Розп’яття
Подібна історія справді мала місце у роки Другої світової війни. Вона настільки схвилювала й вразила мене, що несподівано викликала цілу низку роздумів, унаслідок яких і народилася ця оповідь.
У найрізноманітніший спосіб люди можуть накликати жахливе прокляття на себе, а деколи навіть і своїх нащадків. Наприклад, своїми легковажно-бездумними, а, тим паче, – зумисними злобно-богохульними й людиноненависницькими діями та словами. Або, як каже про подібне Боже Слово, «не обманюйтеся, – Бог осміяний [і зневажений] бути не може. Бо що тільки людина посіє, те й саме [неминуче і] пожне!» (Гал.6:7). Й, зокрема, її власне (як і членів родини) «життя та смерть – у владі язика, хто ж кохає його, його плід поїдає» (Пр.18:21).
Приміром, у Святому Письмі у цьому сенсі читаємо, зокрема, такі два – вельми показові й красномовні епізоди Старозавітньої історії.
За повелінням Господа великий пророк і провідник Його вибраного народу Мойсей, як відомо, вивів з довготривалої й нестерпної чужоземної неволі 12 колін своїх співплемінників, а також багатьох інших людей. Й усі вони мали увійти і рішуче, відважно опанувати і посісти обіцяну для них Богом благодатну Ханаанську землю, в якій «тече молоко і мед». Тобто, Він, люблячий і турботливий, приготував для них там зовсім інакше – щасливе, безпечне та у достатку всього життя. Зрозуміло, вже як засадничо нової – вільної та дійсно праведної й богопосвяченої спільноти, істинного люду Божого. Але вони, учорашні раби, ментально й духовно-психолоґічно, принаймні, у своїй переважній більшості просто ніяк не були готові до цього.
І от, дуже перелякавшись чуток про тих – чисельних і, мовляв, вельми грізних та сильних ворогів-велетнів, що погрузли у страшних і довготривалих беззаконнях й масштабному ідолослужінні та на той час володіли тим краєм, уся громада цих людей знову почала ремствувати на Господа Бога та Його пророка. Та, при цьому, в якомусь надзвичайному безумному засліпленні й заціпенінні несамовито волала: «краще б ми померли в Єгипті або в цій пустелі, ніж попадати нам від ворожого меча!»
Й, власне, сталося саме так, як вони своїми устами і прорікли, «запрограмували»: кістки майже всього того покоління залишилися лежати в Синайський пустелі…
Коли ж по тому – вже новій, народженій як вільні люди, ґенерації їх нащадків таки вдалося підкорити та утвердитися на більшій частині Святої Землі, ще, одначе, лишалася актуальною для них загроза з боку різних сусідніх язичницьких народів. І серед них найнебезпечнішими, вочевидь, були филистимляни.
Так от, один з них – ґіґантського зросту та дуже потужний і грізний супербогатир Голіяф відзначався тим, що повсякчас дуже гучно й зухвало-брутально лаяв та проклинав Господнє військо. А в його особі – якщо не прямо, то, принаймні, опосередковано – маєстат і сутність Самого Всевишнього Бога. Ну а закінчилося, зрештою, це тим, що його досить швидко та ефектно переміг ще зовсім молодий і, при тому, майже неозброєний юнак-пастух Давид, майбутній знаменитий могутній цар усього Обіцяного краю та водночас – боговідданий пророк-псалмоспівець...
У цьому ж контексті випливає той логічний висновок, що, скажімо, далеко не випадковою була жахлива загибель, наприклад, злостивого «плювача на Папу» і автора цинічно-брехливих наклепів на Тіло Христове, а надто УГКЦ та її єрархів і священство – Ярослава Галана. Того самого – хоч і зовсім не безталанного, але водночас сумнозвісно-безбожного комуністичного журналіста й публіциста, який був «гідним» адептом того нечуваного мракобісного вандалізму і терору, котрий, як добре відомо, буквально захлиснув наші міста і села у добу панування «войовничого атеїзму».
