Важлива й доленосна місіяЦей нинішній 2019 р., безсумнівно, увійде в історію незалежної Української держави урочистим відзначенням цілої низки ювілейних дат, відомих осіб і подій. Окрім усіляких та різних інших з їх числа – та ще й, до того ж, досить різних (а іноді навіть і дещо, мабуть, контраверсійних) за значенням, змістом і «якістю» – безперечно, на велику й прискіпливу нашу увагу заслуговує ось така пам’ятна дата. А саме: 75-річчя з того дня, коли 1 листопада 1944 р. у Львові – на 80-му році життя – відійшов до Небесних райських осель Слуга Божий: праведний митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ.

І навіть уже сам цей день його відходу у Вічність, коли Західна Латинська Церква обходить і вшановує пам’ять всіх своїх святих, підказує нам, що владика Андрей був і є вельми й вельми непересічною постаттю в долі українського народу. І дійсно: щедро й урізнобіч обдарований Божим Промислом, він уславився як визначний велет Христового подвижництва й духу, героїчний апостол, пророк і провідник Української Церкви. А також безприкладний гуманіст і патріот та щедрий і дбайливий сіяч на ниві відродження й розвитку вітчизняної духовності і культури, освіти та економіки, соціальної сфери й благодійництва тощо.

Водночас, напевно, потребують свого додаткового й особливого та глибокого осмислення й усебічного духовного аналізу якраз останні кілька років його життя і служіння. Ті самі, що припали на дуже й дуже тяжкий та складний і вельми криваво-трагічний період як української, так і – в цілому – світової минувшини, пов’язаний з Другою світовою війною. Адже, як видається, саме в те – буремне і надзвичайно жорстоко-катастрофічне лихоліття і закладався той потужний і, передусім, саме духовно-пророчий фундамент і основа, що – принаймні, дуже великою мірою – започаткували і визначили увесь подальший перебіг подій. І навіть самого буття: причому, не лише, власне, України та її народу. А й цілої Європи і Євразії та всієї світової цивілізації загалом.

І тут, мабуть, важко переоцінити, яка – в цьому зв’язку й контексті – важлива й доленосна місія і роль випали саме на особистість тогочасного провідника і архіпастиря українських греко-католиків – владику Андрея Шептицького. Маючи мішане – українсько-польське етнічне походження, він, обираючи свій стратегічний і, насамперед, етноконфесійний життєвий шлях, чітко й однозначно визначає бути зі «слабшими». Більше того: цю ж саму позицію – рішуче ставати по боці й у захисті утискуваних, упосліджених та переслідуваних – він ясно демонструє скрізь і всюди, коли в цьому виникає якась нагальна й гостра потреба. Наприклад, під час репресій антиукраїнської «пацифікації», в т. ч. проти православних вірян Холмщині і Підляшшя, чинимих польською владою, сталінського Голодомору в підрадянській Україні, гітлерівського Голокосту тощо.

Одним словом: в особі митрополита Андрея Україна мала активного й далекоглядного державотворця, архітектора й будівничого тої «рідної хати» для свого народу, «від Уряду» якої, як писав і наголошував він у одному зі своїх пастирських звернень, «очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднювали б потреби й добро всіх замешкуваних наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народности й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам святу мудрість з Неба». (*)

І це послання датується 1 липня 1941 р. –  як реакція на спробу проголошення напередодні, 30 червня, у Львові «Акту про відновлення УССД». Себто в тому часі, як тільки-но вибухнула німецько-радянська війна і криваві московські «інтернаціоналісти» – під сильним наступальним поривом Вермахту – змушені були швидко втікати з теренів Західної України. А ось залишені ними (в поспіху) купи численних неприбраних – спотворених трупів у місцевих в’язницях були дуже вдало й спритно використані черговими загарбниками й володарями регіону. А надто для цинічного й підступного провокування і збурення масових – нещадних насильницько-погромних «акцій помсти», головним чином, на міжетнічному ґрунті: з чималим числом невинних жертв. Зі свого боку митрополит Шептицький спробував було заспокоїти, втихомирити ці заворушення, зіткнення і розправи, висилаючи до запекло-розлюченого натовпу священиків і ченців: одначе такі зусилля, здебільшого, виявилися, на жаль, не надто вдалими…

Так от, досить багатьом місцевим українським патріотам тоді здавалося, що (начебто), нарешті, наспіла  більш-менш сприятлива ситуація для вдалого початку розбудови цієї самостійної «рідної хати». Причому, більш радикальні з них уявляли її, переважно, як авторитарно-тоталітарне – однопартійне та моноідеологічне й моноетнічне утворення: в дусі гасла «Україна для українців», а також деяких чужоземних «взірців». А от нова – правда, теж окупаційно-чужоземна (але цього разу – мовляв, «цивілізовано-європейська») влада, що прийшла з Заходу, мабуть, таки толеруватиме і не надто перешкоджатиме таким самостійницьким прагненням і процесам...

