Віра в Бога, Якого ми не бачимо, а про Якого вона нам все каже, є невід'ємною часткою буття людини. Ми бо є творінням, яке без свого Творця, потрапляє у прірву, у ніщо, цілковито губиться. Цю правду наш народ висловив у глибокодумному прислів'ї, яке дуже часто так бездумно цитується: "Без Бога - ані до порога".
Віра, справжня віра, - це ласка, дар. Це не означає, що вона нам звалиться просто з неба. Більшість з нас мусить боротись, щоб дійти до істинної віри, мусить внутрішньо приготуватись до неї. Багато хто не є здатним її прийняти, мовляв, я й так задоволений та не відчуваю жодного неспокою чи туги. Коли ж людина не потопає у власному себелюбстві, тоді вона відкриває для себе та боляче переживає порожнечу та недолугість свого життя. І тоді порятунком стає клич її совісті. Йдучи за тим голосом, людина добачає небосхили, за якими криється Той, Якому вона завдячує усе. Вона стоїть перед порогами віри і починає молитися.
У молитві, немов посудина, що призначена наповнитись, відкривається душа людини. Багато дечого та багато хто може прийти на поміч людині, яка шукає правди. Проте остаточне та властиве рішення, все ж, мусить збутися у нутрі людини. Якщо вона хоче дійсно повірити Христові та Йому довіритись, тоді повинна стати край дороги, кудою проходить мимо Ісус, та закричати, як сліпці: "Господи, щоб очі нам відкрилися!" (Мт. 20,33); або як глухі: "Щоб ми чули!"; або як паралізовані та кульгаві: "Щоб ми могли ходити!"; або як прокажені: "Щоб ми очистились!"; або як невіруючі: "Щоб ми увірували!" І тоді як оздоровлені, віруючі можемо запитати Ісуса: "Що хочеш, щоб ми чинили?"
У певному моменті Ісус покажеться тому, хто шукає та просить; Він скаже, ким та людина насправді є, та що Він від неї хоче. Тоді тій людині можна вигукнути із глибини серця: "Господь - мій пастир. Нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах дає Він мені лежати; веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. Навіть, коли б ходив я долиною темряви, - я не боюся лиха, бо Ти зо мною. Жезло Твоє й палиця Твоя - вони дають мені підтримку... Добрість і милість будуть мене супроводжувати усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім повіки вічні" (Пс. 23).
З'ясовуючи про нашу християнську віру в Бога, ми можемо прийти до ясного висновку. Сьогодні розпізнати голос Ісуса, йти за цим голосом у багатозвуччі голосів, якими світ нас оточує, нелегко. Ще тяжче довіритись слову Божому та, згідно з ним, жити, ставлячи його понад закон золота та хліба. Але у цьому Божому слові, що зодягнене в людську одежу, таїться безконечна міць Всевишнього, яку Він дає всім тим, що її не відкидають.
Тому людина всіх часів - нинішня людина та кожен з нас - може і повинен повірити в Бога. І це буде наймудрішим з того, що людина може вчинити. Вона хоче дійсно бути віруючою, бо про це свідчить туга її серця. Вона повинна бути віруючою, якщо не хоче розпрощатися із сенсом свого буття.
Правдивий християнин мусить бути дійсно віручим, аби він зміг переконатися, яке це велике щастя - вірити й довіряти Богові та бути з Ним.
А щоб бути справжнім християнином, треба мати довір'я до Божої Любові, пройнятись цією Любов'ю та жити нею, аби згодом стати вістуном Божого милосердя та служителем радості, яку приносить Христос. Треба прийняти й пречудний Господній дар, яким є для нас Серце Пресвятої Богородиці, віддаючись під Її Покров.
"Наша Віра"
о. Іван Ортинський