Сидоренко В.
Зрадники Батьківщини, або Російська Церква під німецьким правлінням під час Другої світової війни

Пропонуємо вам в скороченому варіанті історичну монографію В. Сидоренка про співпрацю православної Церкви з фашистами.

Разом з тим, оскільки дана публікація подається скороченю - окремими своїми частинами, то деяким читачам, можливо, буде не так просто "скомпанувати" докупи деякі окремі і, на перший погляд, дещо "суперречливі", її тези й термінологію (вислови). Причому, деколи, мабуть, намірено "провокативно" - без змін (і коментарів) запозичені ним з лексикону офіційної радянської пропаганди. Й, відповідно, не одразу вповні зрозуміти його цілісну - і якраз російсько-патріотичну - ідейно-світоглядну позицію в її, судячи з усього, консервативно-православному забарвленні. Водночас - із досліджуваного автором історичного контексту - тут ясно, насамперед, те, що на тлі того - дуже й неймовірно жорстокого, непримиренного збройного конфлікту на взаємознищення ("хто кого"), в якому тоді, в першій половині 40-х рр., зіштовхнулися ці дві криваві тоталітарно-людиноненависні системи (нацизм і більшовизм), вельми великому числу людей довелося, керуючись певними своїми резонами, робити, а згодом - і дуже багатьом навіть суттєво змінювати, цей свій вибір: власне, на чиєму вони боці.

І тут релігійний чинник, а точніше - добре відоме (довоєнне) ставлення войовничо-богоборчого комуністичного режиму до Церкви і самої віри в Бога, часто-густо відігравало далеко не останню роль. Й, принаймні, для частини з них - у цьому їх виборі на користь ІІІ рейху - все зазначене залишалося важливим і засадничим якраз доти, допоки не ставала чітко зрозумілою справжня сутність тієї нової влади гітлерівських "визволителів". А надто в тих окупованих ними реґіонах і місцинах, де нацистський - політичний і расовий терор, приниження і насильства, каральні акції та соціально-економічний визиск і грабунок тамтешньої людності виявилися найбільш масштабними, жорстокими й нещадно-звірячими.

Також слід відзначити і той факт, що певні тодішні обставини, а особливо досить потужний церковно-релігійний "ренесанс", котрий, до того ж, мав місце по обидва боки Східного фронту, спонукав сталінське керівництво використати його в своїх політичних цілях. А тому внести деякі "пом'якшувальні" корективи й, насамперед, щодо РПЦ у свою попередню - радикально-екстремістську політику повного й остаточного викорінення із свідомості і буття радянських людей "дурману опіуму для народа".

1 частина

«Релігія є найлютішим ворогом радянського патріотизму... Історія не підтверджує заслуг церкви в справі розвитку справжнього патріотизму».
Журнал «Безбожник», червень 1941 р.

До початку німецько-радянської війни в 25 областях Української РСР не було жодного діючого православного храму, а в 20 областях функціонувало не більше ніж по 5 церков. В Україні жодної діючої церкви не було у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях; по одній діяло в Луганській, Полтавській та Харківській. (26) Згідно з даними НКВД, до 1941 року в тодішньому Радянському союзі діяв 3021 православний храм: з них майже 3000 знаходилися на територіях, що відійшли до СРСР в 1939-1940 роках, тобто на анексованих теренах Східної Польщі (Західної України і Західної Білорусії), Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії, Північної Буковини та частини Фінляндії.
Чисельність членства "Союзу войовничих безбожників" в 1932 році досягла 5 млн. чоловік. Планувалося до 1938 року кількість його членів довести до 22 млн. осіб. (28) Тираж антирелігійних видань досяг на початок війни 140 млн. примірників.
З датою німецького вторгнення в СРСР пов'язано чимало міфів, які отримали особливо широке поширення в церковному середовищі. Згідно одного з найбільш відомих, дата 22 червня була нібито обрана Гітлером відповідно до астрологічних прогнозів. Від цієї легенди відштовхуються і ті, хто не проти представити події червня 1941-го як похід «язичницької Німеччині» на «православну Русь»... Проте німецький Ґенштаб при виборі дня і часу удару по СРСР керувався міркуваннями іншого плану...
Зазвичай, ніч з суботи на неділю була найбільш «недисциплінованою» в РККА. У військових частинах влаштовувалися лазні, за якими слідували рясні узливання; командний склад в недільну ніч, як правило, був відсутній, перебуваючи зі своїми сім'ями; для рядового ж складу ця ніч завжди була найбільш підходящою для «самоволок». Саме цим, цілком земним розрахунком (а зовсім не «пошепками зірок») і керувалося гітлерівське командування при виборі декількох дат нападу на СРСР. Події першого дня війни блискуче показали справедливість такого розрахунку.
Отримавши звістку про початок війни, місцеблюститель патріаршого престолу РПЦ митрополит Сергій (Страгородський), як кажуть сучасні церковні історики, випустив своє «Послання пастирям і пасовим Христової Православної Церкви». Факт його появи
22.6.1941 р. досі оскаржується.
У посланні, зокрема, говорилося: «фашиствуючі розбійники напали на нашу Батьківщину... Жалюгідні нащадки ворогів православного християнства хочуть ще раз спробувати поставити народ наш на коліна перед неправдою... Але не вперше доводиться російському народу витримувати такі випробування. З Божою допомогою, і на цей раз він розвіє в прах фашистську ворожу силу... Церква Христова благословляє всіх православних на захист священних кордонів нашої Батьківщини.» (37) Містився в цьому посланні і прихований докір тодішній сталінській владі, яка стверджувала, що, мовляв, війни та території СРСР не буде. У митр. Сергія це місце виражено так: «... ми, жителі Росії, сподівалися, що пожежа війни, що охопила майже всю земну кулю, до нас не дійде...» (38) Цікаво, що задовго до відповідного звернення Кремля, митр. Сергій уже назвав «лукаві міркування» про «можливі вигоди» по іншу сторону фронту нічим іншим, як прямою зрадою Батьківщини.» (39) Однак дієвість такої риторики невблаганно перетворювалася в прах у міру стрімкого просування німецьких армій на Схід...
В історії воєн, мабуть, важко знайти аналог настільки (спочатку) лояльного ставлення до агресора, яке демонструвало населення окупованих німцями низки областей СРСР. І той факт, що так багато росіян заздалегідь було готове перейти до німців, виглядає для багатьох неймовірним. Але саме так і було. Приклади - із самого початку - ворожого ставлення до вигнання більшовиків були, скоріше, винятком, ніж загальним правилом. Німецьким кінематографістам не було потреби вдаватися до штучних декорацій для того, щоб зафіксувати на плівку приклади зустрічей місцевим радянським населенням німецьких військ хлібом-сіллю і закидання німецьких танків квітами. Ці кадри є найяскравішим свідченням такого, здавалося б, на перший погляд, ненормального сприйняття чужоземного вторгнення. Але це - тільки на перший погляд, бо після понад двох десятиліть кривавих жахів богоборчого більшовицького режиму по-своєму було цілком логічно, що попервах доволі велика частина радянських громадян дійсно сприймали й зустрічали німецьку армію як своїх визволителів...

Чи варто дивуватися, що з неменшим натхненням сприйняла напад Німеччини на СРСР і велика частина російської еміграції. Для багатьох російських вигнанців з'явилася реальна надія швидкого «звільнення» Батьківщини. Причому, такі надії зустрічалися незалежно від церковної юрисдикції (а не тільки в РПЦЗ - як це намагалася представити радянська історіографія). Вторгнення Німеччини в СРСР вітав паризький ієрарх РПЦЗ митр. Серафим (Лук'янов), що згодом перейшов в Московську Патріархію. У своєму зверненні з нагоди німецького нападу, він заявив: «Нехай Господь Всевишній благословить великого Вождя Німецького народу, який підняв меч на ворогів Самого Бога... Та зникнуть з лиця землі масонська зірка, серп і молот.» (45) З неменшою радістю сприйняв 22 червня 1941 року і архімандрит Іоанн (Шаховськой, майбутній архієп. Сан-Франциський), що належав тоді до «евлогіанської» юрисдикції: «Кривава операція повалення Третього Інтернаціоналу доручається майстерному, досвідченому в науці своєї німецькому хірургу.» (46) І навіть клірик Московської Патріархії о. Георгій Бенігсен згадує про початок війни в Ризі: «На всіх обличчях затаєна радість...» (47).
В. Ципін: «У всіх містах і в багатьох селах, залишених радянською адміністрацією, знаходилися священики, які або перебували там на положенні засланців, або ховалися в підпіллі, або заробляли на життя якимось ремеслом або службою. Ці священики отримували у окупаційних комендантів дозвіл на здійснення богослужінь в закритих храмах.» (41) Інший очевидець (псаломщик Ніколо-Конецького приходу Гдовського району Псковської області) С. Д. Плескач зазначав таке: «Російська людина зовсім змінилася, як тільки з'явилися німці. Зруйновані храми заново споруджувалися, церковне начиння робили нове, облачення доставляли звідти, де збереглося, і багато будували і ремонтували храми. Усюди фарбували... Коли все було готово, тоді запрошували священика і освячувався храм. В цей час були такі радісні події, що я не вмію описати.» (42) Такі почуття були характерні для населення самих різних районів на окупованій території. Журналіст В. Д. Самарін так описує німецьку окупацію в Орлі: "Вже спливло на поверхню душі заховане глибоко при більшовиках релігійне почуття. Люди молилися в переповнених церквах, по селах носили чудотворні образи. Молилися так, як давно не молилися.»

