Для чого ми, власне, приходимо до Господнього дому? Що або, радше, Кого, зазвичай, прагнемо там знайти? І чи завше ми в ньому справді зустрічаємо те, а головне – Того, до Кого свідомо (чи підсвідомо) так линуть наші душі і серця, думки та розум?
Такі запитання мимоволі виникають, коли вряди-годи стикаєшся з реальною практикою відвідин – чи то власних, чи з досвіду інших людей – храмів та церков тих чи тих парафіяльних спільнот. Іноді взагалі складається таке враження, що потрапляєш там не в правдивий й “повномасштабний” дім Божий. А якусь “прихватизовану” й ревно оберігаєму від сторонніх й “ворогів” певною групою людей власність. Будівлю (приміщення), що тільки за формальними ознаками є духовно-реліґійними інституціями. І, мабуть, якщо б одного разу раптом Сам Господь “Ісус увійшов у храм” той, то, напевно, мав би вагомі підстави для повтору Своєї знаменитої заяви: “Написано: “Дім Мій – буде домом молитви”, а ви робите з нього “печеру розбійників” .
І справа навіть не тільки в тім, що наочно відчуваєш й бачиш “усіх” отих сумнозвісних “продавців і покупців у храмі” тощо. Найбільше вражає й засмучує, що там постійно не “прописаний” й, відповідно, не є його справжнім, фактичним Господарем Божий Святий Дух. Той Господній Дух, головним змістом, наповненням і сутністю Якого “є любов” (Мт. 21:12,13; 1Ін. 4:16).
Та абсолютно безкорислива й незбагненна Божа любов та пошанування людської гідності, що “довготерпить… милосердствує, не заздрить”. Безстороння й непоказна любов справжніх християн, котра “не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!” Любов, котра “ніколи… не перестає!” Навіть щодо кривдників та ворогів, відступників і зрадників! І без якої будь-яка людина, чи то пересічний вірянин, чи, тим паче, священнослужитель і душпастир, – то “як мідь та дзвінка або бубон гудячий”, і взагалі – “ніщо” (1Кор. 13:1-8).
А хто достеменно знає та скаже: скільки душевно й фізично зранених й потерпаючих, знедолених та немічних, скалічених, беззахисних і самотніх тощо та спраглих Бога і Його підтримки й допомоги (чи просто реліґійно зацікавлених) людей подібні реалії – включаючи й сучасний стан міжконфесійних стосунків в Україні – відштовхнули від Церкви? А скільки з них унаслідок усього цього – без Христового світла й правди, любові і спасіння – блукають нині досить сумнівними, а то і явно небезпечно-згубними духовними манівцями?
Й усе це – саме та серйозна духовно-етична проблема, що не в останню чергу суттєво заважає перетворенню багатьох церковних парафій на справжні Христові громади. Причому, вона ніяк не нова й наразі досить актуальна без якихось чітких конфесійних чи юрисдикційних обмежень. Та, безсумнівно, потребує свого системного, принципового розв’язання. І, насамперед, як видається, через наше щиросердне покаяння за гріх бездушности, байдужости й нелюбові.
Схоже було, приміром, ще два тисячоліття тому – у добу земного життя і служіння Христа-Спасителя. На Його батьківщині мешкала тоді тамтешня етноконфесійна меншина самарян. Так от, із ними у співплемінників Ісуса, як наголошується в Святому Письмі, зазвичай, не було “зносин”. Практично будь-яких, а не те що – любові й братерства. Не було, бо віросповідна практика, в т.ч. основне місце богослужінь самарян, мали деякі специфічно-характерні – єретичні та напів’язичницькі за суттю і змістом – відмінности від тодішньої ортодоксальної старозавітньої реліґії.
Або, як сказав про це Син Божий під час добре знаної розмови із жінкою-самарянкою Віронікою біля “Якової криниці”, – “ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, а ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв. Але наступає година, і тепер вона є, коли [усі] богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись”.
