Звичайно, на війні як на війні..,- військовий капелан о.Любомир Яворський з повернення із зони АТОЗ отцем Любомиром Яворським, заступником керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України , ми зустрілися у день його повернення із зони АТО. Точніше назвати місце, де побував, військовий капелан відмовився, зазначивши, що «це на Донеччині», а своїми спостереженнями і роздумами поділився охоче.


Про те, хто такі капелани

Наші капелани - це священики, які виявили бажання відвідувати розташовані в їхній парафії військові частини. Департамент душпастирства силових структур України нашої церкви активно працює з 2006 року. Наразі маємо 67 капеланів по всій країні.

Після початку воєнних дій на Сході до нас почали звертатися священики, які активно підтримували Майдан. Вони просили направити їх у зону АТО, бо туди по мобілізації потрапило багато майданівців. Там уже побувало 12 наших капеланів, зараз у зоні АТО їх десять. Ми відправляємо священиків щонайменше на місяць, бо якщо відряджати на тиждень -два, то відразу треба писати листа й про ротацію.

Звісно, вони працюють не на передовій, а в місцях постійної дислокації військовослужбовців. Зазвичай на такій базі є молитовна кімната або каплиця, а де не було, ми передавали намет. Існує розклад богослужінь, є певний час, коли капелан перебуває у каплиці - бійці можуть поспілкуватися з ним там. Він також сам ходить по наметах і розмовляє з хлопцями.

Є й новації. Наприклад, деякі наші капелани, які знають різні мови, організовують у зоні АТО курси, щоб бійці трошки розвіялися. Ми недавно в одній частині, де вже виник «клуб любителів італійської мови», поміняли священика, а до нього хлопці прийшли й кажуть: «Батюшка, ми тут італійську вчили, ви нас теж мусите вчити». Дякувати Богові, він її знає, а я йому ще й самоучитель привіз, тепер вчить далі.

Про те, що війна - не місце для повчань

Часто вважають, що капеланське служіння подібне до роботи психологів. Напевно, під час війни психології у ньому справді більше, ніж у мирний час. Добре, що у семінаріях священики її вивчали, бо є різні складні ситуації, коли капелан сам думає, як з них вийти.

Війна - не місце для повчань , бійці їх просто не сприймають. Там людям потрібна моральна підтримка. Я дуже не люблю, коли бійців вишиковують, і ти їх благословляєш - це не те, так не має бути. З людьми треба розмовляти, питати, що їх турбує.

Часто ми лише слухаємо, бо хлопці просто хочуть виговоритися. Приміром, приходить хлопчина років 18-ти і каже, що на війні вперше почав замислюватися над своїм життям, колись чув, що люди сповідаються й сам би дуже хотів, але не знає, як це робити. Або: в мене вже є один хрестик, можна, я ще один візьму?

Буває, боєць розповідає, що коли їхав у зону АТО, посварився з дружиною, а зараз начебто помирився і хотів би до неї поїхати, а його не відпускають. А в когось дитина народилася, а ще хтось приходить і каже: «Отче, я мушу повернутися, бо в мене троє маленьких дітей». І ти мусиш сказати йому з переконанням, що ти повернешся, а потім їхати й цілу дорогу молитися, щоб він повернувся, а пізніше телефонуєш і взнаєш, чи з тим хлопцем усе гаразд...

Звісно, не всі звикли спілкуватися із священиком - якщо в Західній України це звичайна річ, то у Східній такого контакту було мало. Тож іноді бійці приходять і кажуть, приміром, у мене на руці бородавочка, що з нею робити? А коли з ним півгодини поспілкуєшся, розумієш, що він прийшов не про неї питати, а про щось інше.

Буває, офіцер просить: зайдіть до наших хлопців, вони завтра знову виїжджають на бойове завдання, треба підтримати їхній дух. Це ж люди, і ти дивишся в очі і бачиш велику надію, сум, переживання... Іноді візьмемося за руки і разом помолимося «Отче наш», буває, що стоїмо, спілкуємося і двоє пустимо сльозу ... І це теж допомагає .

Часто доводиться вислуховувати й критику, хоча вона напряму не стосується роботи священиків. Звісно, хотілося б , щоб наша армія була добре оснащеною, щоб ніхто не припускався помилок. Але є так, як є, тому треба мати мужність їх визнавати і долати.

