У XVI-XVIII століттях Грецька Церква, хоча й, на першій погляд, огороджена від контактів із зовнішнім світом кордонами Османської імперії, піддавалася більшого впливу західного християнства, ніж, приміром, Церква Російська. Тут значно активніше діяла католицька пропаганда, особливо з утворенням у 1622-му році Sacra Congregatio de Propaganda Fidei, та й грецькі вчені і богослови частіше мали контакти із католицьким Заходом, а більшість з них тут навчалися. Ці та інші фактори призвели до того, що Грецька Церква більшою мірою, ніж Російська, піддалася західній «метаморфозі», за висловом о. Георгія Флоровського.
Одним з проявів такої «метаморфози» стало введення до практики Грецької Церкви… видачі християнам індульґенцій.[1] Тк, це були справжні індульґенції – грамоти, що "розрішали" від гріхів, який міг отримати кожен, часто за певну суму грошей. "Розрішення", яке подавалось цими грамотами, згідно Хр. Яннараса, не було пов’язане з участю вірного ні в Таїнстві Покаяння, ні в Таїнстві Євхаристії.[2]
Важко визначити, коли індульґенції, відомі серед греків як «apheseis» і «sygchorochartia», увійшли в ужиток православних, які жили під турецьким ярмом. Вони були досить поширені вже у ХVI столітті. На початку XVIII століття Єрусалимський патріарх Досифей Нотарас (1641-1707) пише про індульґенції як про всім відому та давню традицію: «Запанував звичай і давня традиція, яка відома всім, щоб святіші патріархи давали церковному народові грамоту про відпущення гріхів (sygchorochartion)»[3].
Практика видачі індульґенцій, що існувала спочатку неофіційно, отримала офіційне підтвердження на Константинопольському соборі 1727-го року. Цей собор було скликано у відповідь на посилену латинську пропаганду, яка розгорнулась, головним чином, на Близькому Сході - у Сирії, Месопотамії, Святій Землі і Єгипті, і став продовженням Константинопольського собору 1722-го року.[4] Собор видав «Ісповідування віри»[5], текст якого було складено Єрусалимським патріархом Хрисанфом († 1731), підписане патріархами: Константинопольським Паїсієм II, Антіохійським Сильвестром і Єрусалимським Хрисанфом, а також архиєреями, які були на ту пору в Константинополі і брали участь у соборі.
Отже, в 13-му пункті документу мовиться: «Влада відпушення гріхів, яке, якщо подається письмово, Східна Христового Церква іменує «розрішальними грамотами» (sygchorochartia), а латиняни – «індульґенціями» (intulgentzas),.. дається Христом у святій Церкві. Ці розрішальні грамоти видають в усій Соборній Церкви чотири Святіші Патріархи: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський»[6].
Як видно з обох наведених уривків - патріарха Досифея та Константинопольського собору - видача індульґенцій пов’язувалася із владою православних патріархів. Приписування патріархам (і тільки їм, як видно з тексту «Ісповідання») влади відпускати гріхи і видавати спеціальні грамоти було спотвореним рудиментом давнього інституту «Пентархії», який сформувався після IV Вселенського собору і, безумовно, зазнав кризи в епоху турецького панування і поширення латинських впливів. У свідомості греків тієї епохи, які до того часу багато в чому звикли мислити західними стереотипами, влада православних патріархів значною мірою була асоційована з владою Римського папи.
У своїй полеміці з латинством греки піддавали сумніву не явище індульґенції як таке, але те, що Римські папи приписували право роздавати "відпущення гріхів" виключно собі. Так, у тому ж 13-му пункті соборного ісповідання сказано: «А говорити, що владу давати (індульґенції) має тільки Римський папа, є явною брехнею»[7].
Цікаво, що навіть такий богослов і знавець канонічного передання Церкви, як преп. Никодим Святогорець не тільки не відкидав, але й слідував практиці індульґенцій. Так, у своєму листі єпископу Стагонському Паїсію, який на той час перебував у Константинополі, датованому квітнем 1806-го року, він просить його взяти в патріархії «розрішальну грамоту» для одного «живого ченця», йменням також Никодим, і надіслати йому. Він обіцяє йому, що надішле гроші, необхідні для купівлі грамоти, щойно дізнається, скільки вона буде коштувати.[8]
Індульґенції, як засіб збагачення, були засуджені на Константинопольському соборі 1838-го року. Цей собор, як і собор 1727-го року, було присвячено спростуванню латинських догматів і звичаїв. Його головною темою була «унія». Окружне послання, видане собором, підписали Константинопольський патріарх Григорій VI і Єрусалимський патріарх Афанасій, а також 11-ть архиєреїв Константинопольського синоду. Його текст було послано також відсутнім патріархам Олександрійському Ієрофеєві та Антіохійському Мефодієві.[9]
У 9-му пункті Окружного послання засуджується «жахливе і нечуване зловживання, що походить від зухвалості, за якою єпископи Риму найсвятіші, найсвященніші і страшні предмети віри священної Христової віри використовують як засіб здобування грошей»[10]. Тут засуджене тільки стягування грошей за "відпущення гріхів", та й то тільки в ювілейні роки. Явище ж індульґенції, як таке, знову не отримує належної богословської оцінки собору. У посланні також ніде не згадано і не засуджено практику Грецької Церкви, аналогічну засуджуваній собором.
Втім, навіть соборними рішеннями важко було викорінити практику, закріплену в народі. Наскільки закоріненою була ця практика, говорить той факт, що «розрішальні грамоти» дожили в Греції до середини ХХ століття.[11]
Сергій Говорун (архимандрит Кирило),
переклад Івана Дутки
[1] З цього приводу існує спеціальне дослідження Филипа Іліоса: Sygchorochartia // Ta Istorika, Афіни, т. 1 (1983), 35-84; т. 3 (1985), 3-44. Див також: Х. Яннарас, Orthodoxia kai Dysi sti Neoteri Ellada (Православ’я і Захід у новітній Греції), Афіни 1996, 149-153.
[2] Х. Яннарас, Orthodoxia kai Dysi sti Neoteri Ellada (Православ’я і Захід у новітній Греції), Афіни 1996, 150.
[3] Пападопульос-Керамевс, А., Symbolai eis tin istorian tis archiepiskopis tou orous Sina (До історії Синайської архиєпископії), Санкт-Петербург 1908, 133.
[4] Текст Окружного послання, виданого собором 1722 року, див. у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 822-859.
[5] Видано у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 861-870.
[6] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 867-868.
[7] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 868.
[8] Филипа Іліоса: Sygchorochartia // Ta istorika, Афіни, t. 3 (1985), 22-23.
[9] Його текст опубліковано у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 894-902.
[10] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 898.
[11] Так, наприклад, Филип Іліос виявив індульгенцію, датовану 1955-м роком.