книга Божий дарунокЮрій Кирик
БОЖИЙ ДАРУНОК

 

ЗМІСТ

Юрій Кирик БОЖИЙ ДАРУНОК.. 1

ЗМІСТ.. 1

ДО ЧИТАЧА.. 1

ДЯКУЮ ТОБІ, ТАТУСЮ... 2

СВІТ, У ЯКОМУ НАС НЕМА.. 13

ТРОФЕЙНИЙ ДИНОЗАВР.. 20

НЕПРИДАТНИЙ ДЛЯ ЖИТТЯ В СУСПІЛЬСТВІ. 23

І ВІДДАЮТЬ ЙОГО БОГОВІ. 29

СМИРЕННИЙ ПОКЛІН.. 35

ЖИВЕ ХРИСТИЯНСТВО.. 36

МОЯ ЖЕБРАЧКА.. 38

БІБЛІЯ НА РОЗКУРКУ.. 42

 

ДО ЧИТАЧА

Особисте свідчення часто важить для нас набагато більше, ніж найрозумніші проникливі проповіді й повчання.

Якось під час відвідин Спільноти Християнського Життя парох храму Пресвятої Богородиці Володарки України о. Зиновій Хоркавий, почувши палке й пристрасне свідчення Михайла, колишнього "крутого рекетира", а попросту бандита (як той про себе казав), запросив його в одну з тюрем, де декілька років вів душпастирську працю.

— Ніколи не забуду, — згадував опісля о. Зиновій, — як на початку квадратіли з подиву очі ув'язнених, коли свідчив їхній колишній "кореш" і "подєльнік" про диво, яке відбулося з ним. У відчаї, коли смерть дихала йому в обличчя, звернувся до Христа. І Той простягнув йому свою руку, як розбійникові на хресті. Порятував од смерти. Тоді в багатьох у надії запалали очі: "Михайла Господь врятував, тож і я не пропащий, і в мене є шанс!" Михайла довго не відпускали, випитуючи про все. Уперше за п'ять років мого пастирювання адміністрація тюрми замучувала мене телефонними дзвінками: ув'язнені вимагали бодай ще раз прийти з Михайлом. Було мені радісно, а по-людськи трохи сумно, бо ніколи так наполегливо в'язні не домагалися моєї присутности...

Багато розповідей, які можуть вразити будь-кого, чуємо на молитовних спільнотах: про те, як поріднились родини, що, здавалось, ось-ось відчужаться, про звільнення людей від страхітливих залежностей, про повернення в сім'ї матерів і батьків, про особисту зустріч із Христом, про те, яке він має значення в нашому житті. Инколи не задумуємось над тим, яку вартість має наше свідчення для иншого. До прикладу, Міжнародні спільноти анонімних алкоголіків мають у своєму арсеналі єдиний терапевтичний метод — ділення на спільноті, коли перед Богом і людьми мовлять про сокровенне. Більше нічого. Результат — мільйони людей по всьому світу, повіривши, що зцілити може тільки Бог, позбулись узалежнення, а водночас смертельної й невиліковної хвороби, якою є алкоголізм.

Вас, дорогі в Христі, просимо поділитися своїм досвідом християнського життя. Свідчення кожного є безцінним дороговказом для инших. Адже життя кожного з нас — це особисте п'яте Євангеліє, бо на його шляхах ми зустрічаємо Бога.

 

ДЯКУЮ ТОБІ, ТАТУСЮ

Пригадую, ніби то було вчора, пам'ятаю навіть те, про що думала... "Ситуація була простою, як гріх" чи "складною, як гріх". Бавилась фразами, які спадали на думку, аби чимось зайняти мозок. Дивувалась своєму спокою. Яку дурню нам втовкмачували за радянських часів! Ностальгія, туга за батьківщиною, ріднею. Батьківщина завжди з великої літери! Хто вигадував цю брехню?

Не була в рідному місті чотири роки й жодної ностальгії. Про батька та брата згадувала лишень тоді, коли висилала гроші. Прийняла цілком инші життєві стандарти, справжні, а не надумані. Життя — це реалізм, суха проза, романтикою в ньому й не пахне. Й серце не завмирає, коли бачу родинну околицю. Та й від чого йому завмирати? Колись любила блукати очима "по верхах", знаходити щоразу нові елементи архітектури. Нині майже всі будинки з тріщинами. Кореатиди нагадують розруйнованих страховищ із "Зоряних воєн". Відвалюються декоративні прикраси, балкони можуть у будь-яку мить завалитися. Можливо, варто купити собі військовий шолом? Розфецькані канарковими барвами перші поверхи будівель ніби не належать місту. Кав'ярні, аптеки, магазинчики... Невже ніхто не бачить того несмаку? А кому тут бачити? Хто був трохи мудріший, той давно виїхав, сіра ж маса ліпшого й не заслуговує... Швидше б закінчити всі справи і сказати місту "Па, па!". Дасть Бог, — назавжди.

...Чекали на мене дві справи. Перша — влаштувати в "інтернат" батька. Написав брат, що хвороба Альцгеймера в нього прогресує. Його нічого не цікавить, він ні на що не реагує. Не пам'ятає ні дружини, ні дітей. Його й людиною назвати важко, — як песятко — може лиш їсти та щось невиразно скавуліти... Коли старший брат узявся доглянути за татом, була йому безмежно вдячна. Для мене, лікаря-стоматолога за фахом, була нагода поїхати в США, ознайомитися з новітніми стоматологічними техніками та технологіями.

Досить швидко знайшла роботу. Звичайно, працювала не лікарем, а медичною сестрою, "нор-сою", як кажуть там. Та порівняно з тутешніми, навіть іменитими, професорами була багатійкою. Відіслати щомісяця три сотні баксів братові для мене не було жодною проблемою. Коли брат ударив на сполох, зрозуміла, що ситуація складна. Як медик знала, що хвороба Альцгеймера вражає ті ділянки мозку, які відповідають за пам'ять, процеси мислення, знання, мови. Лишень не думала, що все відбудеться так швидко... Відтоді, коли услід за мамою й молодшою сестрою поїхала в США, проминуло всього чотири роки. Батько ще проводив мене на летовише. Уже не міг працювати за фахом чи водити авто, важко добирав слова, иноді не орієнтувався в часі, уникав ситуацій, що вимагали прийняття рішення. Це були ознаки початкової стадії хвороби.

Друга справа — продаж батькового будинку та власної квартири в центрі міста. Аби не торгуватись, спушу цю нерухомість тисяч за п'ятдесят. І бувайте здорові. Більше нічого мене з цим краєм не зв'язуватиме. Проблем з улаштуванням тата не бачила. У тих, хто має "зелені", у цій країні проблем немає. Була рада, що швиденько й без зайвих церемоній розв'яжу собі руки.

Помешкання своє застала в гарному стані. Це втішило. Брат — молодець, доглянув. Може, був би непоганим господарником, та ні, поліз у науку. Цих романтичних дурощів не могла йому вибачити. Вважала звихненим. Що ж, це його право — мати свій, усталений погляд на життя. Та нині він у її очах хоча б трохи реабілітувався.

У родинному селі — Зимній Воді — взагалі нічого не змінилось. Здається, навіть волоцюги-пси на вокзалі ті ж самі, що колись. Приміські села чомусь завше занедбані, ніби в них ніколи не закінчується "епоха перемін". Уже й не село, а ще й не місто...

Зимна Вода, Рудно. Ці околиці Львова колись називали Булонським лісом. Й цілком слушно. Довколишні ліси, змережані дорогами й широкими прогулянковими стежками, ще й нині нагадують, що тут колись було улюблене місце відпочинку львів'ян. Не кажу вже про те, що район був елітним, в усі часи тут селилась львівська "сметанка"

Досі тут стоять вілли із чарівними назвами "Пристань", "Щаслива", "Радісний спогад". За кількістю населення Зимна Вода (понад 10 тисяч мешканців, найбільш заселене село Галичини) давно могла б мати статус міста. Селяться тут люди, пам'ятаючи про добру славу навколишніх місць. Гадаю, тепер це треба трактувати вже не як спогад, а радше як легенду чи міт. Нині розповісти комусь, що тутешні околиці називали Булонським лісом, — те ж саме, що оповідати про проект перетворити Львів на великий річковий порт, що було ще за "Австрії-небіжки".

Про елітарність забули вже у повоєнні роки, коли кращі будинки зайняли "освободітєлі"... Львівську вулицю й досі не заасфальтовано. Побіля величезного, ще не збудованого храму навезли каміння, й тепер водії об'їжджають ті гори, клянучи усе на світі. Якийсь дядечко з тачкою не гає часу й перевозить щебінь до власного обійстя. Тут же чую: "Дай, Боже, щастя!". Відповідають: "Дай, Боже, й вам!". "Чому Бог мав би допомагати злодієві?" — мало не зривається в мене. Невже й не підозрюєте, краяни, що порушуєте другу заповідь Божу, уживаючи намарне ім'я Господнє. У своїй державі, у своєму селі розкрадаєте громадське добро, аби встелити доріжку власного подвір'ячка. Вчасно прикусила язика. Яка така моя справа? Нехай усе покрадуть, мені тут однаково не жити!

Ось і моя хата. Що ж, порівняно з хоромами, що тут повиростали, вона, щиро кажучи, не луже... Усе ж не з найгірших. От і сітку брат нову натягнув, помалював, і трава скошена. Головне -місце золоте! При центральній дорозі, сам же будинок у глибині подвір'я. П'ятдесят тисяч цілком не багато за це обійстя.

Батько стоїть біля брами. Підходжу ближче. Невже не впізнає? Берусь за ручку хвіртки — зачинена. Дивлюсь на батька. Жодної реакції. Та й очі невиразні, мутні, як у дуже старої людини, а йому ж і сімдесяти нема. Правду писав брат. Батько мене не впізнав.

— Тату, це я, Наталя.

Розвів безпорадно руками. Говорив щось, як ото малюки, "своєю мовою". Та ті намагаються імітувати мову дорослих, тато ж не віднаходив слів. Зрештою, і белькотіння то було недовгим. Чипів сновидою біля хвіртки, не міг вирішити: відійти йому чи стояти далі. Усе, як у підручнику: "не впізнають родичів і друзів не виявляють жодної ініиіятиви, мають труднощі в прийнятті рішень". Ворушив устами, мов риба, викинена на берег. Чужий, загублений у тому світі, нікому не потрібний. Її батько. Хвіртка між ними — бар'єр. Це слово, коли проминула кордон України, вже декілька разів спадало їй на думку. Він, безумовно, існував. Бар'єр, який відгородив її від цього краю, від людей, від спогадів — усього, що було з ним пов'язане. Можливо, сама встановлює цей бар'єр, хоче відгородитись від усього, що невигідне, що потенційно може створити проблему? Думка вдарила ляскно. Це правда. У перший рік перебування в США мала проблему: думала українською й подумки перекладала на англійську. Це проблема всіх емігрантів. Була іще одна, уже моя, особиста, — постійно спадало на думку лиш те, чого не годилося казати. Тож мала в собі перекладача, який мляво і здебільшого досить невдало переказував справжні думки. Повинна була постійно за собою стежити. Це досить втомливе заняття спричиняло хронічне невдоволення. Америка ж країна посмішок. Та як сміятимешся з таким настроєм?

— Тату, поклич сина, Андрія, — вимовила поволі.

— Немає нікого...

— Йди до хати! — мовила категорично.

Батько поволі, дуже поволі повернувся. Ступав сторожко, невпевнено, мов сліпий, проміряючи кожен крок. Боже мій, таточку! Чого ж так швидко перетворився на руїну? Незнайомий щем з'явився в душі. Дивувалась собі. Навчилась бути твердошкірою, байдужою до чужого болю, та й узагалі не "носити чужих хрестів". "Инакше лікарем не станеш", — повчав її шеф. Та зараз, коли батько невпевненою ходою дріботів до хати, пригадала, як, повернувшись із заробітків, був вражений тим, як виросла молодша сестричка. Бідкався, що не бачив, як зростала, пішла в школу... Для нього було це чомусь дуже важливо...

Згадала Стіфа, свого бойфренда (у нього є законна жінка). Він намагається переконати мене, що ми формально одружені, що в нас усе о'кей.

— Такого не буває, — відказала йому, — чоловік одружений із тією жінкою, з якою проводить найбільше часу. Щасливо чи нещасливо, у любові чи ненависті — немає великого значення...

Щастя й кохання — порожні слова, сміховинний захисток від дійсности. Час нашого життя невблаганно спливає секундами... Ти або ж проводиш їх із кимсь, або ж ні... Що в голову лізе? До чого б це?

Очевидно побачивши її через вікно, з хати вибіг брат Андрій. Поцілувались, хоча це радше був ритуал, а не вияв родинних почуттів. З ним вони ніколи не були по-справжньому близькими. Він — фізик, фізик-лірик. Так і не покинув свого дослідного інституту, напевне, вона йому в тому допомогла. Бо за свою платню не зміг би бавитись в науковця й утримувати родину... Почуття близькости родинної чи сімейної було мені чуже. Напевно, така ж поетична вигадка, як і ностальгія. Відколи перетнула океан, волію всіх тримати на певній відстані. Поганий слов'янський характер: спочатку лізуть у душу, а потім — у гаманець... Втомлива прелюдія — розповідь про маму й сестру. Потім брат розказував про своє життя-буття. Знала все з листів, тому було нецікаво. У глибині душі була переконана, що насправді люди набагато менше цікавляться чужими справами, і ті розмови мають змісту, що вороняче каркання.

Була, як вважала, людиною діла. Хотіла одразу ж їхати в лікарню, та всі батькові документи були в Андрія вдома. Пропонував їхати за ними разом.

— Побуду трохи з татом, — мовила.

Хоча причина була инша — не терпіла його дружини.

Оглянула будинок, гараж. У стару літню кухню не стала й заходити. За моєю оцінкою вона годилась лиш на те, аби її завалити. Тато приглядався до мене, морщив чоло, чи то намагаючись щось згадати, чи висловлюючи невдоволення.

— Чому ж ти мене, татусечку, не впізнав? — запитала, вмостившись біля батька.

Посміхався. "Дурнувата маска ідіота", як характеризував у листі Андрій.

— Чому не впізнав? Ти — Наталя! — простягнув руку, напевне, хотів до мене доторкнутися, але не наважився, рука зависла над коліном. Відчула ніби слабкий струм у тому місці. Вхопила батькові руки, доторкнулась до них устами. Тато підвівся, очевидно від несподіванки.

— Ти впізнав мене, таточку! — тулилась до нього тісніше, відчуваючи в ту хвилину, що не маю в усьому світі нікого дорожчого. — Я з тобою, я люблю тебе, таточку. Він міцно-міцно пригортав мене.

— Ой, яка ж ти ще дурна, Наталю...

Ті слова були, як вибух кульової блискавки. Дуже обережно відсунулась від тата, все ще не йняла віри, що слова ці ним мовлені. Батько посміхався, але тепер та усмішка видалась мені осмисленою. Розлилась потоком слів, стільки всього хотіла сказати батькові. Та він лиш посміхався й хитав головою. Про щось запитала батька, та він продовжував хитати головою. Удруге, утретє виразно повторила запитання, бачила розгубленість на його обличчі. Хотіла від нього чогось, що він не міг дати. Тут під'їхав Андрій. І ми, зібравшись, поїхали в лікарню.

Оминувши кабінет головного лікаря, поспішила до провідного спеціаліста, якого закидала запитаннями:

— Чи можливий "позитивний стрес" й чи міг би він допомогти батькові одужати?

Андрій спочатку зиркнув на мене здивовано, опісля ж дивився із неприхованим скепсисом. Сивочолий професор, навпаки, поставився із найбільшим розумінням:

— На превеликий жаль, мені вас нічим потішити. За свій довгий вік був я свідком чудесних зцілень, які жодним чином не можу пояснити з погляду науки. На жаль, із захворюванням Альцгеймера того не спостерігав. Оце й усе, що можу сказати.

— А чи можлива помилка в діягнозі? — продовжувала випитувати з надією.

Професор посміхнувся:

— Усі ознаки хвороби, та і її перебіг, по хворому читаються, немов у підручнику, хоча діягноз "хвороба Альцгеймера" із достовірністю можна констатувати лише після патолого-анатомічного вивчення мозку...

— Що ж, немає жодної, ані найменшої надії...

— Я ніколи так не скажу. Поки живе людина, живе й надія. В Україні немає статистики. Але тисячі людей опікуються своїми хворими, не залишають їх. Який у них може бути мотив? Віра, Надія, Любов. Хоча Любов, поза всіляким сумнівом, на першому місті. Та ще пам'ять. Хвороба Альцгеймера здебільшого виявляється у старшому віці. Близькі й рідні прожили з цими людьми життя. Коли вони фізично присутні, з пам'яті їх не викинеш...

Завідувачка вже нетерпеливилась, чекаючи на мене:

— Ви привезли батька?

— Так, — видушила із себе.

— Давайте, оформлятимемо.

Батько сидів у коридорі, як ми його посадили. Безпомічний і покинутий, мов загнане в кут звірятко. Побачивши мене, відреагував посмішкою.

— Ідемо додому? — запитав.

Билась ластівкою думка: як же я його тут залишу? За усіма ознаками він — маленька дитина. Йому не звикнути до чужого оточення, хворих та й персонал його ображатиме.

— У нас йому буде добре, — ніби почувши моє вагання, мовила лікарка. — Ми створимо йому тут особливі умови.

Знаю я ті "особливі умови", подумала зі скепсисом. Он скільки тут хворих, і, напевно, не один на "особливих умовах". Такий гарний день, а їх і не думають вивести на прогулянку...

— Гаразд, давайте ще не сьогодні. Я тільки-но приїхала, хочу побути з батьком.

Андрій споглядав на мене з іще більшим, аніж лікарка, здивуванням.

...Коли зайшли на подвір'я, помітила, як повеселів, збадьорився батько. Андрій не став заходити. Дощило, але тато не звертав на це уваги, заходився визбирувати аличу. Поратись на подвір'ї було йому під силу. Намагався виконувати свій обов'язок найкраще. Майже силоміць затягла його в хату. Допомогла роздягтись. Нізащо не хотів прилягти на тапчан.

— Я буду біля тебе, тату.

— Будеш тут? Так?

— Буду. Який ти в мене іще молодець, треба б тобі підшукати яку жіночку, — жартувала.

Дивно, жарти він розумів, дуже тішився, щиро сміявся. Завше був веселої вдачі. Завжди прагнув усіх розвеселити.

— Татун-сміхотун, — пригадала, що так називала його в дитинстві.

Зрадів несказанно. Згадав чи попросту дуже йому це сподобалось. Як згодом переконалась, не "в'їжджав" у зміст жарту, але сам процес, те, що з ним жартують, викликав у нього щиру радість й захоплення.

Що мав на увазі тато, коли сказав: "Яка ти ще дурна, Наталю"? Те, що повірила, ніби батько міг забути дочку? Чи те, що стала така ділова, раціональна, прагматична? Знала, за цими словами глибша думка. Цікаво, чи покинув би він мене, якби опинилась в такій ситуації? Звичайно, ж ні! Не сумнівалась ані хвилини. Я ж так легко хочу його позбутись... Його любов зародилась, коли я ще не прийшла на світ, хіба ж я мала полюбити його лише на якийсь період, скажімо, свого дитинства. У людей так не буває. Невже я змогла його розлюбити? Татуна-сміхотуна?

***

— Ви не можете нічого домогтися в житті, бо цілком не вмієте працювати ліктями, — повчав у США мій шеф, Джон Кей, власник стоматологічної клініки, де працювала.

Пригадую перші уроки, настанови. Ні, вони не стосувались того, що треба працювати лише в рукавичках (хоча для мене це була страшенна дивина), чи скільки тампонів водночас можна засунути в рот пацієнтові. Одна з перших розмов, які провів зі мною шеф, стосувалася... ліктів.

— Чи знаєте ви, навіщо Господь дав вам той досконалий інструмент?

Знизала плечима.

— Так я й знав, не маєте зеленого поняття. Протирали їх у школі, в університеті, а тепер вони й узагалі без користи. Я ж поважаю людину за її лікті, за те, як уміє ними пробивати шлях у житті. У вас, Наталю, гострі ліктенята, ви далеко зможете пробитись. Візьміть за правило: хто на дорозі, той не приятель!

Часу на роздуми чи осмислення не давали. Теорію Джона Кея тут же застосовувала на практаці — вчилась активно працювати ліктями. Хоча таки найпершою наукою, яку освоїла в Джона, була робота з пацієнтами. Не могла втриматись від сміху, коли вперше побачила, як шеф зустрічає пацієнта. Ціла мізансцена. Простягає назустріч руки. Правою вітається, лівою ж ласкаво обіймає його. Водночас не забуває своє обличчя: декорує його аж по самі вуха променистим захопленням. Вуха теж не залишаються осторонь, вони радісно махають на привітання. З тих вух я й сміялась. Хоча згодом збагнула, що у ставленні до пацієнта немає дрібниць. Тож удома перед дзеркалом стала тренувати й вуха. Словом, пришвидшеними темпами американізовувалась, ставала "иншою".

"Стати иншим". Для когось це те саме, що попрощатись з життям. Я ж цю ломку, цю зміну особистості приймала з радістю. За декілька місяців на моєму обличчі з'явилась промениста, як у всіх, життєрадісна усмішка. Це неабияка наука — повсякчас контролювати своє обличчя. Ще й опанувати своєрідні правила поведінки: коли шеф та инші лікарі розповідають один одному анекдот, то не сміятися разом з ними, вирішують світові проблеми — не морщити заклопотано лоба. Мене до тієї розмови ніхто не запрошував. Ще й освоїла науку дистанціювання. Та найбільше мусила стежити, аби не пирснути часами сміхом од власних думок, що безперестанку стукотіли в голові...

