Гомосексуалізм[1] – це сексуальний потяг, скерований до осіб тієї самої статі. Це складна і досить контроверсійна проблематика. У різних середовищах точаться дискусії про причини виникнення цієї орієнтації, відсоток популяції, морально-юридичну оцінку цього явища, права, належні гомосексуальним особам у суспільстві, та можливість й ефекти терапії.

Гомосексуалізм має три рівні:

гомосексуальна поведінка;

гомосексуальна (часткова або виключна) орієнтація;

гомосексуальна ідентичність.

Тому відрізняємо дійсний гомосексуалізм, тобто тривалу гомосексуальну орієнтацію, від гомосексуальних практик, здійснюваних при нагоді в ситуаціях, в яких немає змоги мати гетеросексуальні контакти (наприклад, у місцях позбавлення волі), або задля цікавости і пошуку нових вражень.

Гомосексуалізм чоловіків інколи називають ще уранізмом або педерастією, хоча  остання назва радше стосується до контактів між зрілим чоловіком і юнаком. Гомосексуалізм жінок називають лесбіянством (від острова Lesbos), він трапляється значно рідше від чоловічого[2].

Упродовж віків гомосексуалізм вважали формою розпусти, збоченням, психічною хворобою[3]. Таку позицію ще більше зміцнив З. Фройд, який вбачав у гомосексуалізмі неправильно розв’язаний комплекс Едипа\Електри (зв’язок сина з матір’ю або дочки з батьком, який має сексуальне підґрунтя і згодом переноситься на інших партнерів). Позиція Фройда, який зводив гомосексуалізм до відхилення розвитку, утримувалася до 1973 року.

Саме тоді Американське психіятричне товариство вирішило більше не зараховувати гомосексуалізму до “збочень, відхилень чи сексуальних аномалій, визнаючи цей тип схильностей за специфічні, однак нормальні сексуальні уподобання”. При цьому висловлено співчуття і жаль з приводу всіляких громадських приватних дискримінацій у таких сферах, як працевлаштування, помешкання, послуги. Це сталося під впливом тиску гомосексуальних груп, які від половини ХХ століття розпочали боротьбу за рівноправність своєї сексуальної меншини. Переломним моментом зміни позиції гомосексуалістів з пасивної на активну вважають дату 28 червня 1969 року, коли гомосексуалісти пляшками атакували поліцію Нью-Йорка, яка контролювала бар Stonewall Inn, призначений для гомосексуалістів. Цю подію гомосексуалісти святкують щороку як gay pride week[4].

У 1981 році Парламентне Зібрання Ради Європи звернулося до Всесвітної Організації Здоров’я (WHO – World Health Organization) з проханням не зараховувати гомосексуалізм до міжнародної класифікації хвороб, бо це могло б бути серйозною перешкодою для гомосексуалістів в їхньому суспільному розвитку. Під впливом політичного тиску (а не глибоких роздумів над людською сексуальністю) ця Організація в 1993 році видає посвідчення, що “сексуальну орієнтацію (гетеро- чи гомосексуальна) не можна розглядати як відхилення”. Тим самим гомосексуалістів “звільнено”  від переконання, сформульованого раніше,  про їхню належність до категорії відхилень у розвитку[5].

Така позиція світової Організації для багатьох осіб із гомосексуальними схильностями, які бажають їх побороти, дає привід сумніватися в сенсі своїх зусиль. Однак не всі терапевти, психологи і психіятри погоджуються з висновками Американського Психіятричного Товариства чи Світової Організації Здоров’я. Багато з них відкидає ці вислови, і не лише з огляду на духовні та релігійні цінності, а також з наукових поглядів. Pierre Thuiller говорить про епістимологічний скандал американської психіятрії, яка “шляхом референдуму” намагається встановити правду і фальш.

Питання гомосексуалізму останнім часом часто озвучують при різних нагодах, пропагуючи при цьому позитивне ставлення до нього. У багатьох західних країнах гомосексуальні меншини ініціюють справжню боротьбу за свої права на вільне вираження “гомосексуальної любови”, за право на одруження й усиновлення дітей. Вимагають також, аби т.зв. “гомосексуальні союзи” мали такі самі права, як і гетеросексуальні подружжя. Внаслідок такої боротьби Парламент Європейського Союзу прийняв у 1994 році резолюцію, яка закликала парламенти всіх країн Союзу  затвердити т.зв. “гомосексуальні подружжя” та їхні права на всиновлення дітей[6].

