З розмови Блаженнішого Любомира (Гузара) по радіо "Воскресіння".

Берестейська унія – факт, довершений у 1596-му році, хоча унія готувалася задовго до цієї дати. Противники цього об'єднання охрестили унію «зрадою православних єпископів, які, мовляв, купилися на обіцянки Риму». Прихильники цього об’єднання, навпаки, вважають, що це був неминучий еволюційний процес, який випливав з ряду суттєвих факторів. Ваше Блаженство, прошу прокоментувати цю подію.

Може, ми повинні наші роздуми над цілим тим комплексом, який називаємо Берестейською унією починати, власне, з розуміння людей, які брали участь в ній. Бо остаточна підготовка до цього кроку, який завершилася в 1596 році, відбувалася, перше всього, вже кілька років – щонайменше від 1590-го, і вона вже в народі нуртувала – не взагальному у народі, але, скажімо, між людьми церковними, між тих часів інтелігенцією та шляхтою. Ті речі були дискутовані.

 Люди застановлялися, як знайти себе в даній ситуації. Ми студіюємо ці обставини, стараємося їх пізнати, стараємося їх вичислити, але це все завжди, як це буває в історії, дає нам, властиво, не цілковитий образ, а такий частковий. Ми бачимо елементи цього, а пізніше, опираючись або вибираючи ті елементи, які нам подобаються, ми робимо певні загальні твердження. Я вважаю, що обставини, в яких сталося це порозуміння, - це ствердження певного відношення до Римської апостольської столиці, це не було відступлення від православ’я в нашому модерному способі розуміння конфесійного. Остаточно, всі єпископи разом радилися. Може, як закидають їм їх пізніші діти, внуки і, взагалі, їхні спадкоємці, вони це робили, може, занадто в такий спосіб таємничий. Не ділилися з народом, головно, з інтелігенцією, провідною верствою народу, не ділилися з ними своїми міркуваннями. Може, не було так і легко це зробити. Факт є, що ті труднощі, на які вони хотіли відповісти в даний час, відчувала та провідна верства народу і шукала способів, як з цього вийти.

Противники Берестейської унії - як у минулому, так і тепер, закидають особисті зацікавлення організаторам цього заходу. А це були правлячі єпископи Православної Церкви, які після Берестейського єднання стали архієреями у єдності з Апостольським престолом.

Я думаю, що не все так пішло, як уявляли собі ті владики, які брали безпосередню участь у завершенні того порозуміння. Вони, може, інакше це бачили, хотіли бачити, з тих документів, які ми маємо, з тих домагань, які вони ставили, виглядає, що вони були дуже свідомі того, що вони хотіли осягнути. Розходилося не виключно, і не на першому місці тільки за якісь привілеї чи суспільні проблеми, розходилося про цілу низку релігійних моментів. З одної сторони, було Польське королівство, до якого Україна тоді належала, де після Флорентійського собору прийшла сильна реформа, і який почав розвиватися в дуже особливий спосіб, не завжди прихильний до того східного способу розуміння справ, тої традиції візантійської, в якій наша Церква жила. З другої сторони, маємо також повстання патріархату в Москві, певне унезалежнення з усіх сторін, яке церковне життя ставило на цілком новий шлях і дуже сильно узалежнювали його від світських справ, від світської влади. Одним словом, цілості різних проблем, взяти їх разом, напевне, дуже стурбували наших єпископів і вони шукали розв’язків. 

Єпископів Берестейської унії історіографія минулих часів змалювала в образі запроданців. Шкільний підручник з історії не таких вже далеких комуністичних часів в ілюстраціях та слові подавав нам митрополита Іпатія Потія як зрадника усіх часів та народів.

Вони не відреклися свого походження, вони не відреклися своїх традицій; радше, навпаки, - настоювали на них. У них було, виглядає, чітке зрозуміння певної приналежності, не вузької приналежності, знову ж, такої дуже, скажімо, канонічної, в дуже такому способі думання вузькому. Вони не заперечували своєї минувшини, вони хотіли поставити її на кращу, сильнішу базу і боронити те, що, вони самі відчували, було суттєвим елементом для тотожності нашого народу. Факт є, що Україна, українське населення знайшлося в Королівстві, яке не було ані українське, ані не було східного обряду, яке було не конечно завжди дуже ворожим, але, напевне, не було прихильним до духовних вартостей, якими жив наш нарід. І тому їхній вибір було шукання, так, як я це розумію, шукання зв’язку, такого зв’язку, який би був вищий понад ті можливі небезпеки, які на них зазіхали.

Якщо б, скажімо, Православну Церкву у ті часи, коли відбувалася унія, очолював митрополит Петро Могила, як розвивалася б ця тема? Чи міг би пристати цей великий церковний достойник до унії? Чи зумів би він пом’якшити цей процес?

Митрополит Петро Могила, який приходить пізніше з історії, але він бачить цілком конкретну можливість, щоби Русь із Руссю говорила, щоби Русь із Руссю об'єдналася, щоби Русь із Руссю створила один патріархат. Отже, для нього, скажімо, ті, хто вибрав і офіційно підписав акт порозуміння, не були чужі люди. То не були якісь зрадники, то були люди, які зробили певне рішення, стали на певному становищі, так, як мені здається, з того бажання його й інших – те, що ми сьогодні називаємо православних – ієрархів, так само, як і греко-католицьких, як ми сьогодні називаємо, ієрархів. Це їхнє зрозуміння ситуації не було в категоріях сьогоднішніх. Моє відчуття, є, що, на жаль, те, що було релігійне і те, що, мені здається, було добре подумане, на жаль, знайшлося предметом політичних ігор, політичних різних махінацій, маніпуляцій, які мало що мали спільного з релігією, яко такою.

Блаженніший Любомир кардинал Гузар акцентує, що тогосучасний політичний фактор у цьому питанні спричинився до  емоційних непорозумінь, емоційних вибухів та невиправдвних дій з одного та іншого боку, які на довгі роки, аж до нашого часу, погіршили наше ставлення до тих, хто це порозуміння прийняв, до тих, хто його заперечує.