Охоче пробачаємо тих, хто заподіяв нам біль яким-небудь чином: Любомир ГузарЕкс-глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар про болючу тему 70-річчя Волинської трагедії, і як дальше бути українцям і полякам з цим «вантажем». Чи займається Українська Греко-Католицька Церква прозелітизмом між православними на теренах східної України? Чому осідок Глави УГКЦ перенесено у Київ, і чим для греко-католиків є собор Воскресіння Христового у столиці?

Більше 20 років тому воскресла Українська Греко-Католицька Церква. У її відродження великий внесок зробив кардинал Любомир Гузар. Як підсумував би цей період його Високопреосвященство?

 Ми повинні пам'ятати, що наша Церква, незважаючи на переслідування, існувала. Формально скасована радянською владою вона жила, розвивалася в катакомбах та діаспорі. Ми мали єпископів, священиків та віруючих, які визнавали свою католицьку віру, іноді ціною здоров'я і життя. Зараз переживаємо час повернення до нормального життя. Ми збудували церковну структуру, у нас є духовні семінарії, рухи, спільноти, засоби масової інформації. Це динамічний процес нормалізації, який вимагає часу і терпіння, а тим більше що в часи гонінь життя нашої Церкви зводилося лише до таємних зустрічей і богослужінь священиків та груп вірних. Зараз поки що не можемо сказати, що реалізовано все так, як цього б хотілося. Ми раді, що можемо вільно розвиватися,  і ніхто цьому не перешкоджає. Це для нас Боже благословення. Тепер все залежить від нас, як швидко ми дамо собі раду з процесом нормалізації. Ми намагаємося бути істинною Церквою духовно присутньою в суспільстві.

 У Києві на Дніпрі будується вражаючий собор Воскресіння Господнього. Це не лише святиня, але й центр життя УГКЦ, не тільки для України, але і для всієї діаспори. Чому він будується в Києві, а не у Львові в древній Галичині, де народилась і зростала ваша Церква?

 Ми повинні глянути в минуле. Греко-Католицькою Церквою назвали нас австрійці за часів правління Габсбургів, але ми були присутні по всій Україні. Історія нашої Церкви налічує 1025 років з моменту хрещення Київської Русі. У 1596 році частина Церкви приєдналися до Брестської унії. Ми завжди підтримували зв'язок з Константинопольським Патріархатом і Святим Престолом у Римі. З одного боку, це було благословенням для нас, а з іншого призвело до розколу у православній церкві. З тих пір наші дві церкви, незалежно розвивалися по всій Україні. Потім, після розподілу Польщі, землі на схід від Збруча ввійшли в склад Російської імперії, яка захотіла ліквідувати нашу церкву. Це призвело до того, що наш митрополит переїхав до Львова на територію імперії Габсбургів, де ми могли вільно розвиватися. Перенесення в 2005 році осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва стало поверненням архієпископа Києво-Галицького до того положення, як було до розколу. Можна побачити певну історичну іронію, що завдяки Сталіну греко-католики розсіялися по території всієї України. Ми не робимо чогось нового, а лише повертаємося, щоб служити людям, які живуть у Центральній та Східній Україні.

 Чи повернення не стикається з труднощами?

 Це важке завдання. Ми не навертаємо православних, а лише шукаємо своїх вірних. Один з наших священиків часто приходить на ринок одного з містечок і питає, чи є хто з греко-католиків. І завжди знайдеться дві-три людини з нашої церкви. І так утворилась маленька громада. Чому я кажу це? Це один із способів пошуку наших вірних. Це люди, які знають своє походження, або інші, що з різних причин відійшли від Церкви. Треба нагадати їм про їхні корені. Є також православні, які хочуть долучитися до нашої спільноти. Ми не можемо сказати їм, що не можна, але запрошуємо їх, якщо вони того бажають. Нікого насильно не переконуємо, аби перейшли до греко-католицької церкви. На території Київської архієпархії маємо біля 100 парафій. Деякі налічують лише 50 осіб, але і цим радіємо..

 Отже УГКЦ повертається на свої колишні землі ...

