Чисті уста
Дуже й дуже дивна і вельми незрозуміла – якщо не сказати розпусно-гидотна – «мода» набирає нині все більших і більших обертів, захоплюючи у свій мерзенний полон і залежність величезну кількість людей. Особливо з числа молоді і підростаючого покоління. Більше того: серед деяких сучасно-«просунутих» (і начебто «патріотичних») вітчизняних літераторів-«інтелектуалів», у т. ч. і навіть декого з жінок-письменниць (!), уважається своєрідним «кітчем» щільно «напаковувати» свої опуси вельми примітивною і брутально-брудною – «ненормативною» лексикою і нецензурщиною. Іншими словами, відвертою матірною лайкою…
Не виключено, такі автори не просто у такий спосіб віддзеркалюють це суспільно-масове моральне спотворення і падіння. Але ще й, до того ж, страждають і певними психічно-сексуальними комплексами. Чи навіть явними збоченнями. «Бо, – як зазначає і якраз саме з цього приводу Слово Боже, – чим серце наповнене, те говорять уста» (Мт.12:34).
Й це вже не кажучи про все подібне інше волаюче-розбещене неподобство і розтління, у т. ч. відверто-безпардонну еротику та порнографію, сцени кривавого насильства й смакування всіляких садистських жорстокостей тощо. Все те, що наразі супервеличезним потоком можна відкрито й практично цілодобово «споживати» (бачити, чути, читати) практично через усі різновиди модерних медіа. Й що дуже примітно й характерно: здебільшого, саме на російськомовних!
Разом з тим Господь через Своє пророче Слово, звертаючись до «розпорошеного» по різних «краях» старо- й новозавітнього Божого люду, каже і обіцяє, що ось настане такий благословенний час, коли «позбираю Я вас із [cередовища тих] народів». Себто, виведу з цього гріховного світу і «дам вам Ізраїлеву землю. І вони ввійдуть туди, і викинуть з неї усі мерзоти її та всі гиготи її». Тобто, введе Він їх у Своє Святе Царство Боже. «І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце плотське, щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх. І вони стануть Мені народом, а Я буду їм Богом!» (Єз.11:16–20).
Й, відповідно, там «уста чисті народам Я дам, щоб усі вони кликали Ймення Господнє, щоб раменом одним послужили Йому». І буде це дійсно духовно єдина спільнота смиренних і чистих серцем та простих, нелукавих у своїх помислах людей, які «будуть шукати пристановища в Імені Господнім вони». Цей народ Божий більше «кривди не буде робити, і не будуть казати неправди, і облудний язик в їхніх устах не знайдеться, бо пастися будуть вони та вилежуватись, і не буде такого, хто б їх настрашив». Бо назавжди «відкинув Господь твої присуди, усунув у кут твого ворога! Серед тебе Господь» – Твій Цар, Спаситель і Оборонець. Й «уже ти не будеш боятися [спрямованого супроти тебе] зла!» (Соф.3:9,12,13,15).
І таку долю всеблагий, многомилостивий й довготерпеливий Бог-Творець – що в добу Старого, а тим паче Нового Завітів – приготував і пропонує всім і кожному з Його улюблених розумних створінь! Незалежно від їх етнічного чи расового походження, світоглядно-релігійних та політичних переконань, соціального стану й будь-яких інших чинників та обставин. Та, на превеликий жаль, велика кількість людей ніяк, а часом і просто затято-войовничо, не бажають приймати обіцяне для них це Боже Царство. Та, до того ж, несамовито зневажають і топчуть образ та маєстат його Творця й Володаря, у т.ч. Голгофську жертву Сина Божого, як і Господніх вибраних служителів і вірних, своїми ногами й устами…
«А от щодо тих», хто вперто й зухвало-категорично відкидає й надалі повсякчас відкидатиме Господа та Його заповіді і настанови й, зокрема, своїми безсоромними – нечестиво-безбожними і брехливо-наклепницькими, нетерпимо-ксенофобськими, а надто супроти Божого народу та, загалом, усіх «інших» й «інакших» людей і спільнот, висловлюваннями та ісповіданнями постійно занечищують і оскверняють довкілля, то Біблія каже до них, що «ти попався до [диявольської] пастки з-за слів своїх [богохульно-злих] уст, схоплений ти [cатаною] із-за [злостиво-лихих] слів своїх уст!» А позаяк усе це наочно й переконливо свідчить, «що їхнє серце ходить за гидотами своїми та мерзлотами своїми, то поверну [цю] їхню дорогу на їхню голову, говорить Господь Бог» та неодмінно «того прокляну» (Пр.6:2; Єз.11:21; 1М 12:3).
