Моделі майбутньої єдності християнства

Христос молився про досконалу єдність своїх учнів на взір тринітарної: “Як Ти, Отче в мені, і я в тобі [...] щоб були вони одно, як і ми - одно” (Йо 17, 21-22). Є це єдність ідеальна та єсхатологічна, яка на землі завжди вважатиметься недосяжною візією. Однак це не підважує самий ідеал, до якого християни постійно повинні наближатися, відкриваючи свої серця та приготовляючи їх на прийняття цієї Божої реальності. Християнство покликане до відновлення та перебування в такій єдності, яка вже тут на землі стала б зачаттям майбутньої єдності Царства Божого. Із вищесказаного повстає питання про конкретну форму чи іншими словами модель єдності, що є можливо збудувати на даній землі і в дану епоху[1].

При цьому слід вказати на складність даного питання, оскільки одна спільнота не може накинути свого бачення іншим, перекреслюючи їх традиції[2]. Йдеться про спільну справу поєднання з Іншими Церквами та Спільнотами, отже про пошук разом з іншими форми, яка прийнятна так однією стороною, як і іншою.

1) Характеристика основних моделей єдності

На даний час екуменічні діалоги найбільше уваги приділили трьом моделям єдності, а саме: органічній, соборній та єдності в різнорідності. Інші моделі теж мають місце, але остаточно жодна з повиших не стала основною моделлю. Дане питання залишається і надалі відкрите, тому поглянемо і на модель Церков-Сестер та модель сопричастя.

а) Органічна

Дана форма єдності вважається особливо близькою Римо-Католицькій Церкві, хоча ця Церква остаточно не задекларувалася по її стороні та не виключила можливості прийняття інших моделей. Характеризуючи органічну єдність у римо-католицькій версії, за точку виходу береться образ Церкви, як Містичного Організму. Ця єдність проявляється не тільки в духовий спосіб (приналежність до Христа та Святого Духа) та не задовольняється мінімальним виявом сопричастя, але виражається через зовнішні елементи (структури та організації) та спільним життям через Святі Тайни. Підкреслюється прагнення до універсальної та глибокої єдності на взір єдності в живому організмі. Не виключається однак багатства вираження тієї самої віри, не ототожнюється єдності з уніформізмом та приймається можливість плюралізму в літургії, організації, традиціях та духовності. Згідно слів кардинала Йоаннеса Вілебранса, секретаря Секретаріату до Справ Єдності Християн:

“Не знаємо, якими дорогами зреалізується майбутня єдність, однак знаємо, що доконається в єдності віри, у багатстві способів її вираження, у сопричасті одної і тієї ж самої Євхаристії, в однім органічнім тілі, який включає різні типи організації. Така єдність буде цілковито ділом Господа”[3].

Роздуми над цією моделлю єдності, розпочала рівно ж доктринальна комісія “Віра та Устрій” під час Асамблеї Всесвітньої Ради Церков в Нью Делі (1961), де прийнято вартості цієї моделі, однак модель “сопричастя” визнано за кращий, оскільки менш наголошується структуральний елемент.

б) Соборна

Форма цієї єдності особливо близька східній богословській традиції та життю Православних Церков. Віднаходячи істотні елементи цієї моделі в першому тисячолітті християнства, Православні Церкви в особливий спосіб вказують на неї, як на майбутній приклад поєднання. Богослов’я соборності, генезою сягає патристики, хоча її систематизував російський богослов ХІХ ст. А. Хом’яков[4].

