів підряд служить

Божественну Літургію. Чому?

В чині поставлення пресвітера, що міститься в книзі Архиєратикон або Святительський Служебник читаємо кінцеві рубрики:

Святитель підносить рукоположуваного і перекладає задню частину його орара наперед, на праве рам'я, виголошуючи: Аксіос. І співають: Аксіос, тричі у вівтарі і тричі в церкві, на два хори. Поставлений ієрей цілує святителеву руку. Так само подає йому нарукавники, а він цілує їх і архиєреєву руку. Архиєрей виголошує: Аксіос. І так само співають у вівтарі і в церкві. Те саме роблять і на фелон, і на служебник. За кожним разом архиєрей виголошує: Аксіос. І співають так само. І поцілувавши святителеву руку, поставлений ієрей відходить, цілує всіх співслужителів у рамена і, ставши при св. трапезі, співслужить з ними Літургію. Він також читає заамвонну молитву[1].

Еcхатологiя

Введення

У догматичному богословії дисципліна про остаточне завершення світу представляється терміном есхатологія. Цей термін часто перекладається як “доктрина про останні реальності”. Саме такою термінологією класична теологія намагається висвітлити вчення про кінець світу, смерть, воскресіння, суд, рай та пекло.

Сьогодні богослови представляють есхатологію як дисципліну, яка говорить про те, у якому розумінні ми сприймаємо створіння? Передусім сотворений світ розуміється як створіння у його повноті та комплектності, який являється співрозмовником з Богом, також розуміється як реальність поставлена перед Людиною, що її оточує, формує, змушує приймати позицію, а також нею самою перемінюється.

В цьому другому випадку світ набуває відносного значення, який протиставляється людині (мій світ). Але, про який саме світ говорить есхатологія? Чи говорить щось про майбутнє рослин, тварин, чи нашої планети, чи говорить щось про майбутнє потойбічного світу та чи існуватимуть там людські популяції? Або, чи обмежуються лише майбутнім людини цієї землі?

В есхатології не йдеться мова про неординарнi реальності, які б могли здивувати, але про будуче цього створіння, не про щось, що приходить зі зовні що стосується людини, чи світу, але про завершення життя, яке вже розпочалося. Ані не йдеться про щось чисто майбутнє, але про теперішнє і то у тій мірі, у якій воно є обумовлене остаточним та зрілим станом майбутньої реальності.

Таким чином можемо сказати, що есхатологія відображає надію в остаточне завершення створіння. Остаточне завершення може означати процес, чи рух теперішньої реальності в напрямку її фінішу, але також може означати i самий кінець.

Сучасне богословiє на багато глибше розвинуло розуміння есхатології. Передусім сьогоднішня есхатологія є зосереджена на особі та події Ісуса Христа, який охоплює в собі все створіння Він є ? та ?. Важливо зауважити, що есхатологія у сучасному богословії не розуміється як „пристань для повноти Божественного промислу спасіння” та „для повноти людини”, яка в цьому Божественному промислі представляє  кульмінаційний пункт.

Методологія навчання предмету „Святі Тайни”

о. Володимир Лось

Викладач Духовної Семінарії

Методологія студіювання у ІІ тис.

В цьому періоді богословіє приділяє найбільшу увагу чіткому визначенню конкретної матерії – намагання працювати у сфері чітких та виразних ідей. Схоластичний метод студіювання полягає у витягуванні, на погляд теолога, найважливіших концепцій, щоб потім на цьому уривку побудувати певні чіткі та зрозумілі трактати, які можна легко сприйняти, будучи філософсько підготованим. За часів схоластики теологія вивчається на основі так званих “мануалів” (конспект чітких богословських визначень, який можна взяти в руку). Теологія, в цьому періоді, розділяється на трактати, що дозволяє детально досліджувати конкретні концепції, але з іншого боку такий підхід не дозволяє розглядати Богословіє в контексті єдиного Таїнства спасіння. Для богослова ІІ тис. привілейованим місцем для студій стає школа.

До неї поспішають всі ті, які бажають поглибити свої знання та утвердити свою віру. Сідають за парти схоластичної аудиторії та уважно слухають та конспектують чіткі та ясні спекульовані концепції свого учителя, який сидить напроти них на самому центральному та видному місці. Погляди студентів та учителя взаємно обмінюються. Учитель дивиться на учня а учень дивиться на учителя. Ніхто більше не дивиться на Церкву, на престіл – головне джерело премудрості. Це гарно відображає логічний вираз „перше вчаться а потім моляться – моляться в тій мірі у якій вчаться, тобто моляться так як студіюють, але не в церкві але в школі! Не з літургійними книгами але з мануалами[1].