Звичайно, то були дуже наївні і нічим не виправдані ілюзії і всуціль помилкові, марні сподівання, котрі незабаром геть розвіялися. Попри всі такі надії та очікування, частину з яких попервах поділяв і владика Андрей Шептицький (бо, зрозуміло, сприймав та реагував на довколишні події, живучи, насамперед, у певному й конкретному середовищі і часі), ці нові «визволителі» направду виявилися практично нічим не кращими й «гуманнішими» за попередніх («перших совітів»). І цей їхній «Drang nach Osten», а особливо в перспективі, загрожував дуже й дуже тяжкими винищувально-геноцидними наслідками. Причому, не лише, власне й передусім, для 100% неарійських – «іудейсько-семітських», а також «асоціальних» чинників, яких взагалі – ізольовували, хапали й нещадно ліквідовували: поголівно, повністю й "остаточно". А, загалом, й інших – поневолених і "неповноцінних Untermenschen".

 І для виконання таких от – геноцидних та карально-репресивних акцій нацистськими душогубами, до того ж, подекуди залучалися й окремі відділи або групи членів місцевої (чи інколи і прибулої) – "допоміжної" колаборантської поліції або інших подібних збройно-мілітарних формацій: і в цьому "ти був як один з них" (Авд.1:11)... Одначе детальніше про все це – дещо далі.

 

      *                         *                        *

Водночас предметом його, митрополита Андрея, особливої та постійної – і саме практичної турботи й уваги було з’єднання поділеного Тіла Христового. Й, перш за все, подолання цього – "постберестейського" і дуже драматичного «розриву братерства» (Зах.11:14) саме в Україні, що стався на зламі ХVI-XVІІ ст. («Русь нищить Русь»). І надзвичайно тяжкі, трагічно-руйнівні й величезні втрати і наслідки якого надалі вельми дорого обійшлися (й донині обходяться) нашому суспільству. Або, як про неминучі висліди повсякчасної дії подібного заздрісно-братовбивчого "духу Каїна" (й дещо іншого) каже Господь у Своєму Слові, «і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми» (Єз.36:18).

Й тому владика Андрей, якого дуже засмучували й непокоїли всі ті жорстокі й запеклі, але всуціль безглузді й згубні конфлікти, зіткнення і розправи на релігійному та міжетнічному, соціально-становому і суспільно-політичному ґрунті (в т. ч. і в полум’ї Другої світової війни, включаючи і Волинську трагедію) – як такі, що брутально порушували Господню заповідь "Не убий", наполегливо шукав шляхів для успішної  реалізації знаменитої Ісусової настанови. Тієї, висловленої в Його Архієрейській молитві до Бога Отця стосовно Своїх учнів і послідовників: «щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене… щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін.17:21-23).

«Увірував» і «зрозумів» та навернувся світ до всеблагого Господа – й таким чином спасся!

Митрополит Андрей Шептицький, послідовно прагнучи й змагаючи до зближення і поєднання українських християн, вважав, що для цього важливою передумовою є відновлення їх автентичного духовно-еклезіального стану. Й, зокрема, ніяк не відмовляючись від основних інтелектуальних джерел і досягнень західного християнства, водночас він змагав повернення й навернення греко-католиків до спільних для них і православних, у т. ч. догматично-богословських та літургійних, витоків і традицій доби ще нерозділеної Києво-Руської Церкви. І найліпше - у її новому статусі єдиного Київського патріархату, одночасно "подвійно-екуменічно" соричасного: як з Ватиканом, так і Фанаром.

При цьому, він добре бачив і усвідомлював правдивий тодішній духовний стан, мабуть, більшості наших краян у Наддніпрянщині. По суті, позбавлених імперсько-шовіністським Петербургом своєї власної – рідної, живої і зрозумілої для них, за духом і змістом, Церкви східної традиції. Того надійного духовного пастиря й провідника, який був би здатен успішно й плідно нести їм спасенну і зцілюючу Христову науку.