Адольф Гітлер і православна еміграція:
«... Якщо уряд німецького Рейху забажає
залучити російські православні церкви до співпраці
в боротьбі з комуністичним безбожним рухом...,
то уряд Рейху знайде з нашого боку
повну згоду і підтримку».
митр. Євлогій (Георгієвський), жовтень 1937 р.
Примітно, що перші контакти російської еміграції з Гітлером відносяться ще до початку 20-х років. (4) Посередником в цих контактах був Альфред Розенберґ. Народжений в Російській імперії, який навчався в Київському університеті і служив в російській армії під час I світової війни, Розенберґ по-російськи говорив краще, ніж по-німецьки. В оточенні Гітлера він знайшов славу кращого фахівця з Росії і «російської душі», і саме йому була довірена розробка расової теорії в нацистській ідеології. Можливо, що саме він переконав Гітлера в доцільності дружніх відносин з Російською Православною Церквою на території Німеччини. Так, в 1938 році нацисти побудували в Берліні православний кафедральний собор Воскресіння Христового на Курфюрстендамм і фінансували з імперської скарбниці капітальний ремонт 19 православних храмів.
Крім того, за указом Гітлера від 25.2.1938, російські парафії, що підпорядковувалися митрополиту Євлогію (Георгієвському), були передані під юрисдикцію Німецької єпархії Руської Православної Церкви Закордоном (далі - РПЦЗ). (5) Цитований тут проф. Поспеловський схильний кілька драматизувати цю подію, виставляючи його одним з наріжних каменів церковно-емігрантського розколу. Необхідно все ж враховувати, що конфронтація між карловацьким Синодом і митр. Євлогієм почалася задовго до приходу Гітлера до влади і носила все-таки церковно-адміністративний, а не богословський і не політичний характер. Справедливим буде так само відзначити, що тільки 6% російських емігрантських парафій перебували під юрисдикцією митр. Євлогія, а решта 94% підпорядковувалися Зарубіжному Синоду. (6) Навіть, виходячи тільки з елементарної арифметичної логіки, навряд чи буде справедливим говорити про «розкольницькі устремління карловчан».
Ймовірно, подібної ж логікою керувався і Гітлер, який побажав «централізувати» православні парафії на території Рейху, а тому підпорядкував евлогіанську «меншість» синодальній «більшості» (було б дивно, якби він зробив навпаки. В історії з евлогіанськими парафіями Гітлер був рухомий ідеєю все централізувати - для полегшення контролю над релігійними організаціямі (7). І для досягнення цієї мети він створив рейхсміністерство релігійних культів, надав Німецької єпархії РПЦ державний статус «корпорації публічного права» (яку мали тільки лютерани і католики) і передав під юрисдикцію Німецької єпархії 13 евлогіанських парафій.
Що стосується будівництва нацистами православного собору і капітального ремонту 19 храмів, то з цим "благодіянням" пов'язано і лист подяки Гітлеру за підписом тодішнього першоієрарха РПЦЗ митрополита Анастасія (Грибановського).
Гітлер виступив як «будівельник і піклувальник» храмів, і вираз подяки предстоятелем Церкви за таке "благодіяння" - явище цілком нормальне і природне: для зрадників. Не можна не враховувати і того факту, що в передвоєнному 1938-го році Гітлер асоціювався з людиною, що чесно перемогла на виборах і яка очолила уряд, визнаний всіма країнами світу.
Як вже зазначалося вище, Гітлер сприймався російською еміграцією на противагу безбожному більшовизму. Ще в 1921 році Вища монархічна рада вела переговори з Гітлером про можливу допомогу в разі його приходу до влади в підготовці духовенства для звільненій від більшовиків Россіі. (9) На відміну від лідерів західних демократій, Гітлер не дозволяв собі висловлювання «російський комунізм», вважаючи за краще цього інший термін - «юдо-більшовизм». Така термінологія російську еміграцію цілком влаштовувала і не різала вухо. Відверто расистські - русофобські місця в «Mein Kampf» були мало кому відомі, і не дивно, що навіть найзапекліші русофіли на кшталт І. А. Ільїна закликали російську еміграцію «не дивитися на націонал-соціалізм єврейськими очима».
Цілком справедливо буде припустити, що проправославні жести Гітлера носили дипломатично-пропагандистський характер. Такими жестами можна було здобути собі симпатії в країнах потенційних союзників, в країнах з переважно православним віросповіданням (Румунія, Болгарія, Греція). У ніч на 1 вересня 1939 року - буквально через тиждень після укладення "пакту Ріббентропа-Молотова" - німецький Вермахт перейшов польський кордон. 3 вересня Ангія і Франція оголосили війну ІІІ рейху, а 17 вересня Червона армія вдерлася на тодішні терени Польщі зі сходу. II світова війна почалася...
Незважаючи на те, що Гітлер виступив як відвертий агресор, його - разом зі Сталіном - напад на Польщу серйозно не позначився на сприйнятті його російською еміграцією. Ця обставина дозволила нацистам після окупації Польщі зробити ще один проправославний жест. Почалося повальне повернення православним відібраних у них парафій. Як писав журнал «Церковне життя», «...православне населення зустрічає доброзичливе ставлення з боку німецької влади, яка на перше прохання населення повертає йому відібране поляками церковне майно.» (13) Крім цього, за підтримки німецької влади в Бреслау (нині - Вроцлав) був відкритий православний богословський інститут.

2 частина

Церковна політика нацистів в окупованих областях СРСР:
«Православ'я - барвистий етнографічний ритуал»
(Рейхсміністр Розенберґ).

Зайняті німцями райони (ледь не половина європейської частини СРСР) зазнали територіального поділу на рейхскомісаріати, що складалися з округів, областей, районів, повітів і волостей. Прифронтова територія перебувала під управлінням Вермахту. Північна Буковина, Молдова, Бессарабія і Одеська область були передані союзній Румунії. Галичину приєднали до Польського генерал-губернаторства. Решта території склала рейхскомісаріат «Україна» (з центром у Рівному). Центральна частина Білорусії утворила генеральний комісаріат Білорусії. Північний Захід Брестської і Гродненська області відійшли до Східної Пруссії (тут діяли загальнонімецькі закони). Велика частина Брестської, а також Пінська і Поліська області відійшли до рейхскомісаріату «Україна», а північний захід Віленської області - до генерального округу Литви. Сам же генеральний округ Білорусії входив до складу рейхскомісаріату «Остланд». (51)
Національне питання, на думку нацистського ідеолога Розенберґа, полягало в тому, «щоб розумно і цілеспрямовано підтримати прагнення до свободи всіх цих народів... виділити з величезної території Радянського Союзу державні утворення (республіки) і організувати їх проти Москви, щоб звільнити Німецький Рейх на прийдешні століття від східного кошмару.» (52) 
Що стосується релігійної політики німців на окупованих землях, то вона навряд чи може бути охарактеризована однозначно. Тут панувало кілька взаємовиключних підходів, однак найбільш поширеними були два...
Позицію рейхсміністра Східних земель Альфреда Розенберґа можна сформулювати приблизно так: «Уклад життя російського народу століттями формувався під впливом Православ'я. Більшовицька кліка позбавила російський народ цього стрижня і перетворила його в ні що не віруюче, некероване стадо. Століттями росіянам втовкмачували з амвонів, що «всяка влада від Бога». Царська влада, не зумівши забезпечити своїм підданим гідний рівень життя, змогла за допомогою Церкви сформувати в народі свідомість, що злидні, страждання і утиски йдуть на користь душі. Подібна проповідь забезпечувала правителям раболепську покірність народу. Цей момент абсолютно не врахували більшовики, і, з нашого боку, було б нерозумно повторювати їх помилку. Тому, в наших же інтересах, реанімувати ці православні постулати в умах народу, якщо ми хочемо тримати його в узді. Набагато краще, якщо в Східних землях будуть створені автономні і непідзвітні один одному церковні структури, щоб виключити можливість виникнення єдиної потужної церковної організації».
Такою була позиція Розенберґа, яка визначала ставлення нацистів до РПЦ і якою - в тій чи іншій мірі - керувалися нацистські чиновники. Основні її положення були викладені в листі Розенберґа до рейхскомісарів Остланду і України від 13.5.1942 р. Їх можна сформулювати так: релігійні групи не повинні займатися політикою. Вони повинні бути розділені за ознаками - національною і територіальною. Національна ознака повинна особливо суворо дотримуватися при підборі очільників релігійних груп. Територіально ж релігійні об'єднання не мають виходити за межі однієї єпархії. Релігійні громади не повинні заважати діяльності окупаційної влади. (53)
Церковну політику Вермахту можна охарактеризувати як відсутність будь-якої політики по відношенню до Церкви. Власний кодекс поведінки, вірність старим традиціям сприяли поширенню в середовищі німецьких військових стійкої антипатії до проявів нацистського фанатизму і расової шизофренії. Тільки цим і можна пояснити той факт, що фронтові генерали і офіцери, здебільшого, закривали очі на директиви та інструкції з Берліна, якщо ті будувалися на теорії про «унтерменшів». Збереглося чимало свідчень і документів не тільки про привітний прийом російським населенням німецької армії, а й нерідко про «ненацистське» ставлення німецьких солдатів до населення зайнятих ними областей СРСР. Зокрема, збереглися документи про накази німецьким солдатам пам'ятати, що вони знаходяться не на окупованих територіях, а на землі союзника. (54) Досить часто солдати і офіцери Вермахту демонстрували щиру дружелюбність і симпатії до народу, який страждав протягом понад двох десятиліть під владою більшовиків. У церковному питанні таке ставлення виливалося у всебічну підтримку відновлення церковно-релігійного життя.
Військові в багатьох місцях не тільки охоче підтримували ініціативи місцевого населення по відкриттю парафій, але і надавали різну допомогу у вигляді грошових коштів і будматеріалів для відновлення зруйнованих більшовиками храмів. Збереглося чимало свідчень і того, що німецькі військові самі проявляли ініціативу щодо відкриття церков на підконтрольних їм територіях і навіть наказували це робити. (55) Так, наприклад, в збереженій в матеріалах Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б) доповідній записці З. В. Сиромятнікова «Про перебування на території Харківської області, окупованій німецькими військами з 15 по 22 грудня 1941 р.» зазначалося: «Німецьке командування особливу увагу звертає на роботу церков. У ряді сіл, де незруйновані церкви, вони вже працюють... У селах, де вони зруйновані, дано наказ старостам негайно підібрати приміщення і відкрити церкви.» (56)
Іноді ініціативність німців мала анекдотичні форми. У тому ж фонді зберігається і довідка уповноваженого Себежської комендатури від 8.10.1941 р.: «Дана ця довідка в тому, що німецька влада, яка звільнила селянство від більшовиків, порушує питання відкрити богослужіння в церкві, і тому уповноважую особисто вас, Рибакова Якова Матвійовича, через брак священика - зайняти місце священика і виконувати церковний обряд. Прохання: ніяких відмов не може бути, в чому і видана ця довідка за підписом представника німецької влади Енґельґарда»... На що Рибаков відповідає: «Бути священиком не можу, бо не знайшов на те від єпископа благословення, крім того, за християнським законом, двоєженці священиками бути не можуть, а я - двоєженець.» (57)
Слід зазначити, що допомога німецької армії у відновленні російських православних храмів завжди будувалася на принципах «християнського ґуманізму». Командувач групою армій «Центр» фельдмаршал Теодор фон Бок сам з німецькими офіцерами брав участь у православній службі в Борисові.
Вищенаведені характеристики і приклади досить яскраво відображають всю строкатість церковного життя на окупованих німцями територіях СРСР, бо стає цілком очевидним, що розмах і характер «релігійного відродження» багато в чому залежав від місцевих особливостей окупаційної адміністрації (НСДАП і СС або ж Вермахт). Тому і положення РПЦ на зайнятих німцями територіях доцільно розглядати не за періодами війни, а по регіонах і областях.

3 частина

Положення Церкви в Прибалтиці
«Не таких обманювали.
З НКВД справлялися, а цих ковбасників обдурити неважко».
Митр. Віленський і Литовський Сергій (Воскресенський).