Серед наших краян ще досі оповідають численні історії щодо страшного трагічного кінця деяких осіб. Зокрема, тих, котрі на тодішніх т. зв. «антиреліґійних» мітингах та зборах неймовірно лихословили, зневажали й паплюжили Бога-Творця та Його Христову Церкву, люто й нещадно знущалися, катували і вбивали душпастирів і віруючих. Тих, що руйнували й плюндрували храми і собори, виносили з них та глумилися і оскверняли ікони, хрести, богослужбові книги й інші освячені предмети і начіння реліґійно-обрядового вжитку тощо.
І подібний «досвід» московсько-кремлівські богоборці і антихристи будь-що прагнули поширити чи не на увесь світ. А насамперед – європейські країни…
*
У вересні 1939 р. до Західної України, згідно зловісного "таємного протокола" до пакту "Ріббентропа-Молотова", з “визвольною” місією вдерлася Червона армія. А слідом за нею поспішали утвердитися на “возз’єднаних” теренах й інші інституції та структури - і, найперше, репресивно-каральні - більшовицько-сталінського окупаційного режиму.
Дружина одного слідчого-енкаведиста, що прибув до нового місцепризначення у невелике західноукраїнське місто, ось-ось мала народити свого первістка. Везти її до найближчого радянського військового шпиталю було досить далеко. А місцева цивільна лікарня – тут вона, буквально поряд. Туди й помістили її.
Пізно ввечері, по завершенні довгого робочого дня, зайшов молодий майбутній батько відвідати свою “половину”. На стіні, прямо над її ліжком, побачив, що висить… Розп’яття (!) Покликав чергового палатного лікаря і обурено звелів:
- Негайно зніміть оце! Я не бажаю, щоб моя дитина, яка має народитися, із найперших днів свого життя бачила вашу безглузду, абсурдну реліґійну агітацію. Цю потворну і дуже шкідливу ідеолоґічну отруту, що задурманює й відволікає трудящі маси від боротьби з класовим ворогом та його різноманітною і численною аґентурою: попівсько-націоналістичною й осадницькою, соціял-ренеґатською, сіоністською та будь-якою іншою.
Лікар пообіцяв, але, щоб не заважати подружжю, хутко вийшов. Та за багатьма терміновими професійними клопотами геть забувся виконати вказівку представника нової влади.
На світанні, зателефонувавши до лікарні, той офіцер НКВД дізнався, що вночі його дружина народила дівчинку. Та за кілька днів виявилося, що дитина… сліпа…
Згодом, у червні 1941 р., пожежа розв’язаної Гітлером і Сталіном 2-ї світової війни в Європі перекинулася на її Схід ("Drang nach Osten"): вибухнула нова й дуже страшна, жорстока і кривава бійня. Вже поміж самими недавніми головними партнерами і спільниками по загарбницькому розбою на континенті. Червоні “інтернаціоналісти” - вчинивши, зокрема, неймовірно жахливі й масові звірства в місцевих в'язницях, - швидко втекли із західноукраїнських земель. А натомість, cпритно й підступно використовуючи ці факти та, відповідно, провокуючи та підбурюючи (й фактично очолюючи) нещадно-запеклі зіткнення, насильства і погромницькі розправи ("акції помсти"), головно, на міжнаціональному ґрунті, а також жорстко придушивши спробу відновлення української державности, заявилися й запанували чергові (і теж "червонопрапорні") “визволителі” України. Тобто від… “надлишку”, власне, етнічних українців та різних інших “унтерменшен”. Добре відомо, від кого передусім і поголовно-«остаточно», а паралельно й затим – великої частини решти.
У будинку в центрі міста, де до того містилися, катуючи й убиваючи безневинних людей, душогубські відділи НКВД, запанували підрозділи аналоґічних місцевих спецслужб ІІІ райху.
