Впустімо Христа
Наш світ у сучасну пору переживає дуже непросту, тяжку й суперечливу, але водночас по-своєму вельми дивовижну, насичену й відповідальну історичну добу. Це час, коли – поміж усього іншого – відбуваються ламання й переоцінка багатьох усталених, традиційних уявлень і вартостей, болючі зміни й трансформації у економічному, соціально-політичному й суспільно-культурному бутті, важкі пошуки правильних духовно-моральних і світоглядно-цивілізаційних орієнтирів. Точаться гостроемоційні дискусії і полеміки, у т.ч. навколо значною мірою вже втрачених у неспинному вирі інтеграційних та глобалізаційних процесів деяких характерних (як, приміром, духовно-релігійні та ін.) ознак і чинників етнокультурної ідентичності і самобутності багатьох людей і навіть цілих спільнот тощо. Вчорашні надії й сподівання застаріли, вицвіли й вивітрилися, а ще недавні рішення, розв’язки і рецепти, що здавалися чи не панацеєю, перетворилися на теперішні важкі негаразди, проблеми і кризи. А нові варіанти та пропозиції щодо їх подолання часто-густо виявляються черговими невиправданими ілюзіями і фантомами, викликаючи лишень гіркоту нових розчарувань. Чимало загальновідомих подій, фактів і знамень нинішнього етапу розвитку земної цивілізації, включаючи небувалу до того зливу різноманітних та всіляких катаклізмів, катастроф і потрясінь, трагедій і лихоліть (частота появи і масштаби яких дедалі стають все більш і більш руйнівними і зловісними) надають вагомі, серйозні підстави для певного і досить правдоподібного висновку. А саме: людство, дуже схоже, вже впритул наближається до тих часів, котрі біблійною лексикою позначені як апокаліптичні. І справді, наразі, по суті, у всьому всесвітньому людському суспільному організмі «від підошви ноги до тімені голови немає у нього здорового місця: виразки, ґудзі, гнійні рани, неочищені й необв’язані і оливою не пом’якшені» та усе густіше й щільніше досить потужна диявольсько-демонічна «темрява землю вкриває, а морок – народи» (Іс.1:6; 60:2).
Таким чином, уся ця, загалом, безприкладно-нестабільна, загрозлива ситуація у світі має, вочевидь, чітку й перманентно-стійку тенденцію до подальшого зростання й поглиблення численних – складних і заплутаних кризових явищ, негараздів і проблем. Вона призводить до того, що все більше множаться «тривога людей на землі і збентеження» їхнє. А надалі можемо прогнозувати, що ледь не буквально «люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на увесь світ» (Лк.21:25,26).
Де ж і в чому саме слід шукати дійсні, правдиві причини, а головне – реальний і безпомильний практичний вихід і порятунок від оцих «темряви» та «мороку» й усього того жаху, що неминуче насувається «на увесь світ»?
Майже дві тисячі років тому, напередодні Своїх невимовних страждань і Хресної смерті, Ісус Христос, розповідаючи учням про ту й ту конкретну «ознаку» Свого повернення й «кінця світу» – ті самі, які так рясно ми якраз і спостерігаємо у нашу переломну добу, попередив їх: «глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому». Ба більше: «коли ж стане збуватися це, то випростуйтесь, і підійміть свої голови, – бо зближається ваше визволення!» (Мт.24:3,6; Лк.21:28).