"Батьківщина починається на порозі твого кабінету" — друга істина, яку запропонував освоїти шеф. Дуже хотіла, за звичкою, заперечити, та не могла собі цього дозволити. Нині, попрацювавши в Джона чотири роки, переконалася, що так і є. Кабінет, усі, хто в ньому, і все, що в ньому, забезпечують мені життя, мій добробут. Усе, що маю й чого в майбутньому можу сподіватись, залежить від цього. Мусила думати про це. Мої власні життєві здобутки тут або мізернішали, набували гротескних форм, або й узагалі не бралися до уваги. Приймала нові стандарти. Це нелегко. Постійним супротивником був мій егоцентризм. Та таких простих, але потрібних життєвих засад в Україні ніхто не вчив. Тож падали зерна в чистий ґрунт.

Не мала наміру тут затримуватися, тому не взяла нічого читати. З радістю, аби розслабитись, почитала б якийсь детектив, але в тата, мов у монашій келії, лише Святе Письмо. Пам'ятаю його з дитинства. Узяла в руки й почала гортати. Звернула увагу, як зосередився на моєму занятті батько. Щасливо всміхнувся, усівся навпроти, обіпер обличчя на свої великі долоні. Батько любив, коли читала йому Біблію. Бач, і це зберегла його пам'ять. Почала читати з місця, де книга розгорнулася. Це був Псалом 138:

Усі земні царі прославлять

Тебе, Господи, будуть,

Бо почують вони слово уст Твоїх,

і будуть співати про Господні дороги,

бо слава Господня велика,

бо високий Господь, але

бачить низького,

а гордого Він пізнає іздалека!

Якщо серед тісноти піду, Ти оживиш мене,

на лютість моїх ворогів

пошлеш руку Свою,

і правиця Твоя допоможе мені...

Не могла читати далі, бо відчувала на собі батьків погляд. Рядки, на яких саме спинилися очі, починали стрибати, розпливатися. Коли відвела погляд, зустрілась з батьковими уважними очима. Почула, як кров ударила в обличчя, знову швидко опустила очі на сіро-жовтий, шкарубкий папір. Коли читала Біблію, ніхто за мене так не радів, як батько. Але чому не могла витримати його погляду більше як кілька секунд? Соромилась батьківської радости?

Третій день живу з батьком. "Відкриваю" для себе батька. Можливо, ця хвороба цілком і не хвороба, а Боже благословення? Мій таточко перетворився в дитятко. Казав же Господь: "Будьте, як діти, й вам відкриється Царство Небесне". Він слухняний, про все питає дозволу: де йому сісти, чи можна вже їсти, чи можна порядкувати на подвір'ї, чи можна йти спати, роздягтися, помитися. Що відрізняє його від дитини?

— А взагалі почуваєш себе хворим? — запитала, зумисне вживаючи формулювання доктора Грома, нашого старенького дільничного терапевта (можливо, вибирала фах, маючи перед очима його світлу постать).

Чуючи це запитання, пацієнт умить усвідомлював, яку відповідальність бере, даючи просту й однозначну відповідь. Батько широко посміхнувся:

— Ні, доню, ні. Я цілком здоровий. Тільки... — скривився, добираючи слова.

Вирішила йому допомогти:

— Часами щось трішки забуваєш?

— Так, часами забуваю...

Мій спокійний і лагідний тато. Він ніколи не дратується, навіть коли годину застеляє ліжко чи довго вирішує, який черевик і на яку ногу одягати. Старі люди часто впадають у дитинство, він упав у глибоке дитинство. Вимагає трохи більше опіки, от і все. Не втратив інтересу до життя, не став апатичним. От і зараз швиденько підвівся, почвалав у сад. Заходиться збирати яблука. Треба визнати, що подвір'я й сад доглянуті ідеально.

Удома я лінюхую, дозволяю собі полежати. Навіть сумління мене не мучить. Спіймала себе на тому, що дуже спокійно констатую, що власне тут мій дім, хоча кілька днів тому віддала б обійстя першому-ліпшому, хто б лише заплатив певну суму. Вставати все ж треба, готувати сніданок. Глянула в дзеркало. "Жовчна Монна Ліза" — такий поставила собі діагноз. А чого чекала? Не буваю на свіжому повітрі. Робота, мовні курси, заняття в університеті (аби в США визнали мій диплом, мусила іще три роки провчитись). Усе це далося взнаки. Почала накладати маску з домашніх огірків, потім морквини, відчувала, як пожадливо вбирає шкіра життєдайні соки.

Мене вже навідали всі сусіди (на початку не планувала з кимось зустрічатись), хтось випадково таки дізнався про мій приїзд. Приходять подруги, товариші. Сама телефоную, запрошую.

Коли поріг переступила Яна, була трохи здивована. Хоча вчились на одному курсі, ніколи з нею не товаришувала. В університеті, мов бобер, гризла науку, Яна ж бавилась в нічного метелика. Різного поля ми ягоди. Батько її за старих часів був директором промислової бази, чи не найза-можніша родина в Зимній Воді. У них і перша іномарка, і триповерховий власний будинок. Словом, перші в селі "крутелики", я ж — сіра мишка.

— Привіт, подруго, — кинула весело. — Ох якою ти леді стала! Одразу видно — з иншого світу причалапала.

Дивувалась, який інтерес у Яни може бути до мене.

— Не надто багато в мене часу. Тому викладай, подруго, чого завітала.

— Ох, які ми ділові! Одразу бика за роги, без усіляких вступів і реверансів. Хвалю, хвалю. А справа в мене проста. Кажуть, ти всі свої справи згортаєш, хату продаєш. Хотіла б дізнатись за скільки?

— Тобі що, власних хоромів не вистачає?

— Твоя хата зручно розташована, біля самої поліклініки. От я б й улаштувала собі тут стоматологічний кабінет, адже у всій Зимній Воді немає жодного. Згодом, можливо, й клініку...

— Звичайно, фахівець твого класу цілком може на таке шарпнутися, — не стрималась, аби не підсунути шпильку.

Та Яна й бровою не повела, прийняла мої слова за чисту монету.

— Не знаю, відкіля в тебе ця інформація, але продавати хату поки не збираюся.

— Шкода. Та коли надумаєш, пам'ятай, що я -перший покупець. Хто б і що тобі не пропонував, ми заплатимо більше. Бай-бай! — гукнула вже з порога.

Є перспектива, — подумала злостиво, — в Зимній Воді дорозі снитиметься асфальт, а мешканцям — здорові зуби. Аби заспокоїтись, узялась порядкувати в хаті. Перескладала в шафі, аби позбутися старого непотребу. Не могла зрозуміти, чому візит Яни вивів мене з рівноваги. Лобряче втомившись, пішла спати.

***

Прокинулась від зосередженого батькового погляду. Стояв біля ліжка й висвердлював мене очима.

— Тобі щось треба, татку? Мовчанка.

— Чому не спиш? Можливо, тобі холодно? Батько не зводив з мене сумних очей. Піднялась з постелі. Обійняла його за плечі, посадила біля себе.

— Чого тобі, татку, не спиться? Тебе щось болить?

— Ні, — врешті видушив із себе.

— Ти ідеш у свою Америку?

— З чого ти взяв?

— Зібралась он, — кинув на скручені речі.

— Ні, татусю. Ми мінятимемо гардероб. Уранці підемо по магазинах і одягнемо тебе по-модному. На обличчі батька розцвіла посмішка.

— Зараз же йди спати. Ніч іще.

— Так, так, спати.

Подріботів у свою кімнату. Старанно вкрила. Заснув майже відразу, заспокоєний. Сама засинала з думкою: "Чи бодай одна людина в Америці втратила б сон, підозрюючи, що можу поїхати?"

Уранці першою справою пішли з батьком навідати старенького доктора Грома (є люди, з якими просто необхідно зустрітись). Довго розповідала йому про американські "дива стоматології". Слухав уважно, опісля, примруживши око, повів мені таку оповідку:

— Був я 1989 року на запрошення брата в Канаді. Тоді ще наші люди не швендяли світом. Тож усе було вдивовижу. Пам'ятаю, привіз фотографію з ананасом, ще із листочками. Для нас була дивина, ми їх тоді бачили лише консервовані в банках... Теж вітрини магазинів із тоненько нарізаними шинками й ковбасами в пластику. Усе це для нас було як музейні експонати. Яким же було моє здивування, коли за неповний рік усі ці товари вже були у Львові. А за кілька літ деякі наші приватні магазинчики були навіть набагато гарніші за їхні. Тоді я зрозумів, що цей світ єдиний.

Нерозумні люди його поділили. Та тепер із Божою допомогою ця помилка виправляється. Мій син — програміст. П'ять років тому мусив виїхати в Німеччину, бо, по-перше, тут не було цікавої роботи й гроші платили попросту сміховинні. Нині його запрошує наша фірма, у якій колись починав працю (тепер вони розрослись, розширились). Пропонують вишу, ніж у Німеччині платню. Їм тепер потрібні люди з високою кваліфікацією. Він, звичайно ж, повернеться. Поїхати на якийсь час, можливо, був сенс, аби заробити трохи грошей чи бодай не втратити кваліфікацію. Але пощо покидати рідний край? У тебе, доню, золоті рученята, а тепер он скільки всього знаєш. Відкривай приватну практику. Люди до тебе валом валитимуть. Й моє слово в Зимній Воді якесь таки й має значення...

У приватний стоматологічний кабінет у центрі міста зайшла задля цікавости. Екстер'єр виглядав набагато краше, ніж інтер'єр. Бо медична техніка, матеріяли — сімдесяті роки. Запитала про вартість послуг. Вони були набагато нижчими, ніж у США. Та такі кабінети в США показували б хіба у музеях. Люди вже давно оминають державні поліклініки, таки воліють лікуватись приватно. Коли б запропонувати виший стандарт, чи б не пішли? Учора вичитала в газеті, що українці купують найрозкішніші у світі авта "Maybach" вартістю понад 650 тисяч євро, відкрили ресторан для кішок і собак. Чого б раптом їх мали злякати ціни найсучасніших стоматологічних послуг? Приміщення маю, місця вистачить. Чому б не спробувати? Он скільки людей відкрили тут бізнес. Коли ще зможу розпочати власну практику в США? А тут хоч за тиждень можна відкривати кабінет.

***

— Андрію, чи не погодився б ти переобладнати частину нашого будиночка в стоматологічний кабінет?

— Що ти іще за авантюру придумала, сестричко?

— Авантюрою тут і не пахне.

— Але ж у тебе й гадки такої ніколи не було.

— Що правда, то правда. Сама над цим застановляюсь. Не хочу вірити, що підштовхнула мене до того пропозиція Яни. Вона вчора приходила, хотіла придбати хату під стоматологічну лікарню. Навіть намови доктора Грома не могли б вплинути на таке моє рішення. Чогось лізуть у голову різні думки. Не думаю, що всі вони мої. Є така теорія, що думка або емоція, що народилася в якійсь точці Всесвіту, одразу стає надбанням усього Космосу. Отже, Космос — це комп'ютер, який уміщує всі "файли".

Помітила скептичний погляд брата.

— Ти фізик і, звичайно, знаєш про такі прибамбаси, як торсіонні поля, набагато більше за мене.

— Не так уже й забагато. Пригадую, ніби ученим удалося створити генератор торсіонних полів. Вони з допомогою цих загадкових полів уперше у світі успішно здійснили передачу інформації. Це було на початку дев'яностих. Тоді всі говорили, що торсіонні поля є основними переносниками інформації у Всесвіті. Наші свідомість, думки, почуття також мають торсіонний характер: організм людини постійно приймає і випромінює торсіонні поля. Їхня швидкість поширення набагато більша, ніж швидкість світла.

— Бач, я знала, що ти в мене — ходяча енциклопедія. Сама читала про це в якійсь белетристиці... Схожі один з одним тонкі матерії людей притягують один одного. Спочатку це поле слабке й немічне, але поступово мужніє й починає жити самостійним життям. Воно активно впливає на підсвідомість не тільки тих людей, які його створили, а й инших.

— Чим ти мені подобаєшся, то це тим, що завше намагаєшся під своїми бабськими захцянками вибудувати якусь поважну теорію.

Ліпше було йому того не говорити. Я була готова завдати удару. Та все ж вирішила повернути розмову у потрібне русло:

— То ти не відповів на запитання, — усе ж повернула його в потрібне мені русло.

— Це ти не конкретизувала. Наймаєш мене як виконроба чи пропонуєш спілку в сімейному бізнесі?

— Якщо чесно, увесь час думала про те, що без моїх грошей тобі із сім'єю важко буде обійтись. Залишимо все, як було. Перебуваючи тут, збільшити тобі платню, принаймні зараз, не зможу.

— Знаєш, сестричко, взагалі-то я збирався їхати на заробітки в Португалію...

— Усі розбігаються світами. Чи є в тому доконечна потреба? Давай спробуємо тут щось разом устругнути. Ми ж рідні, а ніколи нічого не пробували робити разом.

— От тобі спілка — фізик і стоматолог, — засміявся Андрій.

— Я цілком серйозно, брате. Якщо взяти сучасну стоматологічну установку, то, як сучасне авто, 70 відсотків вартости становить не матеріяльна, а інтелектуальна частина. Сьогодні в звиклому автомобілі більше обчислювальних приладів, ніж на "Аполоні", який доставив астронавтів на місяць.

— Бачиш, люба, ти свою справу намагаєшся висловити зрозумілою мені мовою. Та, зрештою, маєш рацію, в автах і комп'ютерах я, звичайно, петраю більше, ніж у стоматологічних прибамбасах.

— Андрію, будьмо щирі, у Португалії тебе теж не чекає університетська катедра. Візьмешся за абищо.

— Не можу все ж збагнути, що з тобою сталося. Налаштувалась сюди на кілька годин приїхати, просила, аби все приготувати, щоб все було "бальоном". Який ґедзь тебе вкусив?

— Передусім не маємо права залишити тата напризволяще... У США, аби відкрити свою справу, мені треба років із десять. Та де їх набрати, тих років? Мені за тридцять, та й тобі сороківочка...

Знаєш, у Штатах я навчилась реально оцінювати себе й те, що мене оточує.

— Ти в мене, сестро, трохи ненормальна. Хоча такою подобаєшся мені значно більше, ніж прагматична, холодна пані. Гаразд. Буду з тобою.

***

Усе це пригадала, виглядаючи з вікна свого б'юра кореспондентку. Чого душею кривити? Було мені приємне все, що нині тут відбувалося. Стільки дорогих авто водночас на тій затишній львівській вулиці ніколи ще не стояло, це точно. Нині тут, у клініці Наталії й Андрія Задорожних, зібрався цвіт усієї стоматологічної України. У поважних гостей фуршет, хоча зібрались вони сюди не для забави, ніхто б не їхав з різних куточків великої країни, аби вітати з іменинами колегу. Іменини Наталі збіглися з конференцією стоматологів, яка вже вдруге проводиться тут, у її клініці. Приїжджають, аби перейняти досвід, нові технології. Ось і журналістка. Представляє найфаховішу й найсоліднішу газету — "Дзеркало тижня".

— Пані Наталю, що допомогло вам піднятись до таких висот? Адже це майже фантастика — в Україні, у Львові, стоматологічна клініка європейського зразка! Це вам вдалося завдяки досвіду, набутому в США?

— Звичайно, практика в США дала багато у фаховому плані. Та коли б користувалась лишень колишніми здобутками, то, напевне, пасла б задніх. Луже хибна думка, що в наш час можна поїхати, здобути знання і до кінця життя прожити на тому капіталі. Знання, як молоко, скисає. Учитись я не перестаю, як і всі працівники клініки, їздимо на семінари по всьому світу. Студіюємо спеціяльні журнали.

— Усе ж напевне, аби відкрити стоматологічний бізнес в Україні, треба було мати добру школу. Розкрийте секрет, чиїми стопами ви йшли, -посміхнулась.

— Річ у тім, що я цілком не готувалась стати бізнесменом. Ту думку мені підказав не инакше як Дух Святий. Власне він укріпив мене у вірі, що зможу це зробити. Звичайно, на Заході та й у нас є багато шкіл бізнесу, проводять безліч тренінгів, зокрема, як відкрити успішний бізнес або зробити його унікальним. Парадокс у тому, що більшість тренерів тих шкіл самі в житті нічого не зробили. Проводити тренінги — це просто їхній бізнес. Крилаті фрази, такі як "1001 спосіб ві-агри для вашого бізнесу", більше схожі на анекдот: "Шукаю спонсора, щоб видати свою книжку "Сто легких способів, аби заробити великі гроші". Якби я потрапила на такий курс, то ніколи б не зробила того, що маю. Я б злякалась...

— Свій старт ви почали з кабінету в Зимній Воді. Він іще існує?

— Аякже. Тільки я дуже швидко зрозуміла, що потребую солідну базу, мені попросту не вистачало моїх 80 квадратних метрів.

— Такі рішення добре приймати, коли маєш значний капітал...

По тих словах кореспондентки я щиро розсміялась:

— Моя клініка, усе, що тут є, оцінюється десь у три мільйони доларів. Так сказали мої колеги (вони дуже добре вміють лічити). На одній із зустрічей, уже тут, на конференції, колеги обговорювали питання, де я взяла гроші. Один лікар пожартував, що в США я вийшла заміж за племінника Сореса. Тоді всім стало легше, бо подумали, коли б вони зробили таку вигідну партію, то й самі б запросто відкрили таку клініку... Це найпоширеніша помилка обивателя. Для бізнесу потрібні не гроші, а ідея й віра. Якщо хтось каже, що немає змоги чогось зробити, бо немає коштів, то це неправда. Він цього попросту не може зробити. Для початку справи потрібні не гроші, а велика ідея й віра в перемогу. А гроші? Гроші, як у всьому світі, треба брати в банку. Колеги лічать мої мільйони, а я й далі сиджу в боргах. Зрештою, до цього вже звикла. Капітал — це те, що в нас є, мінус те, що ми винні...

— Чи справдилися ваші надії на те, що ваша клініка дорівнюватиме кращим медичним закладам Заходу?

— Звичайно, як тільки бралась за справу, мала за зразок клініку, де працювала. Знала, такі є по всьому світу. Після відкриття власної побувала в десятках країн, відвідала сотні стоматологічних установ і, аж здивувалася, не знайшла жодної, яка була б схожа на нашу. Я, звичайно, далека від думки, що таких медичних закладів більше немає у світі. Проте тепер знаю: якщо і є, то не так багато, як собі гадала раніше. Колись дивилась передачу Хазанова, де дружина каже чоловікові, що в того є два недоліки: краса й скромність. Повернувшись із подорожей, можу визнати, що залишилася в мене лише одна вада. -Яка?

— Звичайно, краса, скромности, на жаль, більше не маю, — зізналася. — А рішення розпочати власну справу прийшло, коли ми із братом сиділи на кухні нашого невеличкого будинку в Зимній Воді. Він збирався на заробітки в Португалію, а я — в США, щоб отримати довгоочікуваний статус помічника лікаря... Та мала одну проблему, чомусь настирливо крутилась в голові батькова фраза "Яка ти ще дурна, Наталю". Не могла втямити, до чого вона була сказана. Маю таке гобі -люблю бавитися словами. Часами вони мене переслідують, не відстають, так було з тією фразою. Тоді й запропонувала братові відкрити тут свою справу. Я й сама тоді не розуміла, що мене чекає, проте в мене була мета, віра в те, що зможу. Дякую Богові, що дав мені цю віру! Пам'ятаю, брат тоді називав мене ненормальною, але погодився, отже, теж повірив. Відтоді та фраза й відійшла. Власне тоді повірила, що це й був голос Божий.

— Ви теж вважали себе ненормальною?

— Скажіть, що таке нормальність? Як на мене, це дорога в нікуди. Сяде нормальна людина, зважить свої сили, проаналізує ситуацію в державі й скаже: "Ні, це не є реально". І нічого не зробить.

Це вже нині я знаю: якщо люди кажуть, що це добре, то таке вже хтось зробив. І лише тоді, коли люди кажуть, що це ненормально, що це безумство, то може вийти щось унікальне, чого ще ніхто до того не бачив.

— Отже, для того, щоб зробити щось незвичайне, потрібно бути трохи ненормальним?

— Треба бути авантюристом. Прошу на мене так не дивитися. Я християнка. І, як християнка, маю брати приклад із Христа. Гадаю, в очах людей, усіх тих, хто не вірив, що Він — Бог, був він найбільшим авантюристом усіх часів і народів! Можливо (як на мене, то таки точно "на жаль"), світ змінився. Сьогодні не досить прочитати віршик Чуковського "Что такое хорошо и что такое плохо" й мати взірець на все життя. Точніше, питання залишається, та змінюються відповіді. Хто цього не розуміє, той залишається позаду поїзда. Особисто я це дуже чітко зрозуміла, переглядаючи популярну нині передачу "Вікна". Адже люди, котрі дивляться її, теж думають, що їм нічого не бракує, що вони цілком нормальні, не те, що ті, кого вони бачать по телевізору...

Коли б у мене був свій канал, я б робила зовсім инші передачі, такі, які вчать, що не варто вибирати легкий шлях, що треба ризикувати, обирати ту дорогу, де нічого не гарантовано, й тоді... Перемога — це лиш справа часу.

— Нині ви більше лікар чи бізнесмен?

— Організація й ведення бізнесу, звичайно, забирають левову частину часу, але намагаюсь й практикувати. Треба ж виправдати свій "червоний диплом", та й американський, до речі, теж. Кажуть, коли бізнес і улюблена професія збігаються, то це велике щастя. Отже, я щаслива людина!

У кабінет зайшов стрункий сивий пан і з делікатности залишився стояти біля дверей... Підвелася йому назустріч, узяла його під руку й підвела до журналістки:

— Знайомтесь, це мій батько, він найбільше спричинився до мого вибору.

"Пан" в елегантному костюмі мовчки потис руку журналістки. Запитально глянувши на мене.

— Дякую тобі, татусю. Дякую за все! Ми будемо йти, бо нас уже зачекалися гості, — вибачилась перед журналісткою.

— Дякую за розмову. Дуже б хотіла, аби наступного разу зустрілись на відкритті вашого телеканала...

А вона з гумором, подумалось. А можливо, в тому щось і є...

