ПРОМОВА У СІМДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ НАРОДЖЕННЯ І СОРОКОВУ РІЧНИЦЮ СМЕРТІ ДЖОНА ЛЕННОНА АБО СЛОВО НА ЗАХИСТ РОК МУЗИКИ
«Те, що зробили Моцарт та Бетховен для музики у XVIII-XIX столітті, те саме зробив для музики Джон Леннон у XX столітті» (посмертна промова на його могилі)
Дев’ятого вересня цього року людство буде відзначати сімдесяту річницю від народження Джона Уїнстона Леннона – найгеніальнішого музиканта минулого століття, а, можливо, найгеніальнішої людини усього двадцятого століття. Так як Моцарт і Бетховен зробили переворот і революцію у музиці в минулому столітті, так Джон Леннон зробив переворот у музиці в XX столітті. До нього в людства існувала одна музика, один стиль і спосіб виконання музики. Після нього зовсім інший. І уся сучасна музика це є копіювання і наслідування того стилю музики, що він створив (народна і класична дісталась нам у насліддя від попередніх поколінь). Він зробив музику надзвичайно популярною серед людей, зумівши зачепити нею якісь потаємні, ніжні струни людської душі. Ним створений гурт (ансамбль) «The Beatles» мав надзвичайну популярність. Жодний музикант в світі за всю історію людства не мав, і у найближчий час не буде мати, такої популярності. Але як це часто ведеться, за популярність доводиться розплачуватись. Як пишуть шанувальники творчості Джона Леннона, відгуки преси про нього можна розділити на дві половини – до виходу пісні «Hey jude» (Привіт, юдей) і після її виходу. До її виходу тільки схвальні і піднесено-захоплені відгуки. Після – тільки брудна, негативна і часто брехлива інформація. Як пишуть його шанувальники, ця пісня написана в кінці творчості «The Beatles», і нею він передав останній привіт «усім сильним цього світу» («князям цього світу», – церковною мовою). Практично – це щось подібне до заповіту нашого Шевченка, де він звертається і пояснює слухачам, як залишитись людиною у сучасному світі, де постійно пропагується злоба і насильство.
Для того, щоб зрозуміти чому таке велике значення мала ця пісня, потрібно зрозуміти, яку музику створив і співав Джон Леннон. Цю музику тепер називають рок-музикою, хоча сам Джон більше любив називати її «музикою для душі», «співаною поезією». У рок-музиці дуже велике значення має текст, не менше, а можливо більше, як ритм і мелодія. Кожна його пісня несла щось, чогось навчала, дуже часто в алегоричній, абстрактній, а іноді гумористичній, сатиричній формі. Їх називали достойними продовжувачами «тонкого англійського гумору», заснованого Чарльзом Діккенсом. Оскільки ні я, ні більшість читачів не знаємо до усіх тонкощів англійську мову, то поясню на більш зрозумілому для нас прикладі із історії рок-музики.
У кінці сімдесятих існував один з перших радянських рок-гуртів «Машина часу». Так ось, в кінці сімдесятих вони зі сцени сказали: «XXV з’їзд КПРС – це велике досягнення усього радянського народу. Йому присвячуємо свою наступну пісню». І співають пісню «Маріонетки», яка розпочиналася: «Обличчя потерті, фарби бліді, чи то люди, чи то ляльки… Ляльки смикають за нитки, на обличчі у них посмішки». (Поет дуже точно передає ті почуття, що виникають під час огляду кінохроніки партз’їздів) і майже на закінчення співає: «Ах, дуже шкода, що господаря не видно. Вверх і в темноту ідуть нитки. Ляльки так йому послушні, що ми віримо простодушно в те, що ляльки самі можуть говорити». Чесно кажучи, дивуюсь, як після такого виступу співак не опинився за гратами, хоча він ніби і прямо нічого антирадянського не співав, та аналогія між партз’їздами і театром маріонеток дуже точна. Пізніше тема маріонеток дуже часто почала з’являтися в літературі. (Не знаю, правда, на скільки ця історія правдива, але про неї не раз довелось чути у ті часи).
Подібним тонким гумором і аналогією були наповненні «The Beatles» (гурт «Машина часу», як і багато інших, почав співати рок під впливом і завдяки творчості «The Beatles»). На жаль, не знаю добре англійської мови, про що не раз шкодував, слухаючи пісні «The Beatles» (пригадую приказку того часу, перефразовану з підручника для другого класу: «Англійську вивчив би тільки за те, що нею співав Джон Леннон»). Тому, подаючи смислові переклади їх пісень, буду користуватися тим, що прочитав у шанувальників групи «The Beatles» (так званих «бітломанів»). Так, наприклад, у них є пісня «Drive My Car» (Водій мого автомобіля). У той час в однієї дуже відомої в Англії зірки кіноекрану коханцем був водій автомобіля. Леннон вирішив висміяти це негативне суспільне явище і створив пісню, в якій пані говорила своєму водію: старайся, працюй «за копійки», можливо, тобі також вдасться стати моїм коханцем. Були також глибокі філософські пісні, як наприклад «I, me, my» (Я, мені, моє). У ній говориться, що світ стає все більше самолюбивий і егоїстичний, що коли ходиш вулицями міста, все частіше чути: «Я, мені, моє». Або «Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band» (Клуб одиноких сердець сержанта Пеппера; багато європейців вважають її кращою їх піснею), де передаються почуття самотніх (внутрішньо) людей. Пісня «Yesterday» є переспівом монологу графа Макбета із п’єси Шекспіра «Леді Макбет», де говориться, що межа між щастям і нещастям дуже тонка: ще вчора людина була надзвичайно щаслива, а сьогодні неймовірно нещасна, ще недавно щаслива, а за мить нещасна. Пісень дуже, дуже багато і кожна, окрім того, що була музичним шедевром, щось несла людям, чогось навчала, змушувала над чимсь задуматись. Про кожну з них вартувало б написати окремо. Щоб зрозуміти їх пісні, мало знати тільки англійську мову, потрібно знати ще їх культуру, їх історію, їх менталітет (спосіб мислення), бо у них багато алегорій, порівнянь, тонких натяків, гарного англійського гумору і глибоких філософських думок. Тому так багато різних варіантів перекладу пісень «The Beatles» (проводяться навіть конкурси перекладу їх пісень).