А тим паче – в той наступний і направду вогняний, криваво-пекельний, час. Тобто, коли панування над Великою Україною силою зброї захопив і почав жорстоко й злобно переслідувати й розправлятися з віруючими (і, зокрема, нещадно «розбиратися» з українськими християнами-патріотами) та, загалом, усіма «ворогами» – інакодумцями і незгідними та й просто «підозрілими», включаючи цілі соціальні прошарки, нації і народи, войовничо-богоборчий і людожерський – московський комуно-більшовицький режим. Тоталітарно-екстремістська і запекло-параноїдальна диктатура, за якою, прямо й безпосередньо, стояв сам «дракон величезний червоний» – той «великий дракон, древній змій, знаний дияволом і сатаною, що спокушає всю вселенну» (Одкр.12:3,9).

Себто то була все та ж – великодержавно-шовіністська (євразійська) імперія:  "гідна" правонаступниця ще Золотої орди та  царсько-самодержавного "ІІІ Рима". Або, інакше кажучи, неовавилонська «велика блудниця» – «жінка, яка сиділа на звірі червоному, сповненому імен богохульних», і  що «тримала золоту чашу в руці своїй, наповнену мерзотами і нечистотами блудодійства її». І ця «жінка упоєна була [великою] кров'ю святих і кров'ю свідків Ісусових», а також «і всіх [численних інших] убитих на землі» (Одкр.17:1-6; 18:2,24).

 

      *                         *                        *

Разом з тим митрополит Андрей Шептицький палко прагнув і дуже бажав побачити, хоча б уві сні чи видінні, той щасливий – воістину благосний і блаженний для українського народу час. Це – коли всі співвітчизники разом, в єдності і згуртованості, незалежно від їх конфесійної належності й етнопоходження, соціального статусу, різних політичних уподобань та інших чинників і обставин, будуть виконувати оте велике Господнє повеління: «О краю, мій краю, о краю, – послухай Господнього слова» (Єр.22:29).

А саме. «Нині так говорить Господь Саваоф: [у щирому розкаянні] наверніть серце ваше на [помилкові й гріховні] путі ваші» – ваші і ваших попередників. І станьте як «одне в руці Моїй», та візьміть і «зійдіть на [cвяту Мою] гору... і будуйте [заново ваш] цей храм», спотворений і спустошений чужинською окупаційно-колоніальною владою на Великій Україні. «І Я буду благоволити до нього, і прославлюся, - говорить Господь», «бо храм Божий святий, а цей храм – ви».

Отже, «мов живе каміння, будуйте із себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа». Й обов’язково «наповню цей дім славою»; і Моя могутня «слава цього останнього храму буде більшою, ніж першого, - говорить Господь Саваоф; і на місці цім Я дам [вам Мій досконалий] мир, - говорить Господь Саваоф».

Й от у вас «досі ні виноградна лоза, ні смоковниця, ні гранатове дерево, ні маслина не давали [багато] плоду; а від цього дня Я благословлю їх» (Аг.1:5,7,8; 2:7,9,19; Єз.37:19; 1Кор.3:17; 1Пет.2:5). І неодмінно «Я  для вас забороню тим, що пожирають, знищувати у вас плоди земні». Земні і духовно-культурні та інші. Й, при цьому, «тільки очима твоїми будеш дивитися і помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити» (Мал.3:11; Пс.90(91):8). Внутрішніми і зовнішніми.

Впадає в око дивовижний і вельми знаковий збіг таких ось двох дат. 28 липня (за Григоріанським календарем) 1015 р. Київський князь Володимир Осяйне Сонечко, як його любовно прозвали в історичних билинах, відійшов у Вічність. А вже наступного дня, 29 липня, – тільки з різницею рівно у 850 років – прийшов у цей світ майбутній світоч Христового Євангелія на українських землях: владика Андрей Шептицький. Й, мабуть, такий збіг цих дат не зовсім випадковий. Не виключено, що в такий спосіб Боже Провидіння – супергеніальний та премудрий Автор і Вершитель світової і, зокрема, української минувшини, сьогодення та майбуття – дає нам дещо зрозуміти. Приміром, вказує нам на тяглість, логічну закономірність і органічний зв’язок певних історичних подій та процесів.

Скажімо, – в силу тих чи тих об’єктивних та суб’єктивних причин і обставин, у т. ч.  внаслідок (вищезгаданої) деструктивно-руйнівної, а деколи й вельми жорстокої і кривавої, дії багатовікового заздрісно-братовбивчого «духу Каїна» тощо, – в Україні явно загальмувалася, пробуксовувала і значно занепала  благословенно-благодатна справа. Та, яка, з волі і задуму Господнього, була потужно й вельми переконливо започаткована на наших землях ще  988 р. св. рівноапостольним Володимиром Великим. Й тоді Божий Промисел у 1865 р., коли, як видається, вже наспіла належна повноту часу, прикликає до життя й майбутнього – цілеспрямованого й самовідданого служіння Свого нового обранця: майбутнього митрополита Андрея Шептицького.