СВІТ, У ЯКОМУ НАС НЕМА

ЗВІР

Коли ось зараз хочу викласти на папір сповідь мого життя, лишень одна думка снується в голові: "Життя моє, чи ж ти мені наснилось?" Це, напевно, не моє життя, бо й гадки не мав так жити... Бо все мало скластись цілком по-иншому.

Була в мене шанована усіма родина. Батько -"лікар останньої інстанції" (так сам себе величав), був судово-медичним експертом. Таких фахівців у п'ятдесяті роки було негусто. Роботи — море, ще тривала боротьба з УПА, та й розбійних нападів з убивствами було багато. Тож батечко цілими днями сидів у своєму морзі. Часто носив йому туди обіди, загорнені в декілька шарів газет. Мати — технічний керівник великого швейного підприємства, що набирало обертів і вимагало її постійної присутности. До четвертого класу був першим учнем. Далі, коли почались точні науки, особливо ж математика, справи пішли гірше. Чи то не математичний у мене склад мислення, чи викладач не зуміла зацікавити своїм предметом -тепер важко сказати. Та полізли в мене двійки, а згодом й взагалі перестав відвідувати уроки математики, инші теж.

Моїм життям стало кіно. Друзі в школу, я ж — у кіно. У кіно було справжнє життя, захоплююче, а не ті сірі будні, у яких мусив скніти. Десь тоді в мене й появилась ідея, що мушу стати сильною особистістю, реалізувати себе. Стати на голову вище від инших. Довести, що володію надзвичайною відвагою й наполегливістю. Риси кіношних героїв найбільше мені імпонували.

Сімдесяті роки — розквіт вуличних банд. Мало не кожен мусив належати до якогось угрупування, поодинці на вулицях Львова не вижити. Нині, оцінюючи себе критично, розумію, що жодного потенціялу реалізувати свої амбіції не мав. Не займався спортом. Не мав видатної статури. Близьких друзів, які б допомогли мені в задуманому, так само не було. Тож перші кроки в реалізації особистості робив сам. Зупиняв на вулиці двох-трьох навіть старших за себе хлопчаків й пропонував їм зайти у браму "поговорити". Зачиняв за собою двері, перегороджуючи шлях для втечі. Брутально вимагав у хлоп'ят гроші. Моя поведінка зазвичай шокувала навіть старших і сильніших (добирав я для своїх нападів простих, сільських із вигляду хлопців), яких удома настрашили "бандитським містом". Розгублені вони витрясали з кишень копійки. Якщо ж хтось упирався, віднікувався чи робив спробу опору, я звірів. Бив без страху й жалости. Зазвичай свинчаткою чи кастетом. Це був мій козир. Так ставав безстрашним... Дружити намагався зі старшими хлоп'ятами, авторитетними на вулиці. Так здобував повагу в колі ровесників. Незабаром стали мене побоюватись не лише чужі, свої теж тримали дистанцію. За кожне слово, що мене зачіпало, у відповідь був удар кулаком.

Коли закінчив восьмий клас, вирішив, що дитинство моє вже минуло. Не личило мені все ще вважатись школярем. Я забрав документи зі школи, твердо вирішивши вступити в училище. Тут уперше сполохались мої батьки й стали наполягати, аби я обов'язково повернувся в школу. Та документів уже ніде не приймали, усі класи були укомплектовані. З радістю мене прийняли лише на Замарстинові. Як згодом довідався, сюди приймали всіх, кого вигнали з инших шкіл за погану поведінку та неуспішність, а також другорічників. Так я потрапив у "цвіт міста" — до "крутеликів", у рідну стихію.

Був це сімдесятий рік. У Львові неспокійно. Банди підлітків поділили місто на території, які контролювали: "Хрест", "Школьник" — райони Коперніка-Коновальця, "Кіровці" — на Привокзальній, "Рогатка" — на Личакові. Якщо ти належав до однієї з цих банд, тебе поважали й боялись. Мало не щовечора в нас були більші чи менші "розбори", що часто перетворювались у криваві вуличні бої. Перехожі й міліція ховались за брами, вулиця ставала ареною новітніх гладіаторів. Найпопулярніша зброя у великих боях — ланцюги, шматки металевих труб, праща, каміння. Коли йшла банда в кілька сотень осіб — не потрапляй на шляху, зметуть. Це були справжні війни.

Я зрозумів, що війна — моя стихія. Тільки там міг отримати необхідну порцію адреналіну. У невеликих бійках відповідно й зброя була инша -кастети, свинчатки, фінки, леза. Тож у свої шістнадцять мав вже на обличчі й тілі чимало "відзнак". То була найкраща окраса, чим найбільше гордився. Причини наших воєн були різні: "шмонали" у чужому районі, когось побили, образили словом чи уважніше глянули на чужу дівчину. Комусь попросту могло не подобатись, що "косив під панка" або стилягу. У бійках мене виручало те, що завжди бив першим, не даючи оговтатись супротивникам. Коли "ворогам" поспівала підмога чи з'являлась міліція, виручали ноги. Догнати мене не міг ніхто. Головно промишляли набігами на гуртожитки, забираючи гроші й харчі в тих, хто приїхав на навчання, ще зрізали з вікон "авоськи" (холодильники були рідкістю, тому продукти, що псувались, люд завішував на вікна). Грабували торгівельні будки, які чомусь усі називали "ларки". Там тоді продавалось все: від цигарок до алкоголю й ковбаси. Ходили великими пачками (десять і більше осіб), поводилися нахабно, грубо, зачіпали перехожих, котрі, вгледівши нас, поспіхом переходили на инший бік чи розвертались у протилежному напрямку.

Я став авторитетом. До мене звертались із проханнями "розібратись". Життя минало в постійних боях, "розборах", ненависті, жорстокості. Коли подорослішав, власна реалізація перестала мені імпонувати. Відчував, що бути "звіром" мені не дуже й хочеться. Почав розглядатись за иншим життям. Та де його міг побачити? Наставити мене теж було нікому. Батьки мої були авторитетні, усіма поважані, але дуже зайняті люди. Коли з'являлись на кілька годин удома, на їхніх обличчях міг прочитати лиш страшенну втому і байдужість. Та й оточення не відпускало, не давало вирватись. Жило в мене дві людини: один -дома, инший — на вулиці. Страждав від тієї роздвоєности. Романтика вуличного життя вабила мене дедалі менше.

Почав захоплюватись музикою. Батьки купили магнітофон і я став фанатом "Бітлз". У мене почали збиратись вечірки. Це була вже инша публіка — стильно одягнені дівчата й хлопці, які танцювали рок і курили американські цигарки. Я закінчив училище й влаштувався на роботу. З вуличними бачився щораз рідше, натомість на телевізійному заводі, де тоді працював, познайомився із прекрасною людиною. Як багато він знав! Мав колекцію оригінальних платівок із записами "Бітлз", курив лише американські цигарки. На такі статки на заводі заробити він не міг. "Фарцував", тобто належав до иншої, найвищої касти тогочасного молодіжного суспільства. Мав контакти з "Берізками", де діставав імпортні речі й перепродував, також непогано знав англійську й крутився коло "Інтуриста", аби щось виміняти чи купити в іноземців. Звичайно ж, потягнувся до нього, проводив з ним увесь свій вільний час. Допомагав йому, наприклад, збути якусь річ чи постояти на чатах, коли проводив свої трансакції з іноземцями. За своєю звичкою я завше приходив з вином, та він не пив, відмовлявся, посміхаючись.

Одного разу й він вгостив мене. Смак мені не дуже й сподобався, зате пізніше! Як вам описати те, що було згодом? Ні вино, ні горілка не давали подібних відчуттів. Голова йшла обертом, а потім стало нараз добре, добре, як ніколи до того у житті. Світ танцював, мов Шива з незліченними руками. Щезла всіляка закомплексованість, гидке почуття роздвоєности, від якого страждав, словом, я потрапив у казку. З часом довідався, що це був настій маку. Тоді ще не знав, що власне це, перше, враження від наркотику людина пам'ятає все життя й тому не може його залишити. Урешті я знайшов себе! Був це 1976 рік.

У КАЗЦІ

У моєму житті почалась нова хвиля. Я потрапив у инший, не знаний мені вимір. Це було таємничо й загадково. Про це не можна було комусь обмовитись. На той час міліція дуже швидко змела з вулиць банди. Хлопців просто пересаджали. Мене жахнули вироки — 8-10 років ув'язнення. Майже нікого з них я більше не зустрів. Кого вбили, хто відбував щоразу нові терміни ув'язнення. Щиро кажучи, ними я й не дуже цікавився. Був щасливий і безмежно вдячний долі й Вадимові, що в слушний час забрали мене з вулиці. Лихо минуло.

Потрапив у инший, казковий світ. У той час дістати мак не було жодної проблеми, та й ціна йому — копійки. Нас ніхто не знав, на нас ніхто не звертав уваги, не переслідував. Ми з Вадимом цікаво проводили час, відвідували музеї, театри, зустрічались із цікавими людьми, вели розумні розмови. Я став багато читати, переглядати фільми і телебачення. Батьки мої теж були несказанно раді перемінам, що відбулись зі мною.

Вадим попереджував, аби я не надто захоплювався зіллям, бо плачевними будуть наслідки: "Павуком по стінці лазитимеш..." Я не розумів, як можна й навіщо розлучатись з казкою? Заспокоював його, та передусім себе, що навіть завтра можу покинути мак.

Через якийсь час власне на своєму товаришеві спостеріг зворотний бік медалі нашої казки. Вадим дедалі частіше купував лікарняні й не виходив на працю. Волів не розплющувати очей. Зуби в нього пожовкли й почали гнити. Звичайно, мене це лякало. Вже знав, що рано чи пізно це чекає й мене. Вирішив покинути наркотик, як багато разів собі це обіцяв. Був упевнений, що зроблю це без найменших зусиль.

Уже в перші дні світ став мені немилим, бо чомусь одразу посірів, усе стало гидким — втратило не лише барву, а й смак. Закрився в хаті, нікого не хотілось бачити, навіть коханої дівчини, не міг закінчити жодної телефонної розмови, дратуючись, кидав слухавку. /Далі мене охопила тривога. Так, я боявся померти, але ще гіршою була тривога, неусвідомлена, мов звіряти, яке починає втікати, відчуваючи наближення якогось катаклізму. Потім ставало до нудоти тоскно, а вже опісля — біль. Тупий і ниючий, що постійно зростав. Болів поперек, геть усі м'язи, викручувало кістки, щось незбагненне відбувалось у моєму організмі, таке відчуття, мов по моїх органах лазять черви, а ще ніби хтось засилює мене на нитку, як ото гриби. Й постійно по всьому тілу виступав липкий і противний піт. Вадим вчасно прибрав із кімнати всі гострі предмети, пояс, шнурки, я кожної миті без будь-яких вагань міг покінчити життя самогубством. Наркомани називають цей стан ломкою і бояться його більше всього на світі. Згодом пропадає сила. Не можеш самостійно підвестись з ліжка чи навіть взяти склянку з водою. Та й лежати спокійно не можеш, таке враження, що твої нутрощі пропускають через м'ясорубку. Не функціонує шлунок. Починається страхітлива блювота, яка не припиняється ані на мить, сон залишає тебе. Так триває день, два, три, потім губиш їм лік.

Я протримався чотири дні... З останніх сил зодягнувся й пішов. Схудлий, неголений, із запаленими очима. Ішов до Вадима. За маком, без якого тепер уже не міг жити. Тут уперше відчув, що приречений. Здогадувався, звичайно, чим це закінчується, та чомусь вірив, що мене це омине. Згодом я безліч разів ставив пляшку з наркотиком перед собою й, дивлячись на неї, плакав. Знав, що не випити у мене забракне сил, що, випивши ще й ще раз, щораз більше ставатиму схожий на Вадима, який тепер своїм виглядом годився мені хіба що бути батьком. Сам себе оплакував. Окрім усього, все це намагався приховати від батьків, знайомих, співробітників. Турбот вистачало, наркотик потрібен був мені три-чотири рази на день. До того ж його ще треба було приготувати, носити із собою, аби ніхто не помітив... Усе це непросто.

Армія оминула. На той час батьки вже стали пенсіонерами, до того ж батько пішов на інвалідність, я був їхнім єдиним опікуном. В мене вже було власне помешкання. Мати отримала на підприємстві квартиру, тож з татом переселились на Майорівку. Я ж залишився у центрі. Проживав із коханою жінкою, яку, як міг, оберігав від наркотику.

Зміни в організмі, хоча й поволі, та настали. Став я не в міру дратівливим, часто різко й невмотивовано змінювався настрій. Це помітили найближчі, хоча про причину й не здогадувались.

Невдовзі нова біда. Макового настою не вистачало. Ні, мак усе ще був, проблем із сировиною не виникало. Але ефект від його вживання вже не задовольняв. Бродив, похмурий і лютий, відлякуючи людей. Досвідченіші наркомани порадили разом із настоєм уживати снодійне. Знову світла смуга — повернулось колишнє блаженне відчуття. Щоправда, побільшало справ. Адже, крім періодичних виїздів за маком, треба було діставати рецепти на снодійне. Це стало ще однією серйозною проблемою.

Організм потребував щоразу більших доз найміцнішого снодійного. Тепер я вживав кожного разу 10, а то й 20 таблеток найміцніших барбітуратів, від чого нормальна людина одразу ж померла б. Та я вже не був нормальною людиною, а "опійно-барбітурним наркоманом". У багатьох поліклініках міста лікарі вже знали мене і не виписували рецептів на барбітурати. Тоді я взявся їх підробляти. За деякий час усі аптеки міста були наводнені моїми рецептами. Знав, що це не може тривати до безконечности, але зупинка цього процесу призводила до смерти. Я став рабом наркотику. Цей світ був чужим для мене. І я був чужим цьому світові. У мене були свої проблеми, мені потрібен був мак, барбітурати. Кожен мій день починався й закінчувався цими проблемами. Нічого важливішого в житті для мене не існувало. Став я, наче сновида, — блідий, худий, вагою 47 кілограмів. Зневажливо називали "ходячим трупом". Засинав, стоячи в трамваї, міг заснути із запаленою цигаркою. Уся постіль, не кажучи вже про одежу, була пропалена. Розумів, що жити мені залишалось недовго, а виповнилось на той час аж 23 роки!

МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ

Свого стану й того, що відбувається зі мною, не вдалось приховати. Мати намовила лягти в психіатричний стаціонар. Я й не опирався. Був найважчим хворим у своєму відділенні. Байдужість лікарів була зумовлена радше не зневагою до мене, наркомана, а власною безпорадністю, не знали, як лікувати, не вірили своему лікуванню. У лікарні пробув близько двох місяців. Вийшов таким, як і прийшов. Потім було ще багато лікарень, але результат один — я повертався до наркотику. Лікарня для мене, наркомана, що тюрма для злодія. Злодій удосконалюється у своєму ремеслі, наводить нові контакти. У лікарнях я теж набував досвіду, які таблетки ліпші, що і з чим варто комбінувати, дізнався нові способи приготування наркотику.

Після першого ж "лікування" мене поставили на облік у наркологічний кабінет і, звичайно ж, у міліцію.

Уже через рік судимість — чотири роки таборів. Це була велика школа. Везли нас етапом через декілька тюрем. Бачив я концтабори у фільмах, дещо й читав. Тепер це довелось пережити на власній шкірі. Не описуватиму ці жахіття, скажу лиш, що про якесь "виправлення" чи, тим більше, "гуманність" у таборах ніколи не йшлося. У Норильську зустрів багатьох товаришів по нещастю. Усі ми були схожі один на одного — безсовісні, злі та хворі егоїсти, готові за дозу наркотику вчепитись один одному в горло.

За час, що був у таборі, у мене конфіскували квартиру. Дружина, яку я так беріг від зілля, таки стала наркоманкою. Ми розлучились. Життя було нестерпним. За мною стежила міліція, у будь-який час могли обшукати й засадити знову.

Про те, щоб отримати роботу, голі було й думати. Знав, що головна моя проблема — наркотики. Знову й знову спробував покинути.

На час, коли мені все ж вдавалось відійти від наркотику, прекрасне життя розкривалось переді мною і я намагався пірнути туди з головою Але в середині було холодно й порожньо. Тоді я почав пити. Наркомани знають, що найстрашніший алкоголік — наркоман, який узявся за горілку. Випивав пляшку, а то й дві, настрій піднімався на якихось півгодини, а далі — провал у пам'яті. Уранці довідувався про себе жахливі речі! У такому стані я мало не вбив людину, схопив ножа й накинувся на одного з відвідувачів шашличної. Восьмеро здоровенних чоловіків не могли мене скрутити. "Ця нелюдська сила й напористість не инакше як одержимість, — сказав один віруючий. — Це не він, біс у нього вселяється".

Від великих доз алкоголю швидко втомлюєшся, і тоді наркотик знову бере своє. Починає здаватись, що не така це вже й погана річ. Усе починається спочатку.

Понад двадцять років тривала моя мука. Ніхто не міг мені допомогти — ні знайомі, ні лікарі, ні тюрми. Ніхто.

...Знайомий наркоман розповів, що шанс усе-таки є. Віруючі люди допомагають позбутися цього лиха, цієї жахливої залежности. У минулому самі наркомани й алкоголіки, знають, почім ківш лиха, та тепер вони вільні й щасливі. Моє життя завдало мені стільки розчарувань, що повірити в щось світле було вельми важко. Та першим дивом було те, що в цю інформацію повірив одразу й беззастережно. Лишень знав, що це не для мене. Там потрібна віра, а я вірив лише в мак. Він був моїм богом.

ЯВЛЕНІ ЧУДА

Останні часи для мене були надзвичайно важкими. Не було грошей, до того ж важко було дістати наркотик. А моя доза на той час становила вже десять кубів сильноконцентрованого наркотику. За крадіжку знову потрапив у міліцію. И тут я, людина, яка ніколи не вірила в Бога, уперше почав молитися. Я просив: "Господи, прояви милосердя, звільни від пекельних мук! Тільки в Тобі надія. У Тобі Єдиному!" Того мене ніхто не вчив, але я підсвідомо розумів, що мушу покаятись і дати Богові обітницю. Я обіцяв, що буду Йому служити, обіцяв щиро, хоча й уяви не мав, що воно означає служити Богові. Молився я усенькі дні, що сидів у камері попереднього ув'язнення. Уже тоді молитва порятувала мене (хоча на перших порах цього й не усвідомив), молитва допомогла мені набагато легше, ніж звичайно, пережити "ломку". Цього разу мене не засудили, бо не знайшли доказів вини. Друге явлене чудо...

На волі зустрів Вадима, якого ледь упізнав. Він помолодшав, і в очах його появилось життя. Поспішав на Замарстинів, у церкву, запрошував із собою. Власне із Замарстиновим у мене були далеко не найкращі спогади:

— Що доброго може бути на Замарстинові? Вадим посміхнувся:

— Ти перефразував те, що колись говорили про Христа: "Що доброго може вийти з Галілеї?"

Зиркнув на нього здивований. Вадим це сприйняв по-своєму. Можливо, я не досить точно висловився, бо до цитування Святого Письма мені ще далеко, але за смисл ручаюсь. У розмові непомітно підійшли до величавого храму, якого ніколи тут і не бачив. Але Вадим провадив мене не до храму, а до однієї із прибудівель на подвір'ї. У просторій кімнаті чоловік десять. Був вражений — декого з них знав. Та були це зовсім инші люди. Вони посміхалися. Не видушували із себе посмішку, а посміхались, якби знали щось таке, чого ніколи не знав я. Зо дві години пробув я в їхньому товаристві, і йти не хотілось. Уперше за довгі роки я відчув до людей цікавість, симпатію, навіть любов, готовий був витерпіти без наркотику будь-який біль, аби лише залишитися з ними. В їхньому арсеналі лиш віра, молитва, опіка, але ефективнішого методу мені ніде не довелось зустріти.

ЗВІЛЬНЕННЯ

Після того, як у спільноті я розповів історію свого життя, отець запитав, чи прагну я звільнитися від цього диявольського узалежнення.

— Звичайно, давно прагну, — відповів.

Тоді він запитав мене, чи хочу, аби всі тут присутні помолились, щоб Бог дарував мені зцілення. Я погодився, хоча не знав, яке випробування на мене чекає. Коли всі встали й почали молитися, я відчув страшенний внутрішній спротив. Напевно, коли б люди не стояли колом, я б вирвався і втік. Коли священик наказав дияволові покинути мене, по тілу пішли конвульсії. Усе моє єство перетворилося в один суцільний крик: "НІ!" Та молитва тривала. Повеління "во ім'я Ісуса Христа" зробили свою справу. Із середини ніби хтось вирвав важезний мішок. Я відчув неймовірну легкість. Тіло розслабилось, що не міг встояти на ногах. Сів і розридався, мов дитина. Схлипував, довго не міг зупинитись...

Після молитви я вперше за довгі роки заснув без наркотику й цигарки. Та вже на другий день відчув на собі силу диявола — гора сумнівів, скепсису й невірства звалилась на мене. Диявол доводив, що це неможливо. Коли я повірив його брехні, настав біль. Та дякуючи Богові, поряд були ті, котрі знали силу молитви й Божого Слова. Вихід був... Це повторювалось декілька днів. Я просив Бога, аби Він допоміг мені повірити, і Господь вийшов назустріч.

Чудо відбулось! Ломки не було, нормально працював шлунок, я не блював і спав спокійно. Покинуло звичне відчуття роздратованости, туги, страху. Настала свобода. Я спостерігав Божу працю над моїм життям. Побачив, яким великим, могутнім і сильним є Бог, який міг так легко впоратись з тим, що не вдавалось нікому. Він став мене цікавити. Я взяв у руки Святе Письмо й разом з отцем Орестом почав відкривати для себе істину. Ожило моє серце. Раніше я лиш відчував, коли воно стискалось, билось надто сильно, або й узагалі нечутно, від серця я завжди чекав якихось проблем. Тепер відкрив цілком инші його функції: від серця йшло тепло, там розпалювалась любов до Бога й до людей. У Святому Письмі для мене почали відкриватись глибини, про існування яких я й не підозрював. Я купався в теплому й ласкавому морі щастя, насолоджувався прекрасним життям з Богом.