Згідно православ’я термін “соборність” виражає думку, що християни можуть жити та мати доступ до правди лише у сопричасті з цілою Церквою. До правдивого пізнання віри доходиться лише через любов – в цілковитім сопричасті з іншими, тому охоронцем правди та непомильності є ціла Церква[5]. Сповідуючи соборність Церкви, православ’я його розуміє, як багатовимірну спільноту: соборний характер посідає парафіяльна спільнота згромаджена навколо Євхаристії, соборною є єпархіальна спільнота чи загально-церковна. Самі структури Церкви із своєї природи являються соборні. Спільнота Церкви посідає найвищий авторитет в справах віри та християнського життя. Про ранґу чи ортодоксійність доктринальних постанов (ієрархії а навіть собору) вирішує ступень прийняття чи неприйняття у спільноті всієї Церкви. Православ’я не накидає іншим своєї моделі єдності, однак в ньому бачить властиву форму єдності Церкви, що відповідає волі Христа і Святої Традиції.

Застанову над даною моделлю в особливий спосіб розпочала Всесвітня Рада Церков, що спричинилося до прийняття цієї моделі соборної єдності на V Загальній Асамблеї ВРЦ (Найробі 1975). Соборна єдність, згідно документу з Найробі, повинна сповняти п’ять особливих умов, а саме:

Характеристика основних документів богословського діалогу між Римо-Католицькою та Православною Церквою

Перш ніж піднятися самої теми, слід коротко торкнутися генизи відносин між Римо-Католицькою та Православною Церквою, оскільки допомагає це зрозуміти сам діалог. Із сторони Римо-Католицької Церкви поворотним являється безперечно ІІ Ватиканський Собор, який особливо через видання Декрету про екуменізм (1964), започаткував процес взаємного зближення Церков. З сторони Православної Церкви ІІ Всеправославна Конференція на Родосі (1963) схвалила ініціативу константинопольського патріарха Афінагора, одностайно прийнявши рішення: “Щоб наша Православна Церква Сходу запропонувала Римо-Католицькій Церкві розпочати діалог між двома Церквами на основі рівності”[1]. Цю пропозицію поновлено на ІІІ Всеправославній Конференції на Родосі в 1964 році. В 1967 році, через попереднє взаємне знесення анафем з 1054 року, розпочався діалог любові між двома Цервами, який знайшов своє відбиття, особливо, в взаємних візитах Павла IV та Афінагора.

У 1975 році, тобто в десяту річницю знесення анафем, згідно з тим, що написав св. ап. Павло в листі до Ефесян (4, 15), щоб практикувати правду в любові, було оголошено про утворення двох комісій, римо-католицької і православної, які були покликані приготовити наступний етап діалогу. У 1978 році Коордиційна група зібралася у Римі, щоб уточнити мету, методи а також тематику. Але вже тут виявилися розбіжності: представники Римо-Католицької Церкви хотіли обговорювати відмінності, які розділяють обидві Церкви, православні ж натомість бажали почати з точок дотику, бо ж набато більше маємо спільного ніж того, що нас роз’єднює. Тому учасники властиво вирішили, з благословенням обох Церков, розпочати із того, що є спільного і пізніше, на основі розвинутого, поступово приділити увагу усім точкам, які є спірними.

Коли, в 1979 році, Іван Павло ІІ здійснив візит до Константинополя, де зустрівся з патріархом Димитрієм І, було спільно оголошено започаткування богословського діалогу, через створення Міжнародної Змішаної Комісії для богословського діалогу між Римо-Католицькою і Православною Церквою. Комісія нараховувала в загальному 56 членів: 28 православних ієрархів та богословів з 14 Православних Церков та 28 католицьких. Згідно з узгодженням, Комісія мала зустрічатися, що два роки, протягом ж цього часу праця над темою відбувалася в трьох підкомісіях (по 4 делегати із кожної сторони в підкомісії), які свої результати мали пересилати до Коордеційного Комітету (16 членів: 8 католицьких та 8 православних). Комітет в свою чергу, мав за завдання поєднувати їх в одну цілість, передаючи проект документу на пленарну сесію Комісії. Вона ж мала ознайомитися з ним, обговорити проект та остаточно видати спільну католицько-православну редакцію документу.