І ось в той час, коли слава «The Beatles» перевершувала славу будь-якої людини на землі (преса писала: «Їх пісні слухає і королева, і космонавти»), з’являється пісня «Hey jude» (Привіт, юдей), де говориться, як людині зберегти себе, свою людяність у боротьбі з «князями світу цього». Спочатку цю пісню Пол Маккартні присвятив своєму сину Джуліану і назва звучала, як «Hey jules». Але коли Джон Леннон прочитав текст пісні, хитро посміхнувся, трохи подумав і сказав замінити «jules» на «jude», і пісня миттєво перемінила свій внутрішній зміст. Тепер вона виглядала не як послання до однієї людини (Джуліана), а як послання до всіх людей у боротьбі з тим злом, що почало масово пропагуватися із всіх засобів масової інформації «сильними світу цього».
Якщо його антивоєнну агітацію і те, що Джон Леннон був духовним ініціатором припинення безглуздої і жорстокої війни у В’єтнамі та Кореї, через що їх військові фірми втратили мільярдні доходи, все йому «з болем у серці» простили, то такого прямого виклику простити не могли. Почалося (ніби за помахом руки однієї людини) безперервне очорнення Джона Леннона у ЗМІ. Та й самі дні його життя на землі були лічені. Як пишуть шанувальники «The Beatles», «сильні світу цього» просто чекали, коли неймовірна слава Джона Леннона трохи стихне і людство трохи про нього забуде. І за десять років, 8 грудня 1980 року, підісланий вбивця Марк Чемпен п’ятьма пострілами з пістолета убив Джона Уїнстона Леннона. Але його історія, історія його музики на цьому не закінчилася, а тільки розпочалась, бо, як пишуть музиканти, він зробив переворот, революцію в музиці, його стиль і музику наслідують і копіюють практично всі сучасні музиканти світу.
Чому «The Beatles» і Джон Леннон виявилися такими популярними? Треба звернути увагу, в який час він жив. Не буде щось дуже нове, коли скажу, що християнська європейська (західна) цивілізація, досягнувши свого духовного і культурного рівня у середині XX століття (ні одна християнська цивілізація ніколи не досягали такого високого духовного і культурного рівня), з Божого допуску, стала на шлях випробування і терпінь. Відбулося захоплення влади вузькими олігархічними колами. (Саме на цей період припадає ціла низка «дивних» і незрозумілих вбивств і самогубств багатих, власників ключових фірм і підприємств, людей, менш відомих політиків та гучних, нахабних вбивств відомих політиків (Джон Кеннеді, Мартен Лютер Кінг та інші)). Із засобів масової інформації почалася безперервна пропаганда насильства, розпусти (сексуальна революція) та приниження усіх християнських моральних цінностей. (Знайомий священик з Польщі стверджує, що щорічно у світі виділяється сорок мільярдів (!) доларів на нищення Католицької Церкви. Цих грошей вистачило б, щоб перемогти бідність у світі). Але Господь, коли дає терпіння, часто дає і генія (героя), який буде допомагати народу ці терпіння переносити. Для багатьох молодих їх пісні, їх творчість були «ковтком свіжого повітря», були промінчиком світлого, Небесного, що допомагало не піддатися на спокуси цього світу, зберігати людяність в будь-яких обставинах сучасного життя. Чому саме поети і музиканти виконували роль, адже залишалась потужна Католицька церква з віковими традиціями? Так, але для того, щоб жити і розуміти те, що говорить священик з проповідальниці, потрібні душевні зусилля, потрібні зусилля самої людини, потрібно самому «відкрити двері душі, у які стукає Христос», а в умовах суспільного занепаду (кризи) віри не для всіх це можливо. Тому Господь часто надсилає сучасних «новозавітних пророків» (поетів, письменників, музикантів, художників), беручи їх, подібно до старозавітних, із середовища самого народу. Вони говорять на зрозумілій для них мові їх середовища і навчають не як вчителі, а як рівні (однакові) з ними. Моральні повчання у мистецькій, культурній формі набагато легше і швидше сприймаються народом. Сам Джон Леннон у своїх спогадах говорить, що своїми піснями і музикою не хотів створити чогось надзвичайного, а бажав відродити дух старої, доброї (побожної) Англії, що почав зникати. Подібно говорили, напевно, найбільші християнські художні письменники XX століття Клайв Льюіс («Хроніки Нарнії», «Просто християнство», «Роздуми над псальмами» та інші) та Джон Толкін (засновник фентезі-літератури та глибоко віруючий християнин), які говорили, що не бажали своїми творами зробити щось надзвичайне, а тільки хотіли відродити дух старої, доброї (християнської) Англії, що вже почав гинути.
