Дар монашества

11-12 лютого 2011 р. Б. в Івано-Франківській єпархії відбувся Собор монашества, що був єпархіальною підготовкою перед всецерковним Собором монашества у м. Прудентополь (Бразилія) із 31 серпня по 3 вересня 2011 р. Монашество – найхаризматичніше тіло Церкви, а монастирі є місцями святості та молитви. Тому Собор монашества є важливим і необхідним для всієї Церкви. Потрібно задуматися, що таке “монашество”, яке значення і користь монастирів для суспільства і держави загалом. Треба визнати, що самі християни, католики чи православні, мало знають про монашество, розуміють його як на щось далеке та чуже. Насправді, монахи – це ті самі християни, але вони хочуть жити у Христі досконало. Вони вмирають для світу і випереджують смерть, але невпинно воскресають. Монах піклується про спасіння своє, спасіння живих і померлих. У Малій Азії був добрий звичай мати хоч одного монаха у кожному роді, аби той заступався перед Богом за всіх.
У цьому номері хочемо звернути на це увагу братів і сестер у Христі з усіх капеланських осередків єпархії, щоби більш благоговійно, з належним розумінням та повагою ставилися до чернецтва. Найголовніше – пройматися духом монашества, стреміти та змагати до його ідеалів.

Блаженної пам’яті старець Паїсій Афонський

Справа монаха – стати сосудом Духа Святого. Він повинен зробити своє серце таким чутливим, як листок сусального золота. Все діяння монаха є любов, і на путь свою він вступає із любові до Бога, яка містить у собі і любов до ближнього. Монах роздумує про біди всього людства, його серце вражене болем, і він невпинно сердечно молиться за світ. Так монах милує світ молитвою. Є монахи, які допомагають людям більше, ніж би їм міг допомогти цілий світ. Наприклад, світський чоловік допомагає бідному кілограмом рису і декількома апельсинами, і робить це часто лише задля того, щоб його побачили інші, котрих, в свою чергу, він ще й осуджує за скупість. Але монах творить молитву, нею в мовчанці він посилає цілі тони допомоги своїм ближнім. Служіння монаха полягає не в тому, щоб помагати світові, перебуваючи у ньому. Монах віддаляється від світу не тому, що він ненавидить світ, але тому, що він його любить. Живучи на віддалі від світу, монах своєю молитвою допомагає йому тим, в чому не можна допомогти по-людськи, але лише виключно Божим втручанням. Тому монах повинен знаходитися в постійному зв’язку з Богом, приймати від Нього сигнали і показувати людям шлях до Нього.

Інтерв’ю з ієромонахом Йосафатом Бойком, ВС синкелом у справах монашества та головою Комісії у справах монашества Івано-Франківської єпархії УГКЦ

