«Маючи великого архиєрея, що пройшов небо, Ісуса, Божого Сина, тримаймося твердо віровизнання».
У посланні до євреїв апостол Павло ще раз наголошує на тому, щоб ми твердо трималися нашого християнського коріння, християнських цінностей, нашого віровизнання, які мали би бути головним фундаментом, основою та концептуальним кейсом нашої суспільної дійсності.
Але, насправді, однією з початкових точок відліку християнського життя є наша жива віра. Чи справді ми віримо в Слово Боже, в Святе Писання, у прості слова Ісуса, зверненні до нас через євангельські тексти. Скажімо, коли ми переступаємо поріг Церкви, йдучи додому, після Літургії, чи ми часом не поводимося так, наче, Бога нема?
На чому має будуватися наше віровизнання, наші християнські цінності? На Божому Слові!
У 1945 році, коли до Чехословаччини вступили радянські війська, то арештували священиків у Празі. І був один священнослужитель, який потрапив до однієї в’язниці, де і далі продовжував служити тим в’язням, які до нього приходили. Служив Літургію, сповідав, духовно провадив та страждав разом з усіма. За дуже короткий час авторитет цього душпастиря став настільки великим, що його почала побоюватися тюремна адміністрація. Вони не знали, що з ним зробити. Хотіли його вбити, але боялися, щоб його смерть не породила бунту серед в’язнів, ще гіршої біди для тюремних наглядачів.
І тоді, закликавши цього священика, вони відкрили Святе Письмо, один з євангельських текстів і запитали, чи він вірить у все, що написано у цій книзі? Душпастир відповів, що так, вірить. І вони відкрили йому на словах, коли Христос звертається до своїх учнів і каже: «Ось Я владу вам дав наступати на змій та скорпіонів, і на всю силу ворожу, і ніщо вам не зашкодить» (Лк 10,19). Наглядачі ще раз запитали чи вірить він у ці слова? Священик відповів, що вірить. Тоді вони показали йому отруту, взяли кішку, капнули одну каплю цієї отрути їй у рот і кішка одразу здохла. Тоді простягнули цю отруту священику і сказали, що якщо вірить у слова Христа, то йому не має пошкодити ця отрута.
І в цей момент у голові цього душпастиря зародилася делема. Він розумів, що якщо вип’є, то, звісно, що помре, і не буде більше кому опікуватися тими всіма в’язнями, а з іншого боку, він розумів, що, якщо не вип’є, то він перекреслить усе те, у що він до цього часу вірив. Він взяв цю отруту, поблагословив її і випив. І йому нічого не сталося. Як це побачили наглядачі, то вони так налякалися, що виставили священнослужителя за стіни тюрми, щоб вони його більше не бачили.
Нам сьогодні ніхто не дає пити отрути, щоб пересвідчитися наскільки ми віримо у Боже Слово. Але часто так стається, що ми самі продукуємо отруту, яку впускаємо у цей світ через своє безвідповідальне, хаотичне та споживацьке життя. Чи наша віра сьогодні вчить нас відповідально ставитися до Богом створеного світу: бережливо використовувати Божі дари природи, зовнішнього світу, який створений самим Господом Богом для нашого добра?
Війни, хижацьке використання природних ресурсів, халатна есплуатація Божих дарів – це безвідповідальна діяльність людини, яка отруює цей світ, своє життя та життя свого ближнього.
Задумаймося, чи ми все у своєму житті робимо по критеріях нашої християнської віри, яка має бути орієнтиром, дороговказом для доброї, успішної життєвої дороги. Амінь.
Підготував: о. Максим Кролевський, екореферент Харківського екзархату
Джерело: Бюро УГКЦ з питань екології