На момент приходу до країн Балтії німецької армії екзархом Прибалтики був митр. Сергій (Воскресенський). Посаду цю він займав з січня 1941 року. Перед втечею більшовиків з Риги митр. Сергію було наказано евакуюватися. Всупереч наказу, він сховався в крипті ризького кафедрального собору.
Сергій, в миру - Димитрій Воскресенський, народився в Москві в 1898 р. в родині московського священика і до революції 1917 р. навчався в семінарії, яку не встиг закінчити. На початку революції був послушником в Даниловому монастирі. Там же прийняв чернецтво з ім'ям Сергій. Дослідники, які розмовляли з людьми, які знали його особисто, відзначають, що в 1920-ті роки це був релігійний монах, проте, любив життя і світські задоволення, любив випити і провести час серед молоді, за що на нього неодноразово накладалися епітимії. З 1926 р. він став співробітником канцелярії Московської Патріархії. Ймовірно, в 30-ті роки єпископ Сергій тісно співпрацював з митр. Сергієм (Страгородським), що і вплинуло на подальшу кар'єру молодого епіскопа. (63)
З приходом в Прибалтику німців (Вермахт увійшов до Риги 30 червня) митр. Сергій постарався знайти спільну мову з новою владою. При його дипломатичності успіх йому був заздалегідь забезпечений. Він умів подати себе в потрібному світлі. Незабаром він добре зарекомендував себе як запеклий антикомуніст. За допомогою розкішних банкетів і щедрих подарунків митр. Сергій обзавівся потрібними знайомствами з партійними функціонерами НСДАП і вищими чинами СС. Комфортабельний будинок митрополита і особистий автопарк справляли враження на німців.
На відміну від інших радянських територій, які опинилися під німецькою окупацією, в Прибалтиці відбулося розширення території РПЦ і зміцнення влади її екзарха, незважаючи на те, що в Естонії і Латвії відкрито проявилися тенденції до автокефалії. Відразу ж після відступу совітів з Прибалтики митрополити Латвійський і Естонський постаралися відновити втрачену незалежність від Москви. 20.7.1941 р. митр. Ризький Августин (Петерсон) зробив запит німецькій владі з проханням про відновлення Латвійської Православної Церкви під юрисдикцією Константинополя. Аналогічне прохання, але вже від імені Естонської Православної Церкви, зробив митр. Таллінський Олександр (Паулус). Здавалося, що церковний розкол був неминучий. Але 12.9.1941 р. митр. Сергій (Воскресенський) звернувся до німецьких властей з доповідною запискою, в якій пояснював всю небажаність для Берліна допускати, щоб Церква в Латвії та Естонії підпорядковувалася Константинопольському патріарху, чий західноєвропейський екзарх проживав в Лондоні і мав тісні зв'язки з британським урядом. Владика Сергій зумів довести німцям переваги "канонічного" підпорядкування православних Прибалтики. Іншими словами, він запропонував залишити православну Церкву в Прибалтиці в підпорядкуванні РПЦ, а себе - її екзархом.
По суті, Сергій домігся від Берліна дозволу. В результаті розкол в Прибалтиці не відбувся, а деяким «автокефалістам», не без участі Сергія, довелося навіть мати справу з ґестапо. Німцям набридло терпіти амбітні заяви прихильників автокефалії, які вимагали видворення з Латвії «більшовицького ставленика», агента ЧК екзарха - митр. Сергія. (64) У Латвії розкол закінчився в листопаді 1941 р., коли ґестапо зажадало від митр. Августина негайного припинення діяльності його Сінода. (65)
Що ж стосується його, екзарха Сергія, відносин з Москвою, то німці спочатку виступали за їх розрив. Однак митр. Сергій зумів переконати Берлін, що РПЦ ніколи не примирялася з радянською владою, підкорившись їй тільки зовні. Доводив німцям екзарх і те, що їх втручання в управління Церквою (як, наприклад, розрив канонічних зв'язків з Москвою) може бути використано совітами для антинімецької пропаганди.
Всі ці переговори призвели до того, що, коли в 1942 році митр. Естонський Олександр порвав з Сергієм, в той час, як інший естонський єпископ (Павло Нарвський) залишився йому вірний, німці ухвалили, що митрополити Олександр і Августин повинні іменуватися, відповідно, митрополитами Ревельським і Ризьким, а не Естонським і Латвійським, тому що митрополитом всіх трьох прибалтійських держав є Сергій (Воскресенський). (66) В інструкціях, розісланих нацистськими чиновникам, вказувалося, що, хоча парафії в Естонії можуть входити як до Естонської єпархію митр. Олександра, так і в російську єпархію єп. Павла, німецьке командування вважає за краще, щоб якомога більше парафій увійшло в російську єпархію. Слід зазначити, що більшість парафій в Прибалтиці залишилося в підпорядкуванні митр. Сергію. Частково це пояснюється тим, що паства не хотіла рвати відносин з Російською Церквою, а частково тим, що всі бачили, на чиєму боці німці.
Остаточно німецька політика стосовно РПЦ в Прибалтиці була сформульована на нараді в рейхсміністерстві Східних земель 20.6.1942 р. Суть підсумку наради зводилася приблизно до наступного:
1. Окупаційна влада вважає для себе вигідним об'єднання всіх православних навколо московського екзарха з метою виселення їх після війни в Райхскомісаріат «Москва».
2. Для німецького керівництва не настільки важливо, кому номінально підпорядковується екзарх в Прибалтиці - Москві чи Константинополю, тим більше, що перебування екзарха Константинопольського Патріарха в Лондоні дійсно не може бути приємним.
3. Така політика дає можливість окупаційній владі підкреслювати свою віротерпимість і використовувати повністю антикомуністичні виступи екзарха Сергія в пропагандистських цілях. (67) 
Можна лише здогадуватися про той тиск, який випробував на собі в Москві митр. Сергій (Страгородський) з боку функціонерів радянської влади, що вимагали від нього засудження свого прибалтійського екзарха. Зрештою, більшовики свого домоглися, і 22.9.1942 р. митр. Сергій (Страгородський) звернувся з посланням, в якому говорилося: «...Народ заради блага батьківщини не шкодує своїх жертв і кров проливає і саме життя віддає... А ось в Ризі на початку серпня з'явилися православні наші архієреї... на чолі з надісланим з Москви Сергієм Воскресенським, які «не побажали страждати з народом Божим», а віддали перевагу «іметі тимчасову гріха солодкість» (Євр. 11,25), пожити благополучно, харчуючись від крупинок з фашистського столу... Волосся стає дибки при читанні про катування фашистами жінок, дітей і поранених. А митрополит Сергій Воскресенський зі своїми «сподвижниками» -архієреямі телеграфують Гітлеру, що вони «захоплюються ведомою (Гітлером) героїчною боротьбою» (з беззахисними?!) і «молять Всевишнього, нехай благословить Він (фашистську) зброю швидкою і повною перемогою...» (68) Це послання не викликало у екзарха Прибалтики образи, а коли московський архієрейський Собор 1943 р. відлучив від Церкви всіх кліриків, які виявили себе колабораціоністами, і серед них був названий і митр. Сергій (Воскресенський). Останній надрукував в прибалтійських газетах статтю під назвою «Сталін - не Савл, він не стане Павлом», в якій висміяв ілюзорність надій на мир комуністів з Церквою, (69) але з Москвою все-таки не порвав. Примітно, що цього розриву вимагали від нього і німці, коли митр. Сергій (Страгородський) став Патріархом, але владика Сергій переконав їх в нелогічності такої вимоги, пояснивши, що більшовики зможуть використовувати цей церковний розкол в антинімецькій пропаганді - граючи на втручанні окупаційної влади у внутрішньоцерковні справи.
По суті, єдине, чого не вдалося митр. Сергію домогтися від Берліна, це - дозвіл на канонічне підпорядкування собі Білорусії. У Розенберґа на цей рахунок були свої міркування.
Але, незважаючи на «невдачу» митр. Сергія з Білорусією, не буде помилкою назвати його найактивнішим ієрархом Російської Церкви з тих, які співпрацювали з нацистами на окупованій території СРСР. «Крім відбудови церковної організації і відстоювання інтересів Церкви на території свого екзархату, митр. Сергій доклав чимало зусиль для духовного окормлення православної пастви в захоплених гітлерівцями північно-західних районах СРСР. Чого варта тільки одна Псковська Місія (про що буде розказано у відповідній главі). Вся ця діяльність, безперечно, ніяк не могла викликати схвалення у радянської влади.
Люди, що сміли це робити, абсолютно справедливо заносилися нею в розряд "ворогів народу" і посібників гітлерівців. І караючим мечем радянського правосуддя, за задумом Сталіна, повинні були тут служити прокомуністичні партизанські загони, що діяли на окупованій території. Саме до них був звернений заклик радянського вождя «створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посібників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці...» (70) Митр. Сергій (Воскресенський) і був одним з цих посібників. Згідно зі спогадами людей, які близько його знали, він всерйоз побоювався за свою безпеку...
28.4.1944 року по дорозі з Вільнюса в Каунас екзарх Сергій і його оточення були ліквідовані невідомими. За свідченнями місцевих жителів, нападники були одягнені в німецьку військову форму. Німці заявили, що вбивство митрополита було організовано радянськими партизанами. Радянська пропаганда приписала це вбивство нацистам.
Ризький священик о. Микола Трубецькой, який відсидів 10 років за участь в Псковській Місії, стверджує, що зустрів у таборі людину, нібито колишнього радянського партизана, який повідомив йому, що він брав участь у вбивстві митрополита, скоєному за наказом радянської развідки. (71)
Про сумнівність версії про вбивство митр. Сергія німцями говорить і той факт, що ніхто з сучасних церковних істориків не зміг зв'язно арґументувати логіку, за якою німцям було б вигідно позбутися митр. Сергія.

4 частина

Положення Церкви в Білорусії

Білорусія була реґіоном, що одним з перших опинився під окупацією, внаслідок стрімкого просування Вермахту на Схід, і в той же час вона була для німців наочним прикладом результатів радянського - затято-атеїстичного правління. Як писав історик Білоруської Церкви єп. Афанасій (Мартос), «німецькі війська застали церковно-релігійне життя в Східній Білорусії в зруйнованому стані. Єпископів і священиків не було, церкви були закриті, перероблені в склади, театри, а багато - зруйновані. Монастирів не існувало, ченці розбрелися.»
Білорусія - разом з Прибалтикою - входила в один рейхскомісаріат (Остланд), В силу того, що екзарх західних областей України і Білорусії митр. Микола (Ярушевич) не зрадив батьківщину і вважав за краще залишитися на радянській території, Білорусія і Україна опинилися без правлячого архієрея.
Буквально з самого початку окупації в церковному житті Білорусії проявилося протистояння між прихильниками підпорядкування Москві і тими, хто вважав за краще автокефалію. Заохочуючи білоруський націоналізм, фашисти прагнули створити національну автокефальну Церкву, спираючись тут на білоруських націоналістів, які приїхали сюди з Чехії та Польщі.
Сутність нацистської релігійної політики в Білорусії зводилася до семи пунктів:
1. Організувати православну Церкву самостійно, без будь-яких зносин з Москвою, чи Варшавою, або Берліном.
2. Церква повинна носити назву «Білоруська автокефальна православна національна Церква».
3. Церква керується своїми св. канонами, і німецька влада не втручається в її внутрішнє життя.
4. Проповідь, викладання Закону Божого, церковне управління повинні проводитися білорусьоюй мовою.
5. Призначення єпископів повинно проводитися з відома німецької влади.
6. Повинен бути представлений німецькій владі статут «Білоруської Православної автокефальної національної Церкви».
7. Богослужіння повинні відбуватися церковнослов'янською мовою. (74) 
В березні 1942 р. собор білоруських єпископів обрав архієпископом Пантелеймона (Рожновського), До моменту проведення собору Білоруська Церква включала в себе вже 6 єпархій:
1. Мінська - на чолі з митр. Пантелеймоном (Рожновського).
2. Гродненсько-Білостоцька (знаходилася за межами рейхскомісаріату «Остланд» і тому отримала статус екзархату) - на чолі з архієп. Венедиктом (Бобковським), який отримав права екзарха Східної Пруссії.
3. Могилевська - з єп. Філофеєм (Нарком).
4. Вітебська - з єп. Опанасом (Мартосом).
5. Смоленско-Брянська - з єп. Стефаном (Севбом).
6. Барановичсько-Новгородська. (75)
Відмова від проголошення автокефалії Білоруської Церкви не могла сподобатися білоруським націоналістам. Саме тому вони доклали всіх зусиль для усунення митр. Пантелеймона від управління Церквою - зусилля, в кінцевому підсумку, увінчалися успіхом. За наполяганням націоналістів, фашисти передали управління Церквою його найближчому помічникові - архієп. Філофею (Нарку). Філофей писав і в своєму листі рейхскомісарові «Остланд» Х. Лозі від 30.7.1942 р.: «Це - дуже важливе і відповідальне положення, яке вимагає точності і правильності церковного канону священної загальної Православної Церкви...» (77)
В кінцевому підсумку, 30.8.1942 р. в Мінську відбувся т. зв. «Всебілоруський Православний Церковний Собор». Ініціаторами його скликання виступили прихильники автокефалії. Результатом чотирьох днів роботи собору стало вироблення статуту Білоруської Церкви та затвердження заходів щодо досягнення автокефалії. Гітлеру була послана телеграма: «Перший Всебілорусьиій Церковний Собор у Мінську від імені православних білорусів шле Вам, пане рейхсканцлер, сердечну подяку за звільнення Білорусі від московсько-більшовицького безбожного ярма, за надану можливість вільно організувати нашу релігійне життя у формі Святої Білоруської Православної автокефальної Церкви і бажає якнайшвидшої повної перемоги Вашої непереможної зброї.» (79) Послання глав інших Церков були передані нацистам лише через рік.
У травні 1944 р. собор білоруських єпископів видав резолюцію, яка називає більшовизм «сатанинським кодлом» і «сином диявола». (81) 
Коли білоруські архієреї (на чолі з митр. Пантелеймоном) бігли до Німеччини, всі вони приєдналися до РПЦЗ, що зайвий раз підтверджує їх «проросійську позицію».
Хоча Розенберґ і вимагав від ґауляйтера Лозі, щоб Російська Церква, дотримуючись помірності, не поширювала свого впливу на православних білорусів, останнім виконати таку директиву було не так-то просто. У своїх рапортах СД була змушена констатувати відсутність священиків-автокефалістов. (82) Крім того, в західних областях Білорусії, де були сильні позиції католицтва, німці були схильні підтримувати православних, бачачи в католицькому населенні польську «п'яту колону».
Однією з відмінних рис німецької окупації в Білорусії була особлива поширеність нелюдського поводження окупантів з цивільним населенням. Масові облави, арешти, каральні рейди СС, зрештою, не могли викликати у місцевих жителів ніжних почуттів по відношенню до творців «нового порядку».
Ймовірно, цим і пояснюється факт співпраці близько десятка білоруських священнослужителів з ​​радянським підпіллям і НКВД. Іноді подібним священнослужителям доводилося за це розплачуватися не тільки власним життям, а й життям своїх прихожан. Так, наприклад, священик с. Хоростово Мінської єпархії о. Іоанн Лойко за активну партизанську роботу був спалений СС у власному храмі разом з 300 парафіянами. Дивом уникнув такої долі і священик Кузьма Раїна, чия діяльність в якості партизанського інформатора була викрита ґестапо. Подібна поведінка духовенства (як, втім, і поведінка німців) разюче відрізняло Білорусію від інших, окупованих нацистами, реґіонів СРСР.
.
У самій же Білорусії німецька окупація викликала повсюдно "релігійне піднесення". В одному лише Мінську, де до приходу німців не було жодної діючої церкви, через всього 3-4 місяці їх відкрилося вже 7 храмів і було хрещені 22 тис. дітей. За Мінської єпархії було відкрито 120 церков. Окупаційна нацистська влада дала дозвіл на відкриття пастирських курсів, які кожні кілька місяців випускали 20-30 священиків, дияконів та псаломщіков. (83) Аналогічні пастирські курси були відкриті і у Вітебську. У листопаді 1942 р. у вітебську Свято-Покровську церкву було перенесено мощі св. Єфросинії. У травні 1944 року мощі преподобної були перевезені в Полоцьк, де діяли 4 храми і монастир. (84) У деяких районах Білорусії, наприклад, в Борисовському, було відновлено до 75% дореволюційних церков (в самому Борисові - 21 храм). Процес «відродження церковного життя» тривав аж до самого відступу німців з Білорусії. Так, в донесенні командування групи армій «Центр» за січень-лютий 1944 р. говорилося, що в районі розташування 4-ї армії знову відкрито 4 храми, а в Бобруйську, вперше за час війни на Водохреща, відбулася хресна хода на р. Березину за участю 5000 осіб.