І, неначе на додаток, Ісус ще раз наголосив, що конкретне місце поклоніння Богові (або, сучасною мовою – певної деномінації чи юрисдикції храм) – “ні на горі цій, ані в Єрусалимі” – не має якогось надто принципово важливого, вирішального значення. Головне – це “в дусі та в правді” (Ін. 4:1-26).
Так, але що це практично означає: Богові “вклонятись в дусі та в правді”?
Слово Боже з цього приводу, зокрема, багаторазово каже, що, найперше, всі ми маємо щиро визнати нашу недосконалу, гріховну людську природу й висповідати всі свої помилки, схиблення і неправди. Та, прийнявши відповідне тверде й незворотнє рішення, стати на шлях правдивої Божої любові, бо “кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!” І “хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!” А “хто не любить, той Бога не пізнав” (1Ін. 4:7,8,16).
Отже, суть цього питання, вочевидь, полягає, передусім, у наступному: бути “богомільцем правдивим” – це не стільки формальна належність до тієї чи іншої Помісної Церкви, обряду чи конфесії (навіть “найканонічнішої” і “найблагодатнішої”!), скільки, насамперед, дійсне й постійне “пробування” в тій, означеній вище, любові Христа. А відтак – свідоме, щиросердне виконання Божих заповідей і настанов. І, найперше, –щирого покаяння і прощення, любові й милосердя. Або інакше – це та “віра, що чинна любов’ю”, котра перемагає ненависть і нетерпимість, злобу, ворожнечу та упередження й, загалом, “покриває багато гріхів”. А нам, у такий спосіб, дозволяє правдиво прославляти Бога, тобто воістину бути тими, хто духовно “родився від Бога та відає Бога!” (Гал. 5:6; 1Петр. 4:8; 1Ін. 4:7).
Наприклад, до числа найяскравіших та неперевершених взірців цього Божого світла, доброти та самовідданого служіння людям, щоденної жертовної християнської любови, співчуття і милосердя у сучасну добу, безсумнівно, належать, зокрема, б.пп. афро-американський пастор Мартін Лютер Кінґ, російський протоієрей Олександр Мєнь, Папа Іван Павло ІІ, Мати Тереза з Калькутти.
І таке правдиве прославлення Бога-Творця в епоху вже Нового Завіту було започатковано, а, точніше, – відроджене й збагачене ще первісною Церквою. Члени її “мали серце одне й одну душу”, і Господня “благодать велика на всіх них була!” (Дії 4:32,33).
Подальше ж об’єднання в її лоні Христових послідовників двох дещо різних етнокультурних і церковно-обрядових традицій – “старозавітньої” і “поганської” не обійшлося, правда, без деяких непорозумінь і конфліктних ситуацій. Зокрема, законницьких спроб декого з перших до примусово-обов’язкової для всіх тодішніх християн ритуально-обрядової уніфікації. Проте всім “засвідчив їм Бог-Серцезнавець, давши їм Духа Святого”. І поміж “ними різниці Він жодної не вчинив, очистивши вірою їхні серця”. Саме вірою за “благодаттю Господа Ісуса”, а не виконанням, причому, здебільшого, формально-бездумним, суто зовнішнім, тих багатьох ритуалів, заборон й обрядів Мойсеєвого Закону, котрі з конкретною метою Богом були дані до певного часу спільноті вірних старозавітньої Церкви (Дії 15:1-29).
На жаль, майже двотисячолітня історія новозавітньої Церкви зазнала немало відомих періодів серйозного й затяжного духовного і морального занепаду. У т.ч., коли та чи та частина Божого люду – як на Сході, так і Заході – від правдивої й спасаючої віри в Живого Бога скочувалася до подібної мертвої обрядовости й формального реліґійного законництва. Тих явищ, що – за своїм змістом та суттю – мало чим відрізняються від язичницького ідолопоклонства і досить поширені ще дотепер. Особливо, приміром, серед ультраконсервативної частини духівництва й мирян Московської Церкви, в т.ч. її структур в Україні.
