На початку VII століття в італійському місті Тода в сім'ї Фабриція підростав син Мартин. Хлопчик відрізнявся побожністю і любов'ю до науки, і це спонукало його шукати "життя поза життям" та присвятити себе служінню Богові в духовному сані. Мартин залишив своє рідне місто і вирушив до Риму, де став відомим мужем науки і святим.
Коли Мартин був дияконом Римської Церкви, папа Теодор І відрядив його як свого нунція до Царгороду (Константинополя), де він мав виконувати неприємні обов'язки: контролювати усунення з престолу патріарха Піра, прихильника єресі єдиновольців (монотелітів), які заперечували, що Ісус Христос мав дві природи - Божественну і людську.
 Після Теодора І у 649 році папою обирають Мартина. Не чекаючи згоди імператора, як це робили попередні папи, він одразу прийняв єпископські свячення і засів на папський престол. Папа Мартин скликав і провів у Латеранській базиліці собор, де разом із 105 єпископами засудив єресь єдиновольців, а разом з нею і декрет "Типос", за яким імператор самовільно втручався в справи Церкви, забороняючи навіть торкатися теми про одну чи дві природи Ісуса Христа.
 Тодішній візантійський імператор Константин ІІ послав до Риму свого представника Олімпа, щоб змусити папу підписати декрет "Типос". Олімп прибув до Риму саме в розпал Собору і одразу ж почав схиляти єпископів на бік імператора. Коли йому це не вдалося, він наказав одному із своїх слуг, як розповідають про це древні біографи, вбити Мартина. На Різдво Христове, коли папа вночі правив Службу Божу в базиліці Санта Марія Маджоре, найнятий вбивця увійшов у храм і з ножем у руці став наближатися до престолу. Він хотів кинутися на папу, коли той причащатиме вірних. Та в останню хвилину вбивця осліп!
Імператор Константин на тому не зупинився й вислав до Риму ще одного екзарха, наказавши будь-що привезти Мартина до Царгороду. Коли той прибув до Риму, папа лежав хворий у Латеранській базиліці. Екзарх наказав обшукати його покої, сподіваючись знайти заховану зброю, а коли нічого не знайшов, то став звинувачувати Мартина у незаконності його перебування на папському престолі без згоди імператора, крім того, висунув проти папи багато інших фальшивих звинувачень. Духовенство стало було протестувати, але папа заборонив противитися екзархові й дозволив себе арештувати. Через три місяці він був уже на острові Наксос, де його тримали близько року. Коли місцевий єпископ і люди передавали для нього продукти, то охорона все забирала, а благодійників застерігали: "Хто виявляє хоч якесь милосердя до цієї людини, той ворог держави".
У 654 р. Мартина вивезли до Царгороду, де з ним поводилися вкрай нешанобливо й кинули до в'язниці. В одному із своїх листів папа писав: "Сьогодні минуло 57 днів відтоді, як мені дозволили вмитися. Я слабкий і застуджений. Моє тіло зломлене. Мені потрібна їжа, щоб підкріпитися, бо до того, що мені дають, я відчуваю неймовірну відразу. Сподіваюся, що Бог, Який знає все, колись забере мене з цього світу, а моїх переслідувачів приведе до покаяння".
Коли папа заслаб так, що не міг уже сам стояти, сенат узявся його допитувати. Проти нього висунули кілька політичних звинувачень, але справжня його провина, як заявив сам Мартин, була у відмові підписати декрет "Типос", який завдавав шкоди католицькій вірі. Після допитів папу вивели на площу перед імператорським палацом, де за наказом судді стража зняла з нього всі знаки єпископської гідності. Потім суддя передав Мартина в руки префекта міста, кажучи: "Розірви його", - а зібраним людям наказав проклинати папу. Однак лише кілька осіб викрикнули слова анафеми, інші ж мовчали, опустивши голови від сорому.
Тоді вояки стягнули з Намісника Христа одяг, залишивши його в туніці, накинули йому на шию ланцюг і так тягли вулицями міста до в'язниці, де помістили серед убивць. Через годину вмираючого папу перевели до іншої в'язниці. Від його вигляду дружина охоронця в'язниці перейнялася такими жалощами, що принесла йому їжу та одяг.
Здавалося, ось-ось надійде наказ стратити в'язня. Та цього не сталося, а на прохання патріарха Павла, який лежав при смерті, з папи навіть зняли ланцюг. Коли імператор прийшов провідати патріарха і виклав йому все, як є, той гірко зітхнув і сказав: "Це тільки примножить моє покарання". А тоді попросив імператора дарувати Мартинові життя. Через три місяці його заслали в Крим.
На півострові був такий голод, що папа писав своїм друзям до Риму: "Тут тільки говорять про хліб, але не бачать його. Якщо ми не дістанемо ніякої допомоги, то вижити буде неможливо". В іншому листі він зазначав: "Ми не тільки відірвані від цілого світу, а й позбавлені засобів на існування. Жителі цієї країни - язичники; а ті, котрі приїздять сюди, хоч і переймають звичаї місцевого населення, але не мають не тільки любові, а й того природного співчуття, яке можна знайти у варварів. Коли сюди приїздять за сіллю з інших земель, то вони не привозять із собою нічого. (…) Мене дивує байдужість усіх тих, хто мене колись знав, а тепер забув". Така байдужість римлян дуже допікала Архіпастирю, про що свідчить продовження цього листа: "Який же страх напав на всіх цих людей, який заважає їм виконувати Божі заповіді й допомагати нужденним! Невже я схожий на ворога Церкви?.. Але я молю Бога через посередництво св. Петра, щоб Він дарував їм постійність і непохитність у справжній вірі. А щодо мого немічного тіла, то Бог про нього потурбується. Він поруч зі мною, чого ж мені боятися? Я сподіваюсь на Його милосердя, на те, що Він не продовжить мої земні поневіряння".
Папа Мартин помер у 656 р. в Херсонесі. Він був останнім папою, який помер страждаючи за Католицьку Церкву. Поховали св. Мартина в церкві Пресвятої Богородиці в Херсонесі. Незабаром його мощі перенесли до Риму, де вони й досі спочивають у костелі Сан Мартіно. Пам'ять про св. папу Мартина вшановують не тільки католики, а й православні, які називають його "стовпом православної віри, учителем релігії і святим наставником божественних догм". Це свідчення того, що колись усі християни визнавали Папу Римського видимим главою Христової Церкви.