Іншими словами, саме оця – нечестиво-беззаконна «їхня дорога», зрештою, і приведе їх до відповідних наслідків!
* * *
«Чисті уста» народу Божого…
І це – поміж усього іншого – означає, що люди не будуть більше звертатися та спілкуватися – як одне з одним, так і з Господом – мовою чужою (приміром, позиченою у сусіди) або неоковирно-мішаною. Й тим паче – малозрозумілою (чи навіть зовсім незнайомою), а головне – мертвою. А лише своєю рідною, живою батьківською мовою. І то справді буде не якийсь там прикрий – «суржиковий», перепрошуємо, відстійник, а незасмічено-чиста й прозора, воістину джерельна мова.
Крім того, при молитовно-містичному єднанні зі своїм Отцем Небесним, як про це наголошував Сам Христос-Спаситель, правдиво «віруючі» в Нього також «говоритимуть новими мовами» (Мк.16:17). Тобто, закоріненими та повсякчас супроводжуваними ділами «любові» Божої «мовами людськими й ангельськими» (1Кор.13:1) єванґельсько-екуменічного – в силі й владі, дарах та плодах Святого Духа – пробудження і зцілення, преображення, освячення та єднання.
Й, безсумнівно, що не буде там нічого іншого і зайвого, окрім слів і речень, наповнених виключно згаданою вище Божою любов’ю та милосердям, лагідністю й благоговінням, прощенням і благодаттю.
І Господь, вочевидь, із великим задоволенням та насолодою вислуховуватиме молитви і хваління на Свою адресу цих людей із щирими, чистими серцем, помислами й устами. І не тільки вислуховуватиме, а й неодмінно відповідатиме та виконуватиме ті молитовні прохання і благання Своїх улюблених вірних. А робити це Йому буде вельми приємно й радісно.
* * *
Звідки про все це відомо? Із того ж самого джерела – вічного, життєдайного й завше актуального Святого Письма, а також історичного досвіду Вселенської, а надто вітчизняної – Київської Церкви.
…У прадавню історичну добу «була вся земля – одна мова та слова одні». Одначе у дуже великій і гріховній – цинічно зневажаючій і ображаючій Господа – гордині та само возвеличенні тодішні люди вирішили таке: «Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі». Але Бог ущент зруйнував усі ці плани. Й, зокрема, «змішавши там їхні мови, щоб не розуміли вони один одного», Господь затим «розпорошив їх звідти… по поверхні всієї землі, – і вони перестали будувати це місто», яке отримало назву «Вавилон», що так і означає – «помішання» (1М 11:1–9).
Отже, величезна кількість мов на землі, причому для кожної етнічної спільноти, зазвичай, своя власна, – то є воля і промисел Бога. Й, на жаль, часом, особливо за умов чужоземної неволі, люди «позичають» нав’язувану загарбниками-окупантами мову. Чи просто – начебто «престижно-перспективніші» мови «більш сильних» й чисельніших сусідніх народів. Занедбуючи й забуваючи, при цьому, свою – рідну. А деколи й відповідне їхнє – поганське, за суттю і змістом, ідолопоклоніння.
Й усе таке дуже засмучує та ображає Господа. Не кажучи вже про чесне й богобійне сумління воістину порядних, патріотично й духовно відповідальних і відважних людей. Тих, з яких, як правило, і складається цвіт і совість національної еліти.
