Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Цю незвичайну, дивовижну історію, котра свого часу друкувалася в багатьох виданнях десятків країн світу (у т. ч. – деяких християнських в Україні), розповіла відома діячка міжнародного християнського місіонерського руху голландка Коррі тен Боом. Під час нацистської окупації її сім’я – попри велику небезпеку для себе – переховувала у своєму домі переслідуваних євреїв від депортації в табори смерті. Але їх зрадили.

Внаслідок доносу в гестапо вся родина потрапляє у концтабір, де кілька її членів загинули. Проте сама Коррі – вочевидь, чудом Божого Провидіння – врятовується.  У 1944 р., після тривалого перебування в Равенсбрюку, її несподівано звільнили.

По закінченні війни ревна християнка Коррі, відгукнувшись на Боже покликання, повністю присвятила своє життя церковно-місіонерському  служінню. Вона активно проповідує й свідчить людям у різних країнах про Христа-Спасителя, про Його велику й незбагненну до них любов, милосердя і прощення.

 

Проте незабаром  –  і  досить неочікувано  –  вона, перебуваючи в США, ясно усвідомила звернений до неї Божий заклик: “Їдь у Німеччину!”

- Господи, куди завгодно, хоч в Африку, але тільки не туди! – благала Коррі.  –  Там я таке неймовірне жахіття  побачила і пережила у гітлерівських катівнях! Тільки не в Німеччину!

Одначе  голос звище був невблаганним: “Саме у Німеччину”.

…Його вона запримітила  в одній з церков Мюнхена, де тоді, 1947 р., часто промовляла у тамтешніх парафіяльних громадах. Так, сумнівів не було – це був справді він. Й хоч зараз цей чоловік був  у цивільному пальті та тримав у руці коричневого капелюха, Коррі добре пам’ятала цього кремезного, лисуватого есесівця у стандартному однострої й кашкетом з черепом та двома перехрещеними кістками. У таборі він “уславився” як один з найжорстокіших, найлютіших садистів і бузувірів.

Але чому  він тут? Не за тюремними гратами за все скоєне, а на волі! Не переховується, та ще, до того, присутній у Божому домі! Що йому тут потрібно?

І ось він стоїть перед нею й каже:

- Чудовим і переконливим є ваше свідчення, цікаві й дуже вдалі арґументи. Як добре усвідомлювати, що всі наші гріхи й провини можуть бути, як про це образно провістив ще старозавітній пророк Михей, поховані на дні морському. Й усе це – завдяки відкупній, звільняючій кожну людину від влади диявола, беззаконня і смерті, Голгофській жертві нашого Господа Ісуса Христа. Звісно, якщо ми, за Божою волею, їх ясно бачимо й визнаємо і у Таїнстві каяття недвозначно засуджуємо та щиросердно просимо Божого пробачення.

- Ви також, – продовжував він далі, – говорили про апокаліптичні страхіття нацизму і, зокрема, згадали Равенсбрюк. Так от, я там був наглядачем і брав участь у знущаннях й тортурах над в’язнями. Словом, був професійним катом і душогубом. Але після того всеблагий і люблячий Господь зглянувся та  змилувався наді мною й дав мені шанс щиро покаятися і, спокутуючи мої злочини й переступи, докорінно змінитися. Й, насамперед, – духовно народитися «згори». Відтоді я став практикуючим християнином. Окрім реґулярних відвідин церковних богослужінь, у т.ч. прийняття у Св. Причасті Тіла і Крові Господніх, дуже полюбляю читати і розважати над Святим Письмом, а також іншою духовно-реліґійною літературою. Мрію колись, як дасть Бог, здійснити паломництво до Святої Землі і там, у Храмі Гробу Господнього, ще раз принести перед Богом своє розкаяння. І, при всьому тому, намагаюсь виконувати Божі Заповіді, а надто – чинити  конкретне щоденне добро, що в моїх силах. Приміром, наразі стараюсь помагати бідолашним діткам із сиротинця та сім’ї «переміщених» осіб зі Сходу, що замешкали тут неподалік (і які, до речі, зацікавили мене духовно-культурним спадком їх східного християнства), тощо.