5 частина

Церква в окупованій Україні

На відміну від Білорусії, церковне життя в Україні в період німецько-фашистської окупації було вельми насичене катаклізмами і міжусобною боротьбою. В регіоні, який і в кращі часи ніяк не славився єдиновірством і релігійною терпимістю, що тільки почалася війна, як оголилися всі міжнаціональні та міжконфесійні протиріччя, що накопичилися, принаймні, за останні кілька століть.
Гітлерівський похід на СРСР жителі України, у великій масі своїй, вітали з неменшим ентузіазмом, ніж жителі Прибалтики, німців багато хто сприймав як визволителів. Про період перед приходом німців одна киянка згадує так: «Що стосується передач радянського радіо про звірства німців, то ці передачі розцінювалися як пропаганда і не сприймалися всерйоз. Трагічно було те, що деякі наші друзі, євреї за національністю, також не вірили вістям про переслідування і вбивства євреїв і відмовлялися евакуюватися на схід. Для опонентів радянської влади думка про те, що німці - культуртреґери, була більш переконлива.» (86)
Однак якщо в центральних і східних областях України прихід німців сприймався просто як порятунок від сталінізму, то в Західній Україні з крахом режиму "перших совітів" пов'язувалися певні далекосяжні перспективи. У Галичині та ряді інших областей Західної України націоналістичні кола були схильні бачити в німецькій окупації не тільки позбавлення від більшовизму, а й можливість здобути повну незалежність від Москви. Складений С. Бендерою «Акт проголошення Української Держави» заявляв, що «оновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під російської окупації.» (87)
Самостійники вважали, що виникнення дружньої - по відношенню до Рейху - України буде достатньою нагородою Гітлеру. Зі свого боку, німці, принаймні, до певної пори, охоче підтримували український націоналізм, заохочуючи різні амбітні починання цих, здебільшого, вихідців з Галичини. Водночас ніяк не толеруючи, одначе, їхніх домагань створити українську - і бодай навіть (на початках) чи не всуціль залежну від Берліна (квазі)державу. І ця політика більш, ніж красномовно, позначилася на житті Православної Церкви в Україні...
Крім націонал-шовіністського фактора, складність релігійної ситуації на Україні полягала ще й в тому, що в Галичині існувала досить сильна Греко-католицька (уніатська) Церква. Саме до неї належала більшість найактивніших діячів націоналістичного руху. Їх антиросійські погляди викликали симпатію в окупаційного режиму, для якого гасло «розділяй і володарюй» становило стрижень в концепції боротьби за життєвий простір на Сході. Бажаючи звести до мінімуму російський вплив на Україну, нацисти підтримували український сепаратизм, однак при цьому енергійно відкидали будь-які спроби католицької й, передусім, римо-католицької місіонерської діяльності на схід від Галичини. Бо в Україні, також як і в Білорусії, німці були схильні бачити в латинянах-католиках провідників польського впливу.
Ще однією особливістю релігійного життя в Україні було те, що в її західних областях існувала Польська Православна Церква, ієрархи якої були схильні скористатися Східним походом фашистів для збільшення своєї «канонічної території». Однак, коли глава Польської Церкви митр. Діонісій (Валединський), після заняття німецькою армією всієї України, заявив свої права і на її східні землі, він отримав однозначну відмову з боку німецької влади.
Придушувалися також фашистами і спроби відродити обновленчество, в активістів якого вони бачили радянську агентуру. Так, у зведенні СД від 18.10.1941 р. вказувалося, що в м. Бердичеві були заборонені богослужіння «живоцерковників». (88)
Всі ці протиріччя, конфронтації і негаразди в повній мірі використав рейхскомісар України Е. Кох, один з найбільш аморальних і цинічних представників еліти Рейху, що вирізнявся надзвичайною жорстокістю навіть на тлі інших нацистських функціонерів. (89) Будучи по-своєму досить проникливою людиною, він умів майстерно маніпулювати людьми і грати на їх найнижчих почуттях.
На тлі всього вищевикладеного, особливо відрадно виглядає той факт, що більшість православного духовенства «зберегло вірність своїй Церкві» і не пішло на поводу пристрастей і закликів різних націонал-радикалів. 18.8.1941 р. більше половини православного єпископату, який на той час опинився на зайнятій німцями території України, зібралося на Собор в Почаївській Лаврі. На цьому соборі і було проголошено створення автономної Української православної Церкви. Її головою був обраний архієп. Олексій (Громадський), зведений на цьому ж Соборі в сан митрополита 25.11.1941 р.
Митрополиту Варшавському Діонісію, який відмовився визнати автономну Українську Церкву і не був у силах поширити свій вплив на схід, нічого не залишалося, як сприяти появі в Україні незалежної від Москви автокефальної Української православної Церкви.
У самій сутності автокефальної Української Церкви добре відбилися антиросійські і відверто сепаратистські настрої і амбіції українських націонал-радикалів. Крім розриву канонічного спілкування з Москвою і відмови від молитовного поминання митр. Сергія (Страгородського), борці за національне відродження скасували навіть церковнослов'янську мову богослужіння, замінивши її українською. У той же час націоналістична преса піддавала цькуванню священнослужителів, які відмовилися визнати права архієп. Полікарпа (з травня 1942 року - вже митрополита) на очолення Української Церкви.(92)
Виконуючи рекомендації Розенберґа стимулювати зростання антиросійських настроїв і перешкоджати поширенню російського націоналізму, рейхскомісар Кох спочатку співчував автокефальній Церкві. Одначе вже в зведенні СД від 9.9.1941 р. з явним занепокоєнням зазначалося, що в Галичині група С. Бандери проводить пропаганду незалежної України, використовуючи в своїх цілях релігійні праздники. (93) і В іншому зведенні, від 8.12.1941 р., зазначалося, що частина українських сепаратистів арештована, політика їх приймає все більш антинімецький характер, керівні кола ОУН не вірять в перемогу Німеччини та створюють власні партизанські загони. (94)
Власне, ряди українських націоналістів були прикладом згуртованості. Виниклі в Україні повстанські рухи мельниківців і бандерівців не проти були вирішувати свої розбіжності за допомогою зброї. І тим, і іншим Православна Церква потрібна була як пропагандистський символ.
Що ж стосується радянських партизан, то, діючи за директивами Москви, вони представляли серйозну небезпеку для духовенства, яке «ризикнуло відроджувати релігійне життя» на місцях, окупованих нацистами.
Діяли на території Західної України і польські партизани Армії Крайової, які боролися за відновлення Польської держави в кордонах до 1939 року, які брали участь у сутичках і з німцями, і з бандерівцями, і з мельниківцями, і з червоними партизанами. Зі зрозумілих причин, в православному населенні поляки бачили не союзника, а продукт російського імперського шовінізму.
Що стосується німців, то вони спочатку симпатизували ідеї об'єднання автономної та автокефальної Церков. Однак, коли вони побачили, що український націоналізм приймає все більшу антинімецьку спрямованість, до можливості встановлення церковної єдності окупанти почали ставитися більш прохолодно. І якщо раніше, виходячи з принципу «розділяй і володарюй», Кох явно підтримував автокефалістів, то до 1943 року, з огляду на зростаючий партизанський рух українських націоналістів (ОУН), ґауляйтер вважав за краще не втручатися у внутрішньоцерковну конфронтацію.
Власне, спроби до об'єднання робили і самі ієрархи. Так, в жовтні 1942 року в Почаївській Лаврі відбулася зустріч глави автономної Церкви митр. Олексія (Громадського) з двома архієпископами автокефальної Церкви - Никанором (Абрамовичем) та Мстиславом (Скрипником). В результаті було досягнуто згоди про об'єднання двох Церков. Сторони погодилися на тому, що об'єднана Церква буде очолюватися Варшавським митр. Діонісієм (Валединським), який буде виконувати функції Київського місцеблюстителя до того часу, поки не буде скликаний Всеукраїнський Собор. Угодою передбачалося, що буде створено Священний Синод, який буде складатися з трьох автокефальних і двох автономних архієреїв. Секретарем Синоду повинен буде стати відомий автокефаліст єп. Мстислав (Скрипник) - племінник С. Петлюри.