Згадаймо тут, хоча б, оповідану в Біблії історію Богоблагословенного старозавітнього мужа віри Неемію, що «був чашником» на службі у царя Мідо-Перської імперії. Душею дуже вболіваючи за долю своєї Батьківщини і дізнавшись, що її столиця – Єрусалим та увесь рідний Обітований край зруйновано, він попросив у свого могутнього володаря дозволу відправитись відбудовувати його.
Та ось, прибувши на місце, він, зокрема, із жахом побачив, що багато хто із його земляків, узявши собі – причому, явно всупереч Божій на то волі – за квазі-«дружин» чужинок-язичниць, поклоняються… поганським ідолам! Перейшовши, до того ж, на чудернацьку мовну мішанину. «А їхні сини» від тих псевдошлюбних зв’язків взагалі «не вміли говорити» біблійно-івритською мовою, а тільки й виключно «говорили мовою того чи того народу».
Й за все це, як писав сам Неемія, суворо «і докоряв я їм, і проклинав їх, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом». Рішуче закликаючи, при цьому, тих – невірних співплемінників таки повернутися до лона й мови їх рідного народу Божого та правдивої і рятівної батьківської віри у Господа.
І от в результаті: «очистив я їх від усього чужого» – поганського й заклятого і відновив належний, передбачений Законом Божим, церковно-храмовий порядок «для священиків та для Левитів, кожного в службі їх… Запам’ятай же мене, Боже мій, на добро!» (Неем.1:11;13:23–25,30).
* * *
По Вознесінні Ісуса Христа, коли вже настали – особливо благословенна й життєдайна – доба й благодать Нового Завіту, Його апостоли й учні, перебуваючи – разом із Пречистою Дівою Марією – в Єрусалимі, в постійній молитві, у святковий «день П’ятдесятниці, всі вони однодушно були вкупі». І раптом, «сповнившись Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав». Й от «безліч» прочан, що в тогочассі зібралися в Єрусалимі, – вірні Мойсеєвого Закону, «люди побожні, від усякого народу під небом», побачивши це, «та й дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!»
І казали ці збентежені прибульці із різних країв та усюд, що «кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились… усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!» (Дії 2:1–11).
«…У Церкві, – як слушно наголошував найбільш визначний і авторитетний тодішній Господній апостол, учитель і будівничий Вселенського Тіла Христового св.Павло, – волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, ніж десять тисяч слів чужою мовою!» (1Кор.14:19).
Й справді, бажаючи, аби постійно «вуха всього народу були звернені до Книги [Його] Закону», Господь велить і наполягає, щоби у Його Церкві душпастирі й духовні наставники «пояснювали народові Закона»; й при цьому, аби «народ був на своєму місці». І щоб вони «читали книгу Закону Божого виразно та викладали значення, щоб читане було [всім] зрозумілим» (Неем.8:3,7,8). А тому, до прикладу, добре усвідомлював усю, по суті, алогічну, безглузду тогочасну ситуацію, коли широкі маси простолюду не розуміли Слова Божого та відправи меси мертвою латиною, скажімо, відомий реформатор німецької Церкви Мартін Лютер. А тому він, зокрема, і здійснив належну «інкультурацію»: переклав Біблію й послідовно впровадив нове еклезіально-літурґійне Богослужіння рідною мовою свого народу.
* * *
Унаслідок відомої й благословенної діяльності великих «просвітителів слов’ян» свв. Кирила й Мефодія у Вселенській Церкві – окрім латинської та грецької – статус «сакрально»-літурґійної, тобто тієї мови, на якій видається Святе Письмо та інша духовно-реліґійна література та звершується Служба Божа, (принаймні, де-факто) отримала т.зв. «церковно-слов’янська» мова. Мова, що в ту добу була доволі близькою й, назагал, зрозумілою для всіх слов’янських народів. Й вона, відповідно, стала офіційною («інкультурованою») мовою історичної Київської Церкви, що постала на наших теренах унаслідок св.-Володимирового хрещення 988 р.