Старовинне прислів’я каже, що якби Бог мешкав на землі у звичайній оселі серед людей, то вони обов’язково повибивали б Йому шибки…
Цей гріховний і беззаконний світ постійно перебуває у непослуху й бунті перед Богом, здебільшого люди не бажають нічого чути й знати про свої гріхи і переступи, про те, що вони – дуже вже часто – вчиняють неправильно і нерозважливо, а то й просто злочинно, безрозсудно і безвідповідально. Все це було дуже актуально перед, під час та опісля земного життя Сина Божого. А тим паче – зараз, коли лавиноподібні процеси т.зв. «секуляризації» та «політкоректності» все більше й масово охоплюють цілі нації й держави, регіони і навіть континенти. Скажімо, дійшло до того, що «супермодерна» об’єднана Європа наразі, приміром, вельми толерує й активно підтримує і піарить cодомсько-гейські та інші огидні збочення. Й водночас – неначе наслідуючи відоме відречення ап. Петра від Христа – причому, на офіційному рівні геть відмовляється визнавати перед світом християнські корені своєї цивілізації і культури! Більше того: намагається будь-що спровадити християнство на маргінес сучасного європейського суспільно-соціального життя-буття.
Одначе Господь Ісус Христос застерігав, що «хто ж Мене відцурається перед людьми. Того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мт.10:33). Й оце Його – дуже серйозне попередження фактично звернене також і до тих сучасних європейських «суперсвітських» провідників і політиків. Тих, котрі у такий спосіб, по суті, намагаються «спростувати» й «скасувати» прадавнє біблійне – як Господню волю і задум – пророцтво, що нащадки Ноєвого сина Яфета, яких «Бог розпросторить» по поверхні всієї землі, «пробуватимуть у наметах Симових» (1М 9:27). Тобто, навернувшись до справжнього Бога та, до того ж, місійно поширюючи спасенну віру Христову практично по всій планеті, ці народи таким чином, за образним висловом ап. Павла, були «відтяті» Творцем «з [поганської] оливки, дикої з природи». Та Ним «прищеплені» якраз «до доброї оливки», що має – «із насіння Авраамового», себто ще із старозавітніх часів – Господній «святий корінь» (Рим.11:1,16,24).
А особливо наведені вище слова Спасителя адресовані, насамперед, усім тим людям, котрі, демонстративно відвертаючись і зневажаючи Свого Творця і Небесного Батька, вперто бажають жити і робити саме так, як це їм заманеться. Та, при цьому, не бути відповідальними за свої гріховні, безбожні діла і вчинки.
Проте всім та кожному з людей – по закінченню їх земного життя – доведеться дати особистий звіт перед Богом за усе зроблене (а також не зроблене), за кожний крок, кожне слово і навіть думку. Причому, дуже й дуже часто цей момент відповідальності – з усіма його певними (себто, негативно-згубними) наслідками – настає вже тут, під час перебування людини та цілих спільнот у цьому туземному житті. І як нерідко буває, коли приходять ті чи ті негаразди, біди або серйозні проблеми, люди починають нарікати, ремствувати та звинувачувати у тих своїх скрутах та нещастях, найперше, не самих себе, а якісь зовнішні чинники та обставини, когось іншого. В т.ч. – і… Самого Бога…
У цьому сенсі, мабуть, варто пригадати описані в Біблії деякі події Священної історії Старого Завіту. Так от, скажімо, страшна загибель допотопної («Каїнової») цивілізації, міст Содома і Гоморри та всієї тієї довколишньої округи чи, наприклад, військова поразка й зруйнування стародавньої культури Ханаанського краю тощо були спричинені не чим іншим, як вельми тяжкими, огидними й довготривалими злодіяннями і гріхами тодішніх людей. У т.ч. у варварських, мерзенно-дикунських ритуалах та обрядах свого безсоромно-гидотного ідолопоклоніння вони, зокрема, припускалися масових сексуальних збочень і спотворень, а кров численних людських жертв їхнім погансько-демонським божкам-бовванам, включаючи і власних дітей, текла потоками. І т.ін й т.п.
Багато в чому схожі явища, на превеликий жаль, спостерігаються й нині. Тобто, коли великомасштабне гріхопадіння, фізичне та духовне блудодійство, у т.ч. моральне розбещення і деградація, а надто – чи не геноцидні розміри вбивств ще ненароджених дітей, сягають ледь не «так само, як було за днів Ноєвих» та «за днів Лотових». Але – попри застереження цих Божих праведників – тогочасні люди були безрозсудно-безвідповідальні й надалі продовжували чинити велике зло й беззаконня, допоки раптом не «прийшов» їх логічний й закономірний фінал і «всіх вигубив» (Лк.7:26,29).