Напевно найдивніше, що породила творчість «The Beatles» – це хіпі-культура. Ідея, сутність цієї культури – відмова від матеріальних статків, вигід цього світу заради ВНУТРІШНЬОЇ СВОБОДИ. Понад двадцять років тому, під час відпочинку в Криму, вдалося вперше зустрітися і порозмовляти з представником хіпі-культури. Ввечері біля вогнища він розповідав філософію їх життя і чимсь нагадував мені бродячого «народного філософа». Пригадую його слова: «Коли людина відмовляється від матеріальних благ суспільства і не відчуває від цього внутрішньої радості і свободи, то хай тоді краще живе у суспільстві і користається його благами». Тепер, через багато років, прочитавши немало релігійних, церковних книжок, можу з повною впевненістю стверджувати, що між їх життям і життям християнських пустельників багато спільного. Тільки там пошук Бога через молитву і вікові церковні практики, а тут через внутрішню свободу. Як на мене, то хіпі-культура – це підсвідома, інтуїтивна спроба молоді захиститися від тієї неймовірної кількості бруду і насильства, що почала масово литися із засобів масової інформації та створити своє коло спілкування, своїх общин. (У наш час, у нашій країні багато добрих людей також намагається максимально захистити себе від злоби і насильства, що пливе безперервною річкою із засобів масової інформації). Пізніше, у кінці сімдесятих ,цей пасивний спротив переросте в активний (панк-рух), який був жорстоко і криваво придушений, а самих панк-музикантів буде або комерціалізовано (куплено), або висміяно. «Ми побудували поліцейську державу. Це – реальність. «Випадкові» смерті людей при нібито спробі чинити опір тетчеровскім «хлопчикам у синьому» стали прийнятною нормою. Ми втомилися стояти перед судами, нас це руйнувало. Вони мали достатньо сил для того, щоб зламати нас. А нас було занадто мало» (Стів Ігнорант, лідер панк-гурту «Cross»). Так, багато у чому хіпі-культура – це намагання «вдруге віднайти колесо», намагання відкрити і пояснити те, що Церква давно відкрила і пояснила, але хіба не заслуговує поваги сама ідея: «Відмова від матеріальних благ заради внутрішньої, духовної свободи».
Багато людей скаже, що Джон Леннон зовсім не підходить на роль пророка Божого. Так, відношення до Бога Джона Леннона не завжди вписувались у тодішні догматичні уяви про Бога, але не можна заперечити того факту, що він був віруючою людиною. І єдина (!) необережна фраза (можна сказати: не зовсім зрозуміла для тодішніх християн), що він сказав про Бога, яку йому постійно закидають, звучить: «Християнство зникає. Воно гине. Немає необхідності це доводити… Сьогодні ми популярніші, ніж Ісус Христос». Але сама журналістка Морін Клів, що надрукувала це інтерв’ю в журналі Дейтбук, говорить, що слова вирвані з контексту і тому виглядають, як богохульство. Вони говорили про втрату впливу (позицій) християнства на заході і цією фразою Джон Леннон тільки хотів підкреслити, що це правда і така небезпека існує, у його голосі не було ні радості, ні марнославства з того, що вони популярніші від Христа, а сумна констатація факту. А сам він вже за декілька місяців сказав: «Я шкодую, що відкрив свій рот (тобто, що розпочав говорити на цю тему – прим. автора). Я не проти Бога, не проти Христа, не проти релігії. Я не збирався нападати на неї. Мої слова не означали, що ми більш великі або кращі». Так, для тоді ще християнського заходу ці слова звучали дико і викликаючи, та чи не менш дико і викликаючи звучали слова старозавітних пророків, сказані ізраїльтянам. Але сьогодні, коли у Франції згідно статистики, щодня закривається одна католицька церква, а відкриваються дві мусульманські мечеті, скажіть, чи не був Джон Леннон правий, чи не були його слова пророчою пересторогою про те, що на місце Ісуса Христа в людські серця приходять земні кумири (музиканти, кіноартисти, спортсмени, політики)? Можна ще багато придумати йому закидів, виймаючи окремі цитати з його пісень, але не можна заперечити, що його мислення, його творчість, яка вчила людей добру і справедливості, його бажання зробити світ трошки кращим – було бажаннями правдивого Божого сина, який своїм життя служив Істині, Правді. Джон Леннон, як будь-яка інша людина, мав багато слабкостей і недоліків. Але пророчий уряд тим відрізняється від новозавітної святості, досконалості, що життя новозавітного святого – це життя під цілковитою опікою Духу Святого, життя «в Дусі», а пророка тільки час від часу цілковито наповнює Дух Святий, коли через митця щось треба сказати для народу.
Творчість «The Beatles» породила послідовників практично у більшості країнах світу. Вперше рок-музика в Радянському Союзі почала з’являтися у кінці сімдесятих років і була передвісником майбутнього духовного відродження народу. Досить символічно, що перший рок-гурт, що отримав визнання, називався «Воскресіння». Їх музика і слова дуже сильно відрізнялись від офіційної, в якій в основному співала про еротичну любов і прославляла партію і державу. Рок-музика, подібно до музики «The Beatles», вчила людей думати, аналізувати, бути добрими, справедливими людьми, не перетворюватися на бездумних слухняних тварин. Радянська влада люто ненавиділа рок-музику, бо вона заважала робити з радянських людей «новий радянський народ» («гомо советікус»), тобто бездумних, покірних до безбожницької влади громадян. Тому рок-музикантів постійно переслідували, всі вони були на обліку КГБ, їх часто били міліціонери без жодних пояснень, деякі відбули політичне ув’язнення. «Рок тоді межував з тюрмою», – співає Константин Кінчів (гурт «Аліса»). Соліста гурту «Трубній дзвін» Валерія Барінова арештували і кинули у найстрашнішу в країні тюрму до тюремних авторитетів. Йому поламали ребра, декілька разів він був між життям і смертю. Але Валерій виявився стійкою людиною. Він не тільки вижив, але і завоював авторитет в тюремних «ворів в законі», і вони почали захищати його від міліціонерів.
Рок-музика у ті часи не була зовсім прибуткова, грати її було небезпечно для життя, їх постійно критикували і обливали брудом. У чому тільки не звинувачували: і в наркоманії, і в розпусті, гомосексуалізмі, і навіть в сатанізмі (безбожницька, сатанинська радянська влада звинувачувала у сатанізмі – парадокс), та з часом з’ясувалося, що це все безсовісна брехня і серед них дуже багато високоосвічених, висококультурних людей, з вищою музичною освітою та добрим знанням класичної і народної музики. Не дивлячись на це все, музиканти співали рок, бо це була потреба душі, потреба будити людську свідомість, вчити людей бути добрими, справедливими людьми. Вони були передвісниками майбутнього духовного відродження народу і навернення, хоча переважна більшість з них не мала жодних релігійних знань, мало знала про Бога і ніколи не читала Біблії. Вони інтуїтивно відчували, де є правда, а де її немає. Лише декілька уривків з рок-пісень того часу: «Сили Небесні, так пошкодуйте ж бідну нашу країну! Нехай винувату, нехай світом прокляту, але, все ж таки, таку одну. Ми сльозами гіркими плакали, ми ситі кривавими бійками, Сили Небесні, пожалійте нашу країну!» (гурт «Чайф»); «Думай, не думай, якщо хочеш жати – спочатку посій. Але ти ж знаєш, ти ж знаєш: у цьому світі так мало людей. І вони кажуть мені так багато слів, але я знаю: все – брехня. І я шепочу: «Нехай святиться ім’я Твоє!» (Михайло Науменко); «Я поранений світлою стрілою – мене не вилікують. Я поранений в серце – чого мені ще бажати? Срібло Господа мого, срібло Господа! Хіба я знаю слова, щоб розповісти про Тебе?» (гурт «Акваріум»). Це тільки декілька уривків, а їх можна навести набагато більше. Звичайно, не потрібно ідеалізувати рок-музику того часу, в ній було і безкультур’я і відверте безбожництво. Але у кращих своїх проявах – це було направду високодуховне мистецтво. І це співали люди, які тільки в кінці століття (через десять-двадцять років) вперше переступили поріг церкви, хрестилися і вперше прочитали Біблію. Направду, дивні діла твої, Господи! І правду пишуть християнські письменники, що дуже часто людська душа, навіть не маючи належного християнського виховання, залишається у своїй суті християнською, що в будь-якій людині закладений потяг до доброго і світлого, Небесного!
Як вже писали, радянська влада люто ненавиділа рок-музику, бо вона не відповідала їх ідеології і заважала виховувати слухняних рабів. Захід, навчений гірким досвідом боротьби з «The Beatles», створив і почав активно фінансувати псевдорок. Створили гурти, які почали скакати по сцені, носити роги, пропагувати розпусту і насильство, а тексти їх пісень не мали жодного змісту і глибини. І коли мова заходила про рок-музику, усім говорили, що це саме і є сучасна рок-музика, хоча насправді правдивий рок, яким його створив Джон Леннон, був загнаний у глибоке підпілля.
Щоб читачам пояснити, яка різниця між правдивим роком, де слова мають дуже велике значення, і псевдороком розповім один приклад. Одного разу на початку дев’яностих ми з священиком зайшли до одного росіянина, що не був віруючою людиною, але був доброю людиною і багато допомагав церкві. Вільно невільно ми почали говорити про Бога, про Біблію. Тоді він сказав: «А до мене вже ваші приходили, говорили про Бога, про Біблію» і виніс брошурки свідків Єгових. У ту хвилину подумав: дійсно для людини, що ніколи не ходила до церкви, не читала Біблію, не має церковних знань про Бога, що католики, що свідки Єгові, те саме – говорять про Бога, про Біблію. Ззовні зовсім подібно. Але ж ми знаємо, яка між ними велика різниця внутрішня, по своїй суті. Якщо Католицька Церква допомагає людині досягнути вічності, спасіння, то секта свідків Єгових приводить людей до вічної погибелі (і про це маємо уже сотні свідчень).
Подібна різниця між правдивим роком, створеним Джоном Ленноном, і псевдороком, створеним на приниження і очорнення правдивого року. Людині, що мало слухала рок-музику, що не знає її історії, розібратися у цьому дуже важко, так як невіруючій людині у тому, де правдива віра. Переважній більшості людей, що Джон Леннон, що Елтон Джон; що «Nightwish», що «Him»; що «Deep Purple» що «Kiss»; що «Iron Maiden», що «Monowar», те саме, жодної різниця немає. Але музика одних будить в людині високі духовні почуття, а музика інших – тваринні, пристрасні почуття. І людині, що не розуміє рок-музику, що її не відчуває, розібратись у цьому дуже важко. Так як початківцю у вірі потрібен духовний наставник, який пояснить людині, що читати, як себе вести у суспільстві, так само людині, що забажала послухати рок музику потрібна досвідчена людина, яка буде пояснювати – ця музика корисна для твоєї душі, а ця може нашкодити.
Існує східна притча про те, що на острів мала приїхати Правда. Всі її чекали, готували подарунки, усі раділи, що тепер будуть жити за Правдою. Але Неправда не могла перенести такою слави Правди і переодягнулась в одежу Правди, приїхала на острів швидше від неї. Всі люди зраділи їй і прийняли її, як справжню Правду. Але Неправда почала робити свої брудні справи. Народ дуже розчарувалися у ній і прогнав її. Коли ж за деякий час Правда приїхала і почала навчати, то її вже ніхто не слухав, бо всі пам’ятали брудні діла Неправди, яка була одягнена так само. Щось подібно з псевдо роком. Вони ззовні подібні до справжніх співаків року, але тексти їх пісень не мають змісту, їх музика – це примітивне копіювання музики рок-музикантів і не має глибини.
Один знайомий музикант, виконавець класичної музики, сказав: «Добру музику, чим більше слухаєш, тим більше її розумієш, тим більше хочеться слухати. Погана музика може швидко захопити, але з часом швидко набридає, бо в ній немає глибини». Правдивий рок той, де тексти мають велике значення і іноді сам дивуєшся, що слухаючи пісню на іншій, незнайомій мові дуже часто відчуваєш якимсь внутрішнім, душевним почуттям, чи має текст для співака значення, чим він його співпереживає, чи це бездумне промовляння звуків.
