Дар старості

У 2004-2005 роках увесь світ слідкував за останніми хвилями життя Папи Івана Павла ІІ. Сотні, тисячі молільників збиралися під вікнами Папи в надії знову його побачити і почути. Християни молилися за здоров’я Папи, підтримували його на дусі, виявляли йому свою щиру любов і симпатію. Іван Павло ІІ появлявся все рідше, його виступи були все коротші, видно було як його хвороба все більше прогресувала.

Папа довго лікувався, його забирали до римської лікарні Джемеллі. Люди приходили і туди - переживали, плакали, надіялися, молилися. Всі хотіли, щоб Він жив, ніхто не хотів вірити, що  улюблений Папа може померти. І, справді, Папа жив, заледве піднімав руку, щоб благословити своїх вірних, з трудом промовляв проповіді,  часом задовільняв декількома словами. Вкінці усі могли побачити, як він старається хоч кивнути головою, послати свою приємну посмішку. Лице Папи все більше покривалося глибокими зморшками, зраджувало його внутрішні болі, загальну слабість та постійну втому.

Світ зупинився у спогляданні глибокої старості Кароля Войтили. Появилися претензії: чому старий Папа не резигнує, чому Він не передасть свою владу іншому. Мас-медіа, необачні політики швидко розповсюдили сумніви. Папа довго мовчав, не відповідав, не реагував. Виступив Кардинал Руїні. Він сказав, що для Церкви старість  є скарбом та великою цінністю, від цього не можна так легко відмовлятися. Чи зрозумів світ символічну і, як видавалося декому, неконкретну відповідь Кардинала?.. Але кожен, десь у глибині душі, відчув, що старість не є чимось непотрібним, випадковим. Старість - це таїнство, старість - це дар Божий.

Літні люди у Святому Письмі

Що означає бути старцем у Старому Завіті? Древні євреї добре усвідомлювали, що вони - кочовий народ. Тому в них старець – це той, хто передає історію, традицію. В перших п’яти книгах Святого Письма бачимо, що старці були Патріархами, яким було 200, 300 і навіть 900 років. Ці роки вказують не на чіткий вік життя, а на цінність старості.
Бог обіцяє Аврааму благословення і потомство (Бут. 12; 1-3). Бог йому каже покинути свою землю і родину, а навзамін обіцяє, що він стане Батьком усіх правдиво віруючих з багатьох народів. Ця історія відрізняється від світових міфів. На відміну від них Авраам не має якогось супербагатства, авторитету і сили, він - бездітний і старий. Головне його багатство – це обітниця Господня. Авраам переживає за своє потомство: якщо в нього не буде дітей, то своє насліддя він залишає рабам. Це - велика трагедія, яка полягає в тому, що життя прожите даремно. Бог вивів Авраама за його намет і каже: «Глянь же на небо і злічи зорі, коли можеш їх злічити! Таке буде твоє потомство» (Бут. 15; 5). У 17-му розділі Бог укладає союз із Авраамом, який розсміявся перед Ним, бо як зможе народити дітей, коли є столітнім і Сара, жінка його, – 90-літня. Це було його спокусою.
У нас подібні відносини з літніми людьми. Ми для них - дар Божий, обітниця бути щасливими в старості. Вони передають нам своє насліддя – свій досвід, розказують історії, які вони пережили.
Бут. 18; 1-15 розказує про таїнственний візит трьох гостей у дім Авраама. Один із них сказав: «Я вернуся за рік о цій порі, й Сара, твоя жінка, буде мати сина». На цих словах Сара розсміялася, бо не повірила йому, але через рік народила Ісаака і дала потомство Аврааму. Літні люди часто для нас стають іноземцями, яких ми не розуміємо і не намагаємося зрозуміти. У Бога є план для людей, який не зупинити смертю. У Його очах старі люди є важливими. Про це говорить одна із заповідей: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі». У книзі Левіт сказано: «Перед сивим волосом мусиш підвестись і особу старого шанувати» (19;32). Бог показує цінність життя старої людини, відновлює її авторитет.
Псалом 70 (71) вважається молитвою літніх людей: «Аж до самої старости й сивини– це не покидай мене, о Боже, поки не оповім про твоє рамено цьому роду, усім, що прийдуть, – про твою потугу» (стих 18).
У Новому Завіті описується сцена принесення Ісуса в Єрусалимський храм, де Його зустрічає двоє старців – Симеон і Анна. Вони обидвоє моляться і очікують спасіння Ізраїля. Святе Письмо каже, що Дух Святий був на Симеоні, Анна була пророчицею, тобто вони були особливими в очах Божих. Той старозавітній храм був величезний, там завжди було людно, але тільки Симеон і Анна впізнають Ісуса, бо вони були люди молитви, їхнє серце було відкритим до Бога. У Біблії літні люди бачать те, чого більше ніхто не бачить, вони здатні бачити більше.
Ще один старець Нового Завіту – Никодим, який був одним із тодішніх релігійних керівників і вчителів серед юдеїв. У нього виникло питання і він вночі пішов до Ісуса. Чому вночі? Бо саме тоді виникають трепетні питання. Никодима мучило, як може людина ще раз родитися, коли вже стара, як може увійти в утробу матері своєї?
В старих людей є багато питань, на які ніхто не хоче відповідати. Літні особи хочуть поділитися своїми думками чи вислухати інших, особливо в тремтінні довгої самотньої ночі. Часто ми залишаємо їх у жахітті самотності. Без спілкування, на самоті вони помирають. Люди, які виходять із домів для престарілих, відчувають нове народження, дар нового життя.
Ісус каже Никодиму: «Істинно, істинно кажу тобі: Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже. Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух.» (Ів. 3; 5-6). Никодим уважно слухає Ісуса, настільки уважно, що після Його смерті займається похороном тіла, бо розуміє, що смерть Ісуса – це не кінець.
о. диякон Ярослав Рохман