23 жовтня митр. Алексію на прийомі в рейхскомісаріаті було заявлено, що окупаційна влада вважає неприпустимим будь-яку участь митр. Варшавського Діонісія в житті православної Церкви в Україні, і що він жодним чином не може виконувати функції митр. Київського, і його компетенція обмежується православними парафіями в Польському генерал-губернаторстві. Крім цього, митр. Алексію було заявлено, що німецька влада не допустить участі в діяльності Синоду особистостей, що в минулому займалися політичною діяльністю... Негативне ставлення німців до ідеї злиття українських Церков цілком задовольнило митр. Алексія, і він відмовився від подальших спроб їх об'єднання. (99)
На відміну від автокефальної, священноначаліє автономної Церкви демонструвало повну аполітичність і абсолютну лояльність до німецької влади, і вже тим більше - не підтримувало ніяких зв'язків з партизанським рухом. Випадки співпраці духовенства з партизанами були надзвичайно рідкісним винятком. Беручи все це до уваги, рейхскомісар Кох знайшов автономну Церкву як більш заслуговуючу на довіру, ніж автокефальну.
Цим і пояснюється той факт, що з кінця 1942 р. нацисти стали з більшою прихильністю ставитися до автономної Української Церкви. І якщо навіть в 1941 р., незважаючи на тодішню підтримку нацистами автокефалістів, до автономної Церкви належало 55% віруючих (100), то з 1943 року автокефальна Церква стала ще більше програвати свої позиції.
Пішла широка хвиля вбивств духовенства автономної Церкви. Був убитий її глава митр. Олексій (Громадський), а також єп. Мануїл (Тарновський). Тільки на Волині за літо 1943 року було знищено партизанами 27 священиків автономної Церкви. У деяких випадках духовенство знищували разом з членами їх семей. (101) Хоча на Волині подібна практика сприяла збільшенню числа парафій автокефальної Церкви, в цілому ж юрисдикційна розкладка від цього не змінилася. Донесення німецької влади, як і свідчення церковних діячів, свідчать про те, що, незважаючи на партизанський терор, переважна більшість населення України тоді підтримувало вже автономну Церкву. (102)
Набагато спокійніше протікало життя Православної Церкви в регіоні, окупованому фашистською Румунією. У нього входила південно-західна частина України (т. зв. Транснистрія) і Молдавія. Якщо врахувати, що державною релігією в Румунії було Православ'я, то стає зрозумілим щире бажання румунської влади сприяти церковному відродженню на зайнятій нею території. В одній тільки Транснистрії було відкрито близько 500 храмів, а чисельність духовенства досягла 600 осіб. У Дубоссарах знову відкрилася духовна семінарія, а в школах було введено релігійне навчання. (103) Диктаторсько-шовіністській румунський уряд робив спроби румунізації місцевого населення.
Для України ж, незважаючи на всі тягарі війни, німецька окупація теж обернулася «відродженням релігійного життя». Було відкрито 5400 храмів і 36 монастирів. У Київській єпархії, де до приходу німців залишилося всього 2 храми, до кінця окупації їх було вже 798. (104) Що стосується даних по інших єпархіях, то вони такі: у Вінницькій області було відкрито при німцях 822 храми, Одеській - 500, Дніпропетровській - 418, Рівненській - 442, Чернігівській - 410, Полтавській - 359, Житомирській - 346, Сталінській (Донецькій) - 222, Харківській - 155, Миколаївській і Кіровоградській - 420 і не менше 500 в Запорізькій, Херсонській та Ворошиловградській (Луганській). (105) Само собою зрозуміло, що така кількість храмів вимагала і нових священнослужителів. Саме для цього і автономна, і автокефальна Церкви організовували пастирські курси.
Велика увага приділялася і наверненню до віри тих, хто не був охрещений. Одним з яскравих прикладів може тут служити Крим. Як згадує одна з православних очевидців тих подій: «Феодосія зустрічала німців хлібом-сіллю, за що люто потім поплатилася. Тимчасове звільнення міста представляло суцільний кошмар: розстріли, масові зґвалтування, отруєння колодязів... А німецькі окупанти все ж проявляли людяність, коли діяли не за наказами, а по «руху людського серця». Було все: страшні розстріли невинних й, передовсім, євреїв, що залишилися в місті, безнадійне становище російських військовополонених; і разом з тим німці підтримували якийсь порядок, відкрили церкви.» (106)
Саме в Криму «релігійне пробудження» відчувалося особливо сильно. Відповідно до одного з донесень СД, лише за грудень 1942 р. Криму було хрещені 200 тис. чоловік. (107) ​​Люди «знову тяглися до храмів, після двох десятиліть торжества богоборців».
Підводячи підсумок аналізу релігійної ситуації в Україні, не можна не відзначити її специфічності. У Прибалтиці Православна Церква зберегла єдність (не без німецької підтримки) і не дозволила місцевим націоналістам вчинити церковний розкол. У Білорусії ініціаторами розколу виступили вже самі німці, всіляко підтримували білоруських націоналістів і підштовхували їх (абсолютно марно) до створення «своєї» білоруської Церкви. Лише тільки в Україні Церква не змогла уникнути розколу, бо його двигуном тут стали групи українських націоналістів, досить потужні і добре організовані...
І, все-таки, незважаючи на відмінності в діях фашистської окупаційної адміністрації цих реґіонів, церковна політика німецьких властей тут, так чи інакше, координувалася і визначалася з Берліна.
Однак не скрізь було так. На великій окупованій території Російської Федерації часто єдиними представниками німецької влади були військові. На відміну від Прибалтики, Білорусії і України, де влада повністю належала «надлюдині» з СС і партапаратчикам НСДАП, в російських областях, які перебували під управлінням Вермахту, як правило, панувала зовсім інша атмосфера.

6 частина

«Духовне відродження» на Півдні Росії

Значна частина населення Дону, Кубані і Ставропілля не схильна була розглядати німецький режим як окупаційний.
1-у танкову армію генерал-лейтенанта фон Клейста, що прорвалася восени 1941 р. на Дон, населення зустрічало квітами. Те, що де-небудь в Білорусії ще могло іноді сприйматися як кривляння перед фашистськими окупантами, тут представляло не що інше, як «демонстрацію щирих почуттів вдячності».
Саме в цьому контексті і слід розглядати, наприклад, промову єп. Таганрозького Йосипа (Чернова) від 17.10.1942 р., присвячену річниці визволення міста від більшовиків. У ній, зокрема, було сказано наступне: «...кати російського народу назавжди втекли з Таганрога, в місто вступили лицарі німецької армії... під їх захистом ми, християни, підняли повержений хрест, стали відновлювати зруйновані храми. Відродилося наше колишнє почуття віри, підбадьорилися пастирі Церкви і знову понесли людям живу проповідь про Христа. Все це стало можливим тільки під захистом німецької армії.» (111) Тоді ж, 17 жовтня, єпископ Йосип відслужив літургію в Нікольському соборі Таганрога, виголосив коротке слово присутнім, присвячене події, а потім поклав вінок на могили німецьких вояків.
Сучасному російському досліднику, знайомому з матеріалами Нюрнберзького процесу, дуже важко зрозуміти германофільські заяви і поведінку православного духовенства і мирян тієї епохи. Ще складніше уникнути поверхневих суджень і узагальнень при характеристиці умонастроїв російських громадян, що опинилися під німецькою окупацією.

Подібні настрої не були секретом і для 60-річного генерал-лейтенанта фон Клейста, з яким особливості прифронтового життя (без ґауляйтеров і берлінських чиновників) дозволили видати наказ по своїй 1-ї танкової армії з нагадуванням солдатам про те, що вони знаходяться не стільки на окупованій території, а на землі союзника. (113) 
Наказ цей вилився не тільки в «ґуманне поводження» солдат Вермахту з цивільним населенням, а й в активне сприяння відновленню та відкриттю там православних храмів.
У Ростові-на-Дону, де до війни діяла лише одна церква, при німцях відкрили 7 храмів. Щодня в храмах служилось по дві літургії. У Новочеркаську були відкриті всі храми, які тільки можна було відкрити. (114) В одній тільки Ростовській області було відкрито 243 храми. Єпископу Таганрозькому Йосипу вдалося навіть повернути собі колишній архієрейський будинок. (115) З боку німців ніякого втручання в церковні справи не спостерігалося. Мало того, восени 1942 р. всерйоз розроблялися плани проведення Помісного Собору Російської Православної Церкви в Ростові-на-Дону або Ставрополі - з метою обрання Патріархом митр. Берлінського Серафима (Ладі). (116)
Відмінною особливістю церковного «відродження» на Півдні Росії було і те, що православному духовенству доводилося займатися не тільки богослужіннями, требами і катехізаторськими бесідами, а й духовною опікою солдат численних російських військових підрозділів, що перебували на службі у фашистів. Від Дону до Терека "подяку німецькій армії виражалася населенням не тільки в словах, але і на ділі". Число одних тільки фашистських козацьких частин досягло 20 полків. (117) Варто також відзначити, що козачі полки мали у Вермахті «особливо добру репутацію». Впадав також в очі і їх релігійний настрой: обов'язкове для всіх ранкове і вечірнє правило, молебні перед боєм. (118)
Само собою зрозуміло, що подібне «відродження кращих традицій російського воїнства» лягало на плечі місцевого духовенства. До «честі» цих православних священнослужителів слід сказати, що вони не тільки самовіддано виконували свій пастирський обов'язок і несли разом зі зрадниками батьківщини всі «тягарі військового життя», а й розділили їх трагічну долю в кінці війни...
У своїх спогадах «Падіння Ростова» Н. Турів описав німецького генерала, який був присутній в храмі на літургії і уражений глибиною віри народу, що там молився. Генерал був засмучений, і очі його були вологі. (119)

7 частина

Положення Церкви в окупованих областях Центральної Росії
«...Саме Небо заступилося за наші зневажені права...»
єп. Смоленський і Брянський Стефан (Севбо)