Слава Ісусу Христу! Отче Йосафате, як християнам розпізнати своє покликання до богопосвяченого життя, хто може допомогти їм у цьому?
о. Йосафат: Коли говоримо про покликання, то розуміємо, що є Той, хто кличе і той, хто є покликаний. Тобто, для людини, яка є покликана, щоб розпізнати своє покликання, треба слухати. Людина, яка зайнята своїми справами, яка ніколи не ставить собі питання «Для чого я живу на цьому світі?», яка думає, як тільки добре виглядати перед людьми, але ніколи не задумується як виглядатиме перед Богом, не зможе почути голосу Божого. Св. Ігнатій з Лойоли говорить, що не правильно хотіти отримати якісь церковні привілеї чи одружитися, а відтак врятувати свою душу, але буде вірно, коли людина собі каже, що спочатку хоче спасти свою душу, а вже потім, як Бог цього хоче, незалежно в одруженому чи неодруженому стані, отримати певні привілеї або ні.
У чому Ви вбачаєте причини меншої кількості покликань, ніж у перших віках християнства чи в Середньовіччі? Чи, можливо, люди менше розпізнають покликання?
о. Йосафат: Я думаю, що менше розпізнають покликання, бо, все ж таки, світ приманює своїми втіхами, люди вибирають свободу невідомо від чого, а монастир зобов’язує, ставить певні рамки, обмеження. Як казав свого часу блаженніший Любомир Гузар, священики повинні дбати про покликання на своїх парафіях, пропонувати як можливий вибір одного зі шляхів для молодої особи богопосвячене життя. Тобто всі християни повинні дбати про такий спосіб життя, щоб про таке покликання і люди знали, а ми, монахи, свідчили про нього перед світом.
Чи можна втратити покликання?
о. Йосафат: Можна втратити, коли Господь дає ласку пізнати покликання до того чи іншого стану, але людина зволікає і відкладає на пізніший час, щоб зробити, на її думку, важливіші справи. Євангеліє чітко говорить, що коли Христос покликав апостолів, вони без зволікань встали і пішли, залишивши роботу, сім’ю та дім. З іншого боку, коли людина лукавить і не хоче слухати голосу Божого, у своєму серці, сумлінні хоче заглушити його. Особа, яка вже стала на шлях богопосвяченого життя і не цінує його, легковажить, наражає себе на небезпеку втратити покликання.
Знаємо, що всі монахи живуть згідно Євангельських рад. Що вони означають?
о. Йосафат: Три Євангельські ради (добровільна убогість, досмертна чистота і досконалий послух) є способом життя Ісуса Христа. Людина, яка наслідує Христа, хоче жити так само, як Він жив, дотримується цих рад. Убогість означає бути вільним від різних матеріальних прив’язаностей. Тут ідеться про убогість зовнішню – це те, чим ми володіємо (багатство, майно), але більше йдеться про убогість внутрішню, тобто наскільки людина прив’язана до того чи іншого майна, на скільки хоче володіти тою чи іншою річчю. Монах не має своєї особистої власності, все, що в нього є, належить Церкві. Друга Євангельська рада досмертної чистоти – це добровільна відмова від подружнього життя, монах чи монахиня спрямовують свою любов, інтимність, думки, бажання до Ісуса Христа. Жити чистотою означає любити Христа понад усе. Третя Євангельська рада – послух. Немає монашества без послуху, що є основою богопосвяченого служіння. Не легко підлаштувати свій розум, свою волю під накази своїх настоятелів, але людина слухає і виконує, бо знає, що таким чином виконує волю самого Бога.
Який стан для християнина є кращим: одружений чи безженства?
о. Йосафат: Гідність будь-якого стану полягає у досконалості, а досконалість полягає у любові. Наскільки монах, монахиня чи одружений будуть жити досконалою любов’ю, настільки їх стан буде вищим. Багато святих Отців, коли говорять про дівицтво чи неодружений стан мають на увазі стан, у якому людина може легше осягнути досконалість. Але це не є стан для всіх, не є зобов’язуючим, але тільки для тих, хто до нього покликаний, хто цим способом життя може жити, бо йому Господь дає цю ласку.
Які би Ви дали практичні поради мирянам щодо розпізнання покликання?
о. Йосафат: Блаженної пам’яті папа Іван-Павло ІІ є прикладом того, як на покликання мають реагувати миряни. Молоді люди, які відчувають у собі покликання, мають не зволікати, старатися перевірити себе, спілкуватися з духовними отцями, монахами, монахинями, побачити, чи це є дійсно спосіб життя, до якого їх кличе Господь Бог, чи це, часом, не якась забаганка чи втеча, бо, як відомо, втекти від себе самого неможливо. У християнських родинах не можна допускати того, щоб вони негативно ставилися до вибору їхніми дітьми монашества. Важливо розуміти, що Господь може покликати наших дітей, а батьки, які цьому протистоять, протистоять самому Богові. Папа каже, що родина має гордитися, коли Христос кличе когось до богопосвяченого життя.
Розмову вів о. диякон Ярослав Рохман