ДЕ ЖОНА ТВОЯ?

Одного разу почув розмову отця з віруючим.

-Де твоя жінка, Максиме? — запитував отець. -Бог не спитає тебе, де твої друзі, як живуть твої сестри й брати. Але Він обов'язково запитає тебе, де є та жінка, з якою Я з'єднав тебе, і якій ти шлюбував вірність аж до смерти, обіцяв ділити з нею радощі й незгоди...

Зрозумів, що мовлено це також і до мене. Ми, щоправда, із дружиною не вінчались...

— Господь не формаліст!

Ця фраза отця була доречною й переконливою.

Колишню дружину було досить важко розшукати, як, зрештою, кожну людину дна, маргінальної сфери, про яку цивілізоване суспільство воліє нічого не знати. Катерину знайшов у реанімації однієї з львівських лікарень. Лікарі дуже здивувались, коли я до неї прийшов. Зазвичай до таких уже не ходять... Можливо, тому мене без перешкод і впустили в реанімацію. Два дні вона вже тут. По всьому тілу сорок п'ять абсцесів, вона вся гнила, до неї неможливо було підійти. Та все ж розплющила очі, і я зрозумів — упізнала мене.

— Тримайся. Будемо за тебе молитися, — сказав.

Чи чула вона мене?.. У храмі розповів про неї отцеві й друзям. Ми увесь вечір ревно молилися за неї. Наступного дня отець Орест сам захотів провідати хвору. Побачивши, що Катериною цікавляться, підійшов лікуючий лікар:

— На неї не маємо жодної надії. Житиме, поки витримає серце. Ліпше б забрати її додому...

Отець якийсь час роздумував, врешті сказав:

— Беремо.

Підстеливши великий шмат целофану, прямо із простирадлом перекинули її на носилки. Машина швидкої допомоги приїхала на територію храму. Там у невеликій прибудівці проживав із дружиною й чотирма дітьми отець Орест. Помістили її в нижній кімнатці, яка була призначена для гостей. Стовбичили там безпорадні.

— Користи від вас тут буде небагато, — мовив отець Орест, — мерщій у парк Знесіння й наламайте дрібненьких гілячок глоду разом із листям і плодами. Але добра цього нам треба багато. Тож поспішіть.

Були раді, що хоч чимось можемо зайнятись.

Велику торбу подрібнених гілочок глоду годину варили у двох величезних виварках. Опісля цей відвар вилили у ванну й опустили туди цей суцільний гнійник — тіло Катерини. Підтримував її за голову, поки вода не охолола. Бачили б лікарі наші маніпуляції — за голову вхопилися б. Єдине наказували: "Не мочіть ран!" Такі купелі ми влаштовували Катерині тричі на день. Благодатні купелі. Відвар глоду за два дні витягнув увесь гній зі зболеного тіла Катерини.

— Алилуя! — промовив отець, здіймаючи до неба руки, — тепер житиме!

Ми все ще продовжували ванни з віття глоду, отець і троє нових моїх друзів щовечора молилися в кімнаті хворої. Тепер тут було свіже повітря, напоєне запахом трави, якого не забуду до кінця свого життя.

Катерина безперестанку плакала й не відпускала від себе священика. Коли врешті заспокоїлась, розповіла про своє життя. Із часу, коли ми розлучились, вона капітально підсіла на голку. Декілька разів лежала в психіятричній лікарні, лікувалась від наркоманії. Перебувала мало не у всіх реанімаційних відділеннях міста. Дві складні операції на шиї. Вени були закупорені брудом від наркотиків, і кров не надходила з голови до тіла... За два роки мала п'ять клінічних смертей.

— Ти, ти мене врятував, моя любове, — хапала мої руки, аби цілувати.

— Схаменись, Катрусю! Що ти таке говориш! Кого я міг урятувати? Я? Найостанніший з останніх? Це все Бог. Живий Бог. Він зцілює кожного, хто покається і щиро звернеться до нього.

Катруся увесь час повторювала: "Таке враження, ніби народилася заново". Незважаючи на те, що були ми в маленькій і не дуже світлій кімнаті, бачили довкола себе життя, і життя було в нас. Боже світло вливалося в наші серця. Вони були відкритими для Ісуса. Тепер назавжди.

ТРОФЕЙНИЙ ДИНОЗАВР

Була неділя, вісімнадцятого червня року Божого двотисячного. Вам нічого не нагадує ця дата? Це один із найпам'ятливіших днів у моєму житті. День, коли якось по-особливому впливали на людей магнітні бурі, була підвищена радіація, відкрилась іще одна озонова діра чи стався якийсь незнаний катаклізм, що їх ми повсякчас провокує-мо своїм "пофігістським" ставленням до матінки-природи, — сказати не можу. Але щось, безумовно, вплинуло на нашу свідомість. Про це свідчив хоча б той невпорядкований рух мешканців у вісімнадцятому мешканні при вулиці князя Романа, 9, простіше кажучи, у моїй власній квартирі. Ми, п'ятеро, давали собі раду в трьох кімнатах й крихітному коридорі. За п'ятнадцять років нашого тут перебування ми освоїлись, як Робінзон на своєму пріснопам'ятному острові, уміли один одному не заважати, часами й узагалі не помічати чиєїсь присутности.

Того ж Божого дня ніхто не пішов на недільну літургію. Шарварку, який ми влаштували, світ не бачив: двосторонній рух у коридорі, втрьох готувати сніданок на газовій плиті, дивитись дві телепередачі, сидіти в Інтернеті й водночас розмовляти по телефону. Один одного дратували. Кожен споглядав на ближнього як на зловмисника, а то й потенційного злочинця, нагадували європейські вулкани, у яких піднялась лава й вони задумали вибухнути на радість дияволу — всі водночас. А треба сказати, що взагалі були ми надзвичай дружною сімейкою, щодня намагались лишень допомогти один одному, та аж ніяк не нашкодити.

Нині ж не могли дійти згоди. Ні на мить не вмовкав телефон. Донька Юстина секретарювала в Товаристві студентів-католиків "Обнова". Оскільки б'юра свого не мали, то координаційний центр був у нашій хаті. Треба сказати, що досі нікому це не заважало. Ми були в курсі всіх поточних справ організації, будь-хто міг прийняти і передати потрібну інформацію. Оскільки телефонні дзвінки здебільшого були до Юстини, я, підіймаючи слухавку, частенько говорив: "Особистий секретар панни Юстини слухає".

...Але під час великих катаклізмів, дивну природу яких ніхто ще не дослідив, стан свідомости у дивний спосіб перемінюється, люди починають говорити різними мовами, хоча здатні почути лишень самих себе...

Знову пролунав дзвінок, тепер уже у двері. До Юсті наступних двоє відвідувачів, двері мушу відчиняти я, бо вона вже має гостя та ще розмовляє по телефону.

— Це тут "Обнова"? — запитують двійко дівчаток, завантажені наплічниками так, що їх під ними й не видно.

— Хіба ж не видно? — відповідаю питанням на запитання.

— А ви хто ж будете? — запитують трохи здивовано.

— Трофейний динозавр, — випалюю перше, що приходить у мою перегріту злостивими думками голову.

Дівчата запитливо переглядаються. Тут з'являється Юстина:

— Заходьте, заходьте, дівчатка. Ви з Тернополя? Вибачте, що не зустріли.

"Обновлята" обновлюють мою кімнату двома столітровими наплічниками, вочевидь вирішивши, що кімната найбільше підходить для залу очікувань.

— Татуську, чи не зробив би ти дівчаткам чаю, вони з дороги, а я маю закінчити розмову.

— Швидше рак на Говерлі свисне, — відповідаю, демонструючи традиційну львівську гостинність, увічливість, інтелігентність і самоповажно відходжу.

Але куди подітись? У кімнаті син, ні на що не реагуючи, переглядає стрічку з Брусом Лі. Ще одне для мене випробування. Усе, що сам задумав тої неділі зробити, йде шкереберть!

— Боже, дай мені мудрости й стійкости все це винести. Дай мені любови, Боже, я ж мушу їх любити...

У коридорі моя вісімдесятилітня мати в нічній сорочці покрадьки пробирається до туалету, притримуючись за стіну. У неї висока температура — запалення сечового міхура. Допомагаю їй дійти, але туалет зайняли приїжджі щебетушки, що засіли поправити косметику, заодно затягнули баляндраси. А в хаті — ще й дружина хвора, у якої грип.

Урешті Юстина по черзі відпроваджує своїх гостей. Заплющивши очі, намагаюсь розслабитись, вкладаючи ноги на височенного рюкзака. Знову дзеленчить телефон. Слухавку не беру. Із сусідньої кімнати долинає дуже жвава розмова. Раптом:

— Антоне, — волає до брата Юстя, — ти на футбол ідеш? Грає тернопільська "Обнова" із нашою. Треба зорганізувати групу підтримки.

— Нєа. Маю передивитись Лі та нині повернути касети.

Слава Богу, в доньки вистачає глузду, аби не запрошувати мене... Десяток хвилин блаженної тиші, звичайно, якщо не зважати на виляски бійки темпераментного Бруса Лі.

Знову дзвінок у двері. По тупотінню й почутих словах тямлю, що в хату завітала "група підтримки". Дружно пройшли в кімнату. Матусі вдається непомітною ковзнути в туалет. Знеможено постогнує дружина.

Донька відчинила двері:

— Тату, нам треба швиденько виготовити транспаранти, аби підтримати свою команду. Ти б не знайшов для нас "ватману" та фарб?

Оце, здається, і є та остання краплина, той невдало перетятий дротик, що спричинює вибух. Думав сказати: "Чи ти, доню, несповна розуму, чи тебе засліпило, що не годна оцінити ситуацію? Нюхни нашатир! Прийди до тями, бо дістанеш прочухана, якщо всі домашні й усе, що відбувається в хаті, тобі до шмиги. Коли ота громадська робота заслонила тобі світ Божий, то забирайся з хати деинде!" Та всі ці слова не виражали мого справедливого обурення, усього того, що обов'язково треба було б виповісти. Як на мене, були не досить дошкульні для такої ситуації. Подумки добирав нових, бовваніючи, мов твержа, посеред кімнати в цілковитій мовчанці. Коли розплющив свої "праведні очі" й окинув нищівним поглядом своє недостойне дівченя, іскристою блискавицею пронизала голову думка: "Зроби навпаки!" Це якраз та нагода, про яку говорили на реколекціях єзуїти: "Коли стовідсотково упевнений у своїй правоті, зроби навпаки!". Важко дались перші слова:

— Маю я, звичайно, папір і фарби, зараз їх принесу... Але ж надворі дошить, то "ватман" вам у руках розлізеться. Маю трохи провощеного з одного боку паперу й фарбу ліпше взяти акрилову. Але навіщо я тобі все це балакаю? Давай текст і я вам швиденько все змалюю.

Коли малював плакати, то відчув, що роблю це не з обов'язку, а залюбки. Єзуїтська порада принесла користь передовсім мені, бо вулкан, що вирував у мені, раптово затих. У хаті відбувалося щось добре. Це засвідчував мій ентузіязм і добрий настрій, який дивним чином передався й усім домашнім. Грозова атмосфера змінилась на погідний день.

Наступного раннього ранку, коли вів свою зацікавлену розмову з комп'ютером, ніжні руки донечки мовчки обвили шию. А ще за хвилину її гарячі сльози добряче зволожили голову.

— Ти чого, доню? — повернувся, її заплакане личко опинилось в мене на плечі.

— Я дуже й дуже дякую тобі, таточку, за вчорашній день, — говорила крізь сльози. — Ніколи не думала, що ти зможеш так повестися. Що ти в мене такий прекрасний. Я увесь день ходила, мов по вуглинах. Знала, що все роблю не так. Але день такий удався, розумієш, як на зло, у хаті лазарет, а тут дзвінки без кінця й без краю. Та й люди поприїздили без попередження, а тут ще хлопці зателефонували, вони у гуртожитку живуть. Де б мали в неділю узяти той папір, фарби... Не було иншого виходу, як запросити їх додому. Я до тебе й підійти боялася, видавалось мені, що ти, немов та наповнена амоналом бочка, одразу ж зірвешся. Який ти в мене добрий, таточку! Вибач за мої такі думки! Я у всіх рідних за вчорашній день повинна попросити вибачення. Ви найкращі в мене, найдорожчі.

Добре, що не підіймала голову, бо угледіла б і мої сльози, які теж чомусь рясно зросили очі...

Декілька разів, особливо коли надто вже зважені й "праведні" думки обсідали мою голову, як горобці соняшник, і я відкривав рота, аби виповісти якусь "сакральну думку", в підсвідомості виринав безглуздий вислів "трофейний динозавр". І я чинив навпаки. Які благословенні результати... Просив у Бога, аби той динозавр поселився в мене назавжди. На жаль, на жаль...

НЕПРИДАТНИЙ ДЛЯ ЖИТТЯ В СУСПІЛЬСТВІ

Не знаю, чи коли-небудь що-небудь приведе мене в такий глибокий шок, як оті слова медичного висновку, що написали семирозумні лікарі черговий раз, обстежуючи мого трирічного Тарасика: "непридатний для життя в суспільстві". Це було як вирок недолугого середньовічного інквізитора. Викрививши голівку під якимось дивним кутом (як це тільки йому вдається!), він зорив кудись крізь мене й посміхався радісно, щасливо, цілком по-дорослому, ніби хотів мене підбадьорити. Та тоді я вже добре знала, що ця усмішка адресована не мені. Кому сміється, з ким розмовляє моя дитина? Для мене це нерозгадана загадка...

АНГЕЛ

Коли принесли Тарасика з пологового будинку, радості не було меж. Який здоровий, який гарний хлопчик! І він справді був красень, що рідко буває в немовлят, з якоюсь навіть неземною, я б сказала, вродою. "Ангелик наш!" — вигукували захоплені. Знайомий художник поривався написати з нього маленького Ісуса для ікони. Дуже ним тішились, не перестаючи фотографували й розсилали світлини рідним та друзям.

Проминули перших два місяці, і Тарасик ощасливив нас своєю першою усмішкою. Яка це була усмішка! Промениста, сонцесяйна, щаслива-щаслива. Гадала, що це я, егоцентрична, сходжу з розуму в захопленні від того чуда — своєї першої дитини. Усі знайомі, сусіди, в яких теж були маленькі діти, приходили і так само щиро дивувалися: не треба було ні сюсюкати, ні корчити фізіономій, аби викликати дитячу усмішку. Малюк щасливо сміявся, задивлений кудись у себе. Усмішка була безадресна. Під світлинами підписували "Дитина сміється світові". "Він цілком не по-дитячому сміється", — говорили захоплено.

Проминали місяці, і в серце змійкою почала закрадатись тривога. Помітила, що моя дитина не така, як инші. Тарас узагалі не реагував на сюсюкання й грайливі з ним загравання. Зорив на нас своїми розумними очима, ніби був стривожений нашим психічним станом і хотів сказати: "Чому так дивно поводитися"? На мене, батька, бабусю, що найчастіше перебували з ним, дивився, мов на чужих, незнайомих людей. Не шукав оченятами наших очей, узагалі уникав поглядів. Дивився повз мене, якби мене й не було, якби все на світі бачить, окрім мене, або я була для нього таким уже нецікавим об'єктом. Його радше могли зацікавити татові окуляри, до яких тягнувся, але не особа самого тата.

Не притискався до мене, коли його годувала, не тягнув ручок. Навіть не дивився на мене, коли до нього підходила. Коли брала на руки, відчувала, як напружувався, як противилося цьому його маленьке тільце, часами ставав, мов той дерев'яний стовпчик. Иноді робив різкі рухи, намагаючись вирватись. Щось не так роблю! Моя дитина мене не любить! Моя дитина мене відкидає! Скільки сліз проплакала, спочатку в подушку ховалась, а потім не могла стриматись і над ним ридала. Тарасик не реагував, навіть не дивився на мене. Був байдужий до моєї печалі. Я панікувала. Тільки те і робила, що оббігала всіх можливих лікарів. Знали мене не лише в поліклініці, а й в консультативних пунктах, інститутах, діягностичних центрах. Усі одноголосно заспокоювали: "Дитина розвивається нормально. Жодних відхилень у розвитку не бачимо". Ніхто не бачив. Приходили друзі, у яких були такі ж маленькі діти. Заздрили мені:

— Ти не уявляєш, яка ти щаслива! Мій карапуз не дає й на хвильку себе покинути. Верещить, плаче, потребує постійної уваги. Ми в тебе он скільки, а дитина собі спокійнісінько бавиться в манежику. Такого карапузика, таке щастя удень із вогнем не віднайдеш!

Часами тільце Тарасика викручувалось, набувало дивних поз, яких я не спостерігала в инших дітей. Так само дивували вирази його личка: дитина довго й зосереджено заслуховувалася в себе, не захоплювали його найяскравіші, найголосніші іграшки. Коли дитячі калатала починали свої заливні звуки, Тарасик заходився плачем і не зупинявся, аж поки їх не забирали. Я, молода, недосвідчена мати, шукала причину в собі. Напевно, щось не так роблю... Ночами перечитувала літературу про розвиток дітей цього віку. Якнайуважніше придивлялася до чужих чад, з якими ми прогулювались у парку, не перестаючи розпитувала, що та як. Набуті знання лише підсилювали тривогу.

Розпочала нове коло ходження по лікарях. Очевидно, я їм добряче вже набридла. Вони ніяк не могли збагнути, чого від них хочу. Врешті логопед поставив "діягноз": дитина не говорить, тому що... глуха. З такого діягнозу та й з такого лікаря я щиро посміялась.

На якийсь час перестала ходити по лікарських кабінетах, але не на довго, поки не зауважила нової аномалії. Коли поміняли в "дитячій" шпалери, це жахнуло дитину так, що вона перелякана кричала, не вмовкаючи, аж поки не виносили її на кухню. Дитина не зайшла у свою кімнату, аж поки ми не віднайшли такі ж, як раніше шпалери, й не переклеїли їх. Заспокоїв мене старенький невропатолог: "Психічно й емоційно діти розвиваються по-різному. Ви, мамо, заспокойтесь, бо ваша тривога передається дитині, та й молоко у вас може пропасти".

Здалась на Божу волю. Що буде, то вже буде...

Тарасик був вразливим до звуків, не переносив жодних колискових мотивчиків. Але якось помітила, що дослухається, коли транслювали концерт Брамса. Викупила на базарі платівки, майже всю "класику", яка там була. Відтоді в нашому домі звучала лише "серйозна" музика. Триндикання "колгоспника" зумовлювало гучний протест.

ПАПУЖКА

Минув рік, потім іще шість місяців. Наш Тарасик ще погано сидів. Й не думав спинатись на ніжки, натомість заговорив... У нього був великий словниковий запас, говорив розгорненими правильними фразами, тільки знову ж ні до кого не звертаючись, ні з ким не вступаючи в діялог. Мова його виглядала, ніби із середини читана книжка. Говорив у простір. То були безконечно довгі монологи. Моя мати на нього молилася.

— То Дитя Боже, — казала. — Він із Богом розмовляє...

Пам'ять мав феноменальну. Слово в слово міг повторити навіть декілька сторінок прочитаної книжки. Новий вияв надзвичайних здібностей малюка збудив нову хвилю захоплення. Мене розпирали гордощі. Знову родичам, друзям, знайомим демонструвався "феномен Тарасика". Ніхто не в змозі стримати маму від демонстрації здібностей свого дитяти. Ейфорія закінчилася вигуком восьмирічного сусідського хлопчика: "Папужка! Він повторяє точно, як наша папужка!" Хлопчика за таке порівняння вилаяли і випровадили з хати. "Дитина мала рацію", — згодом майнула думка. Тарасик і справді лише повторював, зовсім не вникаючи в зміст слів.

ВЕЛИКА БАЙДУЖІСТЬ

Як не просила, як не молила, ніколи не назвав мене мамою. Найчастіше звертався до мене "Зі", а взагалі, коли йому аж дуже було щось потрібно, шарпав за рукав чи вказував очима. Найбільше мене вражало те, що не відчувала з його боку жодної прив'язаности до мене, як в дітей до батьків. "Він узагалі не вважає мене своєю мамою", — пронизувала мозок жахлива думка. Ще дивнішим було те, як він сприймав себе самого. У цьому світі він не існував як "Я, Тарас". Говорив про себе завжди в другій, а то й у третій особі. Словом, ні у що не ставив ні мене, ні батька чи будь-кого з рідні, до власної особи теж ставився відчужено. Ніколи не просив їсти чи пити. Велика байдужість. Хіба так можна характеризувати цей період.

АВТИЗМ

Молода невропатолог із діягностичного центру врешті "відкрила мені очі":

— З усією певністю сказати не можу, бо не є фахівцем у тій царині, але всі наявні симптоми свідчать про автизм.

Я лиш рота відкрила, — уперше почула цей термін.

— Що воно таке? — запитала більше здивована, ніж налякана.

— Я маю надто мало інформації, аби говорити про це відповідально й кваліфіковано. Пам'ятаю лише, що термін походить із латинської мови. Authos — сам. Хвороба характеризується відривом від реальности, пасивністю й несприйняттям цього світу. Боюся наговорити вам чогось зайвого, у нас, в Україні, цієї хвороби не визнають, тож ніде про це ви не зможете прочитати. Поїдьте в Англію, там є добрі фахівці, бо автизм вивчають із часів Другої світової війни.

— Хіба жартуєте, лікарю. /Де в мене статки на такі поїздки?

— Тоді спробуйте в Польщу, там теж уже є фахівці. Хоча, як на мене, це даремний труд. Підтвердять вам діягноз тільки й усього. Легше вам від цього не стане. Лікувати в Україні вашу дитину все одно ніде. Віддайте ліпше в інтернат. Народіть иншу дитину, ви ще така молода...

Слова лікаря мене шокували, таке враження, що дістала ляпаса.