«Релігійне піднесення», породжене німецькою окупацією, не меншою мірою охопило і населення середньої смуги Росії. Тільки-но совіти залишали будь-який населений пункт, як відразу ж «духовне життя в ньому починало повертатися в природне русло.»...
Відразу після заняття Смоленська німецькою армією в чудом уцілілому кафедральному соборі почалися богослужіння. З 160 тис. населення міста зуміли уникнути евакуації лише 25 тис. чоловік. І хоча собор зберігав ще на собі напис «антирелігійний музей», церковні служби в ньому відразу ж стали збирати безліч городян. У місті, де до приходу німців діяла лише одна церква, через рік їх було вже п'ять. За час німецько-фашистської окупації поголовно було охрещено все дитяче населення міста. Потім почалися виїзди в села. За одне хрещення хрестили від 150 до 200 чоловік. Брак священнослужителів спонукав єп. Смоленського і Брянського Стефана (Севбу) організувати в Смоленську пастирські курси, що випустили за перші 7 місяців свого існування 40 священиків. (120)
З приходом німців пов'язана і ще одна «знаменна подія» - повернення ікони Божої Матері Смоленської. Знаменита святиня була знайдена німецьким солдатом на даху собору якраз під 10 серпня (день, коли ця ікона вшановується). (121) Ця чудотворна ікона вважалася втраченою. Передбачалося, що її знищили більшовики ще в 1918 році. І ось, вперше за 23 роки, перед цією святинею була відслужена служба. Данський журналіст Янсен так описує це богослужіння: «Священик не пам'ятав такої безлічі народу, що зібрвся на цю службу. З кварталів біля собору, із близьких і далеких околиць зібралися люди похилого віку, жінки і діти. Тихенько піднімалися вони високими сходами собору до стародавнього Божого храму, нині знову їм поверненого. Під час богослужіння були вони спочатку тихі, як ніби не розуміли того, що перед ними відбувається, але потім сльози стали стікати по їх переляканим обличчям, і, нарешті, плакали всі ці нещасні, зголоднілі люди. Священик з довгою білою бородою і розбитими руками, Сергій Іванович Лукський, піднімає хрест до образу Божої Матері, який німецький солдат знайшов під дахом собору, і, просячи благословення у Пресвятої Богородиці, він благословляв всіх віруючих перед тим, як вони розійшлися до своїх бідних жител». (122)
Хоча формально Смоленська область перебувала під управлінням рейхскомісаріату «Остланд», на ділі ж окупаційну адміністрацію представляли військові. Церквам ця обставина дозволяла не тільки уникнути зайвої опіки з боку нацистської влади, а й відкривала такі можливості, яких на території рейхскомісаріату у неї б не було. Зокрема, з дозволу Вермахту були організовані радіопередачі на релігійні теми. Це завдання взяла на себе група смоленської інтеліґенції, яка об'єдналася навколо кафедрального собору. Цей же гурток займався найрізноманітнішою «просвітою». Так, наприклад, ними було видано молитвослов тиражем в 15 тис. примірників, організовані дві пересувні бібліотеки духовної літератури, а також духовні концерти на радіо і міських майданчиках. Успіхи цього гуртка були настільки вражаючими, що 25.3.1943 р. він був перетворений в Смоленський єпархіальний комітет «з моральної освіти» під головуванням преосвященного Стефана, єпископа Смоленського і Брянського.(123)
Подібна різнобічна діяльність Церкви не могла не відбитися і на її сприйнятті населенням області. Все частіше і частіше храми ставали не тільки центром «духовного життя», а й центром служіння окупаційному режиму. «Реалії нового життя змушували замислюватися про майбутній державний устрій, про розтрощення більшовизму і відродження нової Росії». Саме з цією метою вищезгаданий гурток смоленської інтеліґенції звернувся з посланням до Гітлера, виявляючи готовність закликати російське населення на боротьбу проти Сталіна і виставити Російську Визвольну Армію в 1 млн. солдатів. Умовою з російської сторони було визнання кордонів 1939 року, рівноправне становище російського народу і утворення незалежного російського національного уряду на демократичних засадах. (124) Текст цієї смоленської відозви був переданий в Берлін через фельдмаршала фон Бока.

Необхідність створення такого уряду і російської військової сили розуміли не тільки в російських церковних колах, а й у середовищі німецьких військових. У відповідному меморандумі Гітлеру командувач сухопутними силами генерал-фельдмаршал фон Браухіч написав: «Вважаю вирішальною умовою для результату війни». (126) Цю позицію підтримав і командувач групою армій «Центр» генерал-фельдмаршал фон Бок, який висловив Гітлеру своє обурення з приводу каральних дій СС на російської території. У грудні 1941 р. і фон Бок, і фон Браухіч були зміщені Гітлером зі своїх посад «за станом здоров'я». Політичні задуми фюрера серйозно відрізнялися від етичних міркувань німецьких військових...
І, тим не менше, життя тривало. Відбувалося не тільки відновлення зруйнованих храмів, а й відбудова церковної організації. 12-13 травня 1943 р. в Смоленську відбувся з'їзд духовенства Смоленсько-Брянської єпархії. Судячи з порядком денним, цей захід був дуже важливою подією. Учасники обговорили в доповідях і дебатах цілий ряд питань:
1. Про організацію пастирських курсів.
2. Про введення викладання Закону Божого в школі.
3. Про виховання юнацтва.
4. Інформація про організацію благочинницьких округів.
З'їзд обрав членів єпархіального управління, затвердив кошторис на утримання управління. (127)
Характерно, що, коли фашисти зайнялися переписом населення окупованого Смоленська, з'ясувалося, що з 25.429 тогочасних жителів міста 24.100 назвали себе православними, 1128 - віруючими інших конфесій і лише 201 (менше 1%) - атеістами. (128) Настільки несподівані цифри послужили для німців підставою, щоб передати православним ще один храм, який функціонував до цього в якості костелу. Правда, не можна сприймати ці дані за такі, що повністю відповідали тодішній реальній ситуації. Адже, передовсім, серед тих, що пішли на схід разом з радянськими військами жителів міста, дійсно був досить високий відсоток атеїстів. Крім того, частина населення могла думати, що німці будуть асоціювати атеїстів з більшовиками, і тому вважали за краще приховувати свої справжні погляди. Всього в Смоленській області було відкрито при фашистах 60 храмів, в Брянській і Бєлгородській - не менше 300, Курській - 332, Орловській - 108, Воронезькій - 116. (129)
У Курську в березні 1942 р. був відтворений Свято-Троїцький жіночий монастир зі 155 насельницями. За недовгу окупацію Орла фашистами було відкрито в ньому чотири храми. Як писав англійський журналіст А. Верт: «Церкви в Орлі процвітали, вони перетворилися в активні центри російської національної самосвідомості...». (130)
Слід зазначити, що прорадянські настрої в церковному середовищі були рідкісним винятком, як, наприклад, факт співпраці з радянськими спецслужбами священика села Вовки Смоленської області о. Аркадія. При ньому ж служив, в якості диякона, «Пилип Іванович» (комуніст-підпільник). (131) Втім, більшовицькі агенти в рясах зустрічалися все-таки рідко - переважна більшість співпрацювали з окупантами.
Особливо це відчувалося в Брянську, де при німцях було відкрито 12 храмів. Інтенсивне відновлення церков охопило і всю Брянську область. «Появлялося» заховане при більшовиках богослужбове начиння, ікони, облачення. «З'являлися» і люди, здатні співати і читати в церкві.
У Локотському районі Брянської області виникла навіть ціла «республіка». Генерал-полковник Шмідт - командувач 2-ї танкової армії визнав її автономним районом під «російським самоврядуванням». В районі панував порядок, відроджувалося матеріальне благополуччя. Була у Локотській «республіці» навіть власна профашистська армія РВНА - Російська Визвольна Народна Армія (20 тис. чоловік). Згодом «республіка» збільшувалася, і в неї увійшли 8 районів з 581 тис. жителей. (133) Як це не дивно, але Локотська «республіка» так і не опинилася під пильним поглядом нацистських чиновників з Берліна.

8 частина

Церковне життя в окупованих німцями північно-західних областях Росії
«Не забувайте, що ви прибули в країну, де протягом більше 20 років релігія найбезжаліснішим чином заборонялася і переслідувалася,
де народ був наляканий, принижений, пригнічений і знеособлений...»
(З напуття митр. Сергія (Воскресенського) членам псковської Місії).

«Відродження церковного життя» на північному заході Росії, в силу різних причин, виявилося тісно пов'язаним зі знаменитою Псковською Місією.
Діяльність Місії стала можливою, по-перше, завдяки особистості митр. Сергія (Воскресенського), який користувався довірою у окупаційної нацистської адміністрації. А, по-друге, завдяки політичним старанням фашистських чиновників з міністерства Розенберґа, які вважали, що окупаційній адміністрації не слід перешкоджати поширенню впливу прибалтійського екзархату на російські райони, зайняті групою армій «Північ».
Той факт, що митр. Сергій зробив енергійні кроки для духовного окормлення православної пастви сусідніх з Прибалтикою областей, представляється «з канонічної точки зору, абсолютно законним», бо митр. Ленінградський Алексій (Симанський) знаходився в блокованому Ленінграді, і, в силу цього, лише формально був керуючим єпархією. Як писав сам митр. Сергій: «Ми вважали завданням своїм на час прийняти цю територію під своє архіпастирське заступництво, щоб негайно приступити на ній до відновлення церковного життя, і для цієї мети направили туди місіонерів з Екзархату,» (135)
Мовою нацистських чиновників, ця Місія називалася «Die Orthodoxe Mission in den befreiten Gebieten Russlands» (Православна Місія в звільнених землях Росії). Відразу ж після отримання дозволу від німецької влади Місія виїхала з Риги в Псков. Перші місіонери (15 осіб) прибули туди 18.8.1941 р. Територія, на якій Місії належало розгорнути свою діяльність, включала в себе частину Ленінградської, частину Калінінської, Великолуцьку, Новгородську та Псковську області і мала населення близько 2 млн. чоловік. Незважаючи на таку велику площу, стан церковного життя в цих областях був однаковим і виражався в її повній відсутності... На всій території, охопленій діяльністю Місії (території, що дорівнює за розміром Ірландії), був лише один діючий храм з двома священнослужителями.
Окупаційна нацистська влада визнавала за митр. Сергієм право керувати діяльністю Місії, а саму Місію вважали частиною РПЦ, а не якою-небудь автономною структурою.
«Саме любов і співчуття» змусило місіонерів покинути тиху, благополучну Ригу і відправитися в прифронтові області Росії, незважаючи на реальну загрозу стати жертвою всюдисущих «народних месників». Про це о. Олексій згадує так: «Кращий час мого пастирства - час, проведений в Псковській Місії, хоча зовні воно протікало в найсуворішій обстановці. Кругом партизани. Зустріч з ними - кінець. Їм не втовкмачиш, що ми проповідуємо Христа розп'ятого. Ми на цьому боці - значить, вороги...» (137)

«До серпня 1942 р. (тобто, через рік) в Місії налічувалося вже 77 пастирів, які обслуговували 200 приходів. (138) Проте і місіонерам доводилося, як і раніше, служити на ниві Христовій з повною віддачею». Одних тільки хрещень доводилося здійснювати за одну службу від 25 до 100. Священик Іоанн Легкий в серпні-листопаді хрестив 3500 дітей.
Тому цілком можна довіряти донесенню СД від 21.9.1942 р., що повідомляє: «Успіх місіонерської роботи забезпечений». (140)
До храмів ходили не тільки жінки і діти. Істотну частину прихожан становили чоловіки, колишні військовополонені, а тепер - власовці. Та й німці явно вважали, що Місія повинна духовно піклуватися про своїх звільнених співвітчизників. Як згадує о. Георгій Тайлі: «Окупанти ставилися до нас ввічливо, але вимогливо.»
Однак, якщо для звільненого з полону власовца питання про особисте духовного життя залежало від його бажання прийти в храм, то у тих, хто до сих пір перебував у полоні, такої можливості не було. Розуміючи це, місіонери звернулися до військової нацистської влади, щоб та дозволила священнослужителям приходити в табори і здійснювати богослужіння. Прохання було задоволене. Священики змогли не тільки здійснювати богослужіння в таборах, а й приходити в лазарети для військовополонених, щоб сповідувати й причащати поранених і вербувати до власовського війська нових зрадників батьківщини.
Священикові Алексію Іонову вдалося навіть організувати Великодню службу для військовополонених в одному з міських храмів, оточеному з цього приводу німецькими солдатами. На службі були тільки військовополонені, парафіянам же вхід був заборонений. Понад 300 полонених червоноармійців, що нібито виявили бажання помолитися, наповнили храм. Про це богослужіння о. Алексій Іонов згадує так: «З яким хвилюванням я його чинив... Я промовив слово, в якому переконував їх не падати духом, я вітав всіх звичайним «Христос Воскрес!» І всі, як один, відповідали: «Воістину Воскрес!» Це були бійці Червоної армії, що потрапили в полон в 1941-1942 роках.» (143)