Того, хто, натхненний і спрямований Святим Духом, був спроможний її взяти до своїх рук, могутньо відродити і – впевнено, відповідально й послідовно – вести далі вперед. Причому, в тогочасній долі пригнобленого, бездержавного українського народу. Й, до того ж, поділеного поміж двома імперіями з доволі різними культурно-цивілізаційними ментальностями – євразійською і європейською.  А тим більше – за  умов тих відомих наступних і вельми жахливих й криваво-нищівних, великомасштабних потрясінь і геноцидних катаклізмів-катастроф. Тих, котрі випали на його історичному шляху, починаючи від Першої світової війни і далі. В т. ч. Голодомору 1932-1933 рр. та особливо в перебігу – спільно розв’язаної Гітлером і Сталіним – Другої світової війни.

Іншими словами, митрополит Андрей – і якраз у той, найбільш грізний, небезпечно-трагічний і критичний, період української історії –  і став, по суті,  духовним оборонцем рідного краю. Саме тим, якого – хоча б ОДНОГО такого – як казав про подібну ситуацію Господь, «шукав Я між ними [мудрого й патріотично-відповідального] чоловіка, який поставив би [захисну] стіну і став переді Мною у [молитовно-заступницькому] проломі за цю землющоб», – наголошує Він, – перебуваючий «у великій люті»  ворог («диявол») «не погубив її» (Єз.22:30; Одкр.12:12). А в тому часі надзвичайно масштабних і спустошливо-нищівних – криваво-вогняних випробувань Другої світової війни їх, цих лютих ворогів, було навіть двоє. Тобто: обидві запекло-безбожні й диявольські – «червонопрапорно»-геноцидні тоталітарні імперії, що тоді зіштовхнулися у непримиренному, смертельному двобої («хто кого»). Так от, і справді, їм так і не вдалося: остаточно й незворотньо «погубити» Україну та її багатостраждальний народ.

А загроза й небезпека цього тоді були дуже й дуже реальні й зловісні та величезні. А надто, враховуючи ті гігантські расово-людожерські наміри, що їх виношували й позначали тогочасні берлінські ватажки-верховоди та їхні «експерти». Й, зокрема, в надсекретному проекті, що ними розроблявся, т. зв. «Генерального плану "Ост"». Й відповідна «методологія» (запозичена, до того ж, – в усякому разі, доволі великою мірою – із сатанинського досвіду більшовицько-сталінського режиму) вже практично експериментувалася й відпрацьовулася ними. Причому, не лише, наприклад, у згадуваних вище Голокості та численних карально-репресивних акціях. А й, скажімо, в політиці масового звірячого винищення полонених червоноармійців, рабській праці мільйонів і мільйонів «остерарбайтерів» – як на батьківщині, так і примусово вивезених в нацистській Райх, і т. ін. Крім того, передбачалося повне викорінення й заборона християнства - як такого тощо.

І якраз саме в цей час – влітку-восени 1942 р. –  Гітлер і Ко, під окупаційною владою і пануванням яких на той час (поміж іншого) перебували Київ і всі українські терени, включаючи Кубань, у ДВОХ стратегічних напрямках – передусім, через Північну Африку, а також і Кавказ, – прагнули й намагалися будь-що прорватися в регіон Близького й Середнього Сходу. І не лише, аби заволодіти Суецьким каналом та дістатися тамтешніх – фантастично багатющих нафтових родовищ. А також, щоб захопити там Єрусалим і Святу Землю. Й у такий спосіб сам той – згаданий вище вельми розлючений «диявол», загалом непогано «знаючи, що небагато йому лишається часу» (Одкр.12:12), тим не менше намагався неодмінно завадити й перешкодити реалізації оцієї Господньої волі і обітниці: «Бо ось, у ті дні й у той самий час, коли Я поверну полон Іуди і Єрусалима», то тоді і «настане [Мій судний] день Господній, великий і страшний», на який "Я зберу всі народи, і приведу їх у долину Іосафата, і там вчиню над ними суд..." (Іоїл 2:31; 3:1,2).