- Одначе мова тут не про це, – сказав він насамкінець. Я знаю, що милосердний Бог простив мені те моє жахливо-криваве минуле. Але я сподіваюся це почути і від вас. Саме від вас, бо для мене це дуже важливо:

- Чи можете ви мене пробачити?

Він простяг їй свою руку.

Як це пробачити? – миттєво пронеслося в її думках. Коррі, котра стільки разів переконувала інших людей прощати своїх недругів, заздрісників та недоброзичливців, відчула, що не в змозі простити його.

Враз її захлиснуло сильне почуття гніву. В цьому концтаборі померла її старша сестра. Повільно й страшно. Загинули  й  інші  члени  родини. І вона має забути, викреслити це та багато чого іншого тільки через оце його прохання? Простити цього огидного ката і вбивцю? Одного з тих, котрі так зухвало-богохульно, цинічно й людиноненависницьки проголошували: “Совість – це неарійська, нікчемна химера для здеґенерованих рабів і кретинів, боягузів та слабкодухів, спеціяльно вигадана й спритно насаджувана рабинами і попами. А тому в мене немає совісті! Фюрер – мій повелитель і моя совість! Саме ми, нордично-германські арійці, маємо домінувати й панувати в Європі та усьому світі. І тому нехай же кров неповноцінних рас і, найперше, юдеїв, а також циган та слов’ян абощо,  як і всіх отих паразитарних й асоціяльних елементів та інших ворогів і зрадників нації, тече рікою!”?..

Одначе єванґельська Добра Звістка про те, що Господь любить і милує, зцілює душу й тіло та благословляє, але, головне, прощає, – і Коррі добре знала це, – пов’язана з умовою, що й ми вибачимо тим, хто нас образив чи скривдив: «А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мт.6:15).

І  все-таки вона продовжувала стояти з холодним серцем, розуміючи, що прощення та любов – це не стільки емоції, скільки, передусім, продумане, свідоме й незворотнє рішення та дія людської волі. “Господи Ісусе, допоможи мені, – про себе, подумки молилася Коррі.  Руку я ще в стані подати йому, але прощення і любові – Твоєї любові до цієї людини в моєму серці нема. Будь ласка, заради Твого Святого Імені  подай їх мені!”

Вона майже машинально підняла свою здерев’янілу руку й вклала її в руку, простягнуту до неї. Й раптом трапилося неймовірне: від плеча через усю її руку пройшов якийсь дуже теплий, неначе електророзряд, енергетичний потік до долоні цього колишнього нациста. Коррі відчула, як надзвичайна радість розлилася й заповнила все її єство, а у її серці спалахнула  Божа любов до цієї людини. На очах виступили гарячі сльози й вона тихо промовила до нього:

- Я вірю, що цю нашу зустріч влаштував Сам Господь. І я дуже хочу, щоби у нашому грішному, злочинно-безбожному і жорстокому світі сьогодні, хоча б на трішки, наблизилося повне й остаточне торжество Його Царства. Й задля цього я радо пробачаю й благословляю вас, мій брате у Христі. Від усього серця…

Щоразу, під час церковного богослужіння або індивідуального молитовного спілкування з нашим Небесним Отцем чи деінде, ми в Господній молитві «Отче наш», зокрема, просимо у Всевишнього Бога: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт.6:12).

А чи справді ми завше і скрізь у нашому повсякденному житті  діємо  в такий спосіб? А саме: достеменно, безумовно і повністю прощаємо, й, відтак,  –  з легким і спокійним серцем “відпускаємо” тих, хто вчинив супроти нас якусь провину або неправду, несправедливість чи прикрість? Свідомо чи несвідомо завдав нам болю або інших терпінь, кривд і страждань? Навіть якщо вони не просять нас про це? Подібно до того, як, висячи на Голгофському Хресті, Господь Ісус пробачив усіх тих людей – «Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!» (Лк.23:34), –  що так люто й злобно зневажали, мучили і розпинали Його...

Автор: Лев Овштейн, християнський  публіцист (Київ)