І – як це, на перший погляд, не дивно – знаходяться деякі псевдогуманісти та «біблійні критики», включаючи й із середовища войовничо-антихристиянських й злобно-ксенофобствуючих неоязичників, котрі фарисейськи-лицемірно та абсолютно безпідставно, а то й просто брехливо-богохульно «адвокатують» і «виправдовують» усю ту мерзоту й огиду поганства та його адептів. Як того древнього, так і більш пізнього. В т.ч. і т.зв. «вітчизняне»…
І – як тоді, так і в сьогоденні та подальшому – незважаючи на те, що, як каже Біблія, «Господи, Боже Вседержителю! Правдиві й справедливі суди Твої!», є й буде так, що чимало злочинних і грішних людей «Бога Небесного вони зневажали від болю свого й від своїх болячок, – та в учинках своїх не покаялись!» (Об.16:7,11).
Разом з тим слід дуже виразно зауважити й нагадати, що, як відомо, передусім, «Бог є любов» (1Ін.4:8). Безмежна і всеохоплююча, досконала, безстороння й безумовна любов Господа до всіх й кожного з Його розумних створінь. Та сама, котра була явлена ще тоді ж – за старозавітніх часів, а особливо у новозавітню добу. А тому, як неодноразово наголошується у Святому Письмі, жодним чином «Я, – говорить Господь Бог, – не прагну смерті несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з [хибної] дороги його, і буде він жити!» (Єз.33:11).
Так що всі і кожен з мешканців планети Земля у перебігу свого перебування у цьому грішному й беззаконному світі мають зробити свідомий та надзвичайно важливий і відповідальний вибір. Як безпосередньо для себе, а також такий, що – так чи так – впливатиме й на долю його нащадків й інших рідних і близьких. Або, як «сьогодні» каже Господь до людей через Своє Слово, «взяв Я за свідків проти вас небо й землю, – життя та смерть дав Я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє, щоб любити Господа, Бога свого, щоб слухатися голосу Його та щоб линути до Нього, бо ж Він – життя твоє, і довгота днів твоїх, щоб [мирно, щасливо й благословенно] перебувати тобі на [цій твоїй] землі» (5М 30:19,20).
Й щоби максимально полегшити й спростити цей вибір для людей з усіх мов та племен, націй і рас на землю – коли настала певна повнота часу, на зламі епох Старого й Нового Завітів, – прийшов Син Божий і Спаситель світу Ісус Христос. «Я, – сказав Він про Себе, – двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться, і той ввійде та вийде, і пасовисько знайде… Я прийшов, щоби ви мали життя, і подостатком щоб мали». Й при цьому, «щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість!» (Ін.10:9,10; 15:11).
Й саме задля того, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін.3:16), добровільно й усвідомлено «Він немочі наші узяв і наші болі поніс». Та, абсолютно безгрішний, святий і праведний, «Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, – кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!» Тобто, саме «на Нього Господь поклав гріх усіх нас!» (Іс.53:4–6). Той загальнолюдський «гріх», який з плином часу все збільшується й примножується. Водночас Святе Письмо чітко й виразно наголошує, що там, «де збільшився гріх, там зарясніла [Божа] благодать» (Рим.5:20).