 І всю цю – вкрай зловісно-загрозливу ситуацію, вочевидь, інтуїтивно відчув і усвідомив глава українських греко-католиків. (Й, до речі, за період очолювання якого своєю Церквою (1901-1944 рр.)  в Галичині відбулося – в перебігу відомих тогочасних збройних конфліктів –  аж СІМ (!) змін різних влад)…

І навіть більше того: саме завдяки тій відомій – принциповій громадянській публічній позиції, яку в той – як,  між іншим, і завше – період зайняв і сміливо маніфестував (і, до того ж, практично-конкретно реалізовував і, зокрема, в царині рятування переслідуваних і знищуваних жертв Голокосту тощо) владика Андрей Шептицький, і були закладені певні глибинні – духовно-пророчі підвалини. В т. ч. його знаменитим пастирським листом «Не убий», датованим 21 листопада 1942 р., де він ЗНОВУ різко засуджував насильницьке позбавлення життя будь-кого і з будь-яких мотивів, закликав до примирення всіх патріотичних політичних сил українського суспільства. Окремо там засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від Церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. А от у листах до тогочасного ватиканського керівництва український митрополит гостро засудив нацистську ідеологію і виступив на захист єврейського населення. А також він – у такому ж контексті – відомий і деякими іншими листами й посланнями, в т. ч. щодо жорстоко-кривавого міжнаціонального конфлікту на Волині. І т. д. й т. п.

Тобто це були саме ті духовно-пророчі підвалини, котрі не лише дозволили Господньому Промислу дієво посприяти корінному перелому в загальному перебігу (і, зокрема, на Східному фронті та Північній Африці) та, зрештою, завершитися Другій світовій війні капітуляцією нацистського ІІІ Райху. А також наступному притягненню до відповідальності в Нюрнбергу низки головних його військових злочинців.

До речі, і самі ця дата (травневі дні) закінчення в 1945 р. воєнних дій Другої світової війни в Європі також - духовно-містично - тісно пов'язана з поставою і служінням (і навіть, зокрема, з таким його конкретним сакральним місцем, як львівський Собор св. Юра) владики Андрея Шептицького. Одначе це - дещо окрема тема, що потребує додаткового дослідження й аналізу.

Діяльність митрополита Андрея в роки Другої світової війни, за визначенням парламенту Канади, «служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти».

 

*                         *                        *

І тут, напевно, маємо також ще, бодай дуже лаконічно й побіжно, застановитися на цій же даті – 21 листопада, так би мовити, з іншого боку. Коли певні факти і події – і саме в цей же день в історії України, наприклад,  першої половини ХХ ст. – сприймаються, зазвичай, не інакше, як певні символи й синоніми тяжких і прикрих «українських поразок». Це – зокрема, 1918-й, 1920-й, 1921-й і, зрештою, 1941-й рр. І однією з серйозних та глибинних і теж – духовних причин яких було панування і дія все того ж – давнього заздрісно-братовбивчого «духу Каїна» ((Бут.4:10-12; Єз.36:18).

Так от, останні з них увійшли у вітчизняну історію під назвою «друга Базарська трагедія». Разом з тим, характеризуючи саме ці події, один із їх учасників – відомий український поет, науковець-археолог і політичний діяч Олег Ольжич так писав: «Я думаю, що Другий Базар відкрив наступний етап української революційної боротьби, що повинна завершитися створенням самостійної Української Держави». Й, вочевидь, це його передбачення і прогноз виявилися не інакше, як воістину пророчими, і теж стали своєрідною складовою частиною означених нами вище духовно-пророчих підвалин.

І дійсно: майже через півстоліття по тому ці, згадані духовно-пророчіі підвалини, зрештою, спричинилися до розпаду - "європейського соцтабору" й самого СРСР та початку виходу на волю українського християнства (й, передусім, греко-католиків і православних автокефалістів, а також інших) і проголошення (а точніше – відновлення) незалежної Української держави! Себто все це сталося, по суті, згідно правила старозавітньої традиції про певні «ювілейні» періоди: «і освятіть п'ятдесятий рік і оголосіть свободу в краї для всіх жителів його» (Лев.25:10).

Тут також, мабуть, – у цьому ж контексті – варто зауважити, що, скоріш за все, не зовсім випадковим є і такий збіг календарних дат. Що цього ж дня, 21 листопада (спомин св. Архистратига Михаїла у Східній Церкві, що живе за Старим стилем, та урочистість Введення в Храм Пресвятої Діви Марії у Західній та тій частині Східної Церков, які послуговуються Новим стилем), розпочалася не тільки практична робота – згаданого вище – Нюрнберзького Міжнародного трибуналу (1945 р.). Чи, скажімо, в листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку утворено Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), який об'єднав всі крайові і міжкрайові українські організції діаспори вільного світу. А ще набагато більш знаменно, що саме на цей день (21 листопада) припав початок Першого (2004 р.), а через біблійні містично-сакральні ДЕВ'ЯТЬ літ (2013 р.) – і Другого українського революційних Майданів...

