На Хрещення в церкву вривається ХамВ день Богоявлення або Хрещення Господнього, що його Церкви київської традиції відзначають 19 січня – 6 січня за юліянським календарем, - у храми нахабно вривається Хам. Невмирущий нащадок того самого Хама, Ноєвого сина, який у батьковій слабкості побачив тільки нагоду покепкувати з авторитету старшого. Просвітлена переживанням чуда, що сталося над Йорданом, атмосфера свята руйнується енергійними «захожанами». Вриваючись до храму, Хам розштовхує присутніх, аби пробитися зі своїм слоїком поближче до священика й пошвидше забратися додому. Зрештою, його мало цікавить глибокий зміст відправлюваних богослужінь. Хоча він не обмине нагоди засвідчити свою присутність кількома зауваженнями на кшталт:

- А чому у Вас хустка не пов’язана? Непорядок!

- А чому не в спідниці, а в штанях? Непорядок!

Перед святом парафіяльний священик або черговий біля телефону втомлюється пояснювати:

- Літургія почнеться о 9.00.

- Та ні, нащо мені літургія, Ви скажіть, коли будуть воду святити!

Хам тягне священика на ставок або річку, аби змусити його проголосити кілька – якомога менше! – ритуальних фраз і, дати Хамові нагоду, скинувши одяг, продемонструвати людям свій обвислий живіт, стрибнути в освячену воду і з почуттям виконаного обов’язку тут же відігрітися склянкою горілки. Адже жінка не сваритиме – так заведено! Байдуже, хто й коли завів ці дикунські звичаї, що не мають нічого спільного з християнським змістом свята й національною традицією.

Ось тут і випробовується міць церковної громади. Якщо її очолює свідомий, діяльний священик, якщо громада згуртована й жива, то для неї не проблема поставити на місце зухвалого Хама. Не проблема - бути Симом і Яфетом, які відповіли на братові під’южування шанобливим захистом чести батька Ноя. Свято – це не майданчик для дискусій. Але це простір для навернення відвертих або прихованих язичників, котрі в йорданській воді бачать цілющу рідину з забобонних передань. Не усвідомлюючи цього, йорданські захожанипотребують міцної духовної альтернативи своїм забобонам, потребують свідчення, яке мала б дати їм церковна громада.

Навряд чи варто публічно скаржитися на Хама, якщо ти своєю власною відсутністю в парафіяльному житті залишив простір для його сваволі. Священик не може бути катехитом,  організатором і захисником духовного життя в одній особі. Він потребує динамічного середовища, яке б зміцнювало його, підтримувало, допомагало захиститися від спокусливих пропозицій зібрати в храмі натовп через підігравання його забобонним віруванням.

Атмосфера свята створюється не одним днем. До нього треба готуватися. Не тільки прибираючи й прикрашаючи храм. Церковне життя потребує особистої заанґажованости кожного парафіянина, а передусім парафіяльного активу, постійної праці над собою, пошуку переконливих форм впровадження випадкових відвідувачів у ритм храмової молитви. А це передбачає і вміщення інформації на стендах, і друкування буклетів із розповіддю про відзначувані євангельські події, і переконливої присутности парафії в соціяльних мережах, і системи тактовного впливу на надміру свавільних відвідувачів.

Прихід до храму Хама – це виклик, що потребує гідної відповіді. Не захисту свого маленького марґінального світу від вторгнення реалій довкілля, а використання нагоди для нової євангелизації цього довкілля, смиренного й непохитного свідчення про Христа. Христа, який кличе до спасіння нащадків і Сима з Яфетом, і нікчемного Хама.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)