Владика Гліб Лончина: "Знати мову країни, у якій служиш — це не питання інкультуризації чи інтеграції, а душпастирства"Єпарх Лондонський Української Греко-Католицької Церкви владика Гліб Лончина — частий гість і добрий друг Паризької єпархії святого Володимира Великого. Він неодноразово брав участь у святкуваннях в Санлісі та очолював літургію поминання жертв Голодомору в соборі Нотр-дам. Після VIII-ї сесії собору єпархії, у якому владика Гліб брав участь як запрошений гість та порадник, Служба комунікації розпитала його про враження від собору та виклики служіння в західній Європі.

Яке враження на Ваc справив собор Паризької єпархії, особливо якщо брати до уваги ширшу картину життя нашої Церкви?

Я надзвичайно збудований тим, що тут на соборі побачив і почув. Найперше, приємно вразило те, що зїжджаються майже всі священики і велика частина мирян, а крім того запрошені експерти та гості з-поза єпархії. Це разом творить дуже цікаву і творчу атмосферу. Бо спілкування і слово — це привілейовані інструменти для людини, і якщо ними вміло користуватися, можна розвязати конфлікти, вияснити та зрозуміти позиції та просто допомогти одне одному. Звичайно ж, ми можемо не знати глибинних проблем, але коли ми дискутуємо про загальні справи, то можна щось для себе почерпнути. Такі собори мають подвійну користь — вони скріплюють спільноту та дозволяють вчитися новому її членам.

Крім того, велике благословення брати участь у богослужіннях з братією Шевтонського монастиря, бо зазвичай на наших парафіях ми так не можемо служити. А це велика школа молитви. На загал перебування тут — це позитивний і будуючий досвід.

Що Вас вразило найбільше з того, що Ви почули від вірних?

Найбільше мене вразило, що люди віднайшли своє певне місце в Церкві. Вони відчули, що потрібні Церкві і можуть свої таланти використовувати для загального добра єпархії. Так повинно бути всюди в Церкві. На жаль, буває часто, що люди заздрять чи відштовхують інших, а важливо підкреслювати, що кожна людина є цінна і може внести позитивний вклад для добра всіх.

Наскільки ситуація спільнот Паризької єпархії схожа на те, що Ви спостерігаєте у Лондонській?

Ситуація дуже відмінна. Часто наші парафії менш активні. Звичайно ж душпастирство проводиться, але можна робити більше. Я був захоплений тим, що роблять комісії Паризької єпархії. Дивом є те, що вони взагалі функціонують (зі сміхом). В Лондонській єпархії ми ще не маємо структури комісій.

Які спільні виклики для Лондонської і Паризької єпархій? На соборі багато говорили про секуляризацію в Західній Європі і як УГКЦ в цих умовах має діяти. Як нашим вірним не губити, поглиблювати і поширювати свою віру в оточенні, яке для них є чужим?

Життя в діаспорі є дуже важким. Адже це чуже середовище, і ми завжди почуваємося гостями, не зважаючи на те, скільки років вже живемо в іншій країні. Навіть ті, хто каже, що звикли і не будуть повертатися в Україну, не стануть французами, бельгійцями чи голландцями. До того відчуття відчуження додається секуляризація, яку ми досвідчуємо і в Великій Британії. Тобто українці живуть в середовищі, що каже, що не потребує Бога. Це на них впливає. І часом складається враження, що наші люди приходять до церкви з чемності чи почуття обов’язку, а не з потреби. Гадаю, що саме над цим треба більше працювати, щоб люди почувалися частиною організму, яким є Церква, і тоді вони будуть включатися в спільну працю.

Наш народ називають є релігійним, але не духовним. Тобто він має почуття релігійності, але воно часто є в незнанні та у забобонах. Відповідь є у катехизації — її треба поширювати і посилювати. Запроваджувати біблійні гуртки чи провадити соціальну працю. Всяке добре діло буде впливати на зовнішнє середовище, адже добро не має меж.

З якими викликами стикається Католицька Церква в Великобританії?

Католицька Церква звикла бути в меншості, адже Англіканська є офіційною. На загал католики в Великій Британії також почуваються гостями, адже зареєстровані як благодійні організації, а не Церкви. Є багато стереотипів щодо католиків. Але ми греко-католики переважно обмежені у своїй діяльності для служіння нашим вірним, але настанова така відчувається.

Чи є потреба виходити до британців? І чи вони мають зацікавлення до нашої Церкви?

Лише невеликою мірою. Англійською мовою ми служимо в Лондоні раз на місяць, і приходить невелика групка англійців, що зацікавлені східним обрядом. На мою думку, треба більше вживати англійської у проповіді, бо тоді це привертатиме не лише англійців, але також покоління давніших мігрантів і мішані подружжя, яких є досить багато.

Ми повинні бути відкритими до всіх. Священики, що служать в іншій країні, мусять прикласти максимум зусиль, щоб вивчити її мову, бо інакше їхнє служіння ілюзорне — людина думає, що вона душпастирює, служить всім потребам своєї Церкви, але насправді до кінця не знає, скільки є осіб, що хотіли б прийти до Церкви, але їх зупиняє мова. Вивчати мову — це не питання інкультуризації чи інтеграції, а душпастирська справа. Якщо хочемо служити іншим людям, то мусимо добре знати їхню мову.

 

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на ugcc.fr