Для «релігійного відродження» на зайнятих німцями російських територіях був важливим прояв будь-яких знаменних духовних подій. Найбільш значущою для Церкви на Псковщині була передача духовенству Тихвінської ікони Божої Матері...
Згідно зі спогадами про. Георгія Тайлова: «Коли німці увірвалися у Тихвін, то там в монастирі, як музейний експонат, зберігалася чудотворна ікона Тихвінської Божої Матері. Як мені розповідали, під час бою храм загорівся, але один фашистський солдат, який помітив велику старовинну ікону, схопив її і виніс з вогню. Рятуючи ікону, він був поранений і відправлений в Даугавпілс. Німці відправили ікону до Льгова і передали її о. Н. Колібернському, який в той час очолював Місію. Чудотворна ікона зберігалася у нього в окремій кімнаті та 1 січня 1942 р. була перенесена в кафедральний собор.» (145) Згодом, коли більшовики вже щосили напирали на Псков, німці встигли евакуювати ікону в Ригу, де і передали її на зберігання архієпископу Ризькому Іоанну (Гарклавсу). (146)
Крім слова усного, Місія поширювала і слово друковане. Із серпня 1942 р. у Пскові видавався журнал «Православний християнин», що виходив щомісяця накладом 2-3 тис. примірників. Нацистська влада дала і доступ на радіо, щоб церковне слово звучало і в ефірі. Радіопроповідями займався, як правило, о. Георгій Бенигсен. Згадуючи про той час, о. Георгій писав: «Ми йшли в народ, несли йому слово Христової любові і правди, слово розради і надії... Дитячий сад, школа, вуз, піонерська та комсомольська організації - ось ті страшні кола пекла, які проходила недосвідчена, м'яка душа в радянському «раю». Слава Богу, слов'янська душа постояла за себе. Вона залишилася християнською.» (147)
Вдалося домогтися у військової нацистської влади і наказу про обов'язкове вивчення Закону Божого в середніх школах (на тій підставі, що він є обов'язковим предметом у всіх школах Рейху). Серед викладачів комуністичної закалки цей наказ викликав повну розгубленість. Та й самі місіонери були не зовсім готові забезпечити всі школи грамотними викладачами.
Одне з відозв Місії:
«Російські патріоти зобов'язані всебічно сприяти знищенню і плодів, і коріння комунізму. Ми віримо, що знайдеться чимало російських душ, готових до участі в знищенні комунізму і його захисників.» (148) Міркуваннями шанобливого ставлення до влади керувався і митр. Сергій (Воскресенський) в своєму наказі від 8.7.1943 р., де вказувалося: «В день Св. Трійці німецьке командування оголосило торжество передачі землі в повну власність селянства, а тому пропонується управлінню Місії: 1) Дати циркулярне розпорядження всьому підвідомчому духовенству... спеціально в проповідях відзначити важливість цього заходу. 2) У Духів день в Соборі, після Літургії, зробити урочистий молебень за участю всього духовенства м. Пскова.» (149)
Десять співробітників Місії були членами білоемігрантської націоналістичної організації НТС (Національно-Трудовий Союз). У листопаді 1942 р. в місті пройшов перший пастирський з'їзд. Духовенство 11 регіонів Псковської і Новгородської областей зібралося, щоб обговорити наболілі питання: «Про завдання духовенства в справі відродження церковно-парафіяльного життя і принципах виховання народних мас», «Про церковно-парафіяльну практику» і ряд інших тем.
У відозві, прийнятій на з'їзді, відзначалося: «Тільки німецька армія, звільнивши російський народ, дала можливість абсолютно вільно будувати своє духовне і церковно-парафіяльне життя. Тільки німецькі визволителі з перших днів війни дали російському народові повну свободу, надавши нам матеріальну допомогу у відновленні пограбованих і зруйнованих храмів Божих... Духовенство та народ православний висловлюють глибоку вдячність німецького народу і його армії, які визволили нас від поневолення духовенства.» (153) Вельми примітно, що пастирі висловили щиру подяку Вермахту.
Псковська Місія стала єдиним прикладом блискуче організованого місіонерського служіння на окупованих німцями територіях СРСР. Переоцінити «християнський подвиг» місіонерів так само неможливо, як і висловити його в конкретному числі «врятованих» людських душ. Відомо лише, що до кінця німецької окупації на північному заході Росії було відкрито близько 470 храмів. Правда, близько 40 з них було відкрито в Карелії, на території, зайнятій фінськоюї армією, - теренах, на які псковська Місія свою діяльність не поширювала. Варто зазначити, що, оскільки ці відкриті храми на окупованій радянській території окормлювало фінське православне духовенство, то богослужіння в Карелії йшли переважно фінською мовою і відбувалися за новим стилем. Ця обставина призвела навіть до розколу серед братії Валаамського монастиря (на «новостильників» і «старостильників»). (155) До 1946 р. 85% відкритих фінами храмів були знову закриті. (156)
Коли до Пскова рвалися радянські танки, значна частина співробітників Місії була німцями «евакуйована». Всі місіонери, що звідси не пішли з відступаючою німецькою армією, за зраду батьківщини розстріляв НКВД або вони отримали тривалі терміни таборів...

9 частина

Церква під бомбами: російське розсіяння і кінець війни
«У храмах Німеччини ми молилися за цю країну і її народ».
архієп. Сан-Франциський Іоанн (Шаховськой)

Для митр. Берлінського і Німецького Серафима (Ладі) великих зусиль коштувало домогтися у нацистської влади дозволу, щоб православному духовенству дозволили відвідувати табори радянських військовополонених. Дозвіл, в кінцевому підсумку, було дано лише для 15 священиків, та й то - з правом відвідування тільки таборів, що знаходяться на території Рейха. (158)
Одним з активних учасників допомоги «остарбайтерам» і військовополоненим був о. Іоанн Шаховськой, настоятель храму Св. Володимира в Берліні (згодом - архієп. Сан-Франциський).» (161)
Перебувала в словацькому Ладомирові обитель преп. Іова Почаївського, що друкувала Євангелія (100 тис. прим.), молитовники (60 тис.) та інші видання для поширення в Росії (в тому числі і через солдат-словаків). (162) З Берліна відправлялися на парафії в Росію вино, свічки. Виготовлялися натільні хрестики, хоча метал був військовим сировиною. У 1941-му в емігрантських колах ще не знали й не підозрювали, що через якихось три-чотири роки Росія сама прийде до них...

У світовій історії неможливо підібрати аналог подібної реакції на перспективу звільнення від іноземців. Коли англійці звільняли Норвегію, норвежці з німцями не йшли. Не йшли з німцями і французи, коли Францію звільняли американці. Не бігли з окупантами і голландці, данці, бельгійці... Коли ж Червона армія перейшла в стратегічний контрнаступ по всьому Східному фронту, від неї кинулися тікати мільйони зрадників батьківщини. Скільки їх в цьому потоці було - залишається і донині невідомим. Відомо лише, що 7 млн. «біженців» - гітлерівських прихвостнів і обдурених ґеббельсівською пропагандою зуміли дістатися до території Рейха. (164)
Про це в тому потоці «біженців» один з очевидців тих подій згадував: «Каравани йдуть в темну даль, в невідомість, йдуть не куди-небудь, а «звідти», йдуть від більшовиків. Скільки їх? До чого вони прагнуть? Ніхто, в тому числі і вони самі, не змогли б відповісти на ці питання. Навскидку вважалося, що їх, що вийшли за межі батьківщини, було від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік." (165)
Вся ця людська маса, яка виявилася на чужині, потребувала «духовного окормлення». Саме тому, як пише Іоанн (Шаховськой), «...російські емігрантські поділи і різнодумства відійшли на другий план, коли Росія хлинула на наші берлінські вулиці... Росія - до якої ми двадцять років так прагнули, зустрічі з якою так чекали - сама прийшла до нас... Скільки юнаків і дівчат, дорослих, немовлят було нами в ті дні в Німеччині висповідано, причащено, хрещено, долучено до Церкви. Яку глибоку віру і благодатну відкритість вірі ми знайшли серед цієї молоді, яка народилася після «Жовтня»!..» (166)
Незважаючи на наплив духовенства з Росії, від священиків була потрібна максимальна фізична віддача, щоб причащати, сповідувати всіх бажаючих. За спогаду владики Іоанна, «...іноді до двох-трьох десятків священиків з різних кутів храму починали сповідувати говіючих... Причащались з двох-трьох-чотирьох-п'яти чаш, по півтори, по дві години. Дуже часто в цей час якраз відбувалися повітряні тривоги, і люди підходили до св. Причастя під страхітливий смертоносний гуркіт... Після літургії починалися треби: хрещення, по 30, по 40, іноді навіть по 70, по 80, весілля, по 20, по 25. Потім незліченні «заочні відспівування»... Після кожного повітряного нальоту авіації союзників... священики вичитували довгі списки новопреставлених рабів Божих...» (167)
Той же о. Іоанн, домігшись від німецької влади дозволу на відвідування офіцерського табору військовополонених під Бад-Кіссінґеном, був приємно здивований, коли хор радянських офіцерів зміг без нот заспівати літургію, а близько половини полонених виявили бажання сповідатися і прічаститися. (168)
Чимало зробив для росіян, що втекли з фашистами, і «остовців» настоятель берлінського кафедрального собору о. Адріан Римаренко. Нескінченні авіанальоти робили життя в Берліні для багатьох просто нестерпним. Багато позбулися даху над головою, та й табори для «остовців» були найчастіше розбомблені. У православних храмах було заведено, що, якщо авіаналіт починався до початкуу - всі спускалися в бомбосховище, якщо ж служба вже почалася, то бажаючим (з числа прихожан) благословлялося піти в бомбосховище. Як пише дослідник: «Чудо полягало в тому, що російські православні церкви Берліна вціліли і залишилися живі ті прочани, які не захотіли покинути храм під час нальоту і піти в бомбосховище.» (169)
Як згадує Іван (Шаховськой): «У Німеччині ми бачили не тільки її гріхи, але і те людяне, що було в її християнстві... Згадую щиро-релігійного, що розчарувався в протестантизмі, вже в кінці 30-х років есесівця... який незабаром перейшов в Православ'я. Його особливо відштовхнуло від нацизму, коли він дізнався, що фюрер сліпо вірить гороскопам і має при собі придворного укладача гороскопів...» (170)
Антилюдяність гітлерівського режиму спонукала деяких чад Роійсської Православної Церкви, що мали ще залишки совісті, вступити на шлях відвертої боротьби з ним. Найбільш відомим прикладом тут може служити член мюнхенського приходу РПЦ унтер-офіцер Вермахту Олександр Шморель. Не в силах примирити свою християнську совість з людиноненависницьким нацистським режимом, він вступив в підпільну групу «Біла Троянда», де займався розповсюдженням листівок, що протиставляють християнські цінності нацистському ідоло-язичницькому варварству. А. Шморель був заарештований гестапо 24.2.1943 р.
Крім «піклування про «остовців», військовополонених і біженців, Церква не могла залишити без опіки і зароджуваний Російський Визвольний Рух. Генерал А. Власов відразу ж знайшов розуміння у глави РПЦ митр. Анастасія (Грибановського)... (173) Найголовнішою перешкодою для створення РОА були, як уже зазначалося, страхи Гітлера, що вона вийде з-під контролю Берліна. Гітлер погодився на створення РОА вже тоді, коли війна палала в самій Європі і не було місця в Росії, на яке РОА могла б спертися. Знаменитий Комітет Визволення Народів Росії (КВНР) був зібраний в Празі тільки 14.11.1944 р. (174) Створення КВНР було підтримано закордонним духовенством. У промові митр. Анастасія це було виражено особливо яскраво: «Цей рух справді заслуговує назви Визвольного, бо він прагне не тільки звільнити людство від найстрашнішого ярма, але людську душу від найлютішого гніту... Дорогі брати і сестри, об'єднаємося ж всі навколо цього нашого Національного Визвольного Руху, будемо кожен змагатися на своєму шляху і сприяти загальній великій справі визволення нашої Батьківщини, поки не впаде це страшне зло більшовизму, поки не повстане зі свого одра наша змучена Росія і поки в ній не засяє нова благословенна зоря життя, сповненого свободи...» (175) Надії ці, а точніше - досить наївні тодішні ілюзії, що антигітлерівська коаліція таких - дуже несумісних між собою союзників, як західні демократії і безбожний сталінський більшовизм, невдовзі має розвалитися, після чого - майже напевно - поміж ними вибухне збройний конфлікт, розсипалися під гуркотом бомб і вогнем пожарищ квітня - початку травня 1945 року...
Для мільйонів російських зрадників Друга світова війна закінчилася репатріацією в СРСР, трибуналами, розстрілами, переводом з нацистських таборів в радянські і т. п. Багато представників православного духовенства розділили разом з паствою цю долю. Спроби емігрантської громадськості умовити священнослужителів бігти на Захід далеко не завжди закінчувалися успішно. (177) Ті ж, хто в силу різних причин, зумів уникнути репатріації в СРСР, склали знамениту «другу хвилю» російської еміграції.