— Але я людина віруюча, — спробувала заперечити. — Бог дав мені саме цю дитину, і я не можу до Нього прийти й сказати: "Дорогий Боже, Ти помилився, поміняй мені Тарасика на когось иншого."

Моєї мови не розуміла:

— Але ж це навіть не дитина. Це рослина. Він навіть не реагує на вас як на маму. Він ні на що не реагує. Він і їсти не просить...

Усе було правдою. Дитина не просила їсти. Якби її не годувати, могла й померти...

Удома дала волю своєму відчаю — проплакала всю ніч. Не бачила жодного просвітку, жодного виходу зі свого становища. Просила: "Господи, дай мені не збайдужіти, не втратити віру, не впасти в депресію".

Як не лячно мені було, але розшукала адресу клініки й поїхала з Тарасиком у Польщу. На щастя, там зустріли мене небайдужі люди. Мене й синочка безкоштовно поклали в лікарню для обстеження. Не дратуючись, по декілька разів вислуховували всі мої скарги мовою, що хіба лиш чимось нагадувала польську. До мене вперше поставились з розумінням. Уже це було для мене великим полегшенням. Я вперше говорила про дивну поведінку мого сина, і в лікарів не квадратіли очі від здивування. Бо й чого? Пояснили, що автизм трапляється в усіх соціяльних класах, у всіх народів з однаковою частотою, у всіх однакове співвідношення між хлопчиками й дівчатками — 4:1.

Мушу визнати, що спочатку почала одужувати я. Бо коли всі тебе вважають вар'ятом, з твоєю психікою не може бути все гаразд. Кожного ранку ходила у капличку, що була при лікарні, де усі разом, лікарі, сестри, няні й, звичайно, батьки, чиї діти тут перебували, мовили молитву Творцеві, визнавали своє безсилля у цій ситуації, віддавали своїх дітей під Його, Божу опіку.

Подовгу розмовляв зі мною о. Антоній:

— Твоя проблема в тому, що свою дитину сприймаєш як непосильний тягар, як кару, що її отримала за якусь провину. Але не богослови, а світські вчені назвали автистів космічними дітьми. Гадаєш, спроста це? Наша проблема — в наших визначеннях. Усіх, хто лиш трохи не схожий на нас, одразу називаємо хворим або й ненормальним. Ми виходимо зі свого примітивного мислення. Ці ж діти просто инші. Чомусь вони саме такі. Такими їх нам послав Господь... Подумай, доню. Ти ж віруюча людина, напевно, про багато дечого просила в Бога. А Він, якби й не чув твоїх молитов, часто робив навпаки. Смуток і жаль переповнювали твоє серце. "Уже й Господь мене не чує!", — думала. Однак з перебігом часу ти мусила зауважити, що власне рішення Бога, з яким ти на початку не могла примиритись, було найкращим для тебе. Наша біда в тому, що своїми земними змислами ми не вміємо розуміти Божого наміру.

Сам я тепер сто разів подумаю, перш ніж щось попрошу в Бога. Бо є Він для нас люблячим батьком. І, як люблячий батько, виконає дитячу забаганку. А через якийсь час переконуємось, що це, про що ми так ревно просили, нам узагалі не потрібне або й тягарем стає...

Бог мав свій план, даючи тобі цю дитину. Щиро скажу, я не знаю який. Але прийми свого Тараса як дарунок Божий. Бо його батьком є наш Отець небесний.

Це якраз я зрозуміла, зрозуміла й прийняла одразу. Перечитала з допомогою сестер-монахинь багато літератури, що тільки можна було, про автизм. Та найбільше враження на мене справила зустріч із Рауном Кауфманом, що приїхав із США читати нам лекції про автизм. Цій людині насправді було що сказати, адже він сам був автистом. Батьки робили все можливе, аби йому допомогти. Зібрали чималу команду, яка працювала з ним упродовж трьох із половиною років лише з перервою на сон, кожних дві години змінюючи один одного.

"Добре, що ваші батьки були заможними людьми, — подумала я про себе, — і могли тримати біля вас цілу армію фахівців. А що робити мені, коли я на догляд за дитиною отримую аж 63 гривні на місяць?"

Далі Раун Кауфман розповів нам про перебіг своєї хвороби і про свої відчуття з того, автичного, світу. Як і що відчувають автисти?

— Уявіть, що у вас клавстрофобія, — говорив він, — а на додачу ви ще панічно боїтесь ліфтів, усіляких канатних доріг. Ви така людина, й не можете з тим нічого зробити. Сідаєте в ліфт із людьми нормальними, що не страждають на жодні фобії. Иншим нічого, ви ж відчуваєте щонайменше коливання підлоги, таке враження, що опинились на хисткому човні, який от-от перевернеться. Час підйому ліфта для вас, що не переносите такого протиприродного способу пересування, і для того, кому це байдуже, суттєво відрізнятиметься... Як зреагуєте ви, почувши якийсь підозрілий звук мотора, як панічно затріпоче ваше серце, инші й уваги не звернуть на цей звук. Коли ліфт раптом не зупиниться на потрібному поверсі, ви наближаєтесь до шоку, тоді як инші найспокійніше повторять команду, натиснувши кнопку, чи піднімуться поверхом вище.

Ні, це не була розповідь космонавта, що опустився на місяць, де атмосфера, тиск, склад повітря, його густина відрізняються від земних. Говорив про речі земні, кожному знайомі й близькі. Просто ми й автисти по-різному їх сприймаємо. Спілкуючись з автистами, не слід ніколи про це забувати.

Раун визнав, що й тепер не може сприймати деяких аж надто різких звуків, скажімо, електронної музики чи "важкого металу". Дуже прямолінійний (так і не навчився мистецтву дрібного обману), чим і трохи шокує людей. Усе зводиться до того, що автист мусить прийняти цей світ, хоча і є мешканцем иншого...

З Польщі привезла чималий багаж знань про синову хворобу. Так само знала, що наша повсякденна увага й любов є чи не єдиними ліками. Тарасик повинен захотіти повернутись до нас, заради нас. "Просто люби його й молися, — сказав о. Антоній. — Кожна особа потребує для свого розвитку й відчуття власної значимости відповідного ставлення й любови, проте велика самотність автиста потребує великої любови..."

ЯК ЛІКУВАТИ ВЕЛИКУ САМОТНІСТЬ?

Повернулась у Львів иншою людиною. Я була, звичайно, та ж сама, а от мій стан свідомости став иншим. Кожного ранку й вечора ставала до молитви. Молилась уголос:

— Боже, я знаю, що Тарасик — Твоя дитина. Він прийшов на світ з якоюсь невідомою мені, але безсумнівно Твоєю, Господи, місією. Ти доручив мені опікуватись Твоїм дитятком, учини так, аби й мій материнський егоїзм був удоволений. Я хочу, аби син сказав мені "мамо", аби усміхався до мене, аби тягнув свої рученята, аби я відчула себе не лише його опікункою, а й матір'ю.

Десь за тиждень разом зі мною до молитви стала мата. А за якийсь час і чоловік прихилив коліна.

Я не можу переповісти вам, що сталося відтоді, як сім'я наша почала молитися разом. Ні, Тарасик не став радісно на нас реагувати. Чудо не відбулось. Але ми, члени сім'ї, відчули себе одним-єдиним. Иншою стала атмосфера в нашій хаті.

Тарасик добре розумів поезію. Коли читав вірші, скандував окремі слова або ж особливо виділяв якийсь звук, підвищував тембр у кінці фрази. Завдяки цьому вірш змінювався до невпізнанності...

У "Лісовій пісні" Ліс навчає тиші. Ця тиша і вслухання в наспіви Лісу є своєрідним злиттям із Богом. У високої поезії не земна, а инша, виша сфера. Але чому обов'язково "вимріяна", "нереальна"?.. У тиші нашої хати вчувався спів, присутність Когось. Це змусило нас по-иншому поводитись, змінились на краще наші стосунки. Коли казали "Христос посеред нас", то це звучало не словами привітання, а констатацією факту. Тарас вніс щось нове в наше життя. Він подарував нам Бога, живого Бога, а не літографію, не ікону на стіні.

Через рік Господь благословив нас дочкою. Тарасик уважно приглядався до малої, було видно, що цей "об'єкт" його дуже зацікавив. Був дуже уважний до неї. Коли плакала, й у нього з'являлись сльози. Хоча сам він плакав навдивовижу рідко. Юстинка нормально росла й розвивалася. Говорити вони почали водночас, ініціятива була Тарасикова. Він повторював слова, які ми говорили Юстинці. Він нам допомагав! Це вселяло в нас велику надію. Раніше, коли виводили його побавитись у сквер чи на майданчик, він проходив "крізь" дітей, ніби їх не помічав. Тепер він уже сам ішов до них, але й надалі в спільну гру ніколи не вступав. Бавився вже біля них, але не з ними.

Польські друзі не залишили нас, запрошували на різноманітні тренінги, присилали літературу. Тепер і не перелічити, скільки всього ми робили, аби "навчитися жити у світі". Юстинку Тарасик називав Тікою. Ми й тепер так звемо донечку. Був людиною навпаки: погуляти виходив лише в хмарну, а то й сльотаву погоду. При яскравому сонці треба було зашторювати вікна. Нам дістали цілком закриті темні окуляри, тільки в них син міг виходити гуляти. Звичайні барви природи були для нього надто яскравими, грубими, гнітючими. Часто плакав, споглядаючи природу чи слухаючи музику.

"ВІЙНА ЗІ СТРАХАМИ"

Чомусь світ сприймав як ворожий. Як тільки незнайома людина заходила в кімнату, Тарасик увесь випружнювався. Здавалось, він узагалі не звертає на гостя увагу. Та насправді його настороженість минала лише тоді, коли той покидав кімнату. Сусіда діда Оприська він боявся так, що ховав голову під подушку і плакав. З речей найбільшим ворогом був кімнатний вішак. Його взагалі треба було винести із квартири. Невимовний жах був у нього на обличчі, коли бачив парасолю. Луже лякався шуму побутових приладів. Сахався од мене, як тільки я одягала хутро, мусили поховати всілякі волосяні щітки. Страшився яскравого світла люстри, освіченого дзеркала. Коли гриміло, я вдягала йому навушники й вмикала Брамса. Міг жахнутися від раптового навіть і не дуже чутного шуму дерев.

Страх перед оточуючим у дивний спосіб поєднувався в ньому з відсутністю "відчуття краю". Міг перехилитись через бильця балкона, стрибнути із триметрової висоти, вибігти на шосе. Пересувався він особливо. Луже довго ходив лише навшпиньки, до бігу поривався рвучко й раптово, стартував, як літаюча тарілка. Так само раптово міг зупинитись, присісти, а то й лягти на землю. Нестримні веселощі змінювались нараз сумом, байдужістю, апатією. Міг сісти й категорично відмовитися йти далі... Тарасик імпульсивний. Йому ще важко охопити ситуацію в цілому, передбачити наслідки. Тепер зусилля всієї сім'ї зосереджені на тому, аби його навчити жити в сім'ї, давати собі раду в побуті. Нині, маючи значний запас знань у поезії, літературі взагалі, дуже добре орієнтуючись у математиці, він безпорадний у простих житейських ситуаціях, там, де треба виявити інтуїцію, безпосереднє відчуття.

НАРОДЖЕНІ ЗГОРИ

У шість років Тарасик уже читав, лічив, писав. Мали велике бажання віддати його в загальноосвітню школу, але все ще вагались, важко було прийняти таке рішення. Чи знайде він контакт зі здоровими дітьми й чи діти сприймуть його? Наші сумніви розвіяла шкільний психолог, що декілька разів зустрічалась із Тарасиком, вела з ним розмови:

— Віддавайте. І не лякайтесь. Він перевершить усі ваші сподівання.

Звичайно, багато важило те, що вона мала своє "око" над нашим хлопчиком, а також над класом. Спочатку розповіла діткам, що з ними вчитиметься "космічний хлопчик", що він трохи не такий, як инші. "Иншість" його в тому, що він так і не навчився говорити не те, що думає, обманювати, навіть у маленькому, не навчився виконувати дві роботи водночас (скажімо, слухати виклади на уроці та про щось стороннє перешіптуватись із другом).

Нині Тарасик у п'ятому класі. Збулись передбачення психолога. Клас, у якому вчиться Тарас, вирізняється від инших. Там не брешуть, відрізняються своєю прямотою, на цьому класі "перевіряють" нових викладачів. Коли його сприймуть у п'ятому "В", отже, може ця людина працювати у школі, з дітьми. Так сталось тому, що в цей клас потрапив хлопчик, який не вмів поступатись принципам.

— Нам би в кожен клас такого Тарасика! Нішо так не впливає на людину, як сила прикладу, — говорять учителі.

Після реколекцій для родин, які виховують дітей з особливими потребами, що відбувались у Польщі, ми відчули себе народженими згори, відчули, що стали ОДНИМ. Раун Кауфман говорив про те, що, аби вивести його з автичного стану, на нього працювала ціла команда. Наша сім'я теж стала такою командою. Всі ми дружно впряглись й витягали нашого хлопчика. Хоча насправді цей процес був взаємним. Ми багато брали і багато чому вчилися в нашого хлопчика.

Й у тому, які ми тепер є, чимала заслуга Тараса, їздили на тренінги в Польшу, студіювали літературу, але найбільше сподівались на спільну молитву й нашу любов. Нам вдалося об'єднати декілька родин із дітьми-автистами, утворили спільноту. Збираємось, молимось, ділимось досвідом, допомагаємо один одному. Зрозуміли, якою великою силою, якою значною підтримкою в сім'ї є спільнота. Зумівши створити родинну спільноту, ми розширили її на навколишній світ. Нині не уявляємо, як могло б по-иншому скластись наше життя. Я повсякчас згадую слова о. Антонія, що наш Тарасик — Божий дарунок. Тепер ми знаємо, що це справді так. І щоденно дякуємо Творцеві, який нас обдарував.

І ВІДДАЮТЬ ЙОГО БОГОВІ

Хочу поділитися з вами своею радістю. Радію за сина. І водночас за себе. За те, що колись зробив у житті слушний крок — не вагаючись віддав його Богові. Протягом довгих років пишу щоденник, бо маю надію колись відчитати своє життя, щоб зрозуміти...

04.02.1998

Кікабідзе співає на всі обшири колишнього Союзу "Моє життя — моє багатство". Моїм єдиним набутим у житті скарбом є мої діти. Вони багато чого мене навчили. Через них ближчими стали мої стосунки з Богом. Діти — найперші мої вчителі. Нічого поганого в тому не бачу, аби вчитись у дітей.

Син Орест. Хіба таким я був у його віці? Не спокушає його чарка, не курить і не вживає наркотиків.

У Бога і я, звичайно, вірив. Вірив завжди, відколи себе пам'ятаю. Найбільшою була моя віра в "ангела-хоронителя", який, як свято переконаний, завжди біля мене. Повсякчас вдячний рідним за те, що посадили в моєму серці стебельце віри, яке зростало в складних умовах безбожницької тоталітарної системи. Син не просто віруючий. Він — практикуючий християнин. Це майже недосяжна для мене висота. Можу й нині собі дозволити пропустити недільну літургію, і сумління не дуже буде мене гризти. Він же — ніколи. Як не вийде піти йому на одинадцяту до однієї церкви, то обов'язково піде на другу годину до иншої. Як то важливо, що дитина змалечку оцерковлена! Та й у наших стосунках годі доглянути оте звичне розмежування батько-син. Немає й натяку за якесь підпорядкування чи безумовний послух лише тому, що я — батько, отже, мене неодмінно треба слухати. Ніколи не прагнув через послух обмежити його людську свободу, пам'ятаючи нагадування Хайдера, що "свобода — це властивість людини". Після важких духовних змагів я набув вміння прийняти свободу иншої людини. Прийняти як заповідь. Великий експеримент філософа Мамардашвілі, якого серед сучасних поважаю найбільше, переконав мене, що не буває "маленького наступу на свободу", що це завше погіршення людської властивости. Можу з гордістю сказати, що мої діти росли вільними.

У нас із сином і дочкою спільне гобі — далекі велосипедні мандрівки. Насправді мої діти й не знали слова "кататися" на велосипеді. Катались вони хіба тоді, коли об'їжджали своїх "норовистих коників". А тільки побачив, що міцно сидять у сідлі, зайняли місце в колоні й вирушали у мандрівки по озерах і лісах, далеких і близьких околицях. Улітку практикували кількаденні маршрути чи то по замках, паломницьких місцях, а чи й попросту їздили, аби більше запізнати Тернопільщину чи Волинь. Усе літо проводили на колесах, у наметах, при щоденних вечірніх ватрах. Панували в нас розуміння й гармонія, взаємна турбота. І не тільки як брата за сестру чи батька за сина, а як членів команди. Були ми доброю командою. Щем гіркий у серці, коли кажу "були". На жаль, навіть найкращі хвилини колись та минають. Першим із команди вибув Орест.

— Мені це нецікаво, — заявив, — їдьте без мене.

Ми з донькою не могли опам'ятатися. Як можуть бути нецікавими мандрівки, те, чим ми живемо цілий рік? Та домогтись якогось иншого пояснення так і не зуміли. Орест умів "присмачити" свою відмову:

— Я дуже люблю свою хату. Мені тут добре. Не хочеться нікуди їхати.

Великою була їхня любов до родинного гнізда. Майже весь ліцейний курс (донька була першою випускницею Греко-Католицького ліцею) роз'їхався на подальші богословські студії за кордон. В Юстини, однієї з кращих випускниць, безумовно, теж було запрошення, але й гадка покинути домівку в неї ніколи не з'являлася. Тепер і син... Важко усвідомлювати, що твій син окремішня, цілком не схожа на тебе особистість, якої ти й зрозуміти не можеш.

12.06.2000

Маю проблему з Орестом. Не впізнаю його. З життєрадісного веселого, компанійського хлопця враз став байдужим, замкнувся в собі, тижнями не виходить із хати. Перестав відвідувати Товариство студентів-католиків й до молитовної спільноти стежку забув. Тихий бунт супроти Церкви, релігії чи й Бога взагалі? Коли стривожена рідня намагається з'ясувати, у чому ж річ, відповідає: "Не цікаво", "це не моє", "мені там нудно". У мене з дива квадратіють очі. Уперше не хоче бути ширим ні зі мною, ні навіть зі старшою сестрою, з якою вони від маленького "не розлийвода". На сімейній раді "списуємо" це на "перехідний вік" (бо ж сімнадцять!) й залишаємо у спокої, не роблячи з цього трагедії.

16.11.2000

Не знаю, як викласти на папері те, що сталося. Увечері, коли повернувся додому й зайшов у ванну, помітив, що дружина запирає рукав Орестової сорочки. Вода була червона.

— Що трапилось?

— Він нічого не говорить. Чекає на тебе. Лежав у ліжку. На подушці виднілись лише

його великі очі, був такий блідий, що обличчя злилось з білизною подушки. Усе ж помітив на ньому свіжі подряпини, нерухому забинтовану руку.

— Що трапилось, сину?

— Порізався.

— Я це сталося?

— Тобі розкажу, але нікому більше не кажи.

— Гаразд. Не скажу.

— Це я сам. Я хотів себе вбити. Порізав собі жили.

-Чим?

— Лезом.

— Де, як?

— У Брюховичах у лісі. Заліз у хаші. Вибрав місце, аби не могли мене знайти. Розрізав руку на зап'ясті. Ліг і чекав смерти. Досить довго так лежав і не помирав. Потім у голові ніби проясніло, і я зрозумів, що не хочу помирати. Побіг через хащі до дороги. Був увесь закривавлений, можливо тому жодна машина не зупинялась. Урешті, коли я вже добряче таки стік кров'ю і ноги стали слабкі, мав ватні, зупинився якийсь таксист, який і довіз мене на Топольну, в лікарню. Я був у шоці. Нараз почав жартувати. Сипав лікарям анекдоти... Наклали шви. Радились між собою, чи не повідомити міліцію, чи не зателефонувати в "психушку". Та мій "чудовий настрій" й, напевне, анекдоти, якими, не перестаючи сипав, вочевидь переконали їх, що це справді випадково, нещасний випадок...

Шок у сина не минув, коли прийшов додому. Дружина схвильовано допитувалась, чи, бува, не п'яний. Був дуже збуджений, хоча тверезий...

— Причина. Скажи, навіщо? Що сталось?

— Нічого. Попросту не бачив ніякого змісту в цьому житті.

— Чому залазив у хащу, чому хотів, аби тебе не знайшли? — сипав запитання, не розуміючи й навіщо, бо ж цілком не це, не всі ці дрібні деталі були головним.

— Не знаю, гадав, що так краще.

— А як би ми з родиною мали довідатись про все, що сталося?

— Вам я залишив записку в порохотязі. У суботу, коли прибирання, ви б знайшли.

— Чому вирішив залишити нас у такому довгому невіданні?

— Гадав, що так ліпше. А узагалі не знаю.

Орест — самогубець? Неймовірна й найболючіша річ з тих, які можна було придумати. Від тієї вістки тепер в мене мало не шоковий стан, не можу отямитись, зібратись з думками. Звичайно, таємницю сина я нікому не відкрию. Навіщо травмувати рідню? Й сам Орест не хоче. Можливо, з часом він надумає комусь відкритись, пояснити мотиви свого вчинку...

19.11.2000

Вбачав у скоєному лиш руку диявола, якого син так необачно допустив до себе. Нині Господь мені відкрив, що Він допустив це! Чим, зрештою, знову ж явив свою милість: за зраду, за відхід покарав відразу. Допустив. Дозволив дияволу робити свою справу, але в останню хвилину врятував свою дитину. Явив свою безпричинну милість.

Пригадав, що у переддень того вчинку висварив його за те, що не зробив фотографій і не відніс у "Політех" документи. Майже одразу ж прийшов до мене з вибаченнями і визнанням своєї вини. Нині розумію, що, спланувавши самогубство, вибачався авансом, "шкодував мене", аби опісля в мене не було причин звинувачувати себе в його смерті...

