Кажуть, бувають часи, коли суспільство починає поводитися ірраціонально. Абсурд стає реальністю, а сумне минуле – містицизм, дикість, варварство – повертається у сьогодення.
Аналізуючи суспільно-політичне життя сучасної Росії, мимоволі згадуєш класика психоаналізу, який стверджував, що у кожного народу є своє, відмінне від інших, "суспільне несвідоме". Хто б міг ще, приміром, 20 років тому уявити, що Російська Православна Церква (як церковний інститут) може зайняти в Росії таке домінантне становище в політичному, ідеологічному та моральному житті Російської держави й суспільства? Констатуємо, що за всіма об'єктивними ознаками і «ароматами», РПЦ стала, по суті, державною релігією, хоча сучасна Росія, згідно з Конституцією, - світська держава, країна багатьох конфесвй і релігій: від світових до язичництва. І нав'язати такій країні державну релігію - це, мабуть, те ж саме, що закласти ядерний фугас під Кремль.
Релігійність як політичний культ
Сьогодні в Росії православні ієрархи входять у число державних чиновників, без участі та благословення яких не відбудеться майже жодної значущої суспільної події або рішення законодавчої, виконавчої та судової влади федерального центру або реґіонів. Прикладів тому - тьма! Починаючи від православно-державних похоронів президента РФ Бориса Єльцина, і до церковних вказівок, які художні виставки, яких художників, письменників, громадських діячів та активістів, журналістів тощо хвалити або переслідувати, а судам: кого судити і карати, а кого - милувати.
Під страхом позбавлення посади, погон, крісла жоден російський чиновник не сміє зізнатися в тому, що він вірить в матеріальність світу і відсутність Бога на небі. Релігійність стала своєрідним політичним культом. Загалом, як в іронічному логічному парадоксі про релігійну політкоректність: «Я - православний, але в Бога не вірю!».
Ба більше: вся міць федеральних телевізійних каналів ненав'язливо підказує державним службовцям та простим обивателям державний імператив: «РПЦ, православний клір – поза критикою», а будь-яку хулу «батьків Церкви» законодавці, Державна Дума класифікує не інакше, як політичний екстремізм.
Цей нонсенс виник з простої причини. РПЦ фактично призначена державотворчою Церквою Росії. Але зовсім не через глибоку побожність (меншої, православної) частини її громадян, а тому, що РПЦ – надійна опора нинішнього путінського політичного режиму.
У храми Московського Патріархату на молитви і свята ходять президент країни, прем'єр-міністр, міністри уряду, генерали і адмірали, а за компанію: кримінальні авторитети, злодії в законі, світські леви і левиці. І несамовито "моляться" під всевидячим оком телевізійних камер. Це – правило, норма, стандарт поведінки, припис для правлячої еліти. «У ті роки, - як писав філософ Микола Бердяєв, - більше шукали екстазу, а не істини». Насправді отака "релігійність" чиновників – звичайне лицемірство, святенництво, адже шлях у владу, як відомо, лежить через гріх.
Всюдисущність Церкви
РПЦ активно наповнює телеекрани й ефір радіостанцій своїми «балакаючими головами», а впливовими адептами-неофітами – російські політичні партії, профспілки, жіночі і молодіжні організації. Церква створює власні релігійні корпорації, які своїх лідерів делегують у владу, в суди, освіту, просвітництво, культуру. В армії з'явилися православні капелани і надувні ґумові похідно-бойові храми. Президент Володимир Путін підписав Указ (який стосується лише РПЦ) «Про надання священнослужителям права на отримання відстрочки від призову на військову службу». В армії вводиться посада «помічник командира по роботі з віруючими». Тобто, православний священик підпорядковується начальнику, стає державним службовцем, замполітом.
Як РПЦ заробляє гроші, утікає від податків, – це предмет іншої розмови. Але чого варта заява керівника вікаріатства нових територій Москви (російська столиця територіально розширилася на 30% за рахунок Підмосков'я) єпископа Сави, який зажадав від столичної комісії з перспективного розвитку та містобудування побудувати 200 православних храмів! «Оскільки існуючі перевантажені й люди не можуть потрапити до церкви», - заявив церковний чиновник.
В ідеології «промивання мізків» і гуманітарних відкриттів досягнень у РПЦ також достатньо. Православні ієрархи довели «гріх і шкідливість» загальнолюдських, гуманітарних цінностей і прав людини. РПЦ виступає за введення у школах предмету «Основи православної культури», хоча у школах вчаться також діти християн інших конфесій, мусульман, юдеїв, буддистів, адептів інших віровізнань та світоглядів, у т. ч. агностиків і атеїстів.
А ідея «русского міра», сформульована і надв’язувана патріархом Кирилом під час його «пасторських» візитів в Україну та інші країни СНД, цілком конкурує з войовничими геополітичними проектами. Наприклад: з мрією «батька народів» зробити світ комуністичним або сучасним, путінським – втягнути Україну в Євразійський та Митний союзи.
В принципі, «русскій мір» - не що інше, як ідеологічне забезпечення кремлівської - експансіоністської зовнішньої політики «життєво важливих просторів». Коротше, якщо ієрарх Церкви носить годинник Rolex за 100 000 євро, значить, він - неймовірно вразливий і потребує нашої любові.
Сьогодні РПЦ намагається всебічно контролювати публічне і приватне життя. А священики в Росії вказують, в якому одязі ходити громадянам (т. зв. "православний дрес-код" - ідею, яку обговорюють столичні інтелектуали на «круглих столах», наукових конференціях), які фільми дивитися, які книги видавати і читати, які театральні вистави та виставки не є «богоугодними».