 

*                         *                        *

Добре знано, що св. Архистратиг Божий Михаїл був і є Небесним покровителем і охоронцем Києва та, в цілому, всього Господнього люду Старого й Нового Завітів. І от саме на тому київському Майдані Незалежності, де знаходиться скульптура Архангела Михаїла і який (цей Майдан) Святий Дух, судячи з усього, тоді обрав одним з місць Своєї потужної благодатної присутності і дії «на всяку плоть» (Іоїл 2:28), розпочиналися ці останні – добре відомі і дуже важливі й знакові події. Причому, не лише новітньої української, а й, загалом, європейської і навіть світової історії. Й, дуже схоже, що у такий спосіб Боже Провидіння – і в цьому разі також – пророче дає нам дещо зрозуміти.

А саме: "і постане у той час Михаїл, князь великий, який стоїть за синів народу твого; і настане час тяжкий, якого не бувало з тих пір, як існують люди, донині; але врятуються у цей час з народу твого всі, які знайдені будуть записаними у книзі [життя]" (Дан.12:1). Інакше кажучи, що внаслідок грядущої – неминучої і грандіозно-тріумфальної та яскравої перемоги очолюваних Архистратигом Михаїлом Небесних Сил безтілесних над сатанинсько-демонічним воїнством, чия нині «ось, темрява землю вкриває, а морок – народи» (Іс.60:2), до Господнього храму (за прикладом, зокрема, Преблагої Матері Ісуса), тобто Христового «спасіння» остаточно «ввійде повна кількість язичників». Разом з якими неодмінно й «увесь Ізраїль спасеться» (Рим.11:11,25,26).

І тут дуже важливо пригадати, що саме в перебігу цих обох, а надто Другого Майдану, досить зримо «конструювалася» й проявилася ЄДНІСТЬ і ЗГУРТОВАНІСТЬ патріотично й відповідально налаштованих українських християн РІЗНИХ традицій і деномінацій, різного етнопохождення та мовно-культурної приналежності. І саме тоді вони і явили й заманіфестували, що, по суті, становлять ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНО й ПРАКТИЧНО єдину спільність. І цей – дуже цінний і вагомий досвід постаралися (принаймні, частина з них) зберегти та продовжили й збагатили (в т. ч. капеланським і волонтерським служінням, ініціацією масового громадянського руху на захист суспільної моралі та традиційної сім'ї і сімейних цінностей тощо). Це - коли от у квітні 2014 р. – після силового захоплення й незаконної анексії РФ Криму – на Сході України спалахнув (і триває аж дотепер) заінспірований та всіляко роздмухуваний Кремлем кривавий збройний конфлікт. І в якому, як добре знаємо, ПРЯМУ й БЕЗПОСЕРЕДНЮ брали (й беруть) участь професійні командні військові кадри й найманці, а також навіть цілі формування й підрозділи ЗС РФ.

Й у цьому зв’язку слід наголосити, що митрополит Андрей добре відчував та усвідомлював неабияке духовне значення й призначення нашого ІІ Єрусалима – Києва та, загалом, всього українського християнства в Божому Плані спасіння людського роду. В т. ч. він прекрасно бачив і розумів, що звідси, з українських теренів, ці спасенно-рятівні процеси євангельського духовного пробудження й навернення – а особливо за умови відновлення єдності християн України – бурхливим і могутнім потоком Святого Духа мають і мусять поширитися – поміж іншого – і  далеко на Північ і Схід.

Він мріяв про той світлий час, коли на величезних обширах Росії розпочнеться масове й правдиве відродження і навернення її людності до Христа, її духовно-ментальне оздоровлення і зцілення. І не лише тільки мріяв, а й дещо намагався робити в цьому напрямі. Й, зокрема, задля пропаганди й розповсюдження серед російських християн «екуменічних» поглядів та ідей, необхідності пошуку шляхів і досягнення взаємопорозуміння і зближення та, зрештою, єдності їх Східної Церкви з християнами римсько-латинського Заходу. Зрозуміло, що у формі саме тієї традиційної «унії», яка в тогочасному католицизмі, здебільшого, бачилася й вважалася єдиноправильною і єдиноможливою… (Разом з тим, як відомо, згодом ІІ Ватиканський Собор і, зокрема, в цю світоглядну концепцію вніс певні і досить важливі й актуальні корективи).