Процес виникання гомосексуалізму ще до кінця не досліджено (ККЦ 2357), хоча існує багато теорій, які пояснюють це явище. Людська статевість – це складна дійсність як у нормальному розвитку, так і в наростанні патології. Можна виділити три основні джерела виникнення гомосексуальної орієнтації: біологічні причини, вплив середовища та особисті зумовлення.

Сьогодні існує тенденція вбачати нерозривний зв’язок між біологічними причинами і сприйняттям (пережиттям) власної статевости. Ця тенденція стосується також інтерпретації порушеного психосексуального розвитку. Спираючись на біологічні причини, пробують пояснювати і деякі форми гомосексуалізму. J. Bancroft твердить, що існують три основні типи порушень, які можуть впливати на психосексуальний розвиток людини. На його думку, це: 1) хромосомні порушення (комплекс Турнера – генотип ХО, комплекс хромосоми ХХХ, комплекс із генотипом ХYY); 2) порушення, пов’язані із вродженими метаболічними дефектами, які є причиною неправильного виділення і функціонування статевих гормонів; 3) порушення, які є наслідком приймання стероїдів під час вагітности[7].

J. Nielsen  обстежив 411 чоловіків із додатковим хромосомом Х. Виявилося, що серед них було 3,6% гомосексуалістів, 2,4% трансвеститів, 1,9% педофілів[8]. Отож, ці дослідження не доводять тісного зв’язку між біологічними зумовленнями та сексуальною поведінкою.

Також дослідження, які провів D. Hamer на парах рідних братів, не доводять безпосереднього зв’язку між генетичним записом і сексуальною орієнтацією. Серед 40 пар братів із гомосексуальними схильностями в семи не віднайшли спільного набору генетичних визначників (довшої хромосоми Х – Xq28), від якого нібито мала залежати сексуальна орієнтація. Натомість ці визначники знайшли в 22% гетеросексуальних чоловіків у порівняльній групі. Також обстеження монозиготних близнюків довели, що існує певний зв’язок між генетичним кодом і сексуальною орієнтацією, але він не має детермінаційного характеру. Якщо один із цих близнюків є гомосексуалістом, то в 75% випадків його брат має також гомосексуальну орієнтацію, але не в 100% (як цього можна було б сподіватися) [9].

У світлі вищенаведених досліджень можна прийняти, що навіть беручи до уваги органічні чинники, сексуальна орієнтація не є автоматично записана в генетичний код, гормональну чи нервову системи в момент народження. Біологічна і психічна основа створюють визначену преференцію у виникненні порушень сексуального розвитку. Звісно, для правильного перебігу сексуального розвитку потрібне правильне функціювання мозку. Проте не завжди наявність певної дисфункції на хромосомному чи гормональному рівнях спричинює гомосексуальну орієнтацію.

Оскільки не можна знайти повністю переконливих доказів для підтвердження біологічної детермінації гомосексуальних преференцій, слід шукати й інші причини. Важливим чинником, який впливає на формування сексуальної орієнтації, є середовище, в якому живе молода людина. Так вважає більшість гомосексуальних осіб. Це підтверджують дослідження, проведені в 1940-х і 1970-х роках. На запитання, звідки взялися сексуальні преференції (стосувалося чоловіків):

22% осіб сказали про ранні гомосексуальні пережиття з дорослими або ровесниками;

16% – про перебування в гомосексуальному товаристві і дружбу із гомосексуалістами;

15% – про погані стосунки з матір’ю;

14% – про погані, ворожі стосунки з батьком;

12% – про брак партнерів протилежної статі;

9% – про невміння поводитися в товаристві;

9% – вроджені риси[10].

