Що і як це значить: бути воістину православним християнином? Зрозуміло, що не виключно у його вузькоконфесійному, а більш широкому – й саме біблійно-єванґельському контексті і сутності цієї духовно-етичної дефініції. Які її найперші і найхарактерніші й визначальні риси та якості?

Для того, аби якось розібратися у цьому питанні, мабуть, варто, передусім, звернутися, приміром, до постаті такого славнозвісного і найвеличнішого Божого пророка, яким був Мойсей. Біблія наводить, зокрема, такі моменти біографії цього старозавітного персонажу, котрий, як відомо, виховувався і виріс в єгипетському царському палаці як прийомний син фараонової доньки.

Якось він став свідком того, як один гнобитель-єгиптянин жорстоко знущався над своїми рабами. Сповнений щирого й милосердного до них співчуття й любові та в нестримному емоційному пориві Мойсей, вчинивши над тим кривдником акт самосуду, у такий спосіб спробував був самотужки заступитися й помститися за них. Одначе вони, які, до того ж, були Мойсеєвими етнічними співбратами, тоді його не зрозуміли й не підтримали. Під загрозою бути викритим і покараним, Мойсей змушений був утекти у майже безлюдну пустелю, де і одружився й став звичайним скотарем у свого тестя.

…Одного разу, коли Мойсей, як і завжди, пас свою отару, до нього раптом промовив голос Божий, що лунав з колючого куща, який палав вогнем. Але чому це сталося саме так?

Пригадуючи собі отой випадок, що спонукав його до втечі світ за очі в пустелю, Мойсей міркував приблизно так: «єгиптяни можуть і справді воліють вбити моїх єдинокровних братів та інших людей, що потрапили у тяжку їхню неволю. І я абсолютно нічого не в змозі тут зробити, бо вони такі багаточисельні і сильні, а я самотній і такий слабкий». Тому-то Господь і показав йому огорнутий полум’ям кущ, який увесь час горів, але не згорав.

- Так і з Моїм улюбленим вибраним народом, для якого Я визначив і доручаю йому виконання вельми відповідальної місії заради спасіння, зцілення та освячення всього роду людського, – сказав Бог Мойсеєві. – Вороги його спалюють й гублять та нищать, одначе знай: їм ніколи не вдасться його ані спалити, ані згубити та винищити остаточно. Й про це потурбуюся Я Сам – всемогутній Господь і Творець та Вседержитель всесвіту.

Й справді:  оця обітниця, що згодом поширилася й на новозавітній Божий люд, – як, в принципі, й будь-які Господні запевнення і обітниці – ніколи й нізащо не розходилася і не розходиться з Його реальними ділами.

…Скажімо, це сталося приблизно 25 століть тому. Як оповідає Святе Письмо, могутньому володареві величезної Мідо-Перської імперії, «що царював від Індії до Ефіопії над 127 країнами [провінціями]», якось донесли на адептів тодішньої старозавітньої Церкви. Тобто – вихідців з Обітованого Краю, котрих прикрі й трагічні обставини долі (у т.ч. непослух Богові та інші тяжкі гріхи й падіння) «розпорошили поміж [багатьма тими] народами». Там йшлося, що, мовляв, «закони їхні різняться від законів усіх, – себто, язичницьких, – народів і законів царських вони не виконують, –  і [тому] цареві не варто позоставляти їх… нехай буде написано [в спеціальному указі всуціль]  вигубити їх» (Ест.1:1; 3:8,9; Йоіл 4:2).

Звичайно, насправді то був підступний і безпідставно-брехливий наклеп. У такий спосіб диявольсько-поганські сили зла й темряви просто прагнули досягти певної мети. А саме: припинити навчання й поширення по світі Слова Божого, а надто – унеможливити майбутній прихід до всіх людей і народів землі обіцяного Господом Христа-Месії. Того благословенного Сина Божого, Який – у відповідності з Божим Планом спасіння людства – мав прийти (і таки достеменно прийшов!) якраз із середовища старозавітнього вибраного народу.

Одначе «у серці людини» може бути різних, у т.ч. і злочинно-жорстоких, «багато думок, але виповниться тільки задум Господній» (Пр.19:21). І Бог, зрозуміла річ, не допустив до цього, і той ґеноцидно-людожерський план, в кінці-кінців, зазнав повного фіаско. Й усі оті – досить численні й злобно-нечестиві богоненависники, які зухвало й цинічно копали могильну яму іншим, зрештою, самі потрапили до неї. А, з іншого боку, до тодішньої релігійно-еклезіальної спільноти Господнього люду, сповнившись «страху» (хто – суто звичайного, людського, а хто, напевно, Божого), в тогочасні прилучилися «багато-хто з народів» тієї імперії (Ест.8:17).

Ба більше: всесильний і милостивий Бог-Творець пообіцяв стосовно цих Своїх обранців, що певного часу «Я знака на них покладу, і пошлю врятованих з них до народів» – у землі ближні та країни і «острови предалекі, що звістки про Мене не чули й не бачили слави Моєї, і звістять Мою славу вони між народами!» (Іс.66:19).