21.11.2000

Другий день намагаюсь пояснити Орестові, що причина його гріха в тому, що забув про Бога. Вирішив розпорядитись своїм життям, ніби був його власником. Що й на себе узяв надто багато, оцінюючи свою реалізацію чи нереалізацію в цьому світі. Забув про те, що по волі Бога він тут, на землі, й лише Бог знає його місію. Й таким чином він хотів перекреслити Божий план щодо себе.

Що є почутим із того, що ми говоримо? Які слова з тих, які відпускаємо у світ, доходять за призначенням? Особливо до рідних дітей? Думаю, не дуже багато. А ще коли слова ті гучноголосі, то всі вони йдуть у рінь! Тому намагаюсь не надто багато говорити, радше самому собі щось витлумачити в його діях. Звичайно, можна вдатись до психоаналізу й в його дитинстві шось-таки накопати... Але, як на мене, недолік усіх психоаналізів за участю "профі" у тому, що свій аспект вони бачать навіть не головним, а "єдиним". Та й дуже це однобокий підхід. Можливо, причина десь ближче до поверхні. Можливо, дуже вразило його те, що самотужки не зумів вступити до університету і порівняно зі старшою сестрою, — без п'яти хвилин магістром, — виглядав досить блідо.

Заявляв, що не прагне бути лідером, не любить бути в центрі уваги. Та скільки в цьому всьому правди? Пригадую, минулого року, коли донька проводила реколекції для "Віднови" у Підкамені, вирішив зробити дітям приємну несподіванку, засвідчити, що турбуюся про них. Навантаживши свого спортивного велосипеда фруктами й "смаколиками", заїхав до них.

Реколекції Юстина мала проводити разом зі священиком. Але отця чомусь не було, то увесь тягар відповідальности звалився на неї. Воно б усе нічого, бо мала вже чималий досвід у веденні реколекційних занять, але їй, як зізналася по секрету, страшенно заважав Орест. Просила тоді вплинути на нього. Хотів бути в центрі уваги, де треба й не треба вставляв свої коментарі, заохочував хлопців уночі порибалити, робив ще й инші "геци". Мета була одна — сконцентрувати на собі всю увагу. Коли ж приїхав ще і я, стало зрозуміло, що уваги довколишніх, якою Орест так дорожив, йому перепаде ще менше. Тоді він скипів.

Уперше побачив його в стані, близькому до істерики. Поставив мені ультиматум: "Або ж ти поїдеш звідси, або я". Не хотів травмувати юначого егоцентризму, поїхав.

Юстина при всіх йому докоряла. Лесь відтоді він і дав відчути, що відкрито вороже ставиться до моїх із дочкою ангажувань у Церкві. Згодом це переросло у бунт. А можливо і не тоді, але чогось згадав саме той фрагмент. Власне відтоді почав уникати й Товариства судентів-католиків і нашої молитовної спільноти.

01.12.2000

Ореста все ще не "прорвало", ще не вийшов зі "ступору." Коли сьогодні запропонував йому зустрітись зі знайомим психологом, аби дещо почути про психологічний аспект суїциду з уст фахівця, категорично заперечив:

— Він побачить мою руку в бинтах і про все здогадається.

Отож учинку свого соромиться. Хоче, аби він став його таємницею.

Нині таки здали документи до університету. Готується до змагань із дзюдо. Поставив йому одну вимогу:

— Висповідайся. Орест скривився.

— Мені, сину, буде так легше... Якщо вирішив жити, то давай будемо жити.

20.12.2000

Нині бачу, що мав рацію, коли два роки тому не поїхав в Індію, хоча й запрошення було у Вріндаван, духовну столицю індуїстів, місто моєї юнацької мрії, і гроші обіцяли чималі за розпис храму... Не було б біля сина мене саме тоді, коли йому був найбільше потрібний.

— Нас із тобою нічого доброго не чекає, -якось сказав сестрі.

Отже, цілком не задоволений станом справи. Так хочеться йому допомогти: купити найкращий комп'ютер, віддати на платне навчання, навіть знайти дівчину, з якою міг би пережити перше кохання... Знаю, що дурня то все. Бо що буде, коли курчатку "допомогти" у час, коли прокльовується зі шкарлупи? Зі шкарлупи його витягнемо, тільки от жити йому недовго. Не можна втручатися в жоден природний, Богом запрограмований процес, корегувати його... А непрошені думки струменять у голову. Як важко споглядати їх з позиції пасивного свідка... Дитина спинається на ноги і йде. Вона падає, набиває ґулі, але ніхто силоміць не кладе її у візок, бо инакше вона ніколи так і не навчиться ходити.

25.12.2000

Якось знову змусив мене понервувати, пішовши на всеньку ніч у комп'ютерний клуб. Учора зробив те саме, міг хоч би зателефонував, що затримується.

Чим більше я роздумував, аналізував, тим більше доходив висновку, що безсилий у тій ситуації, не можу її не те що проконтролювати, а бодай зрозуміти. Але це також була Божа ласка, бо водночас приходило до мене глибоке розуміння, що син мій передовсім є дитиною Божою, Господь має щодо нього свій особливий план. Поки-що я не можу його збагнути, і мені слід набратися мудрости й не намагатися будь-що пізнати цю таїну. Якщо це справді Боже, залишу його Богові! Не можу сказати, що таке рішення далося мені легко. Не раз були в мене сумніви, а то й морок прокрадався в душу. Можливо, я попросту не зміг відімкнути замка, на який було закрите серце Ореста, й піддався?

Розповів усе духівнику.

— Гріхом радше є твій сумнів. Господь підказав тобі рішення. Навіщо ж іще чекати віщувальних снів? Не перетворюй своє життя в залу очікувань. Може статись, що потяг тут більше ніколи й не зупиниться, — такі сказав він слова.

03.04.2001

Нині на спільній молитві спільноти мовив:

— Господи, у своїй безконечній довірі віддаю Тобі свого сина. Не можу більше сповнювати щодо нього свого батьківського обов'язку. Хай здійсниться свята Твоя воля в тій дитині.

То було дуже зважене й свідоме рішення. Я спробував усе і зрозумів, що в жодному разі не контролюю ситуації. Єдиним розумним виходом було віддати її під опіку Тому, хто може нею володіти.

01.06.2002

Таке враження, що відтоді, як вручив сина Богові, час почав минати швидше. Гадаю собі тепер, що саме я був тією загатою, непотрібною дамбою на шляху ріки, яка ще у зародку мала своє, визначене русло. Подій багато і різних відбулось відтоді. Син став студентом. Упевнено крокує своєю (ні, не дорогою) вузькою стежиною, яку обрав у житті. Його царина — творення комп'ютерних програм. Невтомно вдосконалюється у своєму фаху. Йому вже пропонують досить високоплатні посади. Часами підробляє, бо життя наше ніколи не було у достатку, але нікуди не заангажовується на постійно. Відразу видно, що це людина, яка добре знає свою мету й впевнено до неї йде.

17.06.2003

Почав я свою оповідь із радости, з того, що потішило моє батьківське серце. Якогось вечора Орест мовив:

— Тату, маю одну ідею. Чи не хотів би ти її вислухати й оцінити?

Звичайно ж, радо погодився. І син розповів мені про те, що розробив програму, як оживити християнське життя в краї. Запропонував створення безоплатного, вільнодоступного, а головне — християнського інтернет-порталу, де люди могли б знаходити цінну й потрібну для них інформацію, що стосується всіх аспектів християнського життя як у нашій країні, так і за її межами. Було там передбачено й дошку оголошень, яка б давала вичерпну інформацію про події в християнському світі, передусім в нас, в Україні. На базі порталу можна було б видавати незалежний християнський журнал, у якому б публікували праці всі охочі. Головне, що публікації не були б лімітовані розмірами (газети та журнали мають таке обмеження), а також тексти, окрім української, подавались би і мовою оригіналу. Було тут і формування каталогу християнських та всіх инших організацій і установ, діяльність яких пов'язана з тематикою порталу (їхня структуризація та детальний опис діяльности). Ті, які не мають можливости відкрити власний веб-сайт, зможуть безоплатно вмістити свою сторінку на порталі, розповісти про себе й свою діяльність, залучити нових членів. А ще люди часто мають чимало запитань, а відповіді на них можуть знайти рідко. Аби вирішити ці проблеми, на сторінці працюватиме християнський форум, де будь-хто може поставити запитання і так само будь-хто може на нього відповісти.

— Але ж це може бути дуже некомпетентно, -заперечив я, — коли відповідатимуть усі, кому заманеться.

— От ти про що. Ні, цензури будь-якої тут не буде. У тому й суть, що ти можеш висловити будьяку думку, навіть якщо вона дещо суперечить здоровому глузду. В тому немає жодної біди. У роботі на форумі будуть залучені експерти — фахівці з богослов'я та філософії. Відповідь звичайного учасника форуму може бути некомпетентною, але відповідь експерта буде завжди компетентною й обґрунтованою. Тим і привабливим буде наш форум, що можуть у ньому брати участь усі зацікавлені люди, тобто процес обговорення ніколи не буде одностороннім.

Ще вільнішим буде спілкування у християнському чаті. Спілкування в реальному часі має багато переваг. Якщо у вас немає часу взяти участи у форумі, то на чаті майже завжди знайдете співрозмовника. У чаті братимуть участь і більшість експертів. Отож ви завжди зможете поспілкуватись зі справжніми фахівцями.

Я аналізував сказане, ставив запитання, але чітка продуманість і велика виконана робота лише захоплювали. Орест пропонував комплексне вирішення всіх питань, над якими я довго й безрезультатно бився (хоча б видання незалежного мирянського журналу!), не знаходячи розуміння у тих людей, які цю ідею могли підтримати. Ідея християнського порталу була добра тим, що її втілення не потребувало б якоїсь особливої підтримки, затрат великих коштів. У випадку, коли б ніхто тією ідеєю в Церкві не зацікавився, вона цілком могла б втілитися як приватна ініціятива.

Я шукав вихід для свого сина, боліло серце, що він залишається байдужим до моїх справ. А тут він сам знайшов можливість розв'язати мої проблеми. Мені потрібно було багато часу, аби осмислити кожен запропонований моїм "семирозумним" сином пункт. Усі вони були добрі, тож важко було з чимось не погодитися. Радість наповнювала мою душу. Я таки не знав свого сина. Гадалось мені, що всі християнські проблеми для мого сина чужі, а він у той час їх летально обдумував, ними займався. На якусь хвилю і я забув, що син мій був не сам, що перебував під найкращою у світі опікою...

Осяйний і радісний, прийшов тої середи на спільноту. Щиро дякував Богові за сина, за ту велику роботу, яку не під силу мені зробити самому. Ще раз переконався, який результат може бути в людини, яка з найбільшою довірою, без тіні страху доручить Богові те, що не може зробити чи вирішити сама. Голосно звучала наша "Осанна" у стінах Католицького університету, де ми проводимо свої зібрання. А ще ми обговорювали проект, розмірковували, хто і що міг би з нас зробити. Гадаю, то був один із найщасливіших днів мого життя.

СМИРЕННИЙ ПОКЛІН

Я тримала мамину руку. Колись витончено зграбну, нині — худий, обтягнений шкірою кістяк, через що здавалась неприродною, деформованою. Але й зараз у ній відчувалась неабияка сила, і я знала, що тільки вона може витягнути мене з безодні відчаю. Друга рука була вільною, з неї щойно висковзнула рука мого первістка, якого понесли кудись за скляні двері кабінетів. Я тримала мамину руку, відчуваючи через неї єдність з усією своєю ріднею, не тільки сущою, а й із далекими незнаними пращурами, усіма тими, хто, зчепившись руками, не дасть відійти моєму синові, бо він — продовжувач їхнього роду. Кліщава рука моєї матері була їхньою рукою. Тому я затисла пальці на її зап'ястку й не давала собі забутися вві сні. Аби й мій хлопчик не провалився в яму того сну, я повинна була впильнуватись і во ім'я всіх поколінь тримати його життя в руці. Під мої повіки, немов під стріху, закрадалась темрява, але нею пробігали зелені вогники світлячків. І я знову розплющувала очі, чіпко тримаючи життя мого синочка на припоні.

Ще вчора він просто недомагав, хмикав, кривився, прицмокував, просячи пипки, а вночі нас забрала "швидка". Та допомогти було нікому. Це була ніч із суботи на неділю, і на п'ять відділів чергував один, вкрай стомлений, лікар. До вечора моєму хлопчикові стало зовсім погано, його поклали під крапельницю й довго не могли потрапити голкою у вену. Він вже не мав сил кричати, як кричав до того, жалібно, безпомічно, надривно, і лише дивився на мене своїми каштанчи-ками-оченятами... Ладна була повиколювати собі очі, аби лиш нічого не бачити.

За пів години його віднесли в реанімацію. Я вийшла на двір і побачила схвильовану, перелякану маму. Пригорнулась до неї і тихенько розплакалась.

Мама була глибоко невіруюча, усе своє життя присвятила науці, не вірила ні в Бога, ні в переселення душ, ані потойбічне життя. Враз протягнула руку й скрикнула:

— Ні, ні, Бог не допустить! Не смій і думати про таке!

Тут я й учепилась в її руку. Ми обоє сіли на широку лаву біля реанімаційного відділу. Я не відпускала маминої руки, боячись провалитись у сон...

Нараз ясний ранок запав мені у вічі. Мами поряд не було, я стискала свою закостенілу руку. Жахнулась так, ніби мене заживо поховали... Два вікна реанімації двома порожніми більмами подивились на мене, два білих заклеєних конверти... Тут я побачила маму біля дверей реанімації. Притискаючи до серця руки, вона поспішала донести мені радісну звістку. Дуже детально по декілька разів повторювала, як лікарка спозаранку відчинила їй двері.

— Чи живий Миколка?

— Так, — здивовано відповіла. — Чому ні? А ви, що тут робите? Їдьте спокійно додому, прийдете об одинадцятій. Та привезіть йому кілька пипок, бо він у вас смоктальник знатний, увесь час плямкає губками.

— Докторе, — не вгавала, — йому полегшало?

— Стан нормальний, загрози життю в дитини немає...

Йшли коридором, тримаючись одна за одну, похитуючись, немов це ми важко всю ніч відпрацювали в реанімації. Пішли за пипками. І я, немов про далеке минуле, розповідала мамі про те, якими оченятами дивився на мене син, ще раз і ще раз повторювали слова лікаря...

Уже коли Миколка одужав, і ми з ним доліковувались в цій лікарні, кожного дня рівно в одинадцятій якась незвідана сила тягнула мене до дверей реанімації. На той час там завжди збирались жінки. Голубими, сірими, чорними були їхні очі, але погляд струменів, мов оголений електричний дріт. І я кожного дня розповідала їм свою історію й показувала сина, який до всіх усміхався своїми каштанчиками. Вони збирались довкола мене, і я із сином на руках опинялась в тісному колі однаково страшних облич, які, поки я говорила, запалювались безумною вірою, як обличчя моєї матері, коли вона викрикнула: "Бог не допустить!" І кожного разу, докінчивши свою історію, я плакала з відчуттям відчаю, що все ще десь жив у мені, прошитий сонячним променем. Я помітила, що ми дивним чином прощались одна з одною. Коли розходились, кланялись одна одній, не просто кивали, як ото знайомим на вулиці, а віддавали смиренний поклін. Тепер я вже не зумію повторити цього руху.

ЖИВЕ ХРИСТИЯНСТВО

У капличці, що розмішувалася в приміщенні львівської лікарні, тільки що закінчилась вечірня. Людей, як то звикло, у суботу було багато. Крім хворих, приходили ще й мешканці навколишніх будинків. Священик знімав ризи, я, виконуючи обов'язки паламаря, уже вимкнув у приміщенні храму центральний світильник (павук). Бокові канделябри світили тьмяно, в храмі запанував напівморок. Декілька осіб по кутках іще молились. Любив ті хвилини: після голосного співу в храмі якось по-особливому відчувається тиша. Протирав кадильницю. За кілька днів — Різдво.

Голосно постукали в двері. Напевне, як завше, подумував, хтось із парафіян щось забув і по дорозі похопився. Це справді виявився хворий із лікарні, що був на вечірній. Запам'ятав його, бо всю службу розглядався довкіл, якби вперше в храмі:

— На вулиці людина замерзає.

— Як замерзає?

— Бомжиха одна, ми її знаємо, вона часто біля лікарні вештається. У неї ноги обморожені, а її навіть у вестиб'юль не пускають.

— То зверніться до чергового лікаря.

— Ходив, каже: "То її проблеми. У нас лікарня, а не притулок для бомжів". На вас одна надія, ви ж віруючі.

Справді, коло входу у хірургічне відділення, яскраво освітленому люмінесцентною лампою, бовваніла задубіла істота. На наші запитання не відповідала. Була вона п'яна, чи так замерзла, що не могла язиком ворушити, — годі сказати. Побачивши більше згромадження людей, а ще й священика, вахтер прочинив двері.

— Впусти бідачину всередину. Вона тобі місця не пересидить, — попросив отець.

— Не можу, отче, при всій повазі до вас. Не можу. Мені моє місце дороге. Сказано "не пускати". Та й чого ви так непокоїтесь за неї? Це ж бомж!

— Але ж не скажений пес. Людина!

— Нічого не можу порадити. Сказано "не пускати".

Перше, що спало на думку, — відвести нещасну в сусідні житлові будинки. Та перший же під'їзд зустрів нас зловісним холодним металом із цифровим кодом. "Апартаменти" міських мешканців зачинені.

Перехожий, очевидно місцевий, порадив:

— Підведіть її до п'ятиповерхового будинку, там під'їзди відчинені. Лишень не потикайтесь у перший під'їзд. Спалити можуть вашу бомжиху.

— Як спалити?

— Живе там один оригінал. Коли пронюхає, що в під'їзді бомж ніч перебуває, підкрадеться тихенько, плесне бензином і сірника кине. Потім виглядає з балкона, як вилітає з брами живий факел. Веселиться, спостерігаючи, як чоловік намагається погасити на собі вогонь. Тепер кожен якесь гобі має...

— За таке гобі треба за ґрати!

— Та про що ви говорите? Кому той бомж потрібен? Чи бачили ви, аби бодай раз їх міліція у витверезник узяла?

— До собак так не ставляться. Думаю, це нелюди придумали версію про бомжів, — обурювався отець.

Це попросту зручна брехня. Й часто за тією брехнею — людиновбивство. Жебраки не перевелись, звичайно, є нещасні, знедолені, смертельно хворі алкоголіки, але бомжів немає. У всіх одне місце мешкання визначене Богом — Земля. Планета Людей, як писав Екзюпері. Всі до одного ми тут гості. Гості, а чинимо й поводимося так, ніби без серця — гордо, егоїстично, зовсім не по-людськи. Ніби прислужуємо людиноненависникам. Маємо якийсь спільний з ними план.

Коли ми стали затягати нещасну по сходах у теплу пивницю, десь на першому поверсі прочинились двері. Зніяковілі, ми завмерли. Промайнув страх, що зараз нас почнуть гнати зі словами "Чого в наш під'їзд бомжа? Ведіть у свій, коли такі милосердні!" Та пролунало зовсім инше:

— Куди ви тягнете цю нещасну?

— У пивницю. Їй треба зігрітись, заклякла зовсім.

— Та чи ви при своєму розумі? Знайшли, де людей відігрівати, — сказала худа, із сивиною пані і підійшла до нас.

— Провадьте в хату!

Це було цілковитою несподіванкою. Енергійна пані обійняла жінку і провела через поріг. Ми залишились у коридорі. Заходьте й ви, поп'єте чогось гарячого. Нині я сама в хаті, син до доньки у Київ поїхав. Допоможете мені її роздягнути. У хату зайшов лиш я з отцем, наш провідник, угледівши, що ситуація є для нас прихильною, розчинився в темряві.

— Давайте, дорогенька, знімемо вашого плаща. Нещасна вчепилась за лацкани.

— Знімайте, знімайте, у хаті, слава Богу, тепло, — наполягла господарка.

Бачачи, що та ледь тримається на ногах, підвела її до вже розстеленого тапчана.

— Допоможіть мені її покласти.

— Але ж вона брудна, — спробував заперечити.

— То пусте. Сама зняла з жінки діряві й геть бруднющі чоботи. Ми допомогли укласти її на ліжко, а вона ще й укутала ковдрою.

— Присядьте, зараз я розіллю чай, — метушилась запобігливо.

— Дуже дякуємо, добродійко, не турбуйтесь. Ви й так багато зробили. Ви навіть не знаєте, що ви зробили, — не приховував захоплення отець. -Будьте благословенні!

Ми поспішили до виходу. Йшли мовчки. По глибокій задумі отець мовив:

— Не залишився попити чаю, бо був присоромлений. Ця жінка подала нам урок живого християнства. Пам'ятаєш, у Луки, "...зауваживши, як вони повибирали собі перші місця, Ісус сказав притчу: "Як хтось покличе тебе на весілля, не сідай на першім місці, щоб, бува, не знайшовся хтось, запрошений ним, поважніший за тебе, і той, хто тебе і його закликав, не підійшов і не сказав до тебе: Поступися цьому місцем! І тоді довелось би тобі із соромом посісти останнє місце. Навпаки: коли тебе запросять, іди й займи останнє місце".

Ми не пішли за Ісусовою порадою, провадили нещасну жінку в пивницю, тим самим визначаючи для неї місце. Старша пані виправила нашу помилку.

А ще, "як справляєш бенкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих. І ти будеш щасливий, тому що вони не мають чим тобі відплатити, — тобі бо віддасться в день воскресіння праведних".

— Щасливі ми. В один вечір отримали аж два уроки живого християнства. Та жінка була нам нині пастирем. Треба б за неї помолитися. Ми ж імени її навіть не запитали...

МОЯ ЖЕБРАЧКА

Мені кепсько. Болить голова, напевно, піднявся тиск, а також ниють коліна й поперек. Стаю руїною... Та знав, що в цій думці, навіть мовленій про себе, кокетую. Насправді не почував себе хворим, не мав хронічної болячки, яка б примушувала сидіти на якихось таблетках чи систематично відвідувати лікарські кабінети. Але оте відчуття, що "мені кепсько", приходило щораз частіше.