Церковний погляд на Другу Світову Війну 1939-1945 рр.

Якби Патріарх Сергій (Страгородський) дожив до закінчення Другої світової війни - він зміг би побачити, що ця війна стала для Російської Церкви дійсно «очисною бурею». І справа тут не у відновленому патріаршестві (воно було відновлено ще при ньому), і не у відмові більшовиків від старих методів боротьби з Церквою (на зміну старих методів прийшли нові), і навіть не в без малого 10 тис. храмах, які були відкриті під німецькою окупацією.
Друга світова війна стала причиною «справжнього релігійного відродження» на окупованих німцями територіях. І справа тут не в німцях, а в тому, що - після втечі більшовиків - мільйони людей змогли знову приєднатися до Церкви Христової. Незважаючи на майже 25-річне панування запекло-войовничого атеїзму, «Росія преобразилася». Вивчення цього процесу спонукає до серйозних роздумів щодо місця цієї війни в російській історії, та й, взагалі, в історії людства. Духовний характер цієї війни полягав у тому, що шляхом неймовірно тяжких і суворих страждань, поневірянь, скорбот і, в кінцевому підсумку, - воцерковлення вдалося повернути російський народ чи, принаймні, досить значну його частину до віри і способу життя, що формувався під впливом цієї віри. І цей духовний характер Другої світової війни позначився не лише на Росії. Величезна кількість православних воцерковлених людей - східних робітників, біженців, військовополонених та учасників Російського Визвольної Руху - утворило «другу хвилю» російської еміграції, яка розселилася в країнах Західної Європи, Південної Америки, США, Канаді, Австралії. Відбулося не тільки «омолодження» російського зарубіжжя, але і змінилося його духовне обличчя: виникли нові православні парафії та монастирі, з'явилися нові церковні видавництва. Події Другої світової війни виявили нових обдарованих пастирів, мирян-подвижників, які подолали надзвичайні страждання і злидні воєнного часу і принесли Світло Христового Навчання в країни російського розсіяння.
Для Російської Церкви в самій Росії ця війна стала свого роду «духовної перепочинком», «цілющим вітром», що дав Церкві можливість вистояти в наступні повоєнні десятиліття. Дослідникам ще належить зайнятися цим періодом російського церковного відродження, бо, всупереч волі і розрахунками «вождів», він відбувся як історичний факт. Нам ще належить дізнатися імена тих незліченних сповідників, які не побоялися перспективи «розплати» і віддали всі свої сили відродженню віри на російській землі; як і імена тих, хто, за наказами свого фюрера, цьому відродженню - так чи інакше - сприяв.
Цілком можливо, що ще не скоро вийде повноцінна наукова праця, присвячена церковному відродженню на окупованих Німеччиною територіях. І перешкоди, які можуть тут виникнути, аж ніяк не релігійного плану. Церковне відродження під німецькою окупацією тісно пов'язане з Російським Визвольним Рухом генерала Власова, з яким дуже важко примиритися тим людям, які (нехай і з безліччю застережень) все ще сприймають радянське і радянських як «своє». Політична заанґажованість ніколи не сприяла об'єктивним історичним оцінками. І все-таки хотілося б сподіватися, що коли-небудь хоча б віруючі люди зуміють побачити в Другій світовій війні не тільки політичний, але і певний духовний сенс...

Бібліографія

1. Александров К. Таємна зброя Вермахту // Посів. - 2001. - № 6. - С. 4 - 7.
2. Олександр Шморель, розіп'ята совість німецького народу // Православна Русь. - 2002. - № 2. - С. 12 - 13.
3. Андрєєв І. Короткий огляд історії Руської Церкви від революції до наших дней.- Джорданвіллі: тип. Іова Почаївського, 1951. - 182 с.
4. Бенигсен Г. прот. Христос Переможець // Журнал Московської Патріархії. - 2001. - № 9. - С. 62 - 66.
5. Власов А. Останній міф // Посів. - 2001. - № 5. - С. 5 - 8.
6. Всесвітня історія: Друга світова війна. Підсумки Другої світової війни. - М .: АСТ, Мн .: Харвест, 2001. - 512 с.
7. Голос Америки, 15.12.2001, релігійна сторінка.
8. Григорій (Граббе), єп. Російська Церква перед обличчям панівного зла.- Джорданвіллі: Свято - Троїцький монастир, 1991. - 175 с.
9. Дробязко С. Козацькі частини в складі Вермахту // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова. - М .: Грааль, 1997. - С.182 - 232.
10. Дудників В. Спогади старого козака про пережите і роздуми про сьогодення // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова.- М .: Грааль, 1997. - С. 328 - 354.
11. Єлецька Т. Спогади дочки // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова.- М .: Грааль, 1997. - с.290 - 308.
12. Іван (Шаховськой), архиєп. Вибране / Упоряд., Авт. вступ. статті Ю. Линник. - Петрозаводськ: Святий острів, 1992. - 575 с.
13. Ільїн І. Батьківщина і ми. Статті. Упоряд., Вступ. ст. і коммент. Ю.Т. Лисиці. - Смоленськ: Палиця, 1995. - 512 с.
14. Казанцев А. Третя сила: Росія між нацизмом і комунізмом. - М .: Посів, 1994. - 344 с.
15. Кірсанов Н., Дробязко С. Велика Вітчизняна війна 1941 - 1945 рр .: Національні та добровольчі формування по різні боки фронту // Вітчизняна історія. - 2001. - № 6. - С. 60 - 75.
16. Комуністичний режим і народний опір в Росії 1917 - 1991. М .: Посів, 1997. - 80 с.
17. Корнілов А. Перетворення Росії. Монографія. Н.Новгород: ІФ ННГУ, 2000. - 192 с.
18. Михайлов К. Несостоявшаяся реабілітація // Посів. - 2001. - № 6. - С. 11 - 14.
19. Назаров М. Таємниця Росії. Історіософія ХХ століття. - М .: Російська ідея, 1999. - 736 с.
20. Назаров М. Еміграція і війна // Грані. - 1991. - № 161. - С. 211 - 243.
21. Нові мученики Російські / Упоряд. протопресвітер М. Польскій.-Репринт. изд. - М .: Світлячок, 1994. - Ч.1. - 304 с.
22. Окороков А. Козаки і Російське Визвольний Рух // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова. - М .: Грааль, 1997. - С. 232 - 259.
23. Окороков А. Комітет Визволення Народів Росії // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова.- М .: Грааль, 1997. - С. 106 - 181.
24. Полчанінов Р. Спогади о. Георгія Тайлова про його роботі в Псковській православної місії 1941-1944 рр. // Православне життя. - 2001. - № 1. - С. 5 - 19.
25. Полчанінов Р. НТС у Пскові 1941-1943 // Посів. - 2001. - № 6. - С. 41 - 45.
26. Полчанінов Р. Псковське співдружність молоді при православної місії // Православне життя. - 2001. - № 1. - С. 20 - 30.
27. Попов В. прот. Пам'яті батька Костянтина Шаховського // Журнал Московської Патріархії. - 2001. - № 9. - С. 66 - 70.
28. Поспеловский Д. Історія Російської Православної Церкви в ХХ столітті. - М .: Республіка, 1995. - 511 с.
29. Пушкарьов С. Спогади історика 1905 - 1945. М .: Посів, 1999. - 113 с.
30. Раєвська-Хьюз О. Про Псковської Місії // Журнал Московської Патріархії. - 2001. - № 9. - С. 58 - 62.
31. Регельсон Л. Трагедія Руської Церкви 1917 - 1945. - М .: Крутицький Патріарше Подвір'я, 1996. - 632 с.
32. Російська Православна Церква за радянських часів (1917 - 1991). Матеріали і документи з історії відносин між державою і Церквою / Упоряд. Г. Штріккер. М .: Пропилеи, 1995. - 400 с.
33. Русланів І. Молодь в російській истории.-Франкфурт-на-Майні: Посів, 1972. - 142 с.
34. Самарін В. Фронт в тилу // Грані. - 1953. - № 18. - С. 118 - 129.
35. Сінкевич В. Спогади про сталінській Росії і Другій світовій війні // Грані. - 1990. - № 158. - с.292 - 297.
36. Столипін А. На службі России.-Франкфурт-на-Майні: Посів, 1986. - 303 с.
37. Тучина Н. З новітньої історії Валаамського монастиря // Православне життя. - 1998. - № 5. - С.1 - 12.
38. Цурганов Ю. Народ і режим в 1941-му // Посів. - 1999. - № 10. - С.35 - 40.
39. Ципін В., прот. Історія Російської Православної Церкви (1917 - 1990) - М .: Видавничий дім «Хроніка», 1994. - 255 с.
40. Ципін В., прот. Історія Російської Церкви. - М .: Спасо-Преображенський Валаамського монастиря, 1997. - Кн. 9. - 831 с.
41. Ципін В., прот. Православна Церква на Україні в роки німецької окупації (1941 - 1944) // Щорічна Богословська Конференція Православного Свято-Тихонівського Богословського Інституту: Матеріали 1992 - 1996 рр. - М .: Видавництво Православного Свято-Тихонівського Богословського Інституту, 1996. - с.381 - 397.
42. Шкарівська М. Російська Православна Церква за Сталіна і Хрущова. - М .: Крутицький Патріарше Подвір'я, 1999. - 400 с.
43. Штрик-Штрікфельдт В. Проти Сталіна і Гітлера. - М .: Посів, 1993. - 447 с.
44. Енциклопедія Третього Рейху / Упоряд. С. Воропаєв. - М .: Локид; Міф, 2000. - 592 с.
Список скорочень і абревіатур
Абвер - Abwehr - військова розвідка і контррозвідка.
Вермахт - Wehrmacht - збройні сили Німеччини в 1935-45 рр.
Ґестапо - Gestapo (Geheime Staatspolizei) - таємна державна поліція.
ҐУЛАҐ - Головне управління таборів.
КВНР - Комітет Визволення Народів Росії.
НКВД - Народний Комісаріат Внутрішніх Справ СРСР.
НСДАП - NSDAP - (National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei) - Націонал-соціалістична німецька робітнича партія.
НТС - Національно-Трудовий Союз.
ОКВ - OKW (Oberkommando der Wehrmacht) - Верховне командування збройних сил Німеччини.
ОКХ - OKH (Oberkommando des Heeres) - Верховне командування сухопутних сил.
ОУН - Організація Українських Націоналістів.
РККА - Робітничо-Селянська Червона Армія.
РОА - Російська визвольна армія.
РПЦ - Російська Православна Церква.
РПЦЗ - Російська Православна Церква Закордоном.
РСХА - RSHA (Reichssicherheitshauptamt) - Головне управління імперської безпеки.
СД - SD (Sicherheitsdienst) - служба безпеки при СС.
СС - SS (Schutz-Staffeln) - охоронні загони нацистської партії.