Разом з тим у Біблії міститься чимало пророцтв і обітниць щодо того, що настане такий благословенний час, коли Господь відновить оту єванґельську, першоапостольську – “як за днів стародавніх” – духовну єдність і цілісність Своєї Вселенської Христової Церкви: ось “того дня Я поставлю упалу Давидову скинію і проломи в ній загороджу, і поставлю руїни її, і відбудую її”. А головна мета і завдання такого відновлення – це щоби діти Божого народу оволоділи цілим світом для Христа: аби “посіли вони всі ті народи, щоб в них кликалося Моє Ймення, говорить Господь, Який чинить оце” (Ам. 9:11,12).
Ба більше. Слово Боже повідомляє нам навіть деякі цікаві деталі щодо того, за яких обставин і як саме відбуватиметься ця “відбудова” тісних “родинних” стосунків поміж “сестрами” – основними трьома течіями світового християнства. А саме.
Усі вони “вернуться до свого попереднього стану”. А вернуться на тлі того, як провід середньої цієї “сестри” (Католицької Церкви) вчинить наступне: ось “ти згадаєш про [деякі попередні – помилкові й неправедні] свої дороги й засоромишся… ганьбою своєю”. І тоді “ти візьмеш сестер своїх, старших від тебе” – Православні церкви, “разом з меншими від тебе” – Протестантськими спільнотами, “і дам їх тобі за дочок, але не з твого заповіту. І відновлю Я Свого заповіта з тобою, і ти пізнаєш, що Я – Господь”. І “прощу тобі все, що ти наробила, говорить Господь Бог” (Єз. 16:53-62).
І такий історичний Акт (а точніше – процес) покаяння, коли Римський Архиєрей бл. Папа Іван Павло ІІ, згадавши увесь той сором і ганьбу, урочисто й привселюдно перепросив за всі тяжкі помилки і блудодійства, переступи й провини, що в минулі століття чинили окремі структури й вірні Католицької Церкви, був започаткований у Ватикані Великопісної Попільної середи 12 березня 2000 р. А що у цьому контексті має статися далі?
А далі, як про те оповідає Святе Письмо, “тими днями” в українському “північному краї” ось потужно “виллю Я Духа Свого на кожне тіло”. І дотепер урізнобіч поділені й пошматовані вітчизняні християни східної традиції, що, зрештою, навернуться до стану правдивої Христової любові, взаємопрощення і спасіння, – “сини Бога Живого… будуть зібрані разом… і настановлять собі одного голову”. Себто – оберуть предстоятеля відновленої та єдиної “в дусі та в правді” історичної Київської Церкви, довкіл якої сконсолідується й решта християн України. А затим в авангарді “народів усіх” вони “підуть і разом прийдуть” до обіцяної Господом Святої Землі – Царства Божого (Єр. 3:17,18; Зах.6:8; Ос. 2:1; Йоіл 3:1).
І тому – попри те, що нині й надалі все масштабніше і щільніше ота зловіща й згубна – диявольсько-демонична, апокаліптична “темрява землю вкриває, а морок – народи”, – “над тобою”, о наш святий стольний граде Києве й уся благословенна Україно, вже знову “сяє Господь над тобою і слава Його над тобою з’являється!” І гряде той благословенний час, коли “підуть народи за світлом твоїм, а царі – за ясністю сяйва твого. Здійми свої [духовні] очі довкола й побач: усі вони збираються, і до тебе ідуть”. А попереду них розвіяні лихою долею по різних кінцях світу вже “сини твої йдуть іздалека, а дочок твоїх на руках он несуть! Побачиш тоді – і роз’яснишся ти, сполохнеться й поширшає серце твоє, бо звернеться морське багатство до тебе, і прийде до тебе багатство народів!” Усе те «багатство», що уособлює всю повноту чудових, неперевершених Божих дарів і благодаті. Включаючи, до речі, й такі наразі вельми потрібні нашій державі іноземні інвестиції. І “Я, Господь, свого часу оце приспішу!” (Іс. 60:2-5,22).
Заради всього цього варто “в дусі та в правді” жити, молитися і, з Божим благословенням і поміччю, діяти й перемагати!
Автор: Лев Овштейн, Християнський публіцист (Київ)