На превеликий жаль, у цьому плані в сучасній Росії панує й домінує така ситуація і тенденція, яку можна чітко й переконливо проілюструвати, приміром, на прикладі служіння – та особливо його несподіваного жахливого зриву – св. п. о. Олександра Мєня. Тобто цей видатний і яскравий душпастир-місіонер, проповідник і богослов-літератор – і, між іншим, що мав походження (через своїх батьків) якраз з українських теренів – явно був призначений і поблагословенний Божим Провидінням для великого духовного відродження і навернення в російському суспільстві. Й, щонайперше та особливо, серед тамтешньої інтелігенції. А також екуменічного взаємопорозуміння і зближення російського православного християнства з християнством західним. І от яка трагічна доля його спіткала у вересні 1990 р., – гадаю, непогано всім відомо: він загинув саме напередодні літургійного спомину і якраз подібною же – страшною мученицькою смертю, що і св. пророк Іван Хреститель…

Ба більше. Ця, означена вище, стратегічна духовна візія владики Андрея Шептицького щодо справи поєднання християнських Церков – як в Україні, так і поза її межами, а також навернення до спасенної віри вихідців з деяких інших – і, загалом, нехристиянських народів, простягалася досить далеко. І не лише, власне, в просторі, а й у часі. Невблаганному часі й поступі багатьох історичних подій і фактів. І тут його духовно-пророчий погляд у майбутнє не міг не зупинитися, скажімо, на старозавітньому вибраному народі.

Тим паче, що він чудово розумів, що оте драматичне, за висловом св. апостола Павла, духовне «засліплення [більшості] Ізраїля» (Рим.11:25), яке яскраво проявилося у першій половині І ст. н. е., а надто у невизнанні і відкиненні нею правдивого Месії-Христа, не може й не буде тривати безкінечно. Воно є суто тимчасовим – до певної пори і часу, і само по собі є частиною певного Божого плану-задуму. Що, врешті-решт, як нагадує той же св. Павло одну із старозавітніх Господніх пророчих обітниць, «Прийде від Сіону Визволитель і відверне нечестя від Якова. Такий їм від Мене заповіт, коли зніму з них гріхи їхні» (Рим.11:26,27).

І, власне, про це ж саме акцентував і наголошував, між іншим, і Сам Ісус, коли зазначав, що дуже багато хто з Його співвітчизників «поляжуть від гострого меча, і відведені будуть у полон поміж усі народи; і Єрусалим буде потоптаний язичниками, аж доки не скінчаться часи язичників» (Лк.21:24). І це Його передбачення стосувалося, загалом, не тільки того Єрусалима, який на Святій Землі. А й також і того ІІ Єрусалима (Києва), який згодом – згідно пророчого видіння й благословення св. Христового апостола Андрія Первозванного – постав на далеких Дніпрових крутосхилах: «у краю на півночі» (Зах.6:8).

Відчувши й усвідомивши, що «час», допущений Богом для такого «засліплення» та чужоземного «потоптання» цих Його великих святинь, судячи з усього, наближається до свого логічного завершення («закінчення»), митрополит Андрей почав докладати дуже конкретні зусилля. Аби заініціювати й зорганізувати, як би ми сказали сьогодні, «месіанський» рух серед єврейських мешканців Галичини і Польщі. І для цього – за його дорученням – навіть був розроблений спеціальний проект створення єврейсько-християнської еклезіальної спільноти: у одній з близькосхідних церковно-літургійних традицій…

І тут так обіцяє й «говорить Господь Саваоф», що «перше ніж», як у цей світ (уже вдруге) «прийде Бажаний усіма народами» – Син Божий й, відповідно, судний «день Господній настане, великий і страшний», ось «ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу, і потрясу всі народи», й захитаю та «скину престоли царств, і знищу силу царств язичницьких» (Аг.2:6,7,22; Мал.4:5).

І от, саме у наш історичний час, тобто в ці теперішні і, дуже схоже, вже «в останні роки»  і «в останні дні»  всесвітньої Історії спасіння, коли, як зазначалося вище, надзвичайно диявольська «ось, темрява землю вкриває, а морок – народи», добре дещо бачимо і досвідчуємо. Й, зокрема, як Бог ґрунтовно «трясе небо і землю, море і сушу» та хитає і «скидає престоли царств» й потужні хвилі «знову потрясають всі народи». У т. ч. – поряд з численним і різним іншим – триває досить гостро-кризова й небезпечна ситуація на Близькому Сході та підступна й зухвала збройно-«гібридна» - і насамперед та особливо проти незалежної України – агресія погансько-шовіністської імперії (горезвісного "русского міра") «із крайньої півночі» (Єз.38:8,15,16; Іс.60:2). «Сила» якої, одначе, незабаром Господом неодмінно «повигубиться». Тим паче, що вже, судячи з усього, невпинно зближається Другий прихід «Бажаного усіма народами» – Христа Спасителя. «Амінь. Так, гряди, Господи Ісусе!» (Одкр.22:20).