Сорок три роки. Як пише Ансельм Ґрюн, книжку якого прочитав нещодавно, — середина життя. Треба піти в храм, помолитися, свята ж бо неділя. Але чи має яку вартість моя молитва? Віра моя формальна, як і багато речей й обов'язків, що їх виконую. Запитував сам себе про те, коли б що трапилось, чи буде кому й помолитись за мене? Дочка не буде. Друзі? А чи й залишились вони? Роз'їхались, розлетілись по світу, як усі в тому краї, що нагадує нині потривожений вулик, з якого вилетів рій. Чи знайдеться той добрий господар, що його поверне? Колеги? Про це й думати смішно. Ні з ким не мав особливо близьких стосунків. Й щиро віруючих у колективі редакції не помічав. Декілька осіб відвідували в неділю та у свята храм, але радше, як і я, для годиться. Хіба що Зонця — жебрачка з-під Преображенки?

Познайомився із Зонцею, коли ще жебраків у місті й видно не було. Правда, біля храмів стояли завжди. Був це такий собі заповідник, аби зберегти рід жебрацький. Скажімо, у Львові родовід жебрацький занотовано в хроніках від XVI століття. Різний то був люд — немічні старенькі дідусі й бабусі, безногі жертви війни, алкоголіки, що відчули своє найостанніше дно. Зрештою, особливо до них ніколи не приглядався, роздавав дріб'язок, що був у кишені, та йшов до храму. Це не було милосердям, лиш зовнішній жест, ритуал, своєрідна плата за вхід.

Та раз таки зупинився здивований. Замість монотонного: "Дай, Боже, здоров'я тобі й твоїм діткам..." — несподівано запитання: "А чому ви сьогодні без доньки?" Зазвичай у неділю до храму брав із собою Уляну. Та діти дорослішають і мають свої плани. Нині не склалось нам іти разом. Глянув здивовано. Жінці, що запитувала, було років за п'ятдесят, худенька із сіро-зеленим обличчям, що, зрештою, як і "синюхи" й "індіянці", є ознакою хронічного алкоголізму. Хоча одягнена була акуратно, виглядала цілком пристойно. З часом помітив, що вона своєчасно підмальовувала сивину у волоссі, а одежу, що хтось їй жертвував ("секонд хенду" у країні ще не було), добирала в тон. Але за перший раз, безумовно, всього того не зауважив. Лишень побачив людину, якій не був цілком байдужий. Це був вияв якщо не турботи, то уваги. Тож коли наступного разу підходив до храму, то вже шукав очима саме ту жінку, і їй подавав милостиню. Було приємно, що й вона мене завжди впізнавала. Про себе називав її "моя жебрачка", щось на зразок "постійна клієнтка".

Спілкуємось, якщо лише можна назвати спілкуванням ті декілька фраз про здоров'я, роботу та про погоду, якими обмінювались при зустрічах. Зазвичай Зонця, довідавшись, що їду у відрядження, одразу ж поверталась обличчям до храму і починала молитися за мене. Тоді їхав спокійний і впевнений, що все буде добре.

Так було впродовж декількох років. Були моменти, що подовгу не з'являвся у храм. Коли повертався, ще здаля намагався розгледіти "свою жебрачку". І вона, завидівши мене, привітно кивала головою. На правах старої знайомої уже незручно було давати їй якийсь дріб'язок, і я протягував їй паперову банкноту. Зонця безмірно дякувала.

Та одного разу, взявши гроші, вона лишень скупо кивнула. Була чимось занепокоєна.

— Чи не сталось у вас чого? — запитав.

— Та... не знаю, як і сказати. Зараз на все ввели талони. Їх отримують у ЖЕКах, згідно з пропискою. У мене ж її немає, от і доводиться у спекулянтів утридорога брати.

— Як же ви живете без прописки? — дивувався. На той час це й насправді було дивно, майже

немислимо.

— Так уже якось вийшло... І вона слово за словом розповіла мені свою історію.

...Утекла з голодного села. Всіма правдами й неправдами виробила паспорт. Влаштувалась на роботу у вагоноремонтне депо лише тому, що там забезпечували гуртожитком. Праця важка, виснажлива — у три зміни. Чоловічий колектив. Звичайно, випивали. Через власну необережність отримала травму. Як виявилось, — важку. Був порушений руховий апарат. Іще трохи потримали обліковцем, та майже постійно хворіла. Кому потрібна така робітниця? Скоротили і з гуртожитку виперли. Куди діватись? Поїхала назад у село. Батьки повмирали. На батьківському обійсті лише брат. Спочатку прийняв, гадав допомагатиму по господарству. А як побачив, що з мене помічниця ніяка, — зібрав манатки і виставив за двері. Так я знову опинилась в місті. Та світ не без добрих людей. Знайома прилаштувала мене до однієї старенької в одну з напівпідвальних розвалюх у районі Старого Знесіння. Старенька важко хворіла, рак був у неї, тож гляділа її до смерти. У спадок залишився мені її напівпідвал та увесь нехитрий скарб...

Були в мене справи на Знесінні, тож якось завітав до Зонці. Тої в хаті не було. Та мешканці старого одноповерхового Знесіння усе знають один про одного. Сказали, що ходить на сусідню вулицю посидіти з дітьми, поки батьки на роботі. Жінка вона скромна, акуратна, всі до неї звертаються в потребі, що по силах — завше допоможе.

Підтвердивши про себе правдивість оповіді, задумався, як їй допомогти. Деякі знайомства у високих кабінетах були, часами й кавували разом. От тільки як мав до них підійти й просити за жебрачку з вулиці? Що могли про мене подумати? Скільки бездомних довкола? Пояснювати, що вона "персональна злидарка", було якось не з руки. У жодні ворота не лізло. Що скажуть? Що чоловік несповна розуму або, чого доброго, подумають, що то його близька родичка. Тож чи варто шукати клопоту на свою голову?

Між тим Зонька вичислила, що то я навідувався до неї в гості, і споглядала тепер на мене з надією. Витримати такий погляд непросто. Одного разу, коли він особливо мені дошкулив, написав на папірці номер кабінету мерії й передав своїй жебрачці:

— Туди вам треба звернутись самій. Про все розповісти. Вам зобов'язані допомогти.

Довго й сердечно дякувала, ховаючи той клаптик паперу.

Наступної неділі поцікавився:

— Як успіхи? Відвела погляд убік:

— Та була, звичайно, тільки далі приймальної не пустили. Стільки всіляких довідок сказали принести, що мені в голові закрутилося. Де я візьму їм усі ці довідки? У мене ж і прописки офіційної немає... Коли таке почули, мало в шию не вигнали: "Тут державна інституція. Циганами й бомжами не займаємось".

— Яка дикість! Людяність втратили! Це щось неймовірне, — обурювався я. — Будьте певні, цього я так не залишу. Попрощаються вони зі своїми теплими кабінетами!

Мене й справді взяло за живе. І я настрочив гнівну статтю в газету про проблеми знедоленої людини. Статтю майже одразу надрукували, ще й передрукували в якомусь виданні. Почалась перебудова. На критичні матеріяли був попит. Стаття мала успіх. Посипались пропозиції виступити на телебаченні, організувати круглий стіл, навіть запропонували очолити якийсь комітет чи фонд, що брався захищати права знедолених, про яких урешті заговорили на весь голос.

Бомжі, знедолені, узалежнені стали "моєю темою". Як мовилось на професійному сленгу, тему цю я "застовпив". Рубрика в газеті, програма на телебаченні забирали чимало часу.

Була зима, коли я врешті постукав у сутерини пані Зонці. Двері мені відчинив зарослий із червоними, мов у скаженого пса, очима індивід:

— Ніякої Зонці тут немає, не живе вона тут більше! — видихнув горілчано-часниковий перегар.

У глибині кімнати хтось хіхікнув:

— Тягни фраєрка сюди! Ми йому популярно розтлумачимо!

Я поспішив зачинити двері. У сусідів з'ясував, що, як ударили морози, жаліслива Зонця впустила в хату двох бомжів. Дізнавшись, що живе тут на пташиних правах, самітна, вони її швиденько з хати й виперли.

Відшукавши Зонцю на її звичному місці побіля храму, переконував:

— Треба щось робити. Цього не можна так залишити!

-Дайте спокій, дорогенький, це не має жодного змісту. Сказав дільничний, що це приміщення вже викупила якась фірма під склад. Їх чи мене звітам усе одно викинуть...

— А ви ж бо як?

— Світ не без добрих людей, — відповіла Зонця. — Мене одна жіночка прихистила. Чоловік у неї інвалід. Нездужає з ним сама впоратись. От я їй і допомагаю. Обід готуємо до спілки, а за нічліг вона в мене нічого не бере. Заходьте до нас в гості, це тут, поряд...

Правду кажуть, що в тому житті у всьому має бути рівновага: день — ніч, засуха — злива, невтримну радість змінює невтішна печаль. Біда звалилась на мою Улянку неждано. Важке захворювання крові. Лікарі остерігались вимовляти діягноз... Перспектив — жодних. Казали, щоправда, що можна спробувати один лік, але коштує він ліпше й не казати скільки. Таких грошей у мене ніколи не було. Не наберу навіть тоді, коли все, що маю, закласти чи продати. Були, щоправда, знайомі, для яких гроші не становили проблеми, але ті лиш округлювали очі. В одних усі гроші в справі, инші принципово не позичали, аби не мати ворогів... Деякі прямо запитували: "З чого віддаватимеш?" Ще инші лиш зітхали: "Що тут удієш? Бог дав — Бог узяв..."

— Бог дав, Бог узяв, — повторював.

Усе життя працював, та, крім квартири, нічого й не маю. Якшо і її віддати за лікування, то де жити? А якшо лікування не допоможе? Яке ж усе хистке в цьому світі! Сьогодні ти іще на плаву, а на завтра в тебе нічого. Залишишся, як пані Зонця. Ні, порівняно зі мною Зонця — багачка. Їй нікого не треба лікувати!

Відчай привів мене до храму.

— Що з вами, паночку? — жахнулась Зонця, угледівши мене. — Хворілисте? Лиця на вас немає!

Співчутливий, сердечний голос, у якому було щось таке, що прорвало всі внутрішні дамби, прийняв на груди до себе Зончину голову, притулився й беззвучно плакав.

— Ну, що ти, голубе, як можна? — Вона обережно підвела й усадовила мене на лавку. — У чому біда твоя?

Як найріднішій людині виклав Зонці своє горе. Вона довго тримала мою руку в своїй.

— Не плач, голубе. Усе буде добре. Донечка твоя поправиться, — мовила з надзвичайною твердістю в голосі.

— Лікарі сказали, що немає жодної надії, — заперечив.

— Помиляються вони, я це ось тут чую, — притягла мою руку до грудей. — Побачиш, усе буде гаразд. А хочеш, до студитів у храм Миха'їла підемо. Я там з отцем пораджусь, він усім помагає, навіть нам... Та тільки я тобі й без отця кажу не сумніватися. До Ісуса спрямуй свої молитви. Він тебе в біді не залише. Молитимусь за неї вдень і вночі. Господь не допустить. Ти й не знаєш, який милостивий Бог...

Справді, донька поступово стала одужувати. Чи то Бог допоміг, чи лікарі в діягнозі помилилися... Чудо настільки ефемерне, що ніколи точно не знаєш, відбулось воно насправді чи ні...

Життя поволі входило в звичну колію. Почав зростати тираж газети. Щоправда, тепер ми вже не обирали довільно теми, як колись, з'явився в нас господар — Селянська партія, знову появились замовні матеріяли. То бодай можна було зводити кінці з кінцями. Пережите дуже швидко забулось, якби його й не було. Тепер редакція була за містом, тож і в центрі, а заодно й у храмі бував рідко.

Одного разу звернув увагу, що права рука в Зоні забинтована, а пальці зовсім посиніли.

— Що сталось?

— Упала, а заживає он погано. Усе від того, що гіпс не наклали вчасно. Закінчився був гіпс у травмпункті. Вони картоном прибинтували та й усе.

— Господи, як же так можна! — обурився відразу й відкрив блокнота. — Кажіть, у якій лікарні таке неподобство з вами вчинили.

— Та ні, голубе, на кого тут скаржитись? Тепер і лікарні наші геть бідні, нічого в них немає. А лікарі в нас прекрасні. Та молоденька лікарка всю мене обстежила, не погидувала. "Вітамінів вам, — казала, — не вистачає". Як Бог дасть, так уже й буде. Хто я така, аби претензії виставляти? Людською милістю єдино й живу...

Прощаючись, співчутливо покивав головою, навіть розчулено хотів пригорнути, та жебрачка ухилилась.

Мене призначили завідувачем відділу. Життя набирало нових обертів. Навідуватись до храму було щораз менше часу. Все ж декілька разів під'їжджав під храм, аби обдарувати Зонцю кількома гривнями, але її на звичному місці не було. "Сама собі винна! Стояла б, як усі, то й мала б зарібок", — розмірковував. Розпитувати в "колег" було мені якось не з руки.

Якось після недільної служби запитав у церковного паламаря, чи, бува, не знає, куди подівалась пані Зонця, жебрачка.

— Не ви перший запитуєте. Багато людей турбувалось, куди зникла пані Зоня. Відійшла вона, померла. На жаль, ми пізно про це дізнались, навіть в останню дорогу як належить по-християнськи не провели. Божа людина була, скажу я вам. Усе життя кимсь бідачка опікувалась, комусь прошения вимолювала. А чи коло неї бодай хтось був в останню годину? Не знаю.

— Це все через руки? — поцікавився я.

— Не тільки, у неї й ноги пухнути стали, ходити не могла. Останніми часами все за здоров'я якоїсь Уляни на Службу Божу жертвувала. А хто така Уляна? Можливо, родичка яка... Як знати?

БІБЛІЯ НА РОЗКУРКУ

Що там говорив той проповідник, священик він чи пастор, я не дуже й розумів. Тепер їх приходило багато в рясах і без них. Їхні проповіді відвідував. Чого б мав не відвідувати? Не вважав себе атеїстом, але й віруючим теж не був. Питання віри були мені по цимбалах. Куди мені? Хіба я стариган який, щоб по церквах ходити? Але хто відмовиться поніжитися в теплі, витягнувшись у м'якому кріслі (усі "заходи" у нас відбувалися в колишньому "червоному кутку", тепер перейменованому на "світлицю").

На третьому році відсидки я вже був не "приблатньонний Вася", яким прийшов на "Сороківку", а справжнім "мужиком". Добре затямив для себе, що покірне теля дві корови ссе. Лицемірство у своєму найцинічнішому вияві стало моєю другою натурою. Зрештою, не я один. На всілякі такі "виховні заходи", що тепер щораз частіше стали проводитись у зоні, ходили в переважній більшості одні й ті ж люди, що пристосувались до в'язничних умов, добре себе зарекомендували, для яких зона стала рідною домівкою, уміли по максимуму використати всі "блага", які можна було отримати на дурняка. До того ж публіка до нас приходила головно довірлива, наївна. Тож усіх тих сердечних дядечків і тіточок — письменників, священнослужителів, місіонерів — можна було ще й використати у своїх цілях: передати на волю вісточку, розкрутити на харчову посилку, чай чи що там іще, чого не дістати через баландерів*.

Тоді я й гадки не мав, що настане час, коли захочу згадати, про що колись говорив проповідник, намагатимусь пригадати кожне слово, уточнюватиму в співкамерників... Тоді найбільшим для мене щастям була невеличка, кишенькового формату Біблія, яку на завершення розмови проповідник усім присутнім подарував. Одразу оцінив той безцінний для мене набуток (папір у ній був тоненький, не те що газета!). У той час баландер поставляв нам тютюн-самосад, що у зеків у великій повазі, як, скажімо, грузинський чай, він міцний, як кажуть на зоні, ядовитий (або ж попросту "яд") і найкраще "вставляє". Звичайно, не так, як травка, але "прихід" дістаєш.

Обкурившись й начифірившись, зеки бувало перестрибували триметровий паркан. На зоні все крутиться довкола чаю та курива. Добра цигарка передовсім має "продерти". Але де сьогодні візьмеш таку цигарку? Скрізь — імпортні, легкі, з фільтром. Тож міцний самосад у зоні за щастя. Хата без курива й чаю — голяк. Усі важливі питання вирішуються з кухликом чифіру, що йде по колу. Символічна картинка із зони: зеки з кухликом чаю, що йде по колу і, звичайно, з цигарками.

Словом, скурював я цю Біблію з найбільшим для себе задоволенням. Скрутивши цигарку й глибоко затягшись, приліг і від нічого робити почав читати сторінку, яка мала йти на наступну самокрутку: "Отже, не журіться про завтра, бо завтра журитиметься само про своє. Доволі кожного дня турбот своїх". Читав і очам своїм не вірив. Та це ж слова з тюремного чи навіть зі злодійського уставу. Це ж у нас, у зеків, блатних чи й у мужиків мати власність, що лежить про запас, осудливо. Злодійська ідеологія практично декларує відмову від власности. Справжній злодій ніколи не краде про запас, не відкладає на завтра. "Украв, випив, сів", — говорив Леонов у фільмі "Джентльмени удачі". Він живе лише сьогодні. Завтра само за себе подбає. Злодій у законі — ідеал блатного світу — взагалі не має мати власности. Тому справжній, "правильний" злодій ніколи не перестає ним бути й не "зав'язує" зі своїм ремеслом: "Покраду, перестану, чекаю — от-от багатим стану". Справжній злодій — це воїн, завжди готовий, якщо не до смерти, то до тюрми. Тому й цінує життя у всіх його проявах і не відкладає його на завтра. Адже в будь-яку хвилину може статись несподіваний виверт...

Життя за поняттями засвоював уже тут, у зоні. Минули роки, поки здобув у блатних повагу. Став правильним пацаном, мужиком. Уся країна (хай лише її злочинна частина) живе за єдиними, ніде не писаними законами-"понятіями". Дорого за тюремними мірками далась мені ця наука, немало часу минуло, поки засвоїв усі премудрості. Зате достеменно знав усе про злодійську єрархію, законодавчу, судову й виконавчу владу. Про її розвідку й контррозвідку. Був мені відомий поділ на злодійські цехи й професії. Там завжди вчасно збирали податки, формували бюджет — так звані "общаки" різних рівнів. Працювала система взаємодопомоги, соціяльного страхування по-нашому (щось на зразок допомоги безробітним), на час відсидки в тюрмі. Своя мова спілкування — система таємних знаків (тату, жестів) і жаргон, незрозумілий непосвяченому.

Був гордий за приналежність до цієї країни. Мені вельми імпонували ці правила поведінки: якщо є в тебе щось зайве (хоча в тюрмі зайвого не буває), просто віддай тому, кому це потрібніше. Пам'ятай девіз: "Не вір, не бійся, не проси". За роки, що провів у тюрмі, став справжнім "мужиком" — практичним, без екстремальних поглядів і вчинків, що волів обходити конфліктну ситуацію. Водночас таким, що знав собі ціну і нікому не дав би себе образити.

Це, звичайно, усе в ідеалі. В житті ж инакше. Ідеалізм властивий злодійському погляду на життя. Мені це імпонувало, тому закривав очі на все, що в ідеальні поняття не вкладалось.

Надалі вже із цікавістю читав Євангеліє від Матвія й здивований побачив, що це по суті перелік законів, щоправда, вони більше нічим не нагадували злодійські, навіть кардинально від них відрізнялись. Але не міг з ними не погодитися. Серце приймало їх беззастережно.

— Невже в цьому світі хтось живе за цими законами? — закрався сумнів.

Але ж чому ні? Нині я живу за законами зони, бо признав їх ліпшими, чеснішими й справедливішими, ніж закони суспільства. Та чи багато людей знає про їхнє існування?

Читати любив завжди. Але це завжди було приємною або не дуже тратою часу. З Євангелієм усе було инакше. Життя стало цікавим, набуло нового змісту. Відчував, що стою на порозі якогось дивного, незбагненного для себе відкриття.

Упродовж місяця читав і довго роздумував над сторінками Євангелія. Слово дедалі більше проймало мене. Кожен день відкривав щоразу нові цінності. Це був набагато вищий ідеал, аніж зеківські поняття. Чомусь саме тепер з усією очевидністю розкрились речі, які знав й до того, але волів не звертати на них увагу. Романтичні зеківські закони — зваблива приманка для новачків. Насправді вже давно ніхто їх не дотримується. І передусім авторитетні злодії. Вони давно стали великими капіталістами, бізнесменами. Співпрацюють із міліцією. Направо й наліво закладають своїх. Полізли навіть у політику...

Про скурені сторінки Біблії згадував як про втрачений скарб. Відколи став читати цю дивну книгу, намагався жити так, як того вимагав Христос. Сам добре розумів, що це ще не слідування, а лиш гра. З юности мав звичку наслідувати героїв, що полюбились. Були це здебільшого романтичні герої Джека Лондона. Тут же гра, і це добре розумів, була куди вищого ґатунку, мала відбутися внутрішня зміна...

Так, це, безумовно, нагадувало гру. Грав роль християнина. Сюжетів у Євангеліях було більше, ніж достатньо. Був звиклий до діяльного життя. Все моє життя — дивовижна варениця авантюрних, а нерідко й авантюристичних пригод...

Пробував бути добрим самарянином. Чим міг, ділився й допомагав співкамерникам, оминав азартні ігри, розпусту, воював зі своїм язиком. Гра була надзвичайно цікавою, і я помаленьку в неї втягувався. Уже й кореші почали кепкувати з моєї "праведности", та не дуже, бо в зоні на той час був уже авторитетним мужиком. Добре пам'ятали мої кулаки, які до того не соромився пускати в хід, тому глумитись побоювалися.

В істинності Святого Письма ні хвилини не сумнівався. Сумнів мій був у цілком иншій площині: чи живуть християни згідно з Євангелієм? Ті, яких знав, не жили. Зрештою, як і в зоні, далеко не всі живуть "по понятіях". Звичайно, зону знав набагато ліпше, ніж світ віруючих людей. Тих, що декларували себе як віруючі, знав лише декілька. Розумів, таке судження не може бути об'єктивним. Тож поставив собі завдання про тих християн усе детально розвідати.

