Щасливі маріонетки10 березня 2019 р. в Північній Кореї проходили вибори до Верховного народного зібрання. Певна річ, що про справжні вибори не йшлося: в бюлетенях значилося ім’я лише одного кандидата, за якого належало віддати свій голос. Легко припустити, що явка має сягати 100 % і такий самий відсоток виборців повинен проголосувати «за». В тоталітарній державі інакше бути не може. І коли ми бачимо в теленовинах натовпи щасливих корейців, котрі йдуть у святковому вбранні на виборчі дільниці, відразу припускаємо, що йдеться про чергову імітацію, гру, далеку від реальних настроїв тамтешніх громадян. 

Але ж і ми, старше покоління українців, добре пам’ятаємо такі самі вибори без вибору. То й можемо засвідчити (якщо бути щирими), що більшість учасників цього реґулярного заходу не замислювалася над його абсурдністю. Голосування видавалося святом, урочистим демонструванням єдности совєтського народу, його сили, віри в майбутнє. Адже саме такий образ суголосно формували всі пропагандистські засоби СССР. Треба було мати неабияку силу духу й почуття внутрішньої свободи, аби захиститися від вправного навіювання ілюзій і вберегти тверезий погляд на світ.  Лише одиницям це було до снаги. 

Ми можемо зараз згорда поглядати на теленовини й зверхньо кепкувати з примітивности корейської пропаганди. Однак ось мій колишній студент, а нині радник солідної державної установи, адресує мені докірливе зауваження: чому, мовляв, Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ досі не приєдналася до ПЦУ? Адже ж усі приєднуються! І як, на якій підставі я можу критикувати державні механізми створення ПЦУ? Пише це того самого дня, коли корейці оваціями зустрічають біля виборчої дільниці Кім Чен Ина.

Громадська думка виникає не спонтанно. Її формують тисячі професійних політтехнологів, журналістів, озброєних широкою палітрою медійних засобів і важелями адміністративного ресурсу. Дисиденти були викликом не лише для Комуністичної партії часів Леоніда Брежнєва. Вони руйнують і сучасні пропагандистські кліше, змушують сумніватися в двоколірній палітрі офіційно пропонованої картини світу, де існують лише «наші» й «чужі». Хто не з нами – той, мовляв, проти нас!

Я не хочу критикувати ПЦУ. Навпаки, я радію її створенню й без жодних перешкод відпускаю до неї парафії та священиків, які цього бажають. Я відмовляюся публічно оприлюднювати факти втручання зовнішніх сил у волевиявлення парафіян, що приєднуються до ПЦУ, і вірю в силу Божого Провидіння, яке здатне оздоровити немовлятко, народжене недужим від хворобливих батьків. Але я не бачу в цій структурі місця ані для себе, ні для своїх однодумців. 

Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ ще з 2015 р. провадить діалог про об’єднання з УГКЦ. Це важкий процес, вимір якого сягає поза українські реалії. Але він здається мені єдиною перспективою, в якій Церква київської традиції реалізує свій креативний потенціял і стимулює доцентрові рухи у вселенському християнстві. Такий погляд нині різниться від офіційно усталеної громадської думки, що визнає ПЦУ не менш як «здійсненням віковічних мрій українського народу». Але ніхто не заборонить мені чинити те, в чому я певен.

Наш шлях до свободи пролягає через розпочату на Майдані 2014 р. Революцію Гідности. Вона передбачає здобуття кожним із нас внутрішньої свободи. Тієї свободи, яка здатна протистояти спробам перетворити нас, українців, на маріонеток, що тішаться нав’язаними їм гаслами й неспроможні до їх критичного аналізу. 

Оманливість «Євромайдану» полягала в ілюзіях легкого розв’язання суспільних проблем через зміну осіб у владних кабінетах і геополітичну переорієнтацію країни. Дехто з активістів і досі лишається в полоні цих ілюзій.

Маріонетка теж може бути щасливою. Спомин про це невільниче щастя й досі сповнює частину українського суспільства ностальгічними надіями повернути світ минулого. Адже для неї СССР лишився «світом загальної рівності». 

У середовищі, позбавленому ностальгії за минулим, також не бракує осіб, вразливих до маніпулятивних технологій, призначених до узалежнення їх від певних політичних кланів або суспільних проєктів. Досвід західних країн застерігає від небезпеки «диктатури неолібералізму», коли незгода з дозволом на вбивство ненароджених дітей або вимогами ювенальної юстиції може обернутися кримінальним переслідуванням. 

Маріонетка може виглядати щасливою, але навряд чи здатна бути творчою, будівничою силою. Моє покоління пам’ятає суспільство, ідеалом якого була власне маріонетка – «коліщатко і гвинтик… загальнопролетарської справи» (В. Ленін). Про це суспільство нагадують нам нині реалії Північної Кореї. Як же важливо не дати реліктам культу суспільного зоднаковіння, прибравши патріотичну машкару, запанувати в Україні!

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)