Не секрет, що нині ми всі є свідками дуже невтішної, загрозливої для всієї сучасної людської цивілізації глобальної ситуації. Себто, того, як усе щільніше й масштабніше  оця зловісна – диявольсько-апокаліптична «темрява землю вкриває, а морок – народи». Але  попри все це біблійний погляд  на перспективи реалізації Господнього Плану спасіння світу наразі всіляко утішає й надихає різноконфесійний Божий люд. А надто в Україні, який посідає воістину унікальне й, перш за все, географічно-стратегічне місце в епіцентрі своєрідного світового – духовно-релігійного, культурно-цивілізаційного і геополітичного «розламу» та зберігає й відроджує матеріальні та духовно-сакральні святині і скарби нашого золотоверхого ІІ Єрусалима – Києва, запевняючи його, що вже «сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється!» (Іс.60:2).

Й попри те, що надалі все більше й більше невіруючі, а деколи і суто номінально та поверхнево релігійні (обрядовірні) «люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на увесь світ, бо сили небесні порушаться», то ви, як каже Господь Ісус до Своїх правдиво вірних, навпаки: «випростуйтесь, і підійміть свої голови, – бо зближається ваше визволення» та вже скоро «скінчиться час тих поган» (Лк.21:26,28,24).

Й саме вітчизняне християнство – у силі й владі, дарах та плодах Святого Духа – мусить стати тою «розчиною» («закваскою»), подразником, що буде головним  ґенератором і каталізатором грядущих – суперґрандіозних та вельми потужних і дивовижних процесів всесвітнього євангельсько-екуменічного духовного пробудження й оновлення, преображення, освячення та єднання.

Це – коли, починаючи з нашого українського, за новозавітньою географією, «з північного краю», в якому «тими днями» частини («доми») до того поділеного Божого народу вже спільно «підуть і разом прибудуть» до «обіцяної» для їхніх «батьків» Богом Святої Землі. А затим «того часу… до Єрусалиму» близькосхідного, якого «назвуть» як «Господній престол», урешті-решт, «згромаджені будуть народи усі ради Ймення Господнього, і більше не підуть вони за впертістю [колишнього] серця лихого свого» (Єр.3:17,18).

Тобто, по досягненні есхатологічної повноти «того часу» ті  «народи усі» із населення, за теологією бл. Августина, грішного й нечестивого «Граду земного», якісно змінившись і преобразившись, уже стануть спасенними й повноправними, праведними та надзвичайно щасливими громадянами  благословенного «Граду Божого».

Беручи до уваги зазначене вище, хочемо також наголосити на деяких немаловажних, як на наш погляд, моментах, так чи так пов’язаних з вітчизняною церковно-суспільною історією, а особливо – розколом Київської Церкви і, назагал, всього соціуму, зумовленим, як відомо, драматичними і прикрими наслідками  Берестейської  унії 1596 р.

І, якби хто не трактував ті чи інші події тієї, справді – вельми неоднозначної і складної, тяжкої й контраверсійної минувшини, гадаємо, це ліпше й доречно буде зробити, дещо зацитувавши із Вступного слова «У пошуках гармонії», виголошеного теперішнім екс-главою УГКЦ Владикою Любомиром Гузаром на Перших «Берестейських  читаннях», що відбулися в Україні на початку жовтня 1994 р. (Вид. під ред. Б.Ґудзяка і О.Турія. Львів, 1995, с. 1–6).  Те, що, до того ж, загалом  виходить за межі, власне й суто, православно-греко-католицьких взаємин і, як видається, багато в чому не втратило (на жаль) своєї слушності та актуальності і дотепер.