Іноді чуєш від бійців, мовляв, я хочу свою сім'ю захищати, а не тут невідомо що. І тоді священик каже, що Україна - це твоя мати, і якщо тебе тут не буде, то війна завтра прийде до твого дому, нам випало боронити свій край, і ми мусимо це робити.

Про те, що складно і для капеланів

Наші маршрути залежать від того, де дислокуються наші священики, бо через них ми можемо надавати допомогу військовим. Нас ніхто не охороняє, їдемо з Богом - без бронежилетів, касок. Можливо, хтось скаже, що це безвідповідально, але ми завжди консультуємося з військовими, де є українські блок-пости, де більш-менш спокійно.

Що найважче? По -людськи - їхати тими фронтовими дорогами, бо ніколи не знаєш, чи правильно тебе веде GPS, чи ти зараз заїдеш на український блок-пост, чи на інший і тоді доведеться російською мовою спілкуватися, щоб тебе сприйняли за свого. Дякувати богові, мені цього робити ще не доводилося.

А в духовному сенсі важко, коли хлопці потрапляють у скрутну ситуацію. Адже недавно ти там був, спілкувався з ними, разом молився, а тут по радіо чуєш, що їх узяли в кільце і обстрілюють. Ти звідти вже поїхав, але дається, якби був поруч, то міг би їм чимось допомогти, захистити. Не знаю, чим би я їх захистив, мабуть, стояв би й молився, але у цей час хочеться бути з ними. Це важкий момент...

Про вбивство на війні і освячення зброї

Нашим капеланам часто доводиться розмовляти з бійцями про військовий обов'язок і християнські принципи. Усі вони вивчали теорію справедливої війни, але на практиці застосовувати теоретичні постулати набагато складніше.

Приміром, коли людина каже: «Я не хочу, не можу вбивати, і від того мучуся», ніяка теорія, що на війні, це виправдано, бо вона має право на захист, не спрацьовує. Тоді треба дивитися на конкретну людину. Якщо вона відчуває, що скоїла великий гріх, її треба підтримати, пояснити, що її гріх є наслідком чужого гріха, бо хтось прийшов і напав на неї, а вона виконувала свій обов'язок.

Ми уникаємо освячення зброї, а покропити БТР погоджуємося, бо це машина, а ми ж благословляємо транспортні засоби. Однак ми завжди акцентуємо, що ніколи не благословляємо залізо, а окроплюємо його для того, щоб воно зберегло людське життя.

А коли ми кропимо хлопців, які стоять у формі зі зброєю, або хтось приходить з нею на сповідь, бо не має права залишати, ми на це не звертаємо уваги. Ми бачимо перед собою людей, які служать українському народу, а ми служимо їм.

Про те, що підтримує моральний дух військових

Бійців дуже підбадьорює, коли ми кажемо, що наші священики добровільно приїхали у зону АТО, аби їх підтримати. Тоді вони краще усвідомлюють і своє покликання.

Їм дуже потрібно постійно казати, що Україна ними пишається, що всі наші парафії кожного дня о 9 годині вечора моляться за них і за мир. І коли священик висловлює ту повагу від українців, коли місцеве населення говорить їм «Дякуємо вам», бійці тоді запалюються і хочуть далі робити добро.

Ми підтримуємо з ними зв'язок через капеланів і питаємо, чим можемо допомогти, приміром, чи всі мають бронежилети. Якщо чогось бракує, оголошуємо збір по парафіях. Цього разу ми привезли медикаменти для персональної аптечки військовослужбовців - на наше замовлення нам передали їх з-за кордону. Зараз у нас зараз акція - робимо збірку кросівок. Розміри беремо середні - 42-43, замовляємо певну кількість. Знаєте, там нічого забагато не буде.

Ми також організовували збір дитячих малюнків і листів підтримки для бійців, а потім, коли заходили до їдальні поїсти каші, бачили, що вони їх розглядають, читають, і це їх збадьорює.

Військовим у зоні АТО треба не доводити, а завжди підкреслювати, що вони сьогодні найважливіші в країні, бо дбають про нашу безпеку і спокійний сон. Ми мусимо щодня їм це казати.