Крім щедрого фінансування псевдороку, для очорнення і дискредитації правдивого року, продовжується активна і безперервна критика рок-музикантів. Чим глибша і змістовніша музика і тексти, тим більше критики. Найбільше, напевно, дісталося гурту «Iron Maiden» (найкращий гурт стилю heavy metal). Їх звинувачують у всіх можливих гріхах, а найбільше у сатанізмі. Особливо дісталося пісням «Sign of the cross» (Хресне знамення або знак Хреста) і «The Number Of The Beast» (Число звіра). Ну, з першою зрозуміло. Сама назва «Знак Хреста» (Знак Хреста – це символіка покладання на собі знаку хреста у віруючих християн) говорить про багато. Розпочинаєтеся з читання першого псальма на церковно-слов’янській мові і текст нагадує покаяльний псалом, музика, хоч в силі heavy metal, дуже приємна і нагадує церковну. З другою важче, бо сама назва звучить трохи викликаючи і зачеплена важка тема – тема гріха, про що сучасне суспільство не дуже любить чути. Розпочинається з читання книги Одкровення (XIII,18) і текст для тих, хто ніколи не читав церковну містичну літературу, звучить дещо незвично, але у церковній літературі можна зустріти ще строгіші тексти, як у східних містиків святого Єфрема Сирійського і святого Симеона Нового Богослова, так і західних – святого Августина та святого Єроніма. І значать вони, що людина, яка чинить гріх, потрапляє під владу сатани і стає з ним одним числом. Тому, якщо кожне згадування про злого духа вважати сатанізмом, то добру половину церковної літератури потрібно заборонити. Як говорять самі музиканти, що така пісня існує для того, щоб людям нагадати, що зло існує, що воно реальне, що воно небезпечне для людини і його треба остерігатися. А хіба було б краще, коли б вони співали про солодку еротичну любов і не зачіпали важких і важливих тем? Та й подивімося, що у наших церквах (особливо в старих) є багато зображень сатани. А вже є псевдо християнські письменники, які вимагають заборонити зображати сатану в церкві і згадувати про нього в церковній літературі, бо це лякає людей. Добре, а як тоді людям пояснити, що злий дух існує реально і, якщо робимо гріх, живемо в грісі, то потрапляємо під його владу?
Взагалі звинувачення в сатанізмі найпопулярніше по відношенню до рок-музики. Готуючи цей матеріал, прочитав багато статей і брошур на кшталт: «Найбільша всесвітня небезпека – рок-музика», «Рок-музика – дорога до пекла» і т. д. (їх дуже багато, усіх не перечитаєш). Усі вони збудовані за двома принципами. Перший: справедлива критика псевдо рок-музики (її для того фінансують, щоб знеславити рок-музику), а потім автор намагається переконати читачів, що вся рок-музика така. Або автор, не бажаючи перевтомлювати свій розум, базує роздуми на відвертій і безсоромній брехні, згідно геббельсівської філософії: «Чим безсоромніша брехня, тим швидше у неї повірять». Дуже часто можна прочитати фразу на кшталт: «Ніколи не слухав рок-музики, нічого не розуміюся у ній, бо вона дуже велике зло». Це нагадує гоніння радянської влади на письменників-дисидентів (Солженицина, Пастернак, Бродського (усі Нобелівські лауреати) та інші), коли по телебаченню виступав «простий» громадянин і говорив: «Ніколи не читав творів Солженіцина, бо все, що він пише – брехня». Виникало природне питання: «А як знаєш, що письменник писав брехню, коли ніколи не читав його творів?» Подібно хочеться запитати цих авторів: навіщо осуджуєш і очорнюєш, того, чого самі не розумієш і ніколи не слухав. І треба сказати, що певних успіхів ця пропаганда досягла, бо стереотип, що рок-музика – зло є досить стійкий, як серед духовенства так і серед мирян, хоча будь-яка здорово мисляча людина без упереджень трохи заглибившись у суть предмету (принаймі вивчить творчість «The Beatles»), сама переконається, що вся ця писанина не відповідає дійсності і рок-музика, у кращих своїх проявах, є дуже цікаве мистецтво.
Для знавців історії рок-музики, творчості рок-музикантів усі ці «критичні» твори безглузді та примітивні. Розраховані усі вони на відлякування людей, що ніколи не чули рок-музики. Яких дурниць тільки не понапридумували – і якщо читати тексти задом наперед, то чути сатанинські тексти, і що в пеклі звучить рок-музика та багато, багато інших нісенітниць. Спробуйте прочитати біблійні псальми задом наперед, то при бурхливій фантазії, можна таке понапридумувати, що з розуму зійдеш. Подивіться, що переважна більшість рок-музикантів виступає на сцені з хрестами. Брехлива пропаганда говорила, що це ознака їх безвірства і сатанізму. Цікаво, як хрестом можна показати своє безвірство? Спробуйте сатаніста або агресивного протестанта змусити взяти в руки хрест, і ви побачите, як він почне від нього зі страхом втікати. Коли впала «залізна завіса» і рок-музиканти почали приїжджати в нашу країну, то, звичайно, їх запитували, що для них означає хрест на їх грудях. Всі вони в один голос відповідали – визнання віри в Бога. Навіть Оззі Озборн, у якого був період алкоголізму і творчого занепаду, відповів, що він віруюча людина, практикуючий католик і завдяки вірі переміг гріх алкоголізму. Пригадую, як у музиканта гурту «Uriah Heep» запитали, що йому найбільше сподобалось в Києві, то він не став говорити, про смачну їжу і гарних дівчат (про що говорять майже всі зарубіжні артисти), а сказав: «Мене здивувало, що мешканці вашої країни духовно, внутрішньо більш вільні, ніж мешканці моєї країни (Англії)» (Тобто, менш закомплексовані стереотипами, більш відкриті – прим. автора). Чи не символізує це, що правдиві рок-музиканти насправді є люди духовні і оцінюють спочатку внутрішнє в людях, а потім зовнішнє. Скажу від себе, що б творити правдиву рок-музику, яка буде потягати інших до духовність (а інакше це не є рок створений Джоном Ленноном), то потрібно самому бути духовною людиною, бо не може погане дерево давати добрий плід.