Від діалогу любові до діалогу істини поміж Католицькою та Православними Церквами. Екуменічні старання Івана Павла II

Заманіфестовавши через діалог любові взаємне прагнення відновлення єдності Римо-Католицька та Православна Церква (як і інші Церкви та Спільноти) повстали перед наступним, другим, етапом екуменії - взаємним узгодженням віронавчання, діалогом істини. Оскільки поділ між християнами особливо виразно проявляється у відмінності способів розуміння об’явленої правди, а отже на терені доктрини, так римо-католицька, як і православна сторона визнала необхідність єдності у вірі, як особливої передумови для повного євхаристійного сопричастя. Саме тому ІІ Ватиканський Собор, на шляху до з’єднання, справу єдності у вірі визначив, як одне з першочергових завдань екуменічного руху (ДЕ 2). Реалізація цього завдання, в особливий, спосіб припала на час понтифікату Івана Павла ІІ.

1) Іван Павло ІІ на дорозі великих попередників.

Вже в своїй першій Енцикліці “Відкупитель людини” (Redemptor hominis) (4 березня 1979 р.), Папа Римський зазначив: “Не бачимо на даному етапі християнської історії та історії світу іншої можливості сповнення вселенського покликання Церкви у справі екуменізму, як тільки, щоб витривало, покірно і рівночасно відважно шукати доріг зближення і єдності...”[1].

В епосі, що сформована ІІ Ватиканським Собором, місію Єпископа Риму, Іван Павло ІІ, бачить в служінні єдності, через утвердження братів в їх вірності Євангелію та пригадуванні про потребу повного сопричастя учнів Христа[2]. В кінці другого тисячоліття, яке було позначене смутком багатьох поділів, екуменічні зусилля становлять для Римського Архиєрея одне із важливих завдань християнства, щоб воно могло перед Великим Ювілеєм стати, якщо не цілковито поєднане, то принаймні набагато ближче до себе[3]. В екуменічній діяльності Вселенського Архиєрея відмічаємо особливу любов Східної Церкви, що проявляється через часті зустрічі з представниками цієї Церкви, апостольські листи, промови[4]. Так отримавши місію Єпископа Риму, Іван Павло ІІ – як про це зазначає в екуменічній енцикліці – визнав одним із перших завдань свого служіння відновлення особистого контакту із Сходом в особі константинопольського патріарха Димитра І[5].

Втілюючи цей намір в життя та продовжуючи дорогу до єдності, яку розпочали, через діалог любові, Іван ХХІІІ та Павло VI, Іван Павло ІІ відбув 28-30 листопада 1979 року апостольську подорож до Константинополя з нагоди праздника Св. Андрія Первозваного. В сам день праздника, Римський Архиєрей був присутній на православній Божественній Літургії, яку відслужив Константинопольський Патріарха у соборі св. Юрія. Обоє вселенські архієреї обмінялись Поцілунком Миру перед Ісповіддю Віри. Це було великим жестом зі сторони папи, бо було абсолютно нечуваним, щоб Папа Римський, був присутній на Євхаристійній Службі, Церкви що не перебуває в повній єдності з Римо-Католицькою Церквою. Під час цього богослужіння Іван Павло ІІ у своїй проповіді сказав:

Діалог любові між Римо-Католицькою та Православною Церквою. Екуменічна діяльність Павла VI та Атанагораса І

Римо-Католицька Церква на Другому Ватиканському Соборі прийшла до більш глибшого розуміння замислу Христа про Його Церкву. У відповідності до того, вона глибше усвідомила реальність сопричастя в Христі існуюче у світі,?і тому розпочала це велике діло екуменізму, щоб плекати поєднання між християнами. Церква відкрилась цьому новому натхненню Святого Духа на ІІ Ватиканському Собору, який через прийняття Декрету про Екуменізм визнав екуменічний діалог одним із важливих завдань Церкви, та заохотив усіх вірних активно включитись в цей рух відновлення єдності (ДЕ 1).