Й справді, вже за кількасот років по тому – за відомим прикладом ще, скажімо, проповіді старозавітнього пророка Йони в язичницькій Ніневії – учні й послідовники Ісуса Христа самовіддано, у силі і владі Святого Духа, виконують це велике Боже Доручення майже по всіх усюдах тоді знаного – як   цивілізованого, так і не дуже, – світу. Це і був початок становлення Вселенської Христової Церкви Нового Завіту.

Так от, одного разу двоє з них – свв. апостоли Павло і Сила прибули в македонське місто Филипи й проповідували там. Але це сподобалося далеко не всім тамтешнім обивателям, особливо заможним й вельми гордливо-самозакоханим. І ось до місцевих «начальників» надходить фальшивий донос на них, що, начебто, «ці» іновірці-інородці – «юдеї, наше місто бунтують, і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, – у сенсі різноетнічним римським громадянам-язичникам, – не годиться приймати, ані виконувати» (Дії 16:20, 21). Як наочно бачимо, це було дуже – до згаданого вище – схоже, тобто злостиво-ксенофобське, звинувачення, за яким, одначе, явно простежується все той же автор – диявол-Люцифер!

Проте Господь і цього разу втрутився й чудесним чином урятував цих Своїх благословенних служителів і місіонерів. Й вони – разом з іншими апостолами й вірними ранньої Церкви – успішно продовжували звіщати та поширювати Христову Єванґелію Царства Божого серед багатьох народів. Й, зокрема, заохочуючи й закликаючи їх до покаяння і навернення, позаяк «Бог так полюбив світ, що віддав Сина Свого Однородженного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін.3:16).

А в їх числі був і св. Андрій, якого Христос першим покликав на апостольське служіння. Й, згідно церковного передання, він – серед інших країв – відвідав Дніпрові крутосхили, які нагадали йому єрусалимські пагорби на його рідній землі. Та, поблагословивши цю святу землю майбутнього слов’янського «ІІ Єрусалиму», пророче провістив, що могутньо «на цих горах засяє благодать і слава Божа».

І справді: в славі й силі цієї Господньої благодаті – внаслідок св.- Володимирового хрещення 988 р. на теренах тогочасної Русі-України постала історична Київська Церква, що із самих початків свого існування й розвитку була покликана органічно поєднувати й гармонізувати християнство Сходу і Заходу. Та в майбутньому – вже в незалежній і соборній Українській державі – відновивши свою власну цілісність і єдність (Єр.3:18),  на завершальному й водночас – вирішальному етапі реалізації згаданого вище Господнього Плану спасіння людства має потужно ініціювати та ґенерувати глобальні – екуменічно-єванґелізаційні процеси. Ті самі, аби християни на всій планеті – у Божій любові й благодаті – «щоб були всі одно» та таким чином, «щоб увірував світ» у Сина Божого (Ін.17:21). «Увірував», а, значить, врятувався для вічного й блаженного життя із Христом у Його Царстві.

А з контексту відповідних пророчих текстів Слова Божого слідує, що той «завершальний етап» має розпочатися десь наприкінці «другого дня», що – згідно Пс.90:4 та 2 Петр.3:8 – означає «другої тисячі років» служіння серед народів землі Христової Церкви (Ос.6:2; Лк.13:32). Інакше кажучи, це – саме наша сучасна історична доба…

Як читаємо в Біблії, одного разу дехто з фарисеїв – навчитель-викладач і тлумач Мойсеєвого Закону звернувся до Ісуса, «Його випробовуючи й кажучи: «Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?» На це Христос «промовив йому: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це – найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе». На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Мт.22:35–40).

Причому, згідно релігійно-морального віровчення Старого Завіту, до числа цих «ближніх», тобто «братів», котрих потрібно «любити» й всіляко «підтримувати», особливо в біді і скруті, малися на увазі не тільки, власне, одновірці-співплемінники. А обов’язково також і такі їхні сусіди, як «приходьки» та «осідлі» (3М 25:35). Себто, з етнопоходження чужинці, які – відповідно – чи то безпосередньо навернулися до тогочасного біблійного монотеїзму, чи просто відмовилися від поганського ідолопоклоніння, а надто його найбільш огидних й потворних форм. Й усі вони, «що мешкають серед вас, що породили синів серед вас, і стануть вам, як тубільці між синами Ізраїлевими». Й у цілому – по всій обіцяній Святій Землі у кожному «тому племені, де мешкатиме з ним той чужинець, там дасте його спадок, говорить Господь Бог» (Єз.47:22,23).

Іншими словами, щира й справжня любов до Бога та кожного ближнього – безвідносно його національних, расових чи світоглядно-релігійних та інших ознак і чинників – це основа всієї старозавітньої релігійно-етичної системи. То, тим паче, вона складає головні духовні і морально-етичні підвалини й потужно скріплює всю будівлю істинного (а не суто декларативно-позірного й обрядовірного) новозаітнього православ’я. Тобто, того світобачення, а особливо – такої моделі щоденної поведінки й усього життя віруючої людини, які правильно й правдиво славлять Бога!