Будь-які скандальні політичні заяви, ні, навіть не «батьків» РПЦ, а звичайних церковних релігійних клерків, газети друкують на перших шпальтах. А телебачення показує у прайм-таймі, в найбільш рейтинґових передачах. Люди в рясах стали «володарями дум», телевізійними, екранними зірками. Без православних священиків не відбувається жодне шоу або інтелектуальна дискусія академічних учених. Рівень арґументації високочолого попа приблизно такий: «мій тато не був мавпою».
Найяскравіший приклад перемоги служителів православного культу над здоровим глуздом – резонансна судова справа в Росії: «злочин» феміністського пан-рок гурту «Pussy Riot». Ці «блюзнірки» посміли провести нестандартний молебень у храмі Христа Спасителя в центрі Москви. Вони «здійняли хвилю, яка реально стала загрожувати церковній єдності». Наслідки сумні. Чотири юні жінки, дві з них – матері, вже чотири місяці сидять у СІЗО, справу передано до суду, і їм загрожує сім років в'язниці.
Власне кажучи, «справа Pussy Riot» в Росії перетворилася на якусь подобу «справи Дрейфуса», коли всілякі реакціонери - клерикали і монархісти, мілітаристи й націоналісти-антисеміти розкололи французів на «своїх» і «жидів» та їх захисників. Так і молебень «бісівщини» у храмі Христа Спасителя розділив російське суспільство на два непримиренні табори, де атеїстичні «осколки» програють агресивному і войовничому релігійному фанатизму, більшості, яка всією потужністю державних інформаційних ресурсів підтримує Кремль.
«Церква в законі»
Нинішній клерикалізм у Росії виник не на порожньому місці. Не зупиняючись на вічній російській ідеї монархізму та «влади від Бога», на традиційному консерватизмі й запеклій ксенофобії російського православ'я, його агресивності й нетерпимості щодо будь-якої іншої віри, усіляких інакодумців та інородців, варто вказати на два важливі нюанси, які допомогли РПЦ стати «Церквою в законі», неформальним державним інститутом.
По-перше, марксизм-ленінізм канув у минуле і перестав бути державною ідеологією. За активної підтримки лібералів і демократів, а потім - «державників» ідеологічну порожнечу заповнила православна ідеологія, покликана ідентифікувати росіян як націю, відродити ідею «Москва – третій Рим».
Бути "віруючим" стало модно, як і критикувати матеріалізм, науку, Дарвіна і Гекслі, Фройда, Маркса. З'явилися численні пророки і гуру, яких швидко заборонили, пересаджали в тюрми. Російський політичний клас вирішив, що православ'я цілком замінить найпередовішу в світі пролетарську ідеологію і дасть народу «національну ідею».
По-друге, РПЦ на початку 90-х рр. минулого століття в ряди «офіцерів Церкви» при активному будівництві храмів стали рекрутувати колишніх партійних працівників, армійських політпрацівників, випускників партійних вишів, вищих військово-політичних училищ та академії імені В. І. Леніна. Ставши після «прискорених курсів» з канонічного богослужіння священиками, а потім - помічниками архієпископів, релігійні неофіти інсталювали в російське православ'я авторитарну, радянську модель, тоталітарну політичну традицію.
Тут можна поставити крапку. Як казав літературний класик епохи Просвітництва, «відкинемо факти, вони заважають бачити зло», і поговоримо про метафізику.
Питання! «Непомірне посилення Церкви і релігії як політичного інституту та світогляду сприяє чи гальмує суспільний прогрес? Призведе православний клерикалізм в Росії до соціального вибуху чи зміцнить Рросійську державу?
Монопольне панування, «вмонтованість» у державні інститути РПЦ – це сумно і антипродуктивно. Така Церква стає частиною політичного режиму і політичної системи, виключає перспективу формування інституційного та ідеологічного плюралізму російського суспільства.
Російським політикам не варто радіти. Церква не забезпечить їм влади. Вона сама жадає владарювати, прагне історичного і політичного реваншу. Згадаймо сталінські репресії проти Церкви й обіцянки першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, що 1980 року він «покаже радянським людям по телевізору останнього попа». Уже сьогодні православна фронда заявляє про свої владні амбіції.
В принципі, релігійний радикалізм в Росії – це зворотний бік путінського застою, путінської «норми». Нинішній російський релігійний радикалізм, клерикалізація Росії, з одного боку, індикатор, а з іншого – каталізатор відходу Путіна від влади. Це - зонд, який намацує виразки російського суспільства, скальпель, що розкриває гнійники російського буття.
Українські паралелі
З огляду на таке припущення, проведімо політичні паралелі. Підкреслимо, що в Україні відсутня клерикалізація і релігійний радикалізм з таких причин: в Україні нема "державної релігії", нема "державної Церкви" (Церкви, яку «можновладці» вважали б такою). Значить, немає монополії однієї Церкви.
Це – благо, а не зло.
Між українськими Церквами йде конкуренція у боротьбі за паству, за душі людей. У такій ситуації спілкування вірян між собою, з Богом, усвідомлення моральних норм, розрада (те, що у світському житті називається соціальною роботою) стають головними завданнями і змістом роботи українських Церков. А розпалювання ворожнечі, пошук "ворогів", нетерпимості й ворожнечі до іншої віри, національності, інакодумства, участь у політичному житті в інтересах іншої держави притаманна лише деяким ієрархам Православної Церкви, орієнтованої на Москву.