Наші гості

Яке значення має віра, молитва для щасливої старості?
О. Руслан Бабій, капелан Івано-Франківського геріатричного пансіонату: Чим більше людина наближається до старості, тим більше у неї мав би бути за плечима духовний досвід, бо старість є підсумком життя людини і по старості видно весь напрямок, всю дорогу, якою людина йшла до Бога. По старості видно як людина цей шлях проходила, як старалася, як співпрацювала з Божою ласкою. Молитва і віра, звичайно, є важливими, але не тільки у старості, а для кожної людини молодої чи зрілої. Боже Провидіння для кожного готує свій шлях, але молитва і віра мусять бути твердими, бо тільки тоді людина є повністю згідною з Божою волею і готовою її прийняти цілковито. В старості тверда віра допомагає нести, можливо, той останній важкий життєвий хрест. Найважливіше – прожити гідно ціле своє життя від дитинства до старості так, щоб завжди бути готовим до зустрічі з Богом у вічності.
Які труднощі пригнічують літніх? Як пансіонат допомагає подолати ці проблеми?
Дерев’янко Лоріна Михайлівна, директор Івано-Франківського геріатричного пансіонату: Великою проблемою стає сім’я,  у якій живе стара людина. Діти не хочуть доглядати чи помагати своїм старим батькам. Ще гострішою є проблема, коли старі люди лежачі, тоді вони потребують особливого догляду. Тут на допомогу приходять геріатричні пансіонати. Треба знищити стереотип, згідно якого вважається, що людині краще бути у власному будинку самій, аніж у будинку престарілих. Це соціально-медична установа, де люди відчувають увагу і піклування. Бувають у літніх тяжкі травми, переломи тощо, вони можуть тимчасово поселитися в пансіонат, щоб добре пройти період реабілітації. Хоча для літньої людини проблемно влаштуватися у будинок, їй необхідно переступити психологічний бар’єр зміни місця проживання, оточення, способу життя, проте упродовж перших двох тижнів людина адаптовується, з нею працюють психологи, лікарі та медсестри. З людиною треба спілкуватися, щоб вона відчула, що вона потрібна і її життя триває.