Ліствиця - духовна драбина

Преподобний Іван Ліствичник вшановується Святою Церквою як великий подвижник і автор чудового духовного твору, відомого під назвою “Ліствиця”, тому преподобний і здобув титул Ліствичника.
Після тривалого подвижництва у монастирі преподобний Іван вибрав відлюдницьке життя, віддалившись до пустинного місця, званого Фола, де провів 40 років у подвизі безмовності, посту, молитви і в сльозах покаяння. Не випадково у “Ліствиці” преподобний Іван так говорить про сльози покаяння: “Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза змиває всі нечистоти, зовнішні та внутрішні”. Сильна і дієва була його свята молитва, про це свідчить приклад з життя угодника Божого.
Обдарований високим проникливим розумом, навчений глибоким духовним досвідом, він із любов’ю та терпеливістю повчав усіх, хто заходив до нього, скеровуючи їх до спасіння. Але коли деякі, через заздрість, почали дорікати йому в багатослівності, яку вони пояснювали пихатістю, то преподобний Іван наклав на себе мовчання, щоб не давати приводу для засудження, і мовчав упродовж року. Заздрісники усвідомили свою помилку і самі звернулися до подвижника з проханням не позбавляти їх духовної користі від співбесіди.
Приховуючи свої подвиги від людей, преподобний Іван іноді усамітнювався в печері, але слава про його святість розповсюдилася далеко за межі місця подвигів, і до нього невпинно приходили відвідувачі всіх звань і станів, що жадали почути слово повчання і спасіння. У віці 75-ти років, після сорокалітнього подвижництва в самоті, преподобний був вибраний ігуменом Синайської обителі. Близько чотирьох років управляв преподобний Іван Ліствичник святою обителлю Синаю. Господь наділив його до кінця життя благодатними дарами прозорливості та чудотворінь.
Під час управління монастирем на прохання святого Івана, ігумена Раїфського монастиря, і була написана преподобним знаменита “Ліствиця” – керівництво для сходження до духовної досконалості. Знаючи про мудрість і духовні дарування преподобного, Раїфський ігумен від імені всіх ченців своєї обителі просив написати для них “дійсне неухильне керівництво для нащадків, і немов  сходи  утверджені, які охочих підводять до Небесної брами...”. Преподобний Іван, що відрізнявся скромною про себе думкою, спочатку зніяковів, але потім з послухом приступив до виконання прохання раїфськіх ченців.
Мета цього твору – навчити, що досягнення спасіння вимагає від людини нелегкого самозречення і посилених подвигів. “Ліствиця” припускає, по-перше, очищення гріховної нечистоти, викорінювання пороків і пристрастей в старій людині; по-друге, відновлення в людині образу Божого. Хоча книга була написана для ченців, будь-який християнин, що живе у світі, отримує в ній надійного путівника для сходження до Бога і стовпи духовного життя. Ступені “Ліствиці” – це перехід з сили в силу на шляху прагнення людини до досконалості, яка не водночас, але тільки поступово може досягатися, бо, за словом Спасителя, “Царство Небесне силою береться, і ті, що вживають зусилля захоплюють його” (Мт. 11, 12).
Пропонуємо тут уривки із першого слова Ліствиці «Про відречення від світського життя».

Монахом є той, хто хоча зодягнутий у матеріальне і тлінне тіло,  наслідує життя і стан безтілесних. Монахом є той, хто завжди, всюди і у всьому дотримується тільки Божих слів. Монах є повсякчасне приборкання гріховної істоти і безперестанне зберігання чуттів. Монахом є той, у кого тіло очищене, чисті уста і розум просвітлений. Монахом є той, хто в скорботах і стражданнях душевних, завжди уві сні та в чуваннях пам’ятає і роздумує про смерть. Зречення від світу є добровільна ненависть до всього того, що хвалять світські люди, і відкидання всього матеріального задля отримання тих благ, які понад єство.
Тим, що зазіхнули з тілом зійти до неба, найбільше треба крайнього самоприборкування і безперестанних скорбот, особливо на самому початку їх відречення, аж допоки сластолюбивий ум і безчуттєве серце істинним плачем не переміняться на боголюбність і чистоту. Воістину важка праця і велика таємнича нужда є неминучими в цьому подвизі, особливо для недбайливих, допоки ум, оцей лютий і сластолюбний пес, через простоту, глибоку безгнівливість і пильні старання не зробиться ціломудренним і благорозсудливим. Утім, ви, пристрасні і знеможені, будьте благодушними, неміч нашу і душевне безсилля безсумнівною вірою, як десницею, представляймо і сповідуймо Христові. Неодмінно отримаємо Його допомогу, і навіть більше за те, на що заслуговуємо, але за умови, якщо завжди будемо наповнювати себе смиренномудрістю.
Ті, хто приступає до цього подвигу, повинні всього відріктися, всім знехтувати, над усім посміятися, все відкинути, щоб покласти собі тверду основу. Доброю є та основа, котра складається із незлобності, посту і ціломудренності. Ті, що є немовлятами у Христі, нехай починають із цих чеснот, приймаючи за приклад звичайних немовлят, у котрих немає ніколи нічого злобного,нічого підступного. Немає в них ані невгамовної жадібності, ані ненаситного шлунку, ані тілесного запалу – це все з’являється згодом із віком.
Як покликані Богом і Царем, старанно збираймося в дорогу, щоби нам, обмеженим у цьому земному житті, в день смерті не з’явитися безплідними і не загинути від голоду. Будемо догоджати Господу подібно, як воїни догоджають своєму цареві, бо прийнявши таке (монаше) високе звання, ми здамо за нього строгий звіт. Маймо страх перед Господом хоча би так, як-то ми боїмося звірів. Я бачив людей, які йшли красти. Вони Бога не боялися, але зачувши гавкіт собак, негайно повернулися назад. Бачимо, що чого не зробив страх Божий, то те зробив страх перед звіриною. Возлюбімо Господа хоча би так, як любимо і шануємо друзів. Багато разів я бачив людей, які прогнівили Бога і анітрохи над цим не задумувалися. Але ті самі люди, коли чим-небудь засмутили своїх друзів, вживали усіх старань, щоби всіляко виявити їм свій смуток і розкаяння, особисто чи через інших, друзів чи родичів, просили вибачення, посилали ображеним подарунки, щоб тільки повернути колишню їхню любов.
Ніхто не може, з огляду на тяжкість і велику кількість своїх гріхів, вважати себе гідним монаших обітів, бо де є багато гнилості, там потрібно застосовувати сильні ліки, які би очистили ці рани. Здорові не йдуть до лікарні. Якщо би земний цар покликав нас і побажав поставити нас собі на служіння, то ми б не зволікали, не вибачалися, але негайно залишивши все з усім запалом поспішили би до нього. Тож будемо уважними до себе, щоби коли Цар царюючих, Господь владарюючих і Бог богів покличе нас до небесного свого чину, ми не відмовлялися від нього по своїй ліності чи малодушності, щоб на великому суді його не стати беззахисними. Старанно принеси Христові працю юності твоєї і возрадієш багатством безстрастя в старості твоїй. О, молоде! Потрудімося ревно, будьмо тверезими, бо смерть невідома. Ми маємо ворогів лукавих і злих, підступних, проникливих, що тримають вогонь в руках своїх і чигають спалити храм Божий (нашу душу і наше життя). Маємо ворогів сильних, що ніколи не сплять, вони є невидимі та безтілесні. Тому ніхто із молодих юнаків не має слухати бісів ворожих, які навіюють говорячи: «не виснажуй свого тіла, щоби не ввійти у хвороби та немочі». Намір бісів є в тому, щоби послабити і занехаяти початок нашого подвигу.
Отже, хто є інок вірний і мудрий? Той, хто жар свій зберіг невгасаючим, і навіть до кінця життя свого не переставав кожен день докладати вогонь до вогню, жар до жару, старанність до старанності та бажання до бажання.