Як показують дослідження, чинником, що найчастіше впливає на відхилення психосексуального розвитку і спрямування потягу до осіб тієї самої статі, є гомосексуальні пережиття в дитинстві або ранній молодості, навіть якщо вони полягали лише в перегляді порнографічної продукції. Особливо сильний відбиток залишають контакти з дорослими. Для дівчаток імпульсом для гомосексуалізму інколи є пережиття сексуального стосунку з дорослими чоловіками, який залишив у їхній психіці травматичний спогад.

Із досліджень випливає, що суттєвим чинником, який має вплив на гомосексуальні спрямування молодої людини, є сімейне середовище. Передовсім це може бути владна позиція матері або її надтурботливість; відсутність батька, його перебільшена покірливість або суворість; батьки-тирани; неконвенційна поведінка батьків; присутність удома гомосексуальних осіб та розлучення батьків.

Причиною є зростання патологічних сімей, розлучень, а також гомосексуальне лобіювання, яке творить власну субкультуру, має політичну і медіяльну підтримку, і в деяких середовищах виникає мода на таку орієнтацію. Тому число гомосексуалістів зростає. Має значення прийнята єрархія цінностей. Наркоманія, хибне розуміння незалежности і сексуальний безлад дуже часто йдуть в парі і можуть вести до сексуальних зловживань. Гомосексуальні схильності можуть також виникати внаслідок пережиття стресів, бунту і самотности[11].

Порушення сексуального розвитку може бути ефектом того, що людина саме так навчилася реагувати на певні сексуальні стимули. Гомосексуальні передумови (меланхолійний характер, сумніви щодо сексуальної ідентичности, сексуальні пережиття з дитинства, ранні зацікавлення сексом, мастурбація і сексуальні фантазії) вкорінюються тоді, коли людина починає мати гомосексуальний досвід, коли піддається думкам із гомосексуальним змістом і черпає з цього насолоду. Мастурбація й еротичні фантазії можуть посилювати цю схильність (90% гомосексуалістів мастурбувало перед 15-им роком життя).

До особистих чинників, які сприяють розвиткові гомосексуалізму, треба зарахувати відсутність ознак, що полегшують ідентифікацію із власною статтю (впевненість, почуття повноцінности, вміння спілкуватися з особами протилежної статі). Формуванню гомосексуальної позиції можуть сприяти: невпевненість, страх  перед особами протилежної статі, відкинення партнером протилежної статі, нарцистичні тенденції.

Підсумовуючи аналіз передумов гомосексуальної орієнтації, треба сказати, що не завжди її поява має якусь одну визначену причину. Найчастіше це вплив кількох чинників. Тому гомосексуалізм, які кожна інша форма людської статевости, завжди має індивідуальний вияв, позначений неповторною особистістю[12].

Гомосексуалізм засуджено у текстах Біблії Старого і Нового Завіту. У старозавітному суспільстві дуже велику роль відігравала плідність, яка збільшувала чисельність вибраного народу. Гомосексуальні вчинки, як вияв поганської моралі (Втор. 23, 18 н), оцінювано негативно. Книга Левіт (18, 22; 20, 13) називає це гидотою (toevah – цей термін використовували в контесті ідолопоклонства, культової проституції, магії та ворожбитства), за яку треба карати смертю. У Книзі Буття маємо опис знищення Содоми (19, 1-15.29), де не бракувало й гомосексуальної поведінки.

У Новому Завіті святий Павло зараховує гомосексуалізм до гріхів, які вилучають із Божого царства (пор. 1 Кор 6, 9) та називає його ганьбою (Рим 1, 26-27:  “так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду”).

Інтерпретація гомосексуалізму як чогось ганебного й неприродного була дуже живуча в ранньому християнстві. Дідахе (2, 2) і Лист Варрави (10, 6-8) засуджують гріх гомосексуалізму. Коли християнство виходить з підпілля в IV столітті і стає панівною релігією в західному світі, гомосексуалізм заборонили юридично і за нього карали.

Декларація про деякі питання статевої етики Конгрегації Науки Віри „Людська особа” визнає, що спостереження психологів виділили дві причини гомосексуальних тенденцій, які дозволяють відрізняти перехідні (набуті) гомосексуальні схильності та вроджені. “Існує різниця, і, очевидно небезпідставна, між гомосексуалістами, чиї одностатеві схильності походять від неправильного виховання, браку нормального статевого розвитку, звички, поганого прикладу чи інших подібних причин і є минущими і принаймні не є невиліковними, і між гомосексуалістами, які є такими через певний тип вродженого інстинкту або через патологічну конституцію, яка вважається невиліковною”. Декларація займає позицію, яку можна звести до такого принципу: гомосексуалізм треба відкинути, але гомосексуаліста треба пробувати зрозуміти. “У ділянці душпастирської праці до цих гомосексуалістів потрібно ставитися з розумінням і підтримувати їх в надії на подолання особистих труднощів”[13].

Церква бере до уваги складні передумови, які обмежують свободу (людський акт). До цих передумов належать і хибне виховання, і поганий приклад, і брак статевої зрілости, і біологічні залежності. Тому Церква усвідомлює, що не завжди ця аномалія гомосексуалізму є особистою виною людини. Сама схильність не є гріхом per se, але може схиляти до морально невпорядкованої активности.

Церква засуджує, однак, гомосексуальну поведінку, оскільки вона є порушенням морального порядку і суперечить буттєвій структурі людини і її дієвій сфері (адже правильне пережиття сексуальности є суттєвим елементом особової зрілости з погляду суспільного характеру людського життя). Гомосексуальним стосункам бракує суттєвої і необхідної доцільної скерованости. “У Святому Письмі вони засуджені як серйозна розбещеність і навіть представлені як сумнівний наслідок відкинення Бога (…). Гомосексуальний акт сам по собі внутрішньо розладнаний і не може бути виправданим за жодних обставин”[14].

Інколи можна почути, що гомосексуальні схильності в певних випадках не є результатом вільного вибору і що така особа змушена так поводитися, отже, в таких випадках вона не має вини. Насправді особа з гомосексуальними схильностями також має елементарну свободу, характерну для людини, і основу її гідности. Завдяки цій свободі людські зусилля, скріплені Божою благодаттю, можуть стримати цю особу від гомосексуальної активности, як і від кожного іншого зла.

У випадках, обґрунтованих з медичного погляду, Церква заохочує до відповідної терапії, так, як і у випадку інших аномалій і хвороб, застерігає перед дискримінацією цих осіб, зокрема у випадках невиліковного гомосексуалізму. Гомосексуалістів заохочено контролювати свої схильності відповідно до подібних зобов’язань статевої етики для гетеросексуалістів. Турбота про цілісне формування особистости дає змогу опановувати потяг. Моральний закон зобов’язує всіх осіб, включно з тими, які відчувають гомосексуальну тенденцію.

Вселенська Католицька Церква однозначно виступає проти легалізації гомосексуальних подруж. Конгрегація Науки Віри в 2003 році видала документ “Про легалізацію гомосексуальних союзів”[15], де пригадала, що “гомосексуальним парам цілковито бракує біологічних й антропологічних елементів подружжя і сім’ї, які могли б бути раціональною основою для правної легалізації таких союзів” (№ 7). У такому разі усиновлення дітей – це насильство над беззахисними дітьми, яких позбавляють у такому випадку умов для нормального психосексуального розвитку. Легалізація таких союзів вела б до зміни цілого суспільного порядку і суперечила б спільному благові (№ 6). Такий підхід Церкви до цієї проблеми – це не лише базування свого вчення на Божому Слові, а й тверезість, що випливає зі здорового глузду.

Терапія гомосексуальної статевости має допомогти віднайти здатність керувати власним статевим потягом. Існують такі форми гомосексуалізму, які можна вилікувати. Великі досягнення в цій ділянці має відомий американський терапевт Richard Cohen[16]. У світі постають осередки, які допомагають гомосексуалістам. Ця допомога не завжди полягає на реорієтації гомосексуальної поведінки, це насамперед допомога в зрозумінні самого себе, у віднайденні здатности покерувати власною поведінкою, зцілення від зранень, завданих іншими людьми[17].

Для багатьох гомосексуалістів сексуальна орієнтація пов’язується з релігійними проблемами. Дехто з них в ім’я вірности Богові і Церкві відмовляється від сексуальних контактів, інші живуть з почуттям провини і пробують полемізувати. Сповідник чи духовний наставник може багато в чому допомогти такій людині, проте справжня зміна може статися лише за умови глибокого релігійно-морального навернення.

За матеріалами книги Галини Кришталь "Етика статевості та подружнього життя"

[1] Термін впровадив у 1869 р. угорський лікар Karl Maria Kertbeny. Пор.: K. Imiliński. Seksiatria. Warszawa 1990, s. 247.

[2] W. Bołoz. Etyka seksualna, s. 147-148.

[3] Під кінець ХІХ ст. німецький психіятр Richard Freiher von Krafft-Ebing висунув теорію, що гомосексуалізм є психічним захворюванням. Під кінець життя він змінив думку і сформулював теорію, згідно з якою гомосексуалізм – це ефект патологічних змін у мозку людини під час пренатального періоду. Див. P. H. Kieniewicz. Homoseksualizm // Płciowość ludzka w kontekście miłości. Przesłanie moralne Kościoła. Red. J. Nagórny, M. Pokrywka. Lublin 2005, s. 203-204.

[4] Пор.: T. LaHalye. Homoseksualizm. Co każdy powinien o nim wiedzieć. Lublin 1994, s. 135.

[5] Пор.: J. Augustyn. Homoseksualizm. Kraków 1997, s. 17.

[6] Уже тоді Іван Павло ІІ в одній зі своїх промов казав: “Резолюція вимагає узаконення морального безладу… Морально недопустимим є надання юридичної санкції гомосексуальним діям… Парламент незаконно надає юридичний характер викривленій поведінці, суперечній з Божим замислом… Не можна створити справжньої сім’ї на основі союзу двох чоловіків або двох жінок” (Jan Paweł II, Anioł Pański (20 II 1994), „L’Osservatore Romano” 1994 nr 4 s. 39).

[7] Пор.: J. Bancroft. Human sexuality and its Problems. Edinburg 1989, p. 196.

[8] J. Nielsen. Gender role-identity and sexual bahavior in person with sex chromosome aberration. Danish Med. Bulletin 1972, nr 19, 74.

[9] Пор.: W. Bołoz. Etyka seksualna, s. 154, який посилається на дослідження Stella Hu et al. Linkage between Sexual Orientation and Chromosome Xq28 in Males But Not in Females // “Nature Genetics II” (1995), 248-256.

[10] Пор.: P. Cameron. Co jest przyczyną skłonności homoseksualnej – czy może ona ulec przemianie? // Kościół wobec homoseksualizmu. Opracowania – świadectwa – dokumenty. Red. T. Huk. Warszawa 1996, s. 81.

[11] Пор.: W. Bołoz. Etyka seksualna s. 156-157; Richard A. Isay. Essere omosessuali. Omosessualita maschile e sviluppo psichico. Milano 1996; P. H. Kieniewicz. Homoseksualizm, s. 203-217; J. F. Harvey. Prawda o homoseksualizmie. Wołanie wiernych. Tłum. M. Majdan. Warszawa 1999.

[12] Див.: W. Bołoz. Etyka seksualna, s. 157-159.

[13] Священна Конгрегація у справах віровчення. Декларація про деякі питання статевої етики Persona humana, VIII.

[14] Там само. Найчастішою формою гомосексуальних контактів є взаємна мастурбація, анальні й оральні контакти. Часті зміни партнерів є причиною поширення різних захворювань, які передаються статевим шляхом.

[15] Попередній документ: Конгрегація Науки Віри. Лист до Єпископів Католицької Церкви на тему душпастирства гомосексуальних осіб (1986), OR 1986 nr 10, s. 3-4.

[16] R. Cohen. Wyjść na prostą. Rozumienie i uzdrawianie homoseksualizmu. Kraków 2002.

[17] W. Bołoz. Etyka seksualna, s. 163-164. Por. J. Augustyn. Homoseksualizm a miłość. Kraków 1997, s. 73-100; G. Van den Aardweg. Homoseksualizm i nadzieja. Stowarzyszenie Kulturalne Fronda, Warszawa (bez roku wydania).