Другою проблемою, що виникла в процесі розвитку рок-музики – це виникнення поп-року (популярного року). Як сказав Річі Блекмор (лідер груп «Deep Purple» і «Rainbow»), що проблеми рок-музики виникли, коли вона стала спочатку дохідна, а потім дуже дохідна. Спочатку вони грали рок для творчого розвитку, для реалізації своїх талантів і отримували від цього велику моральну і духовну насолоду. А потім музика «Deep Purple» почала приносити спочатку великі доходи, а потім дуже великі доходи. Він пише, що почав відчувати, що почав деградувати, як людина і музикант, бо життя перетворилось на суцільні концерти і заробіток. На піці слави і доходів він покидає «Deep Purple» і створює групу «Rainbow», де творча сторона переважала над комерційною.
Поступово рок-музика ставала все дохідніша і почали з’являтися бездарні люди (продюсери і музиканти), що захотіли заробляти гроші на цьому. І вони їх заробляють! Їх заробітки складають мільйони, а іноді сотні мільйонів. Так російська поп-зірка Алла Борисівна Пугачьова (справжнє ім’я – Шейла Борухівна Певзнер) придбала собі місце для поховання в Ізраїлі, в Йосафатовій долині за два мільйони доларів. Поп-музика (так звана «попса») – ракова пухлина рок-музики. В будь-якому, мистецтві якщо людина щось робить для заробітку, то вона ніколи не зможе робити духовні речі, ті що виховують у людині високі, духовні почуття, бо не можна сидіти одночасно на двох стільцях, «не можна одночасно двом панам служити». Про що співають поп-співаки? Усі про одне і те саме – про любов. Але не про любов, як високе, Небесне почуття, а про любов найпримітивнішу, тваринячу, яку греки називали «еросом». (Греки розрізняли чотири види любові: найвищу – любов до істини, до правди або любов до Небесного, до Бога; друга – любов до Батьківщини, нації, батьківська любов; третя – любов між приятелями, те що ми називаємо дружбою і накінець четверта – найнижча, найпримітивніша, що єднає нас з тваринами, – статева або ерос). Тому усю сучасну поп-музику можна назвати еротичною музикою. Як на мене, то саме така музика, з її постійним проповідуванням розпусти і «солодкого» життя, є правдивим проповідуванням сатанізму. Спробуйте прислухатись і зрозуміти тексти тих пісень, що співають поп-співаки. Таке враження, що їх пишуть не зовсім психічно здорові люди.
Дуже часто поп-музиканти ненавидять те, що співають, і називають своїх слухачів: «Натовпом для заробляння грошей». Якщо рок-музиканти збираючись, нагадують одне велике братство однодумців, то між поп-зірками постійні негаразди, інтриги, суперечки, хто більш «зірковіший». Оскільки людина не може довго «кривити душею», робити те, що не любить і що приносить зло іншим, то це досить швидко приводить до моральної деградації співаків. І, як наслідок, наркоманія, пияцтво, самогубство. Кількість музикантів, що були «машинами для заробляння грошей» і закінчили життя самогубством в нашій країні, рахується десятками, а в світі – сотнями. «Попса – рожева пащека голодного пса… Спроба вибратись звідти закінчується стрибком у вікно», – співав гурт «Різні люди»
Пригадаймо помаранчеву революцію. Хто відгукнувся на порив народу? Рок-гурти: «Тартак», «Мандри», «Океан Ельзи», ВВ та інші. А що робили поп-зірки? Очікували, чим закінчиться. Бо, як заявив один з них, підтримка когось одного могла коштувати усієї кар’єри. Ось так. Хто про що дбає. Хто будить піснями людську свідомість, то й у важку хвилину з народом. А хто дбає про багатство, той очікує, кому потрібно буде прислуговувати.
Якщо проаналізувати, яку музику слухає переважна більшість людей, то можна розділити на три категорії: поп-музика, реп (один із видів «співаної поезії», у якому, на жаль, мало цікавої, глибокої поезії)) і тюремна музика (яку чомусь називають шансоном, хоча ця музика з класичним французьким шансоном, який співали Едіт Піаф і Шарль Альзнавур, нічого спільно не має). Принаймі у моїй місцевості так, правда є значна частина, що не слухає жодної музики, бо не знаходить належної. Коли сказав своєму товаришу, розумній і порядній людині, що таку музику слухати шкідливо, бо вона буде будити в тобі пристрасті, тобі буде важко володіти своїми почуттями, тебе буде постійно тягнути до гріха, той відповів: «Слухаю попсу, бо вона не напрягає, не змушує думати». Існує прекрасна християнська приказка: «Господь Бог дав людині розум, щоб вона думала. Якщо людина не хоче думати сама, то за неї буде думати сатана». Тому слухання такої музики є одним із джерел бездуховності у нашому народі.
