Щонеділі та кожного свята ми приходимо до храму на молитву. Милують наші очі чудові храмові розписи, насолоджують наш слух величні співи, просвітлюють наш розум святі богослужбові слова. Все це разом накладає на нашу душу глибокий відбиток чогось неземного, божественного, яке не від світу цього, одначе являється у ньому. Десь глибоко у нашому нутрі ми відчуваємо себе в іншому світі, поза простором і часом, поза всім меркантильним і приземленим. На храмовій молитві з нами стається якась переміна, яку не можемо, однак, до кінця пояснити. Ми наче ступаємо на мить за поріг раю і там бачимо нашого Господа і Творця. Все це можна окреслити одним словом: таїнство. Так, саме таїнство, – таїнство Божого явлення поміж нас, яке ми досвідчуємо у храмі.
У Святому Письмі, особливо Старому Завіті, міститься дуже багато прикладів, коли Господь дає пізнати свою присутність між людьми через зовнішні прояви. Це і неопалима купина, явлена Мойсеєві, і вогненний стовп при виході з Єгипту, і хмара, яка покривала Синай тоді, коли на гору сходила Божа слава, і легенький подув вітру, в якому Ягве прийшов до Іллі. Можна знайти ще багато подібних знаків присутності Всевишнього у нашому світі. Виглядає, що Господь спішить зійти до людини якраз через такі таїнственні з’яви, щоб вона збагнула велич Його слави і шанувала Його святість. Тому й не дивно, що у древніх завжди було поняття сакруму, чогось священного, яке уприсутнювало Невидимого у видимому світі.
Новий Завіт не приносить поняття нівеляції сакруму як такого, оскільки Господь не прообразно, але реально приходить і сам являється до свого творіння. Навпаки, через таке божественне сходження увесь світ стає суцільно священним, сакральним місцем. Для нас, отже, має бути зрозумілим, що завдяки боговоплоченню небо і земля поєдналися разом, являючи Царство Боже в кожному місці та кожному часі. Саме з цієї перспективи треба дивитись нам на поняття християнського храму як зменшеної моделі світу, в якому царює Господь. Храм є важливим, навіть необхідним для людини, щоб, перебуваючи в ньому, вона ствердила для себе цю істину, позаяк часто їй це не вдається відчитати у зовнішньому світі.
Ідеї «Царства між нами» у храмі підпорядковане абсолютно все. Архітектура через велич та гармонію форм являє нам лад і устрій Божого світу. Ікони та розписи представляють нас реальними учасниками священних подій, які, маючи початок, тривають тут і тепер. Богослужбові чини дають нам відчути смак ангельського славословлення. Храмове освітлення являє нам світло божественної слави, на яку можемо дивитись без боязні, адже Христос є лагідним і тихим світлом. Воістину, саме тут, у храмі ми повнотою відчуваємо повне і досконале завершення усього, до чого йдемо. Тут, ще будучи смертними, ми «причащаємося райської поживи» і вже є «богами по благодаті», як говорили святі Отці.
Таїнство храму для нас має ще один цікавий прояв: храм є наче живим організмом, адже він є статичним виміром Церкви – Христового тіла, до якого ми всі належимо. Навіть більше! Можна сказати, що не лише ми, як церковна спільнота, будуємо храм, але й рівною мірою храм будує нас у єдине ціле, бо є фізичним місцем творення духовної єдності Церкви. Ми збираємося у Церкву як спільноту завдяки церкві як будівлі. Таким чином храм, до якого належать багато цеглин, є символом усіх нас, що приналежні до Христа.
Входячи до церкви, ми щоразу творимо переміну самих себе – вступаючи до простору Божого панування цим самим підкоряємось Йому, стаємо Його слугами, маючи кожен своє покликання та служіння. Творець, однак, таким чином відновлює нам гідність богосинівства; храм для нас стає місцем тісного поєднання людини і Бога, коли відновлюється початкова гармонія едемського саду. У церкві ми відчуваємо передсмак нашого нового життя, яке нам дарує Христос своїм воплоченням, животворящими страстями, смертю і воскресінням. Прагнімо, отож, до такого оновленого життя і приймаймо його через таїнство храму – місця перебування людей якнайближче до Бога, що Йому належить слава і влада на віки віків. Амінь.
Автор: Іван Дутка