Отці Собору рівно ж накреслили шляхи, якими повинна прямувати Церква, щоб наблизити день поєднання. Першим шляхом, Декрет в четвертому пункті, визначає екуменічну діяльність, для сприяння єдності християн, де найважливішою справою є зусилля, щоб корегувати наші слова, погляди та вчинки, що не відповідають правді та слушності обставинам нез’єднаних братів. Дана форма діяльності, яка з часом, рівно ж, зосередилась над другим етапом цього шляху, а саме спільними зустрічами та спільними екуменічними молитвами, отримала назву діалог любові. Другим шляхом, який накреслює Декрет, є богословський діалог між Церквами, під час якого богослови виклали б глибше науку власної спільноти. Є це, так званий, діалог правди. Беручи за основу дані форми, Римо-Католицька Церква почала працю над зближенням з іншими Християнськими Церквами.

При цьому слід зазначити, що II Ватиканський Собор з особливою та глибокою любов’ю звернувся у сторону Східних Церков, приймаючи до уваги їх еклезіальний характер та ті багаті зв’язки єдності, які єднають Православну Церкву з Католицькою[1]. Отці Собору, через запрошення Православних Церков як спостерігачів, виразили бажання розпочати з ними діалог любові, який мав в свою чергу приготовити до діалогу правди та прискорити день поєднання, щоб єдиним серцем і устами прославляти Бога. Рівно ж, Східна Церква, під час ІІ і ІІІ Всеправославної Конференції (друга в 1963 р. та третя в 1964 р.[2]) на Родосі, постановила запропонувати Римо-Католицькій Церкві на основі рівності, розпочати діалог між двома спільнотами[3].

Основні елементи Декрету про Екуменізм

Декрет про екуменізм народжувався на II Ватиканському Соборі поступово. Вже під час першої сесії осіню 1962 році в схемі Догматичної Конституції про Церкву знаходився один із розділів про екуменізм, крім того Комісія Східних Церков представила власну схему під назвою “Ut omnes unum sint”; третій проект приготовила Комісія до Справ Єдності Християн.

Отці Собору запізнавшись із всіма трьома схемами постановили опрацювати нову на основі цих трьох попередніх. Цю працю блаженний папа римський Іван XXIII повірив Секретаріату до Справ Єдності Християн, якому надав рівноправне значення із соборовими комісіями. Завдяки тому, Секретаріат опрацював та подав схему документу на другу сесію Собору (осінь 1963). Під час дискусій вказано на потребу доповнення екуменічних питань та створення окремого документу, щодо відношення християн до інших релігій. Поправлена схема повернулась на Собор на третій сесії (осінь 1964), під час якої 21 листопада 1964 році була прийнята Отцями Собру та урочисто проголошена Павлом VІ.

Форма декрету, а не конституції, в якому Собор виразив свою екуменічну науку, не зменшує ранги документу. Така назва документу прагне радше вказати, що в ньому виражені пастирські та практичні повчання. Не зменшує це рівно ж, що в Декреті знаходиться багатство богословських сформулювань, що відносяться до єдності християн і екуменічного руху, а особливо розвинена еклезіологічна основа з’єднання.

Екуменізм – головна орієнтація II Ватиканського Собору

Було б не властивим зводити екуменізм ІІ Ватиканського Собору до одного із соборових документів, а саме Декрету про Екуменізм. Оскільки від само його зарання, аж до останього дня був наповнений екуменічним духом так соборових документів, як і діянням. Споглядаючи на історію Собору належить визнати певний феномен, свого роду чудо переміння людських сердець та поглядів.

Не боячись перебільшення можемо порівняти цей Собор до події П’ятидесятниці, яку нам звістує єв. Лука в Діяннях Апостолів. Як апостоли були замкнені в єрусалимські обителі, повні страху та непевненості в прейдешнє. Так можемо споглянути на учнів Христа в половині ХХ ст., а саме на поставу Римо-Католицької Церкви, яка окреслившись "воюючою", замкнулась в своїх храмах перед проблемами та питаннями світу. Замкнулась перед іншими, що вірують "в Того самого, але не так само", замкнулась перед тим, що відмінне, визнаючи себе єдино спасаючою та правдивою Церквою.