Зокрема, говорячи про деякі «зустрічі духовенства різних конфесій, де лунають палкі промови про взаємне порозуміння, евентуальну єдність», Блаженніший Любомир акцентує на тому, що, одначе, «там не відчувається правдивого, щирого бажання єдності». І це тому, що оте відоме трагічне церковне і суспільне «роз’єднання на довгі століття, аж до наших  часів» викликало те, що «в серцях людей» – як священнослужителів і душпастирів, так і просто вірних, та «їхніх душах вже була закладена якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні». Безперечно, «це – гострі і жорстокі слова, але, можливо, їх треба сказати, щоб можна було, врешті, розпочати те спасенне діло об’єднання. А серйозно почати його ми мусимо, якщо не хочемо загинути(...) Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття – це іграшка».

«Отже» – «усвідомлюючи всю згубність роз’єднання»,  «ми не повинні чекати, коли хтось [чужий] за нас зробить наше діло, а самі мусимо негайно приступити до праці», «братися енергійно до відбудови єдності».

При цьому обов’язково слід «спокійно і неупереджено глянути [історичній] правді в очі. Коли хочемо єднатися, не можемо лукавити, твердячи, що нічого не сталося, що не було взаємних [й, причому, немалих] образ, кривд,  насильства [і не лише – додамо вже від себе – в міжконфесійних  та  міжетнічних, а, й узагалі, – суспільно-людських стосунках]. Правду треба казати, але спокійно, предметно, без зайвих емоцій та істерії».

Маємо «перестати боятися один одного», бо «ми все ще діємо під впливом страху: друга сторона хоче нас піймати, поневолити». Слід «позбутися такого упередження з усіх боків. Але це тільки передумова. Нам потрібні дві речі: (…) людей, які зуміють піднестися понад конфесійні різниці (…) і які достатньо пройняті усвідомленням жалюгідності становища, в якому опинилася наша Церква через брак єдності (…) Сьогодні треба відважних людей, справжніх пророків, які Божу науку про єдність словом і ділом засвідчувати перед упередженою, а то й неприхильною публікою.

Друга річ – нам усім (…)  треба візії майбутнього [єдності вітчизняної Церкви]», якої уповні, судячи з усього, «в нас зараз ніхто не знає (…) Вона – знову ж таки – мусить бути плодом праці багатьох людей: свідомих, учених, второпних, а понад усе – правдивих прихильників Бога і своїх ближніх, своєї Церкви».

Свого часу, у дуже неспокійні, тривожні 30-40-і рр. ХVІІ ст., – знову зауважимо від себе – першоієрархи (митрополити) обох основних  тодішніх розділених вітчизняних Церков – Православної (П. Могила) та Унійної (Й.В. Рутськой) також прагнули відновити попередню  єдність українсько-білоруського християнства. Або, як тоді казали, «примирити Русь з Руссю». А через це – попри домінуючі тодішні тенденції у світовому християнстві – навіть започаткувати подолання Великої (з 1054 р.) схизми Вселенської Церкви.

І для цього ними був – у дусі й букві тогочасного еклезіально-канонічного права – опрацьований і запропонований відповідний план. Той проект, що, одначе, не був схвалений та підтриманий. Як, власне, більшістю вітчизняного загалу, так і в Римі й Константинополі, а тим паче – у Москві. Усе те, що спричинило відомі згубно-руйнівні і спустошливі – жахливі й жорстоко-криваві події подальшої української історії. Сумні й печальні – «постпереяславські» висліди всього того, що Слово Боже  оцінює  як синдром  національного  «сорому  та  ганьби» (Іс.30:1–5)…

Водночас, мабуть, варто зауважити, що Біблія дуже ясно й чітко каже таке: «кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб» (1Ів.3:15). Причому, до числа цих «братів», яких належить «любити» та «благословляти», Слово Боже недвозначно зараховує не тільки одновірців й, у цілому, всіх співплемінників із титульного етносу, а й інших, за біблійним означенням, місцевих «тубільців». І зокрема: тих чи тих з етнопоходження «чужинців», але «що [постійно] мешкають серед вас, що породили синів серед вас» і яким Господь також, як і вам, «на спадок» дав Він «цю землю» (1М 12:3; Єз.47:21–23). У   т. ч.  серед усього того загалу мешканців «цієї землі», звичайно, можуть бути адепти різних світоглядів, конфесій і навіть релігій.

