Я бачила Бога... В тумані до п’ят
Ходив, наче лунь, між наморених хат.
Дощем у шибки мовчазні дріботів,
Ніхто і не відав, чого Він хотів?..
А люди гадали: якийсь дідуган
Старцює і гроші збирає в гаман.
Сікли матюками і злістю товкли —
Були аж зелені від тої хули.
Заплакав Всевишній, узяв Його страх:
“Щось людське лишилось у ваших серцях??!
Людей відрізняє від мавп доброта.
Чи люди не ті? Чи планета не та?..
Я ж землю квітучу для вас сотворив:
І поле вам виткав, і степ простелив,
Джерельними ріками обперезав,
1 звіра, і птаха до вас посилав.
Ви в ріки плювали й кровавили світ,
Від диму земного дірки в небозвід.
У Храмах Святих поробили хліви,
Плодили бездухих з тії сіряви.
Ви глави стирали із білих церков,
На вас материнська і братняя кров.
І знищені голодом в стиглих житах,
І підла підступність по ваших хатах.
О, ні! Ви не святість свою берегли.
І в кубла свої, що тяглось — те й тягли,
І заповідь Божую “Не укради!”
Пустили за плином гнилої води.
Ви все продали за шматок ковбаси.
То хто ж ви: чи люди? ІЯ хто єси?..”
...А дощ старчі плечі шмагав батогом.
Бог плакав, обстукував землю ціпком.
Кругом ані вогника, ані душі,
Вовтузився черв земляний в спориші:
“Боже, в моєї хатини паркану нема,
Лиш вітер в цілющих обіймах трима —
Кудлатий і свіжий, мов протяг з грудей,
У скромній світлиці немає дверей.
Заходь, Боже Праведний, в затишок мій,
Зігрій сиву душу, і руки зігрій”.
Ми довго мовчали, аж тьмарився зір...
“Повір нам, Всевишній, востаннє повір.
Ми зійдемо в часі, у жилах трави,
Збудуєм по землях прекрасні церкви.
Молитись Тобі навчимо діточок,
Очистим замулені душі річок,
І святість соборну в собі зведемо,
А землю в наругу уже не дамо”.
Галина Гайворонська