Психологи, філософи, християнські письменник та деякі поганські віри говорять, що у людини є два джерела внутрішньої енергії – тілесна і духовна. Центр тілесної енергії знаходиться в поясі (біля пупка людини). Тому ми часто читаємо у Старому Заповіту, що такий-то, такий-то перепоясався і почав служити Богу. «Перепоясатись» означало – взяти під контроль свої почуття, емоції, пристрасті, в сучасні мові відповідає вислову «взяти себе в руки». Тобто, перепоясатись означає взяти під контроль тілесну енергію (буддисти говорять – нижню чакру). Центр вищої духовної, небесної енергії знаходиться в серці. Музика є сильна тим, що здатна збуджувати в людині внутрішню енергію. Добра, духовна музика збуджує сердечну, духовну енергію і в розумі людини збуджуються добрі почуття і бажання. Коли ж збуджується тілесна енергія, то людину постійно мучать пристрасті і гріховні бажання. ТОМУ МУЗИКА МАЄ ДУЖЕ ВЕЛИКИЙ ВПЛИВ НА ЛЮДСЬКУ СВІДОМІСТЬ, НЕ МЕНШИЙ, ЯК ТЕЛЕБАЧЕННЯ.
Ні, зовсім не агітую усіх розпочати слухати рок-музику. Щоб отримувати від неї духовну користь, потрібно було її розпочинати слухати у дитинстві. Але є і інша, направду духовна музика – класична, народна, церковна. Направду, церковні люди мають любити церковну музику, хоча якщо у дитинстві не було належного церковного виховання, то це важко. В когось із нез’єдинених братів (не пригадаю тепер у кого) прочитав пораду, як виховати у собі любов до церковної музики. Потрібно розпочинати з псалмів, дістати гарний запис псальмів. У Великий піст жодної музики не слухати, а намагатися слухати тільки псальми. Спочатку буде їх слухати важко, нудно. На наступний рік з’явиться перша радість, перша насолода від слухання псалмів, а за декілька років ти вже будеш чекати того часу, тієї хвилини, коли можна послухати псальми. Опісля і вся інша церковна музика буде приносити радість і насолоду. Метод ефективний і перевірений мною.
Вперше задумався про роль рок-музики в моєму житті, бо до того вважав це юнацьким захопленням, коли прочитав одкровення одного священика, що саме слухання рок-музики привело його на духовну стежку, допомогло стати священиком, бо у родині не було віруючих людей. Тоді вперше почав слухати і аналізувати те, що слухав у юності. І одного дня побачив, що слухання доброї музики допомагає очиститись від усіх негативних емоцій, що накопичились під час дня (буддисти це роблять за допомогою медитації) і тоді набагато легше молитися, спокійніше. Спочатку не повірив, подумав випадковість. Але розпочав читати багатьох авторів про вплив музики на людську свідомість і з’ясував, що добра музика бутить в людині добрі почуття і думки, а погана – погані, пристрасні, і кожна людина сама відчуває, яка музика як на неї впливає. Саме тоді вперше виникла думка написати цю статтю про рок-музику. Майже всі мої друзі відмовляли мене від цього, не радили зачіпати цю важку тему. Так, плисти за течією і мовчати воно завжди легше. Але хочу написати ці слова не на прославу рок-музики, а в пам’ять тих рок-музикантів, що «було закатовано, спалено, порубано, побито, репресовано» (гурт «Тартак») тільки за те, що вони несли людям слово правди. «Якщо.. за мої слова мене до психлікарні садили, Кузьму, нашого гітариста, на Байконур заслали – значить, вартували чогось наше слово. Значить, живе було слово» (Ігор Лєтов)
Так, рок-музика не є ідеальне, Небесне творіння, як наприклад Божественна Літургія або молитви Отців Церкви. Вона тільки вияв людської культури і в ній, є багато переваг і недоліків, як у всьому людському. Так, у ній багато гучної музики, співу з надривом, до чого потрібно звикнути, але чого вартує мистецтво, якщо в ньому немає емоцій і почуття. Одежа і зовнішній вигляд рок-музикантів іноді дивує і шокує. Але, як говорить Константин Кінчів, справжній митець – це «блазень Господній», який допомагає людям побачити їх внутрішній світ. А, як відомо, одежа блазня – це маска, що захищає його тонку і чутливу натуру від злоби оточуючого світу. «Стати дурнем мені серед вас довелося, хоча я бачу всіх наскрізь. Щиро прошу – смійтеся наді мною, якщо це вам допоможе. Так я з вигляду блазень, але в душі король і ніхто, як я, не може» (гурт «Король і шут»). Рок-музика – це тільки один з видів людської культури. Проведемо аналогію з іншим видом людської культури – з літературою. У літературі є геніальні твори, на яких виховувалось багато поколінь чесних, справедливих, добрих людей (Шекспір, Гете, Мольєр, Байрон та багато інших). Є твори, написані через людську гордість і амбіції для прослави, або для заробітку грошей (маркіз де Сад, багато сучасних письменників) і є твори відверто безбожницьких, сатиниських, щедро профінансовані і розрекламовані для нищення людської душі («Код да Вінчі» Дена Брауна та інші). Так само і у рок-музиці. Є твори геніальні (правдива рок-музика), є твори, написані бездарними людьми через амбіції або для заробітків (частина рок-музики і частина поп-музики), і є сатанинські, небезпечні для душі твори (частина поп-музики і вся псевдо рок-музика).
У цьому році ми відзначаємо річницю народження і смерті Джона Ленонна – направду геніальної людини, що зробила переворот, революцію в музиці, що зробило музику мистецтвом для народу. Людина, що загинула, відстоюючи свої переконання, ідеали. Тільки приблизно п’ять років були для нього роками неймовірної слави, а все решта – це час важкої праці, переслідувань та боротьби.