З якими проблемами зустрічаються люди у похилому віці?
П. Ольга Соляник, координатор проекту «Домашня опіка» БФ «Карітас-Івано-Франківськ УГКЦ»: Глибока старість, тяжка недуга, раптова інвалідність, повна чи часткова втрата зору – все це причини поступової втрати контакту людини з довкіллям та суспільством. В такі моменти виникає відчуття покинутості, самотності та сильне бажання залишатися в рідній домівці, відчуваючи підтримку та допомогу зі сторони найдорожчих людей, які допоможуть подолати труднощі та фізичні вади. Залишившись із своїми проблемами наодинці літні люди потребують соціальної допомоги, а, в першу чергу, духовної підтримки, спілкування. Важке захворювання або травма ізолює хворого від активного життя, оскільки особисті контакти з людьми навколо зменшуються. Тоді постають питання: «Чому це сталося зі мною? Що мені робити далі? Як жити? Хто мені може допомогти?» Тому відвідування, приділення уваги, уміння вислухати та розрадити є дуже важливими елементами повернення хворого до життєвих реалій.

Бідні - наші друзі

Спільнота Святого Егідія народилася в Римі у 1968 році і на сьогодні – є міжнародною асоціацією, що в більш ніж у 70 країнах світу об’єднує 50 тисяч осіб, які, надихаючись християнським баченням, працюють для бідних, справедливості, миру. Спільнота Святого Егідія піклується про літніх людей, бо відчуває, що їх становище пов’язане з проблемою старіння – однією з найважливіших у сучасному світі. Старіння населення в наш час досягло масштабів глобального демографічного явища і старість перестала бути короткочасним залишковим явищем, широко розповсюдилася в усіх наших суспільствах і триває значно довше, ніж у минулому.
Європа перебуває в авангарді цього процесу. Згідно з доповіддю ООН, в 1950 році частка людей старших 65 років серед населення Європи становила 8,2%, у 2000 році їх стало 14, 7%, а в 2050–му році стане 29,2%. Аналогічно, на кожному континенті в різній мірі і з різною швидкістю спостерігається зростання частки літніх людей.
Варто розробити нову соціальну політику по відношенні до людей похилого віку і нове культурне бачення цієї проблеми. Потрібно заново виткати розірване полотно стосунків між поколіннями, що є глобальною проблемою для наших суспільств: розрив зв’язків між поколіннями ізолює людей похилого віку і збіднює досвід більш молодих поколінь, позбавляючи їх того контакту, який має величезну цінність на шляху виховання особистості. Стосунки з людьми похилого віку підтримують у молодій людині свідомість, що вона є частиною історії, зрощують врівноважене ставлення до життя, в якому слабкість і крихкість старечого людського існуванням не є привидом з його усіма можливими страхами. Перебувати з літніми людьми не шкодить розвитку молодих людей. Навпаки! Це вклад у виховання людей, щоб вони були здатні відповісти на виклики життя та історії. Згадаймо завжди актуальний принцип давньої мудрості: сьогоднішнє ставлення до літніх є майбутнім нинішніх молодих поколінь, тобто як ми сьогодні дбаємо або не дбаємо про наших бабусь і дідусів, наших батьків і матерів, так завтра наші діти та онуки будуть опікуватися нами. Рівень уваги до людей похилого віку - важливий індикатор людських якостей та рівня цивілізованості всього суспільства. Більш людяне суспільство – це суспільство, в якому краще жити всім, в якому для кожного є місце і ніхто не ризикує опинитися в ізоляції і бути відкинутим.
У цьому сенсі визначним є досвід соціальної політики, яка в останні роки проводиться в Данії. У цій країні є розвинене комплексне соціальне обслуговування на дому, котрим користуються 24,6% всіх літніх людей (майже 172.000 чоловік в 2000 р.). Було прийнято політичне рішення, за яким більше не будувалися стаціонарні заклади для проживання літніх людей (крім виняткових ситуацій), і в той же час було значно посилено роботу служби соціальної допомоги на дому. У цьому ракурсі нам потрібно все більше переосмислювати соціальне ставлення до людей похилого віку.
«Вантажопідйомність моста, – метафоризує відомий англійський мислитель Зигмунд  Бауман, – вимірюється силою її найслабкішої опори. Людські якості суспільства мали б вимірюватися якістю життя найслабших його членів. Відповідальність, яка приймається на себе за людяність інших, є мірою виміру етичного рівня суспільства». Люди похилого віку слабкі, але саме тому вони стратегічно важливі для вимірювання міцності соціальної будівлі, яка ризикує тріснути, якщо її більш крихкі компоненти не мають достатньої підтримки. Воістину «літні без любові вмирають». Самотність, відсутність навіть мінімальної підтримки в критичні моменти життя вбивають людей похилого віку.
У нашому суспільстві треба все більше замислюватися і працювати для створення навколо літніх людей мережі солідарності, яка залучала б соціальні служби, волонтерів, сім’ю, сусідів та інших можливих учасників. Мережі захисту і допомоги навколо найслабших громадян – благо для всього суспільства. І питання в тому, чи не є саме крихкість старих багатством, сильною точкою, звичайно, тендітною, але парадоксальним чином надійною, виходячи з якої ми думаємо про наше майбутнє. Тому що в цьому не може бути сумнівів: від ставлення до літніх людей залежить не тільки якість життя все більш численної групи населення, але і саме майбутнє нашого суспільства. У побудові майбутнього треба починати з людей похилого віку.