Щодо відносин, між Заходом та Сходом, у ІІ тис. Тривають постійні суперечки. Адже всі вони в певний спосіб є учнями методології ясних та виразних ідей. Що ж робити?

Відповідь намагається дати нова ера богословії, яка торжественно висловлюється та накреслює перспективу святкуванням Ювілею 2000.

Проаналізуймо, якою є сутність святкування Ювілею. Відповідне біблійне єврейське дієслово до „ювілею” є „шуб”, що означає „повертатися” або „навернутись”[2]. Про ювілей, рік визволення та повернення, описує книга Левіт:

І освятите рік п'ятдесятріччя, і оголосите волю в Краю для всіх мешканців його, ювілей він буде для вас: і вернеться кожен до своєї посілости, і кожен до родини своєї вернеться. (Лев 25,10)

Отже Ювілей закликає повернутися до джерел, повернення кожного зокрема до того, що раніше посідав, більше того, до того, що йому було властиве і навіть, якщо він про це вже не пам’ятає.

Самий біблійний єврейський термін, Ювілей (йобел) надихає на святкову атмосферу, яка проголошується звуком баранячого рогу. Натомість це ж саме слово у грецькому перекладі набуває значення „сигналу” - визволення від кайдан, від будь-чого, що не дозволяє осягнути те, що є гідне для мене. А у латинському перекладі воно відображає те, що несе з собою радість, і то не лише радість внутрішню але gaudiun, тобто радість, яка виявляється назовні.

У апостольському листі „Tertio millenio adveniente” Святіший отець Запрошує до навернення, та іспиту сумління.

Сьогодні можемо себе запитувати: чи у відношенні до Євхаристії та інших Св. Тайн можемо говорити про навернення? Іншими словами, чи у відношенні до нашого способу сприйняття Євхаристії та інших Св. Тайн є доречно сказати, що ми дещо втратили, і що ми повинні як найшвидше знову це віднайти? Безперечно мусимо відповісти „так”.

Сьогодні можемо зустрінути багато віруючих, які зовсім не бачать різниці між богослужінням та іншими побожностями (вервиці, хресні дороги, побожності до Юди Тадея і тд.), ще інші сприймають літургію як вільне синтементальне розположення та заспокоєння душі, або дехто віддає перевагу літургії у домашніх умовах через трансляцію радіо чи телебаченню, ніж літургія в Церкві, ще інша крайність, коли літургія ототожнюється з хореографічним, чи фолькльорним мистецтвом.

Отож як бачимо сьогодні є необхідність у глибокому наверненні: від побожностей до Devotio (Богопочитання); від сприйняття Євхаристіного служіння як служба дню, цьому чи іншому святому, - до сприйняття сакраменту в найвищій мірі, у якому бачимо заангажовану всю Трійцю, особливо Святого Духа, який так би мовити “закочує рукави”, щоб збудувати в еклезіастичне тіло всіх тих, що наближаються до співжиття у єдиному сакраментальному есхатологічному тілі - Церкві. ми не хочемо умертвити увагу та почитання до святих. Святі мають своє відповідне місце в літургійному житті Церкви, особливо у служінні Євхаристії на „Свят”, з яким пов’язане глибоке богословіє. В кожному випадку повернемось до того, що зараз необхідно відродити втрачений глибокий сенс та динаміку наших богослужінь, яка повинна мати передусім не так званий побожницький характер але в першу чергу тринітарний та Христологічний. Ось чому Ювілей (у відношенні до Євх. та інш. Сакраментів) = наверненню, знову відродженню ідентичності літургії

Кожна Церква повинна відновити те, що втратила або забула. Папа звертає особливу увагу на важливість Тринітарного виміру Св. Тайн. Власне тому приготувальна фаза до ювілею проводиться протягом трьох років і має христологічно-трінітарну структуру. Таким чином 1997 – посвячений Христові; 1998 – Св. Духові; 1999 – прямування до Отця.

Богословіє третього тисячоліття намагається зробити ревізію усієї богословської спадщини Церкви, щоб нічого не втратилось але послужило для глибшого та зрілішого розуміння Таїнства спасіння.

Методологія І-го тис.  де творять богословіє Амврозій, Кирило?

У Церкві та з Церквою!

На відміну від методу вивчення теології у схоластиці богословіє у І-тис.. пізнається в Церкві. Містагог не займає центрального місця, але стоїть збоку; натомість в центрі стоїть престіл або купіль для Хрещення, місце учителя завжди займає Христос, який є постійно присутній та видимий через символи. Ті хто приходять до церкви, не називаються студенти, які бажають поповнити свої знання, щоб їх мати, але неофіти, які приходять в святиню, щоб ставатись новими людьми та жити новим життям, хочуть бути у всьому подібними до Христа. Головними їхніми підручниками є літургійні тексти, з допомогою яких вони вступають в таїнство нового життя.