Іншими словами, Сам, будучи як спасаюча й досконала – істинна Гсподня «дорога, і правда, і життя» (Ін.14:6), Ісус Христос (і лише й виключно Він!) й, зокрема, через Своє Слово пропонує людям той реальний і єдино можливий вихід і порятунок. У т.ч. від означених вище – згубних сатанинських «темряви» й «мороку» (Іс.60:2) та, зрештою, усього того «страху й чекання» масштабно-руйнівних – апокаліптичних жахів, трагедій і катастроф, що незворотньо насуваються нині «на увесь світ» (Лк.21:26). Він наполегливо продовжує запрошувати і закликати всіх і кожного: «Збулися часи, – і Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в Єванґелію!» (Мр.1:15). Бо ж «коли хто» у такий спосіб духовно «не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Ін.3:3). І, як це не сумно й прикро, але ті люди, хто таким чином були попереджені і навіть, можливо, якийсь час перебували в спільноті Божого народу, проте – зрештою, гордливо, легковажно й безвідповідально – знехтувавши, відкинувши таку спасенну нагоду і можливість, вони «повкидані будуть до темряви зовнішньої – буде там плач і скрегіт зубів!» (Мт.8:12).
А тією інституцією, що покликана – «в дусі та в правді» (Ін.4:23) – допомогти людям дійсно покаятися у своїх гріхах й провинах та – у щирій вірі й любові до Господа та своїх ближніх – знайти й упевнено та успішно йти благословенною дорогою до осягнення, зрештою, досконалої повноти Царства Божого, є заснована Ісусом з Назарету Його Вселенська Христова Церква. Те саме містичне Тіло Господнє, присутнє у цьому світі у сукупності своїх різних – східного та західного походження – традицій і деномінацій і котре ніякі «сили адові не переможуть її» (Мт.16:18). Ніколи й нізащо!
Й наразі Господь «для збудування Тіла Христового» спонукає всіх Своїх правдивих учнів і послідовників до активної, наполегливої праці, «аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф.4:12,13). Та, врешті-решт, «щоб були всі одно», а надто задля того, «щоб увірував світ» у «посланого» Небесним Отцем задля його порятунку Свого Однородженого Сина Божого (Ін.17:21). «Увірував» та таким чином спасся!
Й унаслідок такого – євангельського душпастирсько-місіонерського, оновлюючого й освячуючого цей гріховно-гинучий світ – служіння Христової Церкви у благодаті і єдності, силі та владі Святого духа, Котрого Господь пообіцяв потужно й благословенно «вилити» ось «на кожне тіло» (Йоіл 3:1), має дещо статися. А саме: безліч людей «сильної віри» – тих, спасенних «богомольців правдивих» з численних народів, рас і племен, «багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісаком та Яковом» (Мт.8:10,11; Ін.4:23). Й при цьому, «стоячи перед [Божим] престолом і перед Агнцем», вони всі неодмінно будуть «зодягнені в білу одежу [праведності]» та з «пальмовим віттям» у «їхніх руках» вони «гучним голосом» вітатимуть Господа, «кажучи: «Спасіння нашому Богові, що сидить на престолі, і Агнцеві!»» (Об.7:9,10).
Як і раніше, у незбагненній, безприкладній любові й прощаючому милосерді Христос наразі все ще простягає до всіх і кожного Свої пробиті величезними іржавими цвяхами на Голгофі руки і запрошує: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт.11:28–30). Він і сьогодні до кожного серця й розуму тихо промовляє: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об.3:20).
Варто уважно прислухатися та, почувши цей голос Христа, в щирому покаянні і смиренні, вдячно й радісно впустити та на постійно «прописати» Його у своєму внутрішньому єстві й, загалом, у цілому своєму домі (родині). Та, повсякчас прагнучи й стараючись виконувати заповіді і настанови Його Слова Божого, гідно й переможно пройти з Ним – й, зокрема, у лоні, Св.Таїнствах та служінні Його Церкви – благословенною дорогою Божого прощення, зцілення і спасіння. Й у наслідок, таким чином, як повноправному «переможцю», тобто законно – і вже не лише «духовно» (вірою), а явно (фізично) – «сісти» на Його «престолі» й стати реальним учасником «весільної вечері Агнця». Того Агнця Божого, що на Голгофському Хресті цей світ гріха, диявола і смерть «переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Об.3:21;19:9).
Лев Овштейн, християнський публіцист (Київ)