І от, починаючи з нашого золотоглавого ІІ Єрусалима – Києва й тодішньої Русі-України, впродовж наступних низки століть потужно-спасительне світло й правда Христової віри і, перш за все, «чистими устами» та святими й славними ділами поширювалися й утверджувалися Христовими «свідками» далеко на Північ і особливо Схід – «та аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Себто, на величезних обширах Євразії і навіть – північному заході Північної Америки. А несли й проповідували там Слово Боже та водночас засновували та очолювали нові церковні парафії, єпархії і митрополії місіонери – священики й душпастирі – вихідці, здебільшого, з українських земель. Причому, велику частку з них складали якраз ті церковнослужителі й проповідники, що пройшли неперевершений духовний вишкіл великої нашої святині – Св.-Успенської Києво-Печерської лаври.
Й, до речі, ці славні місіонерські традиції, дух і досвід вітчизняного християнства, в принципі, не втрачені ще й подосі. Ба більше: вони наслідуються і примножуються новим поколінням сучасних різноконфесійних християнських місіонерів – наших, з походження, краян. Й, передусім, саме тими, що несуть своє проповідницько-душпастирське служіння практично на цих же самих просторах…
* * *
А тимчасом, власне, на землі українській, причому з розмаїто-різних частин й уламків, зводиться нині велична будівля відродженої нашої вітчизняної Церкви Христової – як нащадка й спадкоємиці отого історичного київського християнства. А процес цей, як наочно бачимо, не такий вже простий, легкий і швидкий. Й – у числі всіх інших «каменів спотикання» – досить актуально-нагальним і гострим є, по-перше, досягнення взаємопорозуміння, зближення та, зрештою, остаточного відновлення первісної єдності Тіла Христового в Україні: «щоб були всі одно» (Ін.17:21). А, по-друге, це – вся та ж проблема «чистих уст». Тобто – щонайперше, повсюдного – «інкультурованого» впровадження в літурґійно-молитовну практику церковних богослужінь зрозумілої народу рідної мови.
Безперечно, що отут, попервах та здебільшого, йдеться саме про УПЦ МП. Ту еклезіальну структуру, котра, вочевидь, набагато більше за всіх інших несе й зберігає в собі отой – вельми тяжкий і прикрий спадок великої національно-духовної і культурно-цивілізаційної Руїни, спричиненої кількасотлітнім пануванням в Україні московсько-імперських поневолювачів і колонізаторів. Й, принаймні, деяку, а надто ультраконсервативно та затято-ксенофобськи налаштовану, частину духівництва, вірян і симпатиків якої наразі так активно намагаються використовувати правлячі – церковні і світські – чинники колишньої метрополії. Ті самі, котрі – серед іншого – прагнуть будь-що експортувати й ствердити в незалежній Україні свій – по суті, фантомно-химерний привид імпершовіністського т. зв. «Русского мира».
* * *
Коли ж ми ще раз отут пригадаємо ту біблійну істину, що саме «чим серце наповнене, те промовляють уста» (Мт.12:34), то – неодмінно й уповні – усвідомимо, що ота проблема «чистих уст» в Тілі Христовому має, до того ж, і такий свій, причому – якраз первинний, глибинний – духовний, сенс (вимір): «очистки» – аж до повної заміни – оцих «скам’янілих», себто запеклих, злих і жорстоко-бездушних, боягузливих й брехливих та всіляких інших неугодних Господеві людських «сердець» на м’які, «плотські» (Єз.11:19). А найперше та особливо – у деяких священнослужителів і душпастирів, причому різних вітчизняних Церков і конфесій.
І якраз з цього приводу Слово Боже промовляє до нас, що певного часу «нагло прибуде до храму Свого Господь». Та ось «Він сяде топити та чистити срібло, і очистить синів Левія, і їх перечистить, як золото й срібло, і будуть для Господа жертву приносити в правді» (Мал.3:1,3). Й тоді справді: всі вони з чистим серцем, чистими руками та, відповідно, «чистими устами» – «будуть для Господа жертву приносити в правді»: й, передусім, безкровну «жертву» Пресвятої Євхаристії та хвали й поклоніння Богові.
