Українська Церква почитає особливим способом Хрест Господній двічі на рік: у Хрестопоклінну неділю (третю неділю Великого посту) і в празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста (27 вересня). В обидва ці свята робимо поклони перед святим Хрестом та співаємо «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо». У цих коротких словах криється незвичайно глибокий зміст, справжній християнський погляд на Таїнство Хреста; Хрест – це вже не знаряддя тортур і смерти, але знамено перемоги, передвісник світлого Воскресіння. Хрест тісно пов’язаний з Воскресінням, і тільки з перспективи Великодня можемо збагнути значення Великої П’ятниці і сенс усіх наших терпінь. Хрест без Воскресіння – це трагедія; Воскресіння без Хреста – неможлива річ. Таке співвідношення між Хрестом і Воскресінням знаходить своє повне оправдання у святій Євангелії. Кожного разу, коли Христос говорить про свою смерть, тоді Він провіщає також і своє славне Воскресіння: «Синові людському треба багато страждати і Його відкинуть старші і первосвященики, і книжники, і буде Він убитий, – але третього дня Він воскресне» (Лука 9, 22).

Цей зв’язок між Хрестом і Воскресінням є у свідомості християнського Сходу такий глибокий і нерозривний, що в деяких Східніх Церквах устав приписує співати ірмоси Канону Пасхи на Утрені Хрестопоклінної Неділі. Це, власне, послідовне пристосування хрестопоклінного змісту «Хресту Твоєму…». Один православний богослов ось так пояснює цей звичай: «Для більшого одушевлення в терпеливому виконуванні діл побожности св. Церква потішає нас пригадкою про недалеку вже світлу, для цілої вселенної радісну Пасху, оспівуючи в тропарях Канону св. Хрест і страсті Спасителя разом з Його радісним Воскресінням та велить вірним чистими устами співати пісню радости – ірмоси святої Пасхи».

У вищезгаданій пісні «Хресту Твоєму…» дуже важливим є також слово «Владико». Христос залишається все і всюди Володарем неба і землі, паном життя і смерти, навіть тоді, коли Він був прибитий до хреста чи похоронений у гробі. Наша Церква постійно підкреслює ту правду, що Христос добровільно взяв на себе всі терпіння і пониження задля нашого спасіння; що Він усе був підметом, а не предметом у кожній обставині Свого життя: «О, велике чудо! Бачимо дерево, на якому Христос добровільно розп’явся тілом, (Йому) світ поклоняється і кличе просвічений: О, сило хреста!…» (стихира на «Господи воззвах»). «Сьогодні Владика створінь і Господь слави розпинається на хресті … мій Ізбавитель і Бог, щоб, як добросердечний, спасти світ від (диявольського) обману» (Утреня, хвалитна стихира). Західня Церква бачить у Христових страстях Божу довготерпеливість, лагідність Христа і Його велике милосердя, тому і закликає вірних до співчуття з терплячим Спасителем. Східнє християнство залишилося вірне об’явленню Христової слави навіть на хресті. Навіть на хресті Христос – це не якась нещасна людина, жертва жорстокої долі, але Владика і Господь слави.

У наших богослужбах часто стрічаємо вислів «хресне дерево». Під впливом західнього релігійного мистецтва і західної містики, а також природного упередження до всього, що зв’язане з тортурами і смертю, ми є схильні уявляти собі «хресне дерево» як щось мертве, спорохнявіле, від якого заносить труп’ячим сопухом. Цілковито інший образ Господнього Хреста ставить Східня Церква перед душевні очі своїх вірних. Хрест – це живий організм, що живе, цвіте, видає плоди, стає надприродною поживою для людей, воскрешає мертвих до нового життя. На Великій Вечірні співаємо: «Радуйся, життєдайний Хресте, прегарний раю Церкви, дерево безсмертя, що дало нам насолоду вічної слави, і яким прогоняються маси бісів, радуються ангельські хори і збори вірних празнують».

Слід пригадати, що Східня Церква не вживає латинського типу Хреста-Розп’яття з постаттю мертвого Спасителя, бо це - аспект Голготи. На наших хрестах зображення Спасителя намальоване або вирізьблене. На деяких наших хрестах є подвійне зображення Ісуса Христа: на одній стороні - розп’ятий Спаситель, а на другій - воскреслий. Ось і весь духовний зміст Господнього Хреста.

Не виключене, що в декого можуть поставати сумніви, чи таке ставлення Східньої Церкви до проблем терпіння і смерти є реалістичне, чи не є це втеча від жорстокої не раз дійсности у світ містики і символіки? Щоб відповісти на це питання, треба, насамперед, застановитись, що таке реалізм. Для невіруючої людини терпіння – це трагедія, а смерть – це остаточний кінець. Для віруючих людей дочасність – це тільки слабкий прообраз вічности, а «страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави…» (Рим. 8, 18). Східня Церква добачає істоту буття не в зовнішніх скоропроминаючих феноменах, тільки в надприродних вічних аспектах життя людини та вселенної. Надприродний реалізм – це основна риса Східньої Церкви. Тому Христове Воскресіння таке близьке і самозрозуміле для східнього християнина та просвічує ціле його життя з усіма досвідами і терпіннями, а Господній Хрест є для нього символом не тільки Голготи і Великої П’ятниці, але в першій мірі Світлого Великодня.

Іванків Є. Український Християнський Схід. – Чикаго, 1992. С. 57-59