 

*                         *                        *

О, славний і святий – Господній ІІ Єрусалиме (стольний граде Києве) та увесь різноликий Божий люде України! Твердо вірю і знаю, що Господній Промисел визначив і приготував для вас величне й вельми благодатне майбуття. Саме для вас, для народу, «що живе посеред землі» (Єз.38:12), тобто посідає дуже важливе – світове стратегічно-цивлізаційне і геополітичне перехрестя «в краю на північ» – від близькосхідного регіону. І де потужно, як наголошує Сам Господь, присутній і діє «дух Мій» і різноконфесійні віруючі «нового завіту» цього краю, – «ті, що далеко перебувають», «у ті дні» згуртуються. Згуртуються та об’єднаються «і підуть разом із [cвоєї] землі північної» та «прийдуть і будуватимуть Господній храм» (Зах.6:8,15; Єр.3:18; 31:8,31). Той храм (істинне всесвітньо-містичне Тіло Христове), який «назветься домом молитви для всіх народів» (Іс.56:7).

І так виглядає, що якраз нині і настають саме «ті дні». Коли в Україні, врешті-решт, починають відбуватися ті події та процеси, що підтверджують відому пророчу – про неї – візію. Як, власне, Слова Божого, так і, приміром, деяких таких – в  цьому – за суттю і змістом, однодумців владики Андрея Шептицького, які бачили й відчували в Україні своєрідну «лабораторію екуменізму».  Як от свв. митрополит Петро Могила чи Папа Іван Павло ІІ, «народний митрополит» Василь Липківський та патріархи Йосиф Сліпий і Мстислав Скрипник, бл. п. митрополит Володимир Сабодан і кардинал Любомир Гузар тощо. Ту саму експериментальну духовно-євангельську «лабораторію», що є головною складовою, як її називав той же Іван Павло ІІ, «східної легені» Європи. І в повноті – у потужній силі й владі, дарах і плодах Святого Духа – з’єднання, віднови й преображення якої має прийти значна допомога і європейській «легені західній»: також уповні відродитися, відновитися та освятитися. Та, зрештою, щоб їм обом, цим «легеням», – в єднанні та братній любові, злагоджено і разом – потужно й благодатно працювати й служити в ім’я майбутнього: масштабного, могутнього й благословенно-спасенного повернення й навернення всієї Європи до своїх християнських витоків і першоджерел!

Й оці, вищезгадані визначні духовно-церковні провідники і наставники Божого люду, безсумнівно, відносяться до того славного грона, про яких Сам Господь пообіцяв, що ось «Я дам вам пастирів по серцю Мені, що пастимуть вас мудро та розумно» (Єр.3:15). І, врешті-решт, «у той час» – в  т. ч. завдяки самовідданому й богопосвяченому служінню таких от, правдиво натхненних і проваджених Святим Духом, священнослужителів і душпастирів – у духовно з’єднане і істинне всесвітньо-містичне Тіло Христове Сходу і Заходу (в єдиний, цілісний і неподільний «Єрусалим»), яке всі зватимуть не інакше, як «престолом Господа», то туди «всі народи заради імені Господа зберуться». І вони «не ходитимуть уже більше за пожаданням [колишнього] лихого серця свого» (Єр.3:17; Пс.122(121):3).

Іншими словами, нарешті й неминуче настане – і вже навіть не такий він надто далекий – той благословенний час, коли до того ІІ Єрусалиму, що розташувався над Дніпром, «прийдуть народи до світла твого, і царі – до [Божого] сяйва, що сходить над тобою» (Іс.60:3). Себто обов’язково станеться якраз те, чого так пристрастно бажав і про що пророче мріяв та своїм проникливим духовним зором бачив і практично готував великий український апостол і святитель нового й новітнього часу – праведний митрополит Андрей Шептицький.

І станеться й навіки утвердиться в тому часі: "і буде у той день", що «Господь буде Царем над усією землею; у той день буде Господь єдиний, і ім’я Його єдине» (Зах.14:8,9). Амінь.

 

Лев Овштейн,

християнський публіцист

 

----------------------------------------------------------------------

(*)  ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 1.

ТОП статей читають:

черв. 01, 2019 210

Молитви для дітей

Мапа міграції громад з МП в ПЦУ