* * *
У Святому Письмі оповідається, як очолюваний славнозвісним пророком Мойсеєм старозавітній вибраний народ, а також ті чужинці, що були разом із ним, цілих 40 років блукали пустелею, допоки були вони Господом приготовані, у т. ч. через відповідну – й, передусім, у нового покоління – «очистку» їхніх сердець, умів і уст, для введення в обіцяну для них Богом Святу Землю.
Так от, наразі маємо, що наші співвітчизники, себто мешканці українського, за біблійною географією, «північного краю» (Єр.3:18), – після їхнього «виходу» із неволі й своєрідного психологічно-розумового запаморочення колишньої Московсько-тоталітарної «імперії зла, безбожництва й беззаконня» – мандрують своєю «пустелею» вже 20 років. А тому, мабуть, можна отут припустити, що нам також залишається, принаймні (щонайменше), ще років – орієнтовно-приблизно з два десятки – допоки ми також будемо (більш-менш) приготовані до омріяного та довгоочікуваного «входу» й до нашої Обітованої Землі. І саме з якого (того «входу»), судячи з усього, й мусить – практично й могутньо – ініціюватися й ґенеруватися та, врешті-решт, логічно й переможно завершитися «згромадження» земних «народів усіх ради Ймення Господнього» до Його «престольного Єрусалима» (Єр.3:17). Тобто, Царства Божого.
І якраз на оцьому – «серединно-піковому» й, схоже, багато в чому переломному й доленосно-вирішальному відтинку на цьому шляху, згідно волі Божого Провидіння, був і, зокрема, – через зміну Глави – суттєво оновлений і омолоджений Духовний провід УГКЦ. Чи не саме задля того, щоби за безпосередньої участі саме цих – нових й авторитетно-впливових – себто, з «чистими устами» та, відповідно, «згідно з серцем» Божим (Єр.3:15) – очільників і архипастирів відбулися: по-перше, поєднання в Україні нащадків і спадкоємців київського християнства; та, по-друге, отой – майбутній «вхід» наших – уже суттєво, кардинально «очищених» земляків і співгромадян до визначеного й заповіданого для них Господом – благословенного й величного українського Майбуття?..
Одначе у будь-якому разі – попри те, як то насправді воно там (та через які, власне, особистості) здійснюватиметься і в які саме часові терміни – маємо цілковито довірятися Богові. У т. ч. як Його загально-стратегічному плану-задуму щодо подальшої долі України, так і в тих тактично-конкретних подіях і ситуаціях, котрим Він – у цьому контексті і з певною метою – дозволяє статися. Тим більше, що – коли ми чітко й уважно поглянемо – і саме духовними очима, то ясно побачимо, що вже знову «сяє Господь над тобою, – києво-слов’янський ІІ Єрусалиме, – і слава Його над тобою з’являється!» (Іс.60:2). А тому будьмо твердими й переконаними оптимістами та молімося, а головне – повністю покладаймося, уповаймо та постійно дякуймо нашому милосердному Богові, Котрий нині так каже до нас:
«…Тоді уста чисті… Я дам, щоб усі вони кликали Ймення Господнє». Й уже саме сьогодні «Господь, Бог твій, серед тебе, – Велет спасе. Він у радості буде втішатись тобою, обновить любов Свою, зо співом буде втішатись тобою!» І скоро «ось Я вчиню зо всіма мучителями твоїми кінець того часу, і спасу кульгаве, і позбираю розігнане, і зроблю їх хвалою та йменням у цілому Краї їхнього сорому» (Соф.3:9,17,19).
І коли всесильний Бог-Творець щось обіцяє, то обов’зково й неминуче так і станеться. Які б перешкоди та перепони на цьому шляху не ставили, відчуваючи той – незмінний і грядущий свій «кінець», усі ті «мучителі» та різнобарвно-всілякі й будь-які їхні спідручні й посіпаки.
Лев Овштейн, християнський публіцист (Київ)