Спільнота Святого Егідія, що об’єднує християн з різних куточків світу, в Івано-Франківську зародилася в 2003 році. За цей період сформувалася група людей, які постійно та віддано провадять діяльність Спільноти, що ґрунтується на служінні людям похилого віку, бідним та бездомним, тобто тим, кому найбільше бракує безкорисливої любові та дружби. Саме тому щосереди представники Спільноти Св. Егідія „відвідують“ бідних людей на вулицях міста (у районі Катедрального собору та вокзалу), пригощаючи їх канапками та гарячим чаєм.
Один із найважливіших напрямів служіння Спільноти – дружба з людьми похилого віку та з молоддю геріатричного пансіонату м. Івано-Франківська. Сюди Спільнота навідується щонеділі, щоб розділити радість зустрічі з багатьма самотніми людьми. А влітку Спільнота традиційно організовує невеличкий пікнік у супроводі баяна, гітари, сопілки. Однак особливою традицією є щорічний Різдвяний обід для людей із геріатричного пансіонату і тих, хто живе на вулиці. Такі обіди допомагають донести до самотніх людей атмосферу та радість Різдва. Це також дає змогу показати, що вони не покинуті, що їхня дружба для когось справді є дуже важливою та потрібною. Такі обіди влаштовують у всіх куточках світу, де існує Спільнота святого Егідія. У 2009 році участь у Різдвяному обіді в Римі взяв Папа Бенедикт ХVI.
У кожного з них своя життєва історія за плечима, але в усіх – спільна біда. Отож, Спільнота запрошує всіх охочих приєднатись до цієї справи.
Координатори Спільноти Св. Егідія в м. Івано-Франківську:
о. д-н. Ярослав Рохман (тел. 0677055297);
Наталя Дорогович (тел. 0677890551)

Святий Іван Золотоустий про марноту теперішніх благ

У Церкві кожного разу ми молимося,  щоб “остаток життя нашого”, а переважно це є старість, “в мирі й покаянні скінчити”. Ми просимо також “християнської кончини життя нашого”. Як зауважив Вселенської Церкви учитель св. Іван Золотоустий, ніщо цьому так не сприяє, як Божі погрози про пекло, кінець світу, роздумування про марноту цього життя. Пропонуємо бесіду цього Святителя в надії, що вона буде особливо актуальною для осіб, які, вочевидь, знають, що їм по своїй старості потрібно вневдовзі відійти із цього життя.