 Так. Але є й інший аспект нашого повернення в Київ. Понад 100 років тому, багато наших людей почали емігрувати до Західної Європи, Америки та Австралії. З часом церковна структура була створена там. Коли 50 років тому кардинал Йосип Сліпий приїхав до Риму, то почав відвідувати наші громади розкидані по всьому світу. Це був початок пробудження свідомості, що ми є одна церква. Тепер, керуючись ідеєю єдності, ми збудували собор Воскресіння Господнього, який став видимим центром нашої Церкви. Докладаються до його будови греко-католики з усього світу. Кожен, хто приїде в Київ, чи то з Аргентини, чи Канади, чи Франції зможе сказати, що це його Церква. Кожен з них є її фундатором. Кафедральний собор є символом нашої внутрішньої єдності. Хочу підкреслити також те що тут служить Глава УГКЦ - Верховний Архієпископ Києво-Галицький.

 Цього року минає вісім років з часу написання спільного «Листа греко-католицьких єпископів України і римсько-католицьких єпископів Польщі з приводу акту взаємного прощення і примирення». Як кардинал оцінює після цього наші стосунки? Чи сприяло це більшому зближенню наших народів?

 УГКЦ та Римо-католицька церкви є єдиною Католицькою церквою. В листі йшлося про примирення наших народів, для яких Католицька церква є спільною основою їх існування. Примирення між віруючих нашими Церков, наших народів це життя у спокої і дружбі. Це означає, що ми хочемо жити як брати і хороші сусіди. Можна сказати, що процес примирення започаткували 22 травня 1945 року, в колегії св. Йосафата у Римі Примас Польщі кардинал Август Глонд та український єпископ Іван Бужко. Пізніше для встановлення контактів, вже в 1987 році, у Римі відбулася зустріч кардинала Юзефа Глемпа та Мирослава Івана Любачівського. Тоді з огляду на політичну ситуацію, ми не могли нічого зробити. Пізніше ми ініціювали програму спільних паломництв до святинь - в українську Зарваницю та Ясну Гору в Ченстохові, молодіжні зустрічі в Ледниці. У 2005 році ми підписали і оприлюднили у Варшаві та Львові «Лист греко-католицьких єпископів України і римсько-католицьких єпископів Польщі з приводу акту взаємного прощення і примирення». Ми задекларували, що хочемо жити у спокої, хоча впродовж століть наші відносини були дуже напруженими і нами вчинено багато тяжких гріхів. Ми вжили відому формулу: «Прощаємо і просимо прощення». Варто відзначити, що ми не отримали від польської і української націй мандат, щоб вчинити цей акт від імені наших народів, але ми зробили це, як єпископи наших Церков. Ми задекларували готовність жити в мирі та спільно крокувати у майбутнє. Свідки цієї події у Варшаві та Львові спонтанно відповіли на наші слова: «Амінь».

 Це нам вдалося здійснити, але що ще належить зробити?

 Протягом багатьох років, багато в цьому напрямі робить Фонд Духовної Культури Прикордоння  на чолі з отцем Стефаном Бартухом з Любліна, який вже 9 років організовує європейські днів хорошого сусідства. З іншого боку, нам є ще багато що робити. Ми не отримали як результат постійні і регулярні контакти нашого духовенства, спільні реколекції і т.д. Прийшов час активізувати наші відносини. Ми повинні проявляти більше спільних ініціатив.

 Майбутнє відзначення 70 - річчя Волинської трагедії, здається, є дуже хорошою нагодою, щоб виявити, що нас об’єднує, а що як і раніше розділяє, над чим ми повинні працювати. Тим більше, що ювілей цієї трагедії уже збурив великі емоції з обох сторін.