Мир серця

Чимало поколінь монахів намагалися вправлятися у мистецтві жити мирним життям. Багато з них зуміли досягти цього. Одним із таких прикладів був той самий св. Антоній. “Його лик був сповнений благодаті: він одержав цей надзвичайний дар від Господа; коли він опинявся посеред гурту монахів, і хтось незнайомий бажав познайомитися з ним, він покидав інших і відразу біг до тієї людини, немов притягнутий її очима. Він не виділявся ані своїм фізичним виглядом, ані статурою, лише своєю вдачею і чистотою душі. Адже його душа справді перебувала у мирі, у спокої, а внаслідок цього такою ж була і його зовнішня поведінка. Радість його серця освітлювала його обличчя, і порухи його тіла дозволяли вгадати й відчути стан його душі”. І ось результат: єднання з Богом у безперестанній молитві; єднання з людьми, які шукали у ньому духовного отця; єднання з усім всесвітом настільки, що йому підкорялися навіть дикі  тварини.
Кардинал Т. Шпідлік, TJ
Собор монашества, 2004

Молитва про покликання до богопосвяченого життя

Господи Ісусе Христе, Боже наш, зі смиренним серцем благаємо Тебе, зволь вилити всі свої ласки і щедроти на богопосвячених осіб серед нашого народу. Зціли і віднови наше чернецтво, яке від самих початків було взірцем християнського життя. Нехай воно завжди буде Світлом для світу, бо така Твоя воля. Нехай богопосвячені особи, які зобов’язалися радикально сповняти Божі звповіді, стануть прикладом для інших християн. Молимо Тебе, Христе, щоб їхнє святе життя творило нашу Церкву міцною та сильною. Навчи їх радісно приймати Твою Святу Волю; дай їм усвідомити святість богопосвяченого життя, до якого Ти їх кличеш та допоможи їм подолати всі труднощі. Рівно ж благаємо Тебе, Господи, наповни наші монастирі ревними і святими покликаннями, молитвами Пресвятої Владичиці Богородиці, та молитвами всіх святих, блаженних і новомучеників землі Української. Амінь.

Видає: Центр капеланського душпастирства,
Івано-Франківська єпархія УГКЦ.
Головний редактор - прот. Василь (Рак).
Редколегія: о. Орест (Путько), о. диякон Ярослав (Рохман)

Наша адреса:
м.Івано-Франківськ, вул. Гарбарська, 20; тел. 77-43-99; e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  
р/р. 26008210094 МФО 380805 АТ Райффайзенбанк Аваль
м. Київ Код ЄДРПОУ 26264145