Більше того:  незрідка і саме через доброзичливе ставлення до старо- та новозавітнього люду Божого і, загалом, нормальні – цивілізовані, дружні міжетнічні та міжконфесійні й, у цілому, – суспільно-людські взаємини Господь «благословляє» та дає «добробут» і «мир» націям, народам і державам. При протилежному же «статус-кво» ними, зрештою, на себе обов’язково накликається тяжке «прокляття» (1М12:3; 1М4:10–12; Єр.29:7). Й українська та, назагал, уся історія людства подає нам безліч красномовних підтверджень цього. У т. ч. й тих, про які казав Блаженніший Любомир у цитованій вище своєму виступі.

А от шлях очищення, звільнення рідного краю від наслідків того, а також деяких інших «проклять», вочевидь, пролягає, найперше, через процес  суспільного усвідомлення їхньої реальної й чималої шкоди як для нинішнього, так і наступних поколінь співвітчизників. Усвідомлення та наступне всенародне, загальнонаціональне покаяння й примирення.

І, як видається,  проявити ініціативу в цьому та м’яко й коректно, але водночас наполегливо і послідовно формувати відповідну громадську думку – актуальне й важливе духовно-патріотичне завдання і обов’язок перед власним народом соборної вітчизняної Церкви.  У т. ч. і  не в останню чергу – її суспільно свідомих й активних «пересічних» вірян. Тих членів Тіла Христового в Україні – православних і греко-католиків, римо-католиків й протестантів, етнічних українців та вихідців з нацменшин, україномовних і російськомовних, які мають, нарешті, згуртуватися і об’єднатися..

Сконсолідуватися, зорганізуватися заради того, аби щоденно й переконливо доносити та практично зорієнтовувати  український соціум до втілення  в життя біблійно-євангельських моральних і духовних цінностей, принципів та ідеалів. У т. ч.  при вирішенні конкретних соціально-економічних і громадсько-політичних, національно-культурних, науково-освітніх, екологічних та інших актуальних питань.

...26 червня 2001 р. у Львові, у перебігу історичного візиту в Україну бл.  Папи Івана Павла ІІ, при згромадженні біля півтора мільйона людей тодішній предстоятель УГКЦ Любомир кардинал Гузар урочисто виголосив таку молитву вибачення і прощення:

«У Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаємо просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас».

І відповідь з Небес на таке вельми й вельми важливе молитовне звернення прийшла рівно за три з половиною роки (відомий біблійно-містичний часовий термін) по тому. А саме:  26 грудня 2004 р., на переголосуванні ІІ туру тогочасних президентських виборів в Україні, переміг кандидат тодішнього блоку демократичних і патріотичних сил…

У цьому зв’язку, мабуть, варто також наголосити, що цю ініціативу    першоієрарха однієї з українських конфесій почув і підтримав провід РКЦ у Польщі. У подальшому ним – разом з керівництвом УГКЦ – на знак і свідоцтво історичного примирення польського й українського народів були організовані й, на чолі лідерів обох Церков, проведені кілька подібних спільних велелюдних (у т. ч. – за активної участі віруючої молоді) молитовно-паломницьких акцій до деяких святих місць в Україні і Польщі.

Себто, наразі маємо якраз той  історичний процес Великого покаяння і очищення, започаткований Римським архиєреєм у його – подібній до відомого, доленосного в історії людства, звернення до Бога-Творця старозавітнього  пророка Даниїла – знаменитій  молитві у Ватикані на початку  Великого посту,  12  березня 2000 р. Або, як сказав про це через іншого біблійного пророка Господь, маючи на увазі саме цю – одну із трьох (причому, найчисельнішу) основних церковних спільнот Свого Вселенського Божого народу і якраз нашої історичної доби. Й конкретно:  коли ж «ти згадаєш про [деякі минулі – неправедні й помилкові] свої дороги й засоромишся», то тоді «ти візьмеш сестер своїх, старших від тебе» – православні Церкви, «разом з меншими від тебе» – протестантськими спільнотами, «і дам їх тобі за дочок, але не з твого заповіту. І відновлю Я Свого заповіта з тобою, і ти пізнаєш, що Я – Господь» та, зрештою, «прощу тобі все, що ти наробила, говорить Господь Бог» (Єз.16:61-63).