Про те, що Сходу треба відкривати не очі, а себе

Капелани у всьому світі працюють не тільки з військовими, а й з населенням. Так само й наші священики на Сході. Раніше до них ставилися з упередженням, але поступово це зникає.

Мені один священик розповідав, що вже після звільнення Слов'янська поїхав у місто, а його там запитують: «Вы откуда?». Та я, каже, з Коломийщини, гуцул. А йому одна жіночка каже: «Большое спасибо, что вы сюда к нам приехали!».

Зараз уже населення нашим військовим у Слов'янську їсти приносить, хоча ще недавно дуже тішилося ополченцями і підтримувало їх. А тепер у них почали відкриватися очі на українську армію.

Приміром, зі мною був випадок на Сході. Нас із священиком підвозила на машині жінка, дуже упереджена до українських військових. Їх там просто зазомбували, що, мовляв, вони прийдуть і повирізують усі села і взагалі бозна-що робитимуть. Під'їжджаємо ми до українського блок-поста, нам назустріч виходить симпатичний десантник, вітається з жінкою російською мовою і цілує їй руку. Вона потім казала, що нічого подібного не могла навіть уявити!

Та й під час останньої поїздки у зону АТО я переконався, що на Сході живуть дуже добрі люди. Ми вже поверталися і шукали в Ізюмі нічліг. У готелі місць не було, нам порадили зупинитися в приватному секторі. Нас там так гарно прийняли! Вже був пізній вечір, але нам на вечерю запропонували все, що було в домі, зранку про сніданок поклопоталися. Ми, звісно, віддячилися, бо людям треба якось жити, але вони були готові й безплатно нас пустити.

Нам господиня розповіла, що спочатку була біло-блакитною і за Януковича, а сьогодні, каже, нам очі відкрилися, ми любимо Україну і підтримуємо Президента. Ми поговорили, я розповів, що сам родом з Львівської області, прийшов до них з миром, і мені дуже приємно, що вони мене так щиро прийняли. Знаєте, я бачу там майбутнє, але, можливо, людям на Сході потрібно відкривати не очі, а себе.

Про те, чи ходити у бари та ресторани під час війни

Іноді чуємо від хлопців у зоні АТО, що ми тут воюємо, а там по барах, ресторанах гуляють. Ми також, коли шукали в Ізюмі готель, щоб переночувати, побачили у барі на першому поверсі, що люди гуляли, як кажуть, на повну котушку. Я довго потім над цим думав, мені в голові не вкладалося, як таке може бути, адже поруч скільки хлопців гине... Але це ж не тільки Ізюма стосується, я думаю, якщо зайти в суботу-неділю в клуби у Києві чи ще десь, то побачиш таку саму картину.

Але ж ми кожного дня чуємо про загиблих, тобто зараз кожний день для України жалобний. Якщо ми християни, то повинні це усвідомлювати і кожен день бути в молитві. Ми маємо бути солідарні з військовослужбовцями, і ті кошти, які витрачаємо у цей час на забави, краще спрямувати їм на допомогу. Повірте, це приносить колосальну радість!

Я не кажу, що треба закривати кафе чи ресторани, але є гуляння- святкування, а є обід. Та навіть якби людина прийшла в цю кнайпу, ресторан чи ще кудись, і там було написано «Підтримую українське військо» чи ще щось, то це вже мало б якесь інше забарвлення.

Звісно, життя продовжується, ми не можемо сісти, скласти руки і тужити, бо війна. Фанатизм тут не потрібен, але треба думати про форми тієї солідарності з нашими побратимами, які сьогодні перебувають у дуже складних умовах. Мені зараз важко сказати на сто відсотків, як вона має виглядати. Але, гадаю, при бажанні кожен може сам для себе це визначити.

Про те, коли святкуватимемо перемогу

Звичайно, на війні як на війні, можна почути і нецензурну лайку, і стикнутися з хамством чи нерозумінням, але здебільшого наші військові дуже моральні люди. Вони у всьому підтримують одне одного, ніколи не залишать пораненого на полі бою. Це приклад для всіх. Дай боже нам усе це пройти і на таких прикладів будувати українську свідомість.

Та й бойовий дух, попри труднощі, у хлопців на висоті. Вони мені там казали: «Отче, ось побачите, на День Незалежності ще й перемогу святкуватимемо!»


 Християнський портал КІРІОС за матеріалами УКРІНФОРМ.