Якось, за деякий час по тому, до тієї ж міської лікарні привіз високий, вродливий офіцер – блакитноокий блондин у чорному однострої свою дружину – чарівну зеленооку білявку, що була на останніх днях вагітності. Піднявся на другий поверх оглянути палату, куди мали помістити його фрау. Начебто, все гаразд. Але раптом його погляд зупинився на… Розп’ятті, що висіло на стіні біля ліжка (!) Вкрай невдоволений і розлючений, він наказав медсестрі, котра його супроводила і якраз була поряд:
- Тут не церква, а тому зараз же приберіть це неподобство! Я не хочу, аби мій майбутній нащадок розпочинав свій життєвий шлях із споглядання чужої й ворожої нордійсько-арійському духові символіки вашої огидної та облудної юдо-християнської віри. Реліґії і моралі звироднілих рабів й недоумків, боягузів та слабкодухів, що слугує паразитарно-грабіжницьким, ґеґемоністським інтересам і устремлінням світової семітсько-масонської космополітної плутократії.
Говорив він емоційно-швидко й дуже складно та зарозуміло-сумбурно, плутаючи, до того ж, польські і німецькі слова. Так що не на жарт налякана медсестра майже нічого не змогла до пуття второпати, що, власне, він хоче. А перепитати так і не наважилася. Вийшовши з палати, вона попрямувала до ординаторської, де на неї вже чекала її наступниця, що мала заступати на свою зміну чергування.
А Розп’яття, як і раніше, залишалося на своєму місці.
За кілька годин у німкені почалися пологи. А ранком наступного дня в одному з кабінетів того сумнозвісного будинку, який місцеві мешканці, здебільшого, обминали десятою дорогою, задзвонив телефон. Телефонували з лікарні і поздоровили з появою на світ сина.
Але за кілька днів приголомшений батько дізнався, що хлопчик, його нащадок і спадкоємець, котрого у мріях він уже уявляв, як той очолює маршируючи перед фюрером парадні колони гітлерюґенду, був… сліпонародженим…
*
Й дійсно, будь-яка людина або ціла спільнота, що позбавлені життєдайного, спасаючого світла Христової Правди (у т. ч. живляться різними її замінниками чи підробками – навіть найвитонченними і зовні вельми привабливими), багато чого, по суті, “не бачать”. Зокрема, не спроможні зрозуміти та з глибокою вдячністю приймати Голгофську жертву й Воскресіння Сина Божого та інші великі дари незбагненної Господньої милості, любові і благодаті.
Фактично вони живуть під сатанинським прокляттям і сліпі. Якщо не фізично, то, принаймні, духовно. І найчастіше – із здеформованою совістю, мораллю і самосвідомістю. Тобто, це – все те, що незмінно штовхає духовно незрячих та безсилих людей до примноження гріха, безбожництва і беззаконня. Й, урешті-решт, – супержахливої і глибоченної прірви, на дні якої палає оте пекельне “озеро огняне та сірчане” (Об.20:10).
І навпаки: за біблійною лексикою, нове “народження згори” (Ів.3:3,7) – єванґельське, у лоні Христової Церкви, духовне пробудження і прозріння відкриває перед кожною людиною докорінно інший – богоблагословенний життєвий шлях.
А саме: за покликом Святого Духа щиросердне, у покаянні і смиренні, подяці й благоговінні перед Всевишнім Творцем, навернення до Христа-Спасителя та долучення до творення Його Святого Храму Господньої любові й доброти, людяності і милосердя, до розбудови на землі Божого “дому молитви для всіх народів” (Іс.56:7) веде до спасіння. До Господнього прощення та оздоровлення й зцілення духа, душі і тіла, освячення й преображення та, зрештою, вічного блаженства у Царстві Божому.
Себто, провадить до Небесного Отчого краю, “вузька та дорога” (Мт.7:14) до котрого – через правдиву віру й повну довіру до Бога – починається в людському серці і розумі, й успішне просування якою залежить тільки від нашого добровільного, твердо усвідомленого і відповідального вибору.
Автор: Лев Овштейн, християнський публіцист (Київ)