Відрадно відзначити, що у такому «пізнанні Господа» наслідує й продовжує згадану вище ініціативу свого попередника і нинішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук), котрий наголосив, що бажає і прагне  будувати стосунки з іншими християнськими Церквами та конфесіями в Україні, як і з РПЦ, на основі відомої євангельської постави «Прощаємо і просимо прощення».

Одначе, на всі ці ініціативи і пропозиції й дотепер ніяк офіційно не відгукнулась, не відреагувала й не продовжила жодна з інших вітчизняних Церков та церковних конфесій, деномінацій та юрисдикцій! Ані, передусім, хтось із православних, а також, по суті, (як це не дивно!) ані римо-католицька, ані протестантські. Й, відповідно, – в такий спосіб відновлення на наших теренах отих тісних міжсестринських – міжхристиянських родинних стосунків, про що провіщає нам Боже Слово, гальмується. Свідомо чи, радше, підсвідомо…

До того, вочевидь, слід додати й відому ситуацію в сучасному українському Православ’ї, а особливо УПЦ МП, детальний аналіз якої, одначе, потребує спеціального ґрунтовного дослідження.

Проте, як дуже чітко та недвозначно каже до всіх християн та, загалом, усього роду «гомо сапієнс» Святе Письмо, жодної «немає людини праведної на землі, щоб робила б добро й не грішила» (Екл.7:20). Недобрими, беззаконними вчинками, словами та/чи думками. А тому-то – як ми «всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Рим.3:23), – то Господь Бог «ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити по правді увесь світ» (Дії 17:30,31).

Причому, надходить і, навіть, надійшов «час уже суд розпочати від Божого дому» (1Петр.4:17). Саме від Божого дому. Без будь-яких винятків і довготривалих  відстрочок!

І якраз через Свою величезну, незбагненну любов, милість і довготерпіння  до нас, недосконалих  й  грішних людей, ще дотепер, як і тоді, в старозавітню добу та пізніше, як каже про це в Біблії Сам Господь, «шукав Я між ними чоловіка». У т. ч. в Україні. Бодай одного – найкраще з числа наділених чималою владою і відповідальністю державних лідерів чи архипастирів Мого місцевого Божого люду.

Того «чоловіка, що поставив би загороду і став би [в молитовно-покаянному заступництві] у виломі перед Моїм обличчям за цей Край, щоб Я не знищив його». Одначе в тогочасcі такого «Я не знайшов!» І тому-то тоді, врешті-решт, «вилив Я» – просто вимушений був! – справедливий і праведний «гнів Свій на них». Тобто, вельми беззаконну й нечестиву «їхню дорогу Я дав на їхню голову, – каже Господь Бог». І, не в останню чергу, – «за ту [братню] кров, яку [рясно] проливали вони на [цю Мою святу] землю, та бовванами своїми занечистили її» (Єз.22:30,31; 36:18).

Ніяк не прагнемо комусь із людей творити непомірний піар чи якусь суперрекламу. Й, разом з тим, дякувати Господеві, в сучасній Україні, як бачимо, – причому, за подібним же прикладом їх славного попередника б. п. митрополита Андрея Шептицького –  таки «знайшлися», принаймні, два –  смиренномудрі і вельми чутливі до Божого голосу «чоловіка». Тобто, ті – із середовища поважних церковних ієрархів і провідників, котрі не лише почули, а й реально (і відважно!) відгукнулися на цей Його заклик!

Й, вочевидь, що саме таких духовних провідників Божого народу мав на увазі Господь, коли через Свого біблійного пророка пообіцяв, що певного часу «і дам пастирів вам згідно із серцем Своїм, і вони будуть пасти вас умінням та розумом» (Єр.3:15).