Бог говорить, що зробить те, що не відповідає Його бажанню, щоби зробити те, чого бажає. Він не хоче смерті грішника, але говорить про смерть грішника, щоби не видати його смерті. Не лише словом виражає це, але показує і на ділі, щоби ми уникнули її. А щоби хтось не подумав, що це лише одна погроза, а не що-небудь справжнє, Він посилається на те, що раніше тут сталося. Хіба не замислюєшся над тим, що потоп і здійснене винищення дощем є праобразом такого ж винищення за допомогою вогню? “Як було, – говорить Господь, – за днів Ноя, женилися та віддавались” (Мт. 24, 37-38 ), так і тепер. Задовго передрікав Він тоді, передрікав і нині років за чотириста чи більше; але ніхто не слухає. Всі вважають, що це байки, всі сміються, ніхто не відчуває страху, ніхто не плаче, ніхто не б’є себе в груди. Ріка вогню вирує, полум’я розгоряється, а ми сміємось, віддаємося задоволенням і грішимо безбоязно. Ніхто ніколи не приводить собі на пам’ять цей день, ніхто не помишляє, що теперішнє відходить, що все це тимчасове, незважаючи на те, що події щодня волають і голосно говорять про те. Передчасна смерть, зміна обставин і те, що здійснюється в нашому житті, не напоумлюють нас, так само, як і хвороби та інші немочі. І не в наших лише тілах, але й у самих стихіях можна бачити ці зміни і зауважувані з віком щодня приводять нас до роздумів про смерть; і всюди в усьому мінливість речей відбивається. Ніколи не триває незмінно ні зима, ні літо, ні весна, ні осінь, але все біжить, летить і тече. Але чого  б ти не побажав, чи стану говорити тобі про квіти? Чи про достоїнства? Чи про царів, котрі нині живуть, а завтра перестануть існувати? Чи про багатих? Чи про прекрасні будівлі? Чи про ніч та день? Чи про сонце і про місяць? Хіба не зменшується і цей останній? Хіба саме сонце часто не затьмарюється і не вкривається темрявою? Хіба не закриває його хмара? Хіба що-небудь видиме існує незмінним? Ніщо з усього того, що в нас знаходиться, крім душі; і, однак, про неї ми не дбаємо. Ми багато турбуємося про те, що є мінливим, уважаючи його постійно існуючим, а на те, що постійно існує, на душу, наче на щось скороминуче, ми не звертаємо ніякої уваги. Припустімо, що інший має велику силу, але тільки до завтра, а після цього вона гине; це видно з того, що були люди, наділені великою могутністю, котрі тепер ніде не з’являються. Життя схоже на сцену і сновидіння; бо подібно до того, як на сцені, після опущення завіси щезає розмаїття зображень, і як з появою сонячного променя всі сновидіння відлітають, так і тепер, після того, як настане кончина і загальна, і кожного окремо, все руйнується і щезає. І дерево, котре ти посадив, залишається; і дім, котрий ти збудував, також залишається; проте художник і землероб відходять і гинуть. І коли все це відбувається, ми, незважаючи навіть на це, не напоумлюємося, і, наче безсмертні, все це робимо, віддаючись задоволенням і насолоді.
Послухай, що говорить Соломон, котрий на ділі зазнав значення справжніх речей. “... набудував собі будинків, насадив собі виноградників, розвів собі сади й городи і насадив у них усякого дерева плодового. Я накопав собі ставів на воду, щоб буйний гай з них поливати; товару та овець була велика сила в мене; та й золота я нагромадив собі й срібла, завів собі співаків і співачок” (Проп. 2, 4-8). Ніхто не був настільки відданий насолоді, ніхто не був таким славним, ніхто таким мудрим, ніхто таким могутнім, ніхто не бачив, щоби все так йшло за його бажанням. І що ж? Ніщо з цього не принесло йому користі, але що говорить він після всього цього? “Суєта суєт, усяка суєта”. Не просто суєта, але суєта переважно. Наслідуватимемо його, благаю вас, котрий спізнав усе на досвіді, наслідуватимемо його і звернемося до того, в чому немає суєти, де істина, де все стале і незмінне, де все створено на камені, де немає ні старості, ні змінності, де все цвіте, де все сповнене сили, де ніщо не занепадає і не старіє, і не наближується до руйнації. Тож полюбимо, благаю вас, дуже щиро Бога – не через страх геєни, а через бажання здобути царство. Бо, скажи мені, що може зрівнятися із спогляданням Христа? Немає нічого такого. Що може рівнятися із насолодою тими благами? Також немає нічого такого. І справедливо, бо “око не бачило, - говорить Апостол, – й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять” (1 Кор. 2, 9). Тож намагатимемося отримати це і зневажимо все інше.

Видає: Центр капеланського душпастирства,
Івано-Франківська єпархія УГКЦ.
Головний редактор - прот. Василь (Рак).
Редколегія: о. Орест (Путько), Ігор Ліпчанський

Наша адреса:
м.Івано-Франківськ, вул. Гарбарська, 20; тел. 77-43-99; e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  
р/р. 26008210094 МФО 380805 АТ Райффайзенбанк Аваль
м. Київ Код ЄДРПОУ 26264145