Як в Діяннях Св. Дух доконує перемінення постави апостолів, які сміливо виходять з обителі звістуючи Воскресіння Христа, так добачаємо переміну Єпископів, які під час Собору доконують кардинальних змін. Так на Соборі Церква "світло народів", виходить до світу з Євангелією звістуючи спасіння та доцінуючи "зерна добра та святості". Церква виходить з братерською любов’ю та прангенням єдності до інших братів у Христі.

Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві

Римо-Католицька Церква має свою власну історію пошуків відновлення єдності християнства. В дусі історичної правди, як про це висвітлювала минула тема, слід сказати, що сучасний екуменічний рух був започаткований серед протестантського християнства. Офіційне становище Римо-Католицької Церкви на початках екуменічного руху, (від XIX ст. – до II половини XX ст.) було виражене у формі очікування, дистансу, а в певних моментах критики та засудження.

Найголовнішою причиною такого становище являлося пануюче в цьому часі переконання, створене постридентською контреформацією, що лише Католицька Церква зберігає прикмети Христової Церкви. Вину поділів приписувалось виключно іншим християнам, які через поділ перебували в непевності спасіння. Тому єдність з іншими християнами можна бути відновлена лише на засаді повернення до єдиної правдивої Церкви, якою являється Римо-Католицька Церква. Це “синівське” повернення до “батьківського дому” виключало будь-який діалог між Церквами, а повинне було проявитись на доктринальному, ієрархічному та літургічному підпорядкуванню Церкві Риму.

Зміна постави наступить, в основному, лише в часі II Ватиканського Собору. Так Догматична Конституція про Церкву “Світло народів”, як і Декрет про Екуменізм “Відновлення єдності” впроваджують нову еклезіологію “сопричастя”, новий метод – міжцерковного діалогу та необхідність неустанної віднови та реформи в кожній Церкві. В результаті гасло “повернення до Риму” було замінене закликом “повернення до Христа” та “зустріч в Христі”.

Розвиток екуменічного руху в Православних Церквах

Здебільшого сьогодні панує загальна думка, що православ’я вороже ставиться до будь-яких форм екуменізму, що екуменічний рух – це процес, який є чужим істинно православній вірі. Деякі фундаментально настроєні православні середовища (особливо певні монастирські осередки) безпосередньо самі власне пропагують повишу ідею. Однак, було б великою помилкою вважати, що з цією думкою ототожнюється весь православний світ. Оскільки багато православних богословів від світанку екуменічного руху по сьогодні внесли визначний внесок в його розвиток. Так  що можемо навіть сказати про історію розвитку екуменічного руху в православ’ї.

ЇЇ початки слід було б датувати 1902 роком, саме цього року константинопольський патріарха Йоахім ІІІ в своїй енцикліці виразив потребу започаткування руху, що прямував би до зближення всіх християн. Ця ініціатива в 1904 року була ще більш поглиблена в патріаршому зверненні Йоахім ІІІ до всіх Православних Церков. З повишого бачимо, що коли початки екуменічного руху в християнстві датуються 1910 роком (Місійною Конференцією Протестантських Церков в Единбургу), то православний світ випереджує ці початки на ціле десятиліття. І це є знаменним, і цього не слід притемнювати. Як бачимо титул “Екуменічний”, який  від часів Отців Церкви носить Константинопольського Патріархату в значенні екуменічний – вселенський, на початку ХХ ст. можемо сказати, що поширюється аспектом церковно-екуменічним.

Що більше в 1920 року Константинопольський Патріархат звернувся до всіх християнських Церков з пропозицією спільного примирення з ціллю пошуку єдності та спроби встановити “лігу (братство) між Церквами”[1]. Що для багатьох православних богословів рівнозначно із ідеєю створення Світової Ради Церков, яка народилась в 1948 року та до якої Православні Церкви вступили в 1961 року.