Хоча нічого нового у його долі немає. Він тільки повторив життєвий шлях інших великих геніїв музики – Вольфганга Моцарта і Людвіга ван Бетховена. Моцарт помер від бідності і недоїдання, бо не міг знайти роботу (Останнім місцем праці було – безкоштовний помічник копельмайстра, з правом наслідувати його посаду після смерті, копельмайстер пережив Моцарта). Найгеніальніший композитор в історії людства помер від бідності в той самий час, коли десятки бездарних композиторів жили заможно і солодко прислуговуючи багатіям (музика у той час була заняттям тільки для багатих), живучи на їх спонсорські подаяння. Можливо, Сольєрі не отруїв Моцарта, як це зображено у кінофільмі «Амадеус» і пушкінській трагедії «Моцарт і Сольєрі», але таких сольєрі було багато. Сотні бездарних композиторів, щодень травили життя Моцарта, виливаючи на нього бруд своєї брехні і очорнення. Можливо, вони проти самого Моцарта, як людини, нічого поганого не мали, але вони добре знали, що якщо музика Моцарта здобуде визнання серед багатих і титулованих, то їхньому солодкому життю прийде кінець, ніхто не буде слухати їх бездарної музики. Геніальність Моцарта виявилась для нього тим тягарем, що загнала його у могилу. Мій знайомий музикант був, як турист, в Австрії і, звичайно, був на екскурсії, присвяченій Моцарту. Він зауважив, що австрійці залюбки говорять про творчість і геніальність Моцарта, але соромляться говорити про його смерть, про його бідність, про те, що він похований у загальній могилі для бідний, що на його похороні були присутні тільки декілька людей. Напевно, соромно за своїх предків. Дійсно соромно казати, що найгеніальніший музикант людства був зовсім не оцінених його сучасниками, жив у стані постійного переслідування і приниження.
Одного разу натрапив на фразу: «Ця музика не є церковною і духовною. Вона пробуджує буйство почуттів і емоцій. Ця музика є сатанинською». Думав, написано про рок-музику якимсь одним із багатьох найманих критиків. Ні, виявилось так писали сучасники про музику Бетховена. Його дуже часто звинувачували, ті ж самі бездарні музиканти в сатанізмі і окультизмі. Геніальність Бетховена не принесла йому при житті ні слави, ні матеріального достатку. Його життя було боротьбою і відстоюванням своїх життєвих переконань. Його звинувачували у єресі через те, що він говорив, що Бог живе у середині кожної людини і віра, зароджується у серці людини. Його музику постійно критикували, хоча навіть у наш час не можна будь-якій здорово мислячій людині не захоплюватись його дев’ятою симфонією.
Одне можна сказати, що ці музиканти випередили свій час і своєю творчість внесли гармонію і красу в музику. Хоча велич їх музики була оцінена набагато пізніше.
Джон Леннон також зробив переворот у музиці, до нього музика – була заняттям для багатих, після нього – захопленням великих мас людей. Хоча за це при житті йому і його послідовникам довелося багато витерпіти. У моєму житті був досить довгий період, коли зовсім не слухав рок музики, тільки церковну і трошки класичну. Мені здавалося, що рок-музика вже знищена і вмирає. Яке було моє приємне здивування, коли побачив, що рок-музика живе, з’явилося багато нових, молодих рок-гуртів, у яких при наймі є одна-дві композиції, що написанні в момент великого творчого натхнення, щоб продовжують кращі традиції рок-музики. І для мене те, що рок-музика не дивлячись на те, що перебуває у постійних гоніннях і приниженнях, все ж живе, як на мене, є правдивим дивом і свідченням безсмертності музики Джона Леннона. «Рок-н-рол надуває наші паруси, значить є ще на світі дива» (гурт «Сузір’я»). Гоніння на рок не припинилися. На жаль, і в наші дні рок-музиканти зникають безслідно і гинуть «при загадкових обставинах». А на заході, де ніби існує свобода слова і можливостей, серед молоді популярний, переживає своє друге відродження, «гаражний рок» той, що створюється і записується у гаражах. Ситуація подібна до тієї, що була у нашій країні двадцять-тридцять років тому, коли існує офіційна музика, що перемагає у рейтингах, і існує музика, яку любить молодь.
Абсолютно впевнений, що музика Джона Леннона збережеться у віках, переживе нас з вами і буде вивчатися (а у нас вже вивчається в школах дітьми) у вищих музичних учбових закладах, як вивчається у наш час класична музика. Вічная пам’ять тобі, Джон Уїнстон Леннон!
ПОЕЗІЯ
НЕХАЙ БУДЕ ТАК (Let it be)*
(Пісня)
Слова: Пола Маккартні, Джона Леннона
Коли я перебуваю в біді
Мати Марія (Божа Мати) приходить до мене
Говорячи словами мудрості: «Нехай буде так»
В важку хвилину
Вона стоїть переді мною
Говорячи слова мудрості: «Нехай буде так»
Нехай буде так, Нехай буде так
Нехай буде так, Нехай буде так
Мудрий, тихий голос: Нехай буде так.
Якщо людина почуває себе самотньою
Від праведно життя щодня,
Відповідь одна: «Нехай буде так».
І коли люди розійдуться в думках,
Все ж є шанс, що проблема розрішиться,
Коли побачать, що є тільки одна відповідь: «Нехай буде так».
Нехай буде так, Нехай буде так
Нехай буде так, Нехай буде так
Є тільки одна відповідь: Нехай буде так.
І коли навколо похмура ніч
Мене освічує яскраве світло
Світи, світи до ранку: «Нехай буде так».
Я прокидаюся від звуків музики
Мати Марія (Божа Мати) приходить до мене,
Говорячи словами мудрості: «Нехай буде так».
Нехай буде так, Нехай буде так
Нехай буде так, Нехай буде так
Є тільки одна відповідь: Нехай буде так.
Нехай буде так, Нехай буде так
Нехай буде так, Нехай буде так
Мудрий, тихий голос: Нехай буде так.
*Переклад словосполучення «Let it be», як «Нехай буде так» є більше дослівим перекладом, ніж змістовим, згідно нашого менталітету. За змістовим перекладом, ця фраза більше відповідає нашій українській фразі: «Змирись, все пройде» або фразі царя Соломона «Все так не буде».
Автор: Олександр СВИРИД