Насправді престіл/купіль є правдивим вчителем, лише живучи євхаристійним життям, можна збагнути що таке Євхаристія або Хрещення. Ось чому у відношенні до сакраментальної теології, Отці перше моляться потім вірять, моляться, щоб могти вірити, моляться, щоб знати як і що муситимуть вірити. Справжнє сакраментальне богословіє дано розуміти, лише тим, хто цілковито та практично вступає у сакральну сферу життя, де богословіє подається, та стається зрозумілим, передусім, Духом справжнього Учителя.

Отож необхідно повернутись до студіювання святих Тайн у Церкві, так як це робилося за часів Отців в І-му тисячолітті. І навіть, якщо ми є покликані студіювати богословіє Св. Тайн в школах, не забуваймо, що їх ми повинні студіювати звернувши всю свою увагу на Церкву та в контексті Церкви.

Здоров’я – дар Божий

Слово здоров’я, без сумніву належить до слів, які приємно сприймаються усіма людьми. У розмовах серед людей, слово здоров’я часто вживається. На різноманітних святкових заходах, найперше бажають здоров’я. Із певністю можна сказати, що здоров’я є дорогоцінним скарбом для кожної людини, скарбом який походить від самого Бога, є Його Даром. Здоров’я - це дар Божий, який дарується нам із народження. Бог доручає людині дар здоров’я у відповідальне розпорядження, але не дає права розпоряджатися ним як-небудь. Природний вроджений інстинкт самозбереження робить уже людину, бути готовою до її обов’язку відповідальності за життя і здоров’я. Св. Павло навчає, що: ”Ніхто ж ніколи не ненавидів свого тіла, навпаки він його годує і піклується ним, як і Христос Церквою” (Еф. 5,20). Кожний із нас має обов’язок відповідально підходити до збереження життя, здоров’я та має передбачати усе те, що є необхідним для цієї цілі: їжу, одяг, хату, відпочинок. Кожна людина зобов’язана віддаляти від себе і від інших, усе те, що може спричинити шкоду життю і здоров’ю, а коли здоров’я є ослаблене, ми маємо обов’язок до відновлення його із методами підходящими.

В залежності від того, який з аспектів екуменічного руху прагнемо підкреслити (як подає ДЕ 4) розрізняємо три види екуменізму: духовний, науковий та практичний. Однак, незважаючи на різновидність екуменізму, він завжди являється одним і тим самим [1].

а) Духовний екуменізм

Духовний аспект екуменічного руху залишається основним і невід’ємним, оскільки зміна постави так для одиниці, як і спільноти являється релігійним процесом. Якщо поділ Церков, згідно із загальним переконанням, являється результатом гріхів та провин християн, тоді перемагання стану може доконатись лише через жаль, навернення, Боже і взаємне прощення та новий активний початок життя. II Ватиканський Собор визначає, що без внутрішнього навернення немає справжнього екуменізму, оскільки з відновлення духа, з самозречення та з вільного вияву любові походить та назріває бажання єдності (Пор.: ДЕ 7). Тому Отці Собору ствердили: “Навернення серця та святість життя, разом з приватними та публічними молитвами за єдність християн, треба вважати немов душею цілого екуменічного руху та й слушно можна назвати їх духовним екуменізмом”. (ДЕ 8)

Слово “екуменізм”, “екуменія” має багату історію значень та потребує більш ширшого висвітлення[1].

“Екуменія” то найперше географічне поняття і означає цілість заселеної землі. Таке розуміння слова зустрічаємо у грецьких мислителів Герода та Аристотеля. Та це поняття швидко збагачується аспектом культури: йдеться про територію землі, що плекає грецьку чи римську культуру. В епоху римської культури значення слова “екуменія” ототожнюється з політично-правовим полем цієї імперії.

В Св. Письмі, особливо в грецькому перекладі Септуагінти та Новому Завіті, зустрічаємо це слово в потрійному значенні. напр. в двох перших: “І правдою судитиме вселену, і народи розсудить справедливо (Пс. 9, 9); в політично-суспільному: “Тими днями вийшов наказ від кесаря Августа переписати всю землю (pasan ten oikoumenen)” (Лк. 2,1). В Новому Завіті це слово також поєднується із місією Христа: “І ця Євангелія Царства буде проповідуватись по всьому світі (en hole te oikoumene), на свідоцтво всім народам” (Мт. 24, 14). Цей текст досконало висвітлює виміри екуменії: проповідування Євангелії і свідоцтво поширюються на цілий світ.