 Для мене це Боже благословення, що проявилися емоції. Нинішня ситуація спонукає нас щось робити. Українці та поляки повинні задатися питанням: що далі? Що далі маємо воювати? В історії ми вже накоїли багато дурниць. Що і далі так маємо жити? Я думаю, що в цьому немає сенсу. Ми повинні діяти в дусі соціального комітету «Примирення між народами», який на початку квітня виступив із заявою «Наше минуле і сьогодення має служити майбутньому». Група закликає мирян молитися за всіх потерпілих та закликає «зробити все, щоб нічого подібного більше не повторилося». Зі свого боку питаємося чи українці хочуть взаєморозуміння і примирення з поляками. Робимо все, щоб так було. Надіюся, що і в Польщі знайдуться люди, які хочуть того самого. Тим більше поляки мають добре свідчення з німцями, а це і для нас є взірцем. Трагедій, що сталися в нашій історії, ми не можемо стерти. Над цим мусять працювати і вивчати історики. Їх праця повинна спонукати нас до християнського порозуміння та прощення. Ми не можемо прийняти суто політичне трактування. Мусимо мати мужність та пробачити собі. Бог нас закликає це зробити!

 Повертаючись ще до Волинської трагедії. Поляки мають на сумлінні багато історичних гріхів, але в даному випадку вина лежить на українцях. Поляки були мордовані і чекають на слово «пробачте» ...

 Позаду довга історія. Ми повинні вирішити, чи хочемо почати з прощення, чи шукати яка сторона більше згрішила. Знаходимо багато поганих вчинків з обох сторін. Єдиним рішенням є воля до пробачення, однак не тільки з одного боку. Якщо так зробимо то розв’яжемо все те зло, що проявилося в наших діях. В іншому випадку нічого доб’ємося.

 Ми згодні, але якою має бути християнська відповідь на вбивство 60 тисяч поляків в 1943 році? Ми не можемо тут говорити про якусь рівновагу…

 Вбивство 60 тис. невинних людей страшне зло, але й інша сторона теж говорить про  страждання і жертви з її боку. Чи дійдемо ми тоді згоди? Кожна зі сторін права. Важко домовитися про прощення тільки з одного боку. Кожна із сторін скаже: «То ти грішник, а я жертва, це я тільки терпіла...». Але обидві сторони зробили багато ганебних вчинків. Ми повинні запитати себе, чи дійсно хочемо постійно вказувати на провини і болячки, чи дійти до порозуміння і прощення? Якщо виходити лише з історії то немає сенсу починати процес примирення, бо там ми не знайдемо порозуміння.

 В польсько-українське примирення великий вклад зробив Папа Римський Іоанн Павло II. Заповіт, який він залишив, ймовірно, може допомогти нам ...

 Папа Іван Павло II у 2000 році вибачився перед всім людством за гріхи, скоєні людьми Церкви. Він не робив великий історичний аналіз помилок і недоліків, але визнав гріх і попросив пробачення. І в цьому дусі, у присутності Папи в 2001 році у Львові я промовив слова, які варто тепер процитувати: «Може видатися дивним, незрозумілим і недоречним, що в цей самий момент, коли Українська Греко-Католицька Церква приймає велику похвалу, ми визнаємо, що в останні століття історії Церкви були темні і духовно жахливі моменти. Сталося так, що деякі з синів і дочок Української Греко-Католицької Церкви чинили зло, на жаль, свідомо і навмисно - своїм сусідам з нашого ж народу та з інших народів. Перед вами, Святіший Отець, від імені Української Греко-Католицької Церкви, я хотів би попросити прощення у Бога, Творця і Отця за всіх нас, і тих, яких ми, сини і дочки Церкви будь-яким чином скривдили. Щоб не тяжіло над нами страшне минуле та не отруювало нам життя, охоче пробачаємо тих, хто заподіяв нам біль яким-небудь чином. Вважаємо, що в дусі прощення, можна сміливо приступити з вами до спільного служіння Євхаристії, усвідомлюючи, що таким чином ми виступаємо за щиру і тверду надію на нове і краще життя». Давайте відповімо на запитання, чи хочемо ми продовжувати боротися один з одним, чи досягти порозуміння, в тому числі щодо фактів нашої драматичної історії, і примирення між поляками і українцями, в дусі: «Давайте не будемо запитувати, що Господь зробив для мене, але, насамперед, що Я зробив для Ісуса Христа». Давайте, в дусі істини запитаємо себе: «Чи є ми справжніми учнями Христа?»

 Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на WIARA.