Того разу в світлицю прийшов із запізненням, тож мусив притулитись біля дверей. Щоразу більше людей приходило слухати Слово Боже. Проповідник, як міг визначити здалеку, був одного зі мною віку, говорив просто. "Можливо, це я вже так сприймаю, бо трохи познайомився з Письмом", — майнула думка. Проповідник розказував про покаяння як перший крок християнського життя.

— Мусиш визнати й засудити свої гріхи, переглянути день за днем усе своє життя. Згідно із законом, визначеним Богом, жоден гріх минулого не може бути забутим, доки людина не розкриється в ньому й не заплатить за нього сповна. Лише тоді справедливість можна вважати встановленою. Якщо вбивця, приховавши свій злочин, провадить чесне життя протягом десяти років, він усе одне буде суворо покараний, якщо його викриють. Хоча він нікого не вбив за ці десять років, закон продовжує вважати його вбивцею.

Звичайно, це я добре розумів. Навіть дивно було, що проповідник так довго тлумачить людям те, що само собою зрозуміло. Хіба ж можуть люди жити таким хибним уявленням, що досить певним чином змінити своє життя і намагатися відповідно жити в майбутньому, щоб загладити помилки минулого?

Чим довше говорив проповідник, тим знайомішим мені видавався. Можливо, і впізнав би його швидше, але серед знайомих ніколи не мав жодного священнослужителя. Здаля виглядав на молодшого брата мого подєльніка Романа. Не міг пригадати, чи був у Романа брат. Потихеньку пробрався вперед. Звичайно, той красень у білій із краваткою сорочці не нагадує кореша, з яким різали мак і тікали від погоні. Мова, жести теж були мені незнані. Особистість змінена, та внутрішнє відчуття промовляло: "Це таки він, Роман".

— Горила, — тихенько покликав його після проповіді.

Той одразу повернувся, то таки був він! На обличчі розлилась дружня усмішка:

— Привіт, братан!

— Я довго вагався, ти це, чи не ти, — зізнався. -Чи, бува, не операцію пластичну робив?

— Найкраща операція — вода й здоровий спосіб життя, — розсміявся. — Ми ж із тобою практично бомжували. Замучені наркотиками, жили в бозна-яких притонах, місяцями не бачили води...

У недовгій розмові час перебування в зоні був лімітований. Роман-Горила пообіцяв, що обов'язково прийде на особисту зустріч.

Усю ніч не давали спокою думки, згадував епізоди їхнього життя. Зірвиголова був, заводіяка, за зілля готовий на все. Такі своєю смертю не вмирають. Й на голці, не в приклад мені, сидів років десять. А диви, зіскочив. Та не просто зіскочив. Бачив багатьох, які зіскакували. То були люди розчаровані, схильні до депресій. Знав якнайкраще тому причину. Перше наркотичне сп'яніння дарує незрівнянні відчуття, повне блаженство.

Можливо тому той стан і називають "ульот". Людина насправді відлітає й живе в иншому вимірі, иншій сфері. Божественне відчуття. На жаль, не від Бога. Люди це добре затямили. Тому й називають наркотик диявольським зіллям, диявольським трунком. Диявол — великий обманщик, ілюзіоніст. Він дарує людині ілюзію свободи, звільнення, водночас щораз більше закабалює, робить своїм рабом...

Роману не просто вдалося оминути смерть, він ніби відроджений, народжений наново! В очах блиск! А говорить як! Заслухаєшся. Раніше ж більше ричав. Це його не за статуру, а за звіриний рик колись нарекли Горилою. Невже чудеса, які читав у Євангелії, відбуваються й зараз? Для мене, це було риторичне запитання. Відповіддю був Роман. Звичайно, хотів з ним поговорити, довідатись про феноменальну, разючу переміну. Мав принаймні одну втішну думку: коли це вдалось Романові, який упав набагато нижче, то чому б не мало вийти в мене?! Далі читав Євангеліє й чекав зустрічі з людиною, яка була для мене найпотаємнішою загадкою. Чекав з нетерпінням, з яким не чекав у юності зустрічі з коханою. Відчував, що та зустріч має змінити моє життя.

Коли вели коридорами в кімнату зустрічей, хвилювався, не знав, як "братиму інтерв'ю" в Романа. Хоча страхи мої були даремні. Приятель точно відчував, чого потребую, тому розпочав без зайвих вступів:

— Тоді лежав у "Лондоні" на детоксикації. Вже третя крапельниця, а я все не можу відійти, раз у раз втрачаю свідомість, плутаються думки. Враження таке, що я то покидаю тіло, то повертаюсь у нього. Такого зі мною ще не бувало. Злякався не на жарт. Смерть того разу була вже не близько, була поряд зі мною.

Помітив, як у палату зайшли кілька чоловіків і зупинились біля "доходяги", як того пацієнта між собою називали сестри. Спочатку тихо, а згодом щораз голосніше й голосніше почали молитися. Не були це канонічні молитви. Звертались до Бога своїми словами, пристрасно Його прославляли, та так палко молилися за свого брата, що в мене виступили на очах сльози. "Бог, якщо Він є, не може не почути такої молитви", — подумав. Чув слова, яких не розумів, яких ніколи й не чув. Тому злякався ще більше, вирішив, що марю, втрачаю свідомість.

Коли збирались уже йти, підкликав їх до себе й попросив:

— Братани, мені дуже погано. Ліки, здається, уже не діють, боюсь не видряпаюсь, помоліться за мене...

Той, хто вів зі мною розмову, вочевидь був старшим (хоча зовсім молодий хлопець, молодший за мене), запитав:

— Чи віриш в Бога?

Сказав, що вірю, бо хрещений.

— Чи хочеш покаятись у своїх гріхах?

— Як маю каятись? — запитав, розуміючи, що каяття — це якийсь складний ритуал, до якого не був готовий ні морально, ні фізично. На той час сили цілком залишили мене, що ледь міг ворушити язиком.

— Чи справді маєш тверде рішення покинути гріх?

Я кивнув головою.

— Чи хочеш зректися своєї волі й жити волею Господа твого?

Я знову впевнено кивнув, бачив, до чого призвела мене моя воля.

— Господь врятує тебе, але й ти мусиш змінитися, навернутися, — сказав він.

Сказати щиро, я не цілком догнав зміст сказаного, та з'ясовувати сил не було. Не знаю чому, але душа пристрасно бажала молитви, хоча до того ніколи свідомо й не звертався до Бога. Міг лиш хреста поставити та за кимось в унісон "Отче наш" повторити. Троє чоловіків почали молитися. Не знаю, скільки тривала молитва, у час молитви відчував себе малим, нікчемним і немічним. Молитись не міг, лиш плакав і повторював: "Так, Господи!".

Коли монахи пішли (чомусь був твердо переконаний, що це саме монахи), моя подушка була мокрою від сліз. Здається, я виплакав ліміт сліз, що був розрахований на все моє життя. Після цього я заснув. Господь подарував мені сон. Уже тиждень я фактично не спав, міцні снодійні радше запаморочували свідомість. Проспав увесь день і всю ніч міцним сном, без сновидінь. Коли прокинувся, подушка ще була мокра, не просохла за добу. Чи плакав уві сні — не знаю. Та голова в мене була ясна, як ніколи раніше. Відчув якусь зміну в собі. Твердо розумів, що справа не в одужанні. Щось відбулось зі мною. А от що? Того ге збагнути не міг.

Життя на цей раз повернулось. Після детоксикації таке повернення відчував не раз. Та цього разу повернення подарувало світлу радість.

Ейфорія тривала недовго, сумні й тривожні думки обсіли, мов мухи, рани мої. Життя врятоване. Що ж далі? Головне куди? Я ж бо втратив сім'ю, батьки теж давно від мене відмовились. Я цілком щиро вирішив покінчити з наркотиками. Та як це зробиш, коли з лікарні знову ж одна дорога — у притон. Тоді я ге не знав свого Господа. Не усвідомлював, що те, що відбувалося зі мною, є надто важливе...

Усе, що далі відбувалось зі мною, можна окреслити одним словом — чудо. Ні, мені не об'являлась Мати Божа, не чув я Божого голосу, не бачив, як апостол Павло, сліпучого світла. Та всі подальші події мого життя инакше як чудесні не назвеш.

До мене ге й ще раз приходили брати. Тепер я вже знав, що вони з євангельської церкви "Гефсеманія". Принесли мені Біблію, иншу християнську літературу, молились за моє остаточне звільнення й оздоровлення. Один із братів запропонував після виписки з лікарні пожити в нього.

Гадав, що буде нам некомфортно, адже в нього дружина й двійко дітей, а всього дві кімнати. Та дуже швидко збагнув, що Господь приділив мене в найкраще для мене місце. Міг щодень бачити взаємини християнської родини. Як усе це не схоже з тим, що було в мене!

— У мене ніколи так не вийде, — визнав товаришеві.

— Вийде, це навіть не складно, — заперечив. -Треба лиш бути в мирі із самим собою.

З ними почав відвідувати Церкву. А ще брат взяв мене у свою бригаду, вони займались квартирними ремонтами. Малярні роботи в мене не дуже виходили, зате став непогано класти керамічну плитку.

За рік уперше наважився відвідати свою колишню сім'ю. Кажу наважився, бо лише тепер усвідомив, які прикрощі їм чинив. Усе, за що можна було виручити бодай якусь копійчину, виносив із хати. Якось раз виніс пальто й чоботи дружини, то на ранок не мала в чому вибігти, аби купити дитині молока. Це далеко не єдиний і не найгірший випадок. На всі ж її докори відповідь була одна — кулак. Гадаю, те, що відійшов, було для неї й для донечки справжнім звільненням. Не сподівався на широко розкриті обійми, на те, що вибачать. Хіба можна вибачати загублену молодість, вічні образи, поламане, сплюндроване життя? Не знав, як мені й поводитись. Почуття вини було таке сильне й так гнітило, що ладен був крізь землю провалитися. Щасливим був би, коли б указали на двері, тоді б взагалі не мусив би відкривати рота. Залишив би гроші, що заробив у бригаді, й чкурнув би подалі, аби не бачити їхніх очей, не чути осудливих слів. Хотів забути, викреслити цей період зі свого життя, якби й не було його ніколи. Прийти до дружини змусив мене мій друг, якого тепер називаю братом: "Коли каєшся, мусиш виправити всі помилки, які тільки вдасться".

Перш ніж постукати в двері, згадав слова Романа: "Коли вчора ти вбив людину, але нині усвідомив свій учинок, тихенько покайся й починай жити як святий. Навіть людський суд тебе не осудить". Чекав осуду, люті, презирства. Натомість угледів на обличчі дружини лиш шире й неприховане здивування. Дивна була та наша зустріч, доньки не було. Дружина ж посадила мене за стіл, сіла навпроти й плакала. На подібний прийом не сподівався, таке й уві сні наснитись не могло. Найцікавіше, що не розповідав їй нічого про себе, про своє нове життя, не каявся, не клявся, як робив це не один раз раніше, не знав, як поводитися... Сидів, мов на вугіллі розпеченому, поривався встати, та дружина всаджувала назад силоміць і плакала, плакала...

Відважився погладити її по голові, якось заспокоїти. Глянула на мене:

— Облиш, — каже, — скільки гірких сліз виплакала. Ти не бачив, тепер же з радости плачу.

Саме в ту хвилину відчув я велику силу покаяння. Перед своєю дружиною був я, як блудний син перед своїм батьком. Зрозумів, чому товариш мій наполягав, що мушу піти до жінки своєї. Коли блудний син покаявся, він не залишився сидіти, згорнувши руки, шкодуючи про вчинені гріхи в оточенні свиней. Він встав і пішов! Пішов у зворотний від гріха бік...

Дружина прощала мене без словесних докорів. Прощала, як батько свого блудного сина.

Уночі сказала:

— Не йняла віри коли-небудь у житті тебе таким побачити. Це було найбільше чудо, яке міг сотворити Бог.

Вона й на мить не сумнівалася, що на мені спочила рука Божа, хоча й про Бога їй нічого не розповідав... Узяли церковний шлюб, живемо тепер душа в душу.

Це дуже коротко. Найважливіші фрагменти. Хоча міг би тобі переповідати день за днем моє теперішнє життя. Кожен день був би явленим чудом.

З доброї сотні почутих за життя історій, які у зоні розповідаюсь з особливим смаком (доведені вони до літературної філігранности), жодна не вплинула на мене так, як ця. Живе свідоцтво віри. Роман давно перестав говорити, а я все сидів, не в змозі позбутися чару. Його свідчення ввело мене у своєрідний ступор. Було в ньому й пророцтво стосовно мого подальшого життя, і благословення. Добрий десяток книжок не укріпив би так мене у вірі, як це свідчення.

— Слава нашому Господу! — несподівано для себе проголосив.

— Амінь! — Роман міцно обійняв і пригорнув мене. — Молися, брате, і живи в Слові. Я тебе незабаром навідаю. Нещодавно переглядав стрічку про святих апостолів Петра й Павла. Чомусь наша з тобою зустріч видається мені фрагментом з того фільму. Якби ми так швидко навертались й приймали Христа, напевно, світ уже був би християнським.

Тиждень, що ми не бачились з Романом, посіяв нові сумніви. Я ще не усвідомлював, чиїх рук це справа — сіяти зерня сумніву, будити недовіру. Я запав мало не в депресію, навіть Євангеліє перестало цікавити мене.

Мій зовнішній вигляд і стан шокував Романа, коли прийшов до мене на зустріч:

— Що сталось, брате? Куди поділось твоє натхнення?

— Шкода, що зустрілись ми надто пізно. А можливо, навпаки, надто рано... — сказав, не в змозі втримати скруху, що засіла в горлі.

— Як маю розуміти твій жаль?

— Можливо, коли б зустрілись швидше, я б не потрапив у зону? Розумієш сам, мені іще рік тут кантуватись. Це лиш на початку Божі настанови здались мені схожими на "понятія". Насправді ж, і ти це ліпше від мене знаєш, усе не так. Боюсь, що в зоні мої добрі наміри зійдуть нанівець. Не мені тобі казати, що означає в зоні протиставити себе всім...

— Друже, ти тільки повір! Ісус і тут звільнить тебе.

— Скажи іще спише, ворота відкриє.

— Невже не розумієш, що воля не дасть тобі звільнення. Можливо, тут, у зоні, звільнення настане швидше. Адже тобі передусім треба звільнитись від себе самого, від твого гріха, від наркотичного узалежнення. Не трать дорогоцінного часу. Кайся й проси! Ти передовсім невільник гріха. Коли Ісус звільнить тебе, справді станеш вільним. Мусиш зрозуміти правду. І правда визволить тебе!

Усі подальші дні нагадували дитячу гру "Вірю — не вірю". Із захопленням читав якийсь розділ Євангелія, опісля аналізував.

Коли в тюрму прийшов священик, зголосився на розмову з ним.

— Отче, я б хотів покаятися. Та чи це для мене можливо? Я от скурив свою Біблію... Для втіхи мені залишились лише сторінки Євангелія...

— Можеш уважати себе щасливим серед смертних. Музикант у комуністичній країні зміг навернутися завдяки лише одній сторінці, вирваній із Біблії. Хірург у Португалії, повернувшись дощового дня додому й знайшовши клаптик сторінки з Біблії, що прилип до його черевика, прочитав його й покаявся.

Знаєш, сину, можливо те, що ти скурив Старий Завіт, було провидіння Боже. Можливо, це надто відважна думка, бо ж знаєш, як ми шануємо цю святу книгу. У храмі її оправляють у дорогий оклад і цілують перед тим, як починають читати.

Неможливе повне пізнання Бога без Старого Завіту. Старий Завіт — закон, мірило, за допомогою якого людина визначає, наскільки вона грішна. Закон засуджує, але не навертає. Він вимагає, але не змінює людину. Тобі Господь відкрив те, що було тобі в ту хвилину найпотрібніше. Можеш стати вільним зараз. Визнай свою провину й відкинь безбожність. Бо коли не покаєшся, то загинеш. Не має значення, чи тут, у колонії, чи на волі від передозування, чи потрапиш у катастрофу, чи навіть як удасться тобі позбутись влади наркотиків і будеш жити, як живуть усі в цьому світі, й помреш природною смертю. Все одне тебе спіткає одна доля. Ісус скаже: "Я не знаю тебе". Жити й не потрапити в Царство Боже — хіба може бути щось страшніше на землі? Один вихід у людини -звернутися у покаянні до Бога.

— Я маю тверде рішення позбутися гріха, — надривно скрикнув я, аж конвоїр прочинив двері.

Священик йому усміхнувся:

— Молися з нами, брате. Радість велика — людина кається!

— Відмовляюсь від свого грішного життя! Прийми мене під свою опіку, як свого сина! — промовляв голосно, напевно, аби заглушити голос сумніву чи того, хто той сумнів навіював.

Сталось немислиме. Став дякувати Богові за те, що потрапив в ув'язнення. Бо тут зумів його пізнати. Був гордий з того, що належу до иншого світу, справедливого, де все не так, як у тому брехливому людському чи злочинному, де живуть за "поняттями", що виші за будь-які людські закони. Виявляється, той світ умішує в собі й инші, вищі, справедливі, Божі світи. Треба було потрапити в зону, аби відкрити для себе цю велику істину.

Багато чого довелось переглянути в житті. Мислив, що найнебезпечніша, яка зустріне мене на волі, буде зустріч із наркоманами. Гадав, обходитиму їх десятою дорогою. Вийшло все з точністю до навпаки. Бо реабілітацію, як мене переконали, найліпше проходити серед людей, які, як і я, уже побували в пеклі. Ми найкраще можемо підтримати один одного у важкі хвилини, а їх у житті є багато. Легше боротися з тими, хто вже має досвід такої боротьби, а ге з тими, хто тебе, безумовно, розуміє, кожен твій стан.

Став членом євангельської церкви "Гефсеманія", де пастор, диякони, та й мало не всі віряни — колишні наркомани. Там познайомився з місією Братів Гедеонів. Коли в їхньому статуті прочитав, що мета організації лише одна — безкоштовне розповсюдження всім охочим Святого Письма в навчальних закладах, лікарнях, військових частинах, відділках міліції, виправних закладах та готелях, то відразу зрозумів, що це моє! Упізнав невеличкого формату Біблії, які вони розповсюджували. Саме цю, гедеонівську Біблію, я колись скурив...

Роман схвалив мій намір:

— Знаєш, ми тепер справді будемо з тобою, як колись Петро й Павло, нести Боже Слово в місця, де нас не чекають, де й бачити не сподіваються.

— Прагнення у мене є. Чую, Господь кличе мене до цієї роботи. Не відаю лиш, як це робитиму? Який із мене проповідник? Я так погано знаю Святе Письмо, про те, аби цитувати з пам'яті, як це робиш ти, і мови немає.

Роман щиро розсміявся:

— Ти не лектор. Не мусиш мати відповіді на всі запитання. Не приведи, Боже, вдавати, що знаєш більше, ніж насправді. Твоя щирість скаже людям більше, ніж найкраще виважена проповідь. Не можеш дати більше того, що маєш сам. Та й хто казав, що тобі щось треба говорити? Ти не будеш говорити. Маєш мати віру і відвагу відкрити рота. Дух Святий вкладе потрібні слова.

Раніше я, звичайно, сприйняв би такі слова як жарт. Нині повірив безоглядно. Це цілком не означає, що трем, страх перед публікою покинули мене.

Пригадую одну з перших акцій, у яких взяв участь. Діти в дитячому розподільнику мали вигляд маленьких вовченят, готових учепитися в будь-кого. Та ми все ж розпочали євангелізацію. Звучить блага вістка про спасіння, а на обличчях байдужі саркастичні посмішки, зухвалі погляди. "Господи, — думаю собі, — навіть у тюрмі не зустрічав стільки цинізму! Усім своїм виглядом демонструють «між нами стіна!»". Які вони різні. Деякі вдають, що слухають, инші — глузливо посміхаються, треті — корчать фіглярські міни. Мені стає дещо не по собі. Коли б був сам, можливо, відступив би. Не маю жодного бажання з ними спілкуватися, тим паче свідчити про Бога. Скрадливо поглядаю на Братів і Сестер Гедеонів. Вони спокійні, ніби й не відчувають атмосфери. Один з них починає розповідати про любов до своїх дітей, про те, як лише завдяки любові зумів їх витягти з важких життєвих парапет, урятувати. Поступово всі стихають, починають слухати... Божа ж любов набагато більша й глибша. Який би переступ не вчинив, якби низько не впав, Бог продовжує тебе любити. Бо Божа любов — безумовна. Діти задумуються, вони раптом почули те, що прагне почути кожна людини, що в тому світі є Хтось, хто їх любить... Один, що тримався найзухваліше, раптом заплакав. Виявилось, це був не хлопчик, а дівчинка. Вона розказала скорботну історію свого дитинства, вилила в сльозах весь біль дитячого серця, усю образу за сплюндроване жорстокістю дорослих життя. Мати померла. Батько-пияк продав її циганові. Вона була зґвалтована, принижена й побита. Метою життя стала помста. Озлобилась на цілий світ. Завдяки наводкам дівчинки злодії вчинили 16 квартирних крадіжок. Але зараз Дух Святий торкнувся серця цієї дитини. Рясні сльози змивали маску зухвалого героїзму. Вона ні на кого не звертала увагу, благала, аби Бог їй простив...

Тут і я відкрив їм своє серце. Розповів про своє життя з наркотиками. На цьому не закінчилось. Після офіційної частини зустрічі дітлахи оточили мене тісним кільцем, розпитували, чому, підсівши на наркотик, уже не можеш його покинути... На жаль, мало не для усіх це була насущна проблема.

Справжнім випробуванням для мене було відвідини тих сіл, де колись вирізали дощенту селянські посіви маку. Пам'ятаю кожне обійстя, кожне поле, де мішками зрізали молочної стиглости маківки.

— Низько схиляю перед вами голову, — починаю проповідь. — Я той, на чию голову сипались колