Мені тоді йшов 21 рік. Я зустрічалась вже два роки з одним хлопцем. Це було весною 1984 року. Я припинила приймати протизаплідні таблетки, оскільки погано їх переносила (в мене часто боліла голова, починала набирати вагу). Я завжди мріяла стати матір'ю, виховувати дитину. Канцелярська робота не подобалась мені навіть під час навчання.
В травні ми поїхали з другом в Ріміні та Венецію. Коли в мене почалась менструація, я навіть трохи засмутилася. Адже ми підтримували статеві відносини, незважаючи на те, що я припинила приймати піґулки. Про це розчарування, яке перейшло в полегшення, я добре пам'ятаю. А через півтора місяці я справді завагітніла! Позвонила матері. Вона сказала, що мені потрібно одружитись з цим хлопцем. Я раділа і разом з тим боялась.
Коли я по телефону розповіла про вагітність своєму другові, він одразу прийшов. Вже на порозі обійняв мене і сказав: “Я дуже радий!” Але під кінець тижня ми почали сумніватись, бо не були готові до сумісного життя. Мій друг ще не працював, повністю залежав від батьків. Крім того, мене жахливо лякав сам процес виховання дитини. В мене був молодший брат, який приносив батькам багато клопотів.Тоді мама порадила мені зробити аборт і сказала, що не збирається виховувати ще й мою дитину! Я повинна “розплутувати” свої справи сама.
Почекавши тиждень, позвонила гінекологу. Він пояснив мені, що спочатку я повинна пройти медичний огляд, потім отримати від психіатра чи психолога довідку, і тільки тоді лікар прийме мене. На наступному тижні ми з другом поїхали в Цюрих. Лікар сказав, що в мене все добре, і дав мені адресу доктора медицини М., який зробить аборт. Проблему з психіатром ми вирішили швидко. Цей молодий чоловік жив в гарному великому будинку. Він задав мені декілька питань і попросив почекати. Дуже скоро довідка була готова. Справді, нема в Швейцарії нічого простішого, ніж отримати так званий лікарський висновок.
Потім я пішла до лікаря. Кабінет доктора медицини М. нагадував бар, звідки лунала гучна музика. Тут мене оглянули і призначили день аборту. В той день я плакала, тому що в мене виникли сумніви. У лікаря я побачила жінку з дитиною. Медсестра бігала з пластиковим відром. “Невже, - подумала я, - туди викидають дітей?” Мені стало справді недобре. Довелось сісти на кушетку. Мені зробили укол. Коли прийшов лікар, я ридала; моєму другу, що сидів поруч, теж було погано. Лікар сказав: “Не ламайте комедії!” Таємно я бажала одного: померти, не прокинутись після наркозу! Коли годину опісля я прокинулась, мій друг дивився на мене. Дуже нафарбована, неприємна асистентка сказала: “Вставайте і йдіть собі, в мене закінчилась робота.” Хоча я була ще дуже слабка, ми з другом мусили покинути клініку. Психіатру заплатили 400, а лікарю — 500 франків.
Ввечері мій друг сказав, що зненавидів мене. Він поводив себе дивно і невдовзі пішов додому. Мене охопила жахлива депресія! Наступного дня я вийшла на роботу, хоча повинна була, за рекомендацією лікаря, пролежати ще день. Але я не хотіла показувати на роботі медичну довідку, не могла відкрити справжньої причини своєї відсутності на роботі.
Опівдні я пішла до мами на обід. Вона була зі мною різка, сказала, що багато жінок чинять так, як я. Ввечері я побачила біля кіоска вагітну жінку. Коли я приїхала додому, впала на ліжко і цілий вечір каялась, бо відчувала велику провину. Це було для мене пеклом! Я не могла заснути, тому що весь час перед очима була моя ненароджена дитина, котру я бачила на моніторі ультразвуку. Маленький ембріон переслідував мене. Вечорами я, щоб заснути, привчилась пити мартіні чи вино.
З другом я не могла бути наодинці — він нагадував мені про мою дитину. Я обманула його з іншим чоловіком, втім, як і він мене з іншою жінкою. Через рік після аборту я перетворилась в психічну руїну. Я насмисне шукала інших чоловіків, щоб мій друг кинув мене. Але він не хотів цього робити, хоча зовсім мене не розумів. Крім того, моя тодішня подруга, медсестра, показала мені знімок аборта: як виглядає ненароджений зародок. Я відчувала себе покинутою, наодинці зі своєю виною, страхом і розкаянням. Мої батьки і сестра не хотіли розмовляти зі мною, не розуміючи мого стану. Життя здавалось мені втраченим.
Після того, як мене побив мій друг, погрожуючи ще й вбивством, я повернулась до своїх батьків, щоб хоча б він залишив мене в спокої. Втратила і роботу. Настав час заспокійливих таблеток, алкоголю і сумнівних відносин з різними чоловіками. Я вже не шукала постійного партнера, бо відчуття вини пригнічувало в мені будь-яке бажання.
Каяття не зменшувалось з плином часу, а, навпаки, зростало. Повернулась до життя я в липні 1987 року (через 3 роки після аборту), увірувавши в Ісуса Христа. Він пробачив мені страшну провину! Але і після цього мені важко пригадувати минуле. Я вдячна Ісусу за те, що Він зняв з мене цей великий гріх. Мене зрозумів і вилікував тільки Господь.
(З книги Штесселя Піуса "Міріам... чому ти плачеш?", 1999)