А що ж, назагал, усі ми, хто позиціонує себе воцерковленими і духовно народженими «згори»  практикуючими християнами і патріотами? Судячи з усього, ще досі, принаймні, досить багато хто з нас продовжує почивати  на таких звичних і дуже зручних лаврах  фарисейськи-самоправедної конфесійної гордині, самолюбування і самозакоханості...

А, може, саме в тій площині, що це покаяння і прощення (тобто – моральне і духовне очищення) не було всесуспільним, загальнонародним, й слід, приміром, шукати одну з головних і глибинних (й первісних) – ДУХОВНИХ причин того, що оті наші великі і дуже шляхетні – «помаранчево-майданні» сподівання та очікування, на превеликий жаль, жодним чином не справдилися? Прикро й ганебно були (фактично) зраджені, зневажені й забазікані.

Тим паче, що ці надії й уповання покладалися не на всемогутнього, всесильного та всеблагого й милостивого Бога-Творця, а, в принципі, на людей – на певних відомих політиків. Тих, які, одначе, у своїй значній більшості виявилися негідними, недостойними. Разом з тим якраз із цього саме приводу «так говорить Господь: «проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає! І він буде, як голий той кущ у степу, і не побачить, щоб добре прийшло, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та не замешканому»» (Єр.17:5,6).

Й справді, ті надії, покладені на цих людей, стали вони (невільними) заручниками очевидної фахової некомпетенції, а то й просто волаючої недолугості і неспроможності та елементарного практичного їх небажання здійснення якихось кардинальних реформ і позитивних змін тощо. А ще більше – вельми суперечливих і, здебільшого, невисоких особистих, у т. ч. морально-етичних та ментально-духовних, якостей і характеристик, гостро-конкурентих зіткнень бізнесово-групових, корумпованих інтересів, амбіцій і взаємостосунків двох добре знаних (колишніх головних «помаранчевих») політичних лідерів та їх оточень.

Й заради «нейтралізації» та усунення цих своїх партнерів-суперників вони не зупинялись навіть перед безпринципними, нечистоплотними заграваннями і домовленостями із силами «біло-блакитної» (а нині вже – «отруйно-темносиньої») – кріміналізовано-колаборантствуючої пітьми…

І все це, зрештою, – притому, цілком логічно і закономірно – й обернулося у 2010 р. цинічно-зухвалим реваншем та безпардонною узурпацією основних важелів влади, рейдерською, по суті й змісту, окупацією України донецько-олігархічною (й іже з нею) зграєю-ордою та її ставлениками і спільниками. У т. ч. функціонерами (світськими і церковними) войовничо-українофобствуючої – проімперсько-шовіністської «5-ї колони» в Україні. Й котрі у такий спосіб установили в нашій державі  панування свого – всуціль антинародного, мафіозно-корумпованого – авторитарно-кланового режиму. Зрозуміло, що зовсім (попри те, як вони про те наївно-легковажно вважають) не «навічно» й не «назавжди»…

Гадаємо, що у контексті всього викладеного нам є над чим – серйозно й відповідально-патріотично (та спільно) міркувати,  розважати й молитися. А затим – натхненним й провадженим Святим Духом – відповідним чином (і теж – спільно) діяти. Заради безумовного й конкретного виконання волі й задуму Господнього Провидіння стосовно України та її Христового Божого народу. В усій їх повноті й красі та величі і славі.

Й що, зокрема, передбачають, щоби вітчизняні християни, зрештою, як каже про це Господній Ангол, «заспокоїли духа мого в північному краї» (себто, якраз в Україні), котрий – неодмінно й дуже благословенно – «буде названий [Господнім] домом молитви для всіх народів». А тому-то «і підуть народи за світлом твоїм, а царі – за ясністю сяйва твого» та «звернеться морське багатство до тебе, і прийде до тебе багатство народів» і, згідно обітниці Небесного Отця, «і Я прославлю [цей] дім слави Своєї!» (Зах.6:8; Іс.60:3,5,7).

Лев  Овштейн, християнський публіцист