Й відповідно: якщо всі ми, християни, незалежно від нашої конфесійної чи деномінаційної належності, – дійсно й реально – бажаємо  жити православно, себто правильно й правдиво славити нашого Бога та Спасителя Ісуса Христа, маємо постійно, повсякчас й наполегливо вчитися і, зрештою, осягати таку от любов. Й, при цьому, «перш над усе… чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистоті. Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди. Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, – [Бого]людина Христос Ісус, що [добровільно] віддав Себе на викуп за всіх [людей]». А тому мусять у цій Христовій любові Божі «мужі чинили [такі] молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1Тим.2:1–6,8).

Це та любов, що завше й дотепер є надпотужною духовною зброєю Божого народу, котра успішно протистоїть й перемагає будь-яку пітьму і гріх, усілякі людські й сатанинські підступи і ворожнечу, зло й ненависть, насилля та несправедливість. Й особливо актуально це нині, коли світ, як видається, переживає передапокаліптичні часи, і все більше й більше ота зловісна й богобунтівна «темрява землю вкриває, а морок – народи» (Іс.60:2). А, з іншого боку, надзвичайним чином «зарясніла [Божа] благодать» (Рим.5:20). А надто – при особливій присутності Божого Святого Духа в нашому українському, за біблійною географією, «північному краї» (Зах.6:8).

Це – вельми потужна, нездоланна й усеперемагаюча благодать і любов Святого Духа. Саме та, коли, як наголошував Христос, щиросердно й правдиво в Нього «віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк.16:17,18).

Й у цьому контексті – логічно й правомірно – постає одне (майже риторичне) запитання. А саме: а чи можна наразі – всюди, скрізь і повсякчас – спостерігати, що Церква та її священство й душпастирі та, загалом, увесь християнський люд  активно й послідовно реалізують всю цю – «дану» їм Христом необхідну й належну «владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку силу ворожу» (Лк.10:19)? Та, відповідно, що їх, при цьому, досвідчення Христа й служіння Богові і людям постійно супроводжується саме ось такими – дуже благословенними й переконливими результатами?..

Так, але як практично можна і варто осягати й набувати подібну Христову любов? Подібну до тієї, яку дійсно мали і дарували всім людям, наприклад, такі Божі обранці й священнослужителі, як б.пп. Митрополит Андрей Шептицький та протоієрей Олександр Мєнь, пастор Мартін Лютер Кінґ, Мати Тереза Калькуттська чи Папа Іван Павло ІІ? І яка – поміж всього іншого – характеризувалася глибокою повагою та пошануванням людської гідності всіх та кожного з Його розумних створінь. Що для цього слід конкретно робити?

Головний «секрет» наразі полягає якраз у тому, що, власне, від нас самих тут залежить не надто вже й багато. Тобто, покладаючись – тільки й виключно – на свої, досить обмежені, сили і можливості, ми майже нічого путнього в цьому сенсі не досягнемо. Радше, навпаки.

А просто – спочатку треба, щоби відбулася наша особиста, якщо завгодно – дуже інтимна, у щирій й смиренній вірі та сповіді наших помилок, схиблень і проступків, «зустріч з воскреслим Ісусом» та Його «замешкання» в серці і розумі кожного з нас. Й, таким чином, наше єванґельське – у Божій любові й благодаті – духовне «народження згори», без якого «ніхто не може побачити» та, врешті-решт, переможно «увійти в Царство Боже» (Ін.3:3,5).

А затим варто нам прийняти відповідне – тверде й незворотнє – вольове рішення: всіх завжди і скрізь прощати, любити і благословляти. У т. ч., як того і навчає нас Господь та Його Христова Церква, опонентів та інакодумців (включаючи явних єретиків і агностиків, неоязичників та атеїстів), іновірців й чужинців-інородців. А також усіх своїх недругів, недоброзичливців та заздрісників, кривдників і зрадників тощо. Та обов’язково молитовно звернутися до Господа. А Він неодмінно і подасть нам потрібні сили, мудрість і вміння пробачати, любити й чинити добро та милосердя всім і вся. Ті якості, котрі необхідно постійно практикувати й розвивати, аби нашою, зрештою, сутністю таки стала та правдива «віра, що чинна любов’ю» (Гал.5:6). Й щоби «водам великим [цієї] любові не вгасити, ані рікам її не затопити» (Пісн.8:7).

І нам, у такий спосіб, стати й бути тими, хто духовно «родився від Бога та відає Бога» (Ін.4:7). Себто, воістину православними – чи то східних, чи західних традицій і конфесій – християнами, що правильно й правдиво славлять Бога і є дійсним «світлом для світу» та «сіллю землі» (Мт.5:13,14).

Й «отак, – відповідно до Христових заповідей і настанов, – ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт.5:16).

Лев Овштейн, християнський публіцист (Київ)