Отець Йосиф Щур, ЧСВВ: «Служіння священицьке тут, на Сході, кардинально відрізняється від служіння в Західній УкраїніОтче Йосифе, розкажіть, будь ласка, історію заснування громади й василіянського монастиря на цих теренах.

Для поширення Божого слова серед вірних Східної України з благословення Блаженнійшого Мирослава провінція Найсвятішого Спасителя в Україні 12 серпня 1994 року заснувала в смт Покотилівці Харківського р-н Харківської обл. місійну станицю Покрову Пресвятої Богородиці. Засновником і першим настоятелем був о. Онуфрій Репецький (ЧСВВ), який ще досить молодим приїхав на Схід і ревно взявся до праці.

Спочатку провінція придбала житловий будинок на вул. Інтернаціональній 115, але згодом продала його й купила 2000 року інший, ближче до центру, неподалік від залізничної зупинки та маршрутно-транспортної магістралі, по вул. Тімірязєва, 17. На придбаній території розпочали будівництво церкви за проектом Ю. П. Столяревського, яке закінчилося 2002 року. Приміщення може вмістити до 200 осіб.

23 листопада 2007 року голова Харківської обласної державної адміністрації зареєстрував статут храму, а 21 жовтня 2007 року його затвердив екзарх Донецько-Харківський владика Степан (Меньок). 21 грудня 2009 р. протоігумен провінції Найсвятішого Спасителя в Україні о. Йоаникій Чверенчук (ЧСВВ) затвердив статут монастиря Покрову Пресвятої Богородиці, а 5 лютого 2010 р. його зареєстрував Державний комітет України у справах національностей та релігій.

Останні 4 роки храм і монастир досить сильно змінилися: виконано ремонтно-ландшафтні роботи, замінено опалення, а от перекриття даху на храмі й монастирі ще тривають.

З якими труднощами Ви як молодий священик зіткнулися в цій парафії?

Мене було призначено до Покотилівського монастиря влітку 2009 року, а з першого вересня 2010 року й дотепер я його настоятель. Служіння священицьке тут, на Сході, кардинально відрізняється від служіння в Західній Україні. Це постійне перебування з людьми, це персональний вияв уваги. Просто відслужити святу літургію й зачинити храм – цього вкрай мало, потрібно спілкуватися, разом молитися та полюбити кожного. Так, це, на перший погляд, важко, але тільки завдяки саме такій практиці ми ніколи не відчули себе самотніми й самі бачили, як стрімко зростала парафія й приходили щоразу нові люди. Тут раніше було тяжко в усіх планах: украй незручні умови для життя, холодно в монастирі, не було що їсти, а до всього – тиск та постійна знеслава з боку панівної православної церкви. Та ми продовжували робити свою справу, саме те, до чого нас покликав Господь: сумлінно служити Богові й людям, бо саме якість служіння є запорукою нашого успіху!

Як розвивається міжконфесійний і міжцерковний діалог на цих теренах?

Останні два роки досить позитивно. Постійно відбуваються різні спільні моління за єдність церков та мир в Україні. Особливо хочу відзначити православну автокефальну церкву на чолі із архієпископом Ігорем Ісіченком, який часто виступає ініціатором таких заходів. Як ми часто кажемо, нас об’єднало горе, воно стимулює нас до ще більшої єдності та співпраці, бо саме в єдності наша сила.

Як Ви вважаєте, чого найбільше потребує людина, яка приходить до цього монастиря й храму?

Наш монастир за всі роки активної праці на Харківщині та в окрузі набув досить доброї слави. Нас люблять і шанують практично всі, тут до ченців ставляться із пошаною, чернець – це лікар, який має зцілювати душу, очищати її силою Ісуса Христа. До нас постійно звертаються люди, які переживають горе, біль, інколи одержимі злими духами, хворі внаслідок якогось прокляття чи ворожіння, особи з алкогольною й наркотичною залежностями та просто ті, які загубилися, розчарувалися в житті й шукають Бога. Отож здебільшого наші відвідувачі – це особи, що потребують спілкування й посиленої молитви, тому ми в монастирі приділяємо цьому багато часу. Більша частина парафіян храму – це ті, хто із вдячності Богові за отримані ласки залишається при монастирі й постійно відвідує його.

У деяких східних областях України греко-католицька церква зазнає утисків. Чи траплялося таке в цій громаді?

Утиски, переслідування мали дуже велику силу раніше. Нині ж ми інколи чуємо тут, як люди говорять, що ми, наша церква, – це секта. На запитання, звідки вони це взяли, відповідають, що так сказав православний панотець… Це направду боляче, але все ж таки ми бачимо, що є люди, які, перед тим як говорити, приходять, цікавляться нами й відтак різко змінюють своє ставлення.

Мене завжди цікавило питання: чому церква, яка говорить голосом Христа, часом так негативно висловлюється й учить того ж людей про іншу церкву? Усі ми люди, які покликані до святості, однак, напевно, ще не настільки наблизилися до Бога, щоб вирватися із цього суто ринкового розуміння: ми не фірми, які виробляють однаковий продукт, ми маємо бути в злуці, об’єднані Христом, проповідувати Його, тільки тоді зможемо говорити як одне ціле… Надіюся й молюся, щоби так і було.

Яку роль священик і церква повинні відіграти на територіях, де відбуваються бойові дії?

Відповідаючи на це запитання, процитую нашого Блаженнійшого Святослава, який сказав, що там, де вірні, там і їхня церква. Це справді так, бо церкву творять вірні, ті люди, які об’єдналися навколо Христа. Функції церкви – молитися, говорити про мир, закликати до єдності й бути поряд із тими, хто страждає, з хворими, одинокими. Сьогодні ненька Україна переживає нелегкі часи, тут, на Сході, особливо відчутні біль і страх війни. Наші священики постійно перебувають із тими, хто зараз захищає наше із вами майбутнє.

Ваші побажання для парафіян храму й для всіх українців.

Коли мене просять щось побажати, то я зазвичай не можу спинитися й бажаю дуже багато всього, але сьогодні зміню традицію й насамперед хочу всім подякувати. За останні роки ми стали рідними, створилася щира й добра парафіяльна родина. Разом подолали дуже багато проблем, починаючи від суто побутових, закінчуючи особистими, духовними, але це минулося, бо ми підтримували одне одного й слухали єдиного пастиря – Ісуса Христа.

Зараз, коли відповідаю на Ваше запитання, у моїй пам’яті зринають постаті багатьох людей, і я всім кажу: щиро дякую за підтримку, пошану, допомогу в здійсненні багатьох справ, щира подяка нашим добродіям і жертводавцям із різних куточків України та за її межами. Без допомоги ми б не змогли здійснити всі поставлені завдання.

Прямуймо завжди вперед, ніколи не зупиняймося, любімо одне одного Христовою любов’ю, а також уміймо подякувати Богові… і все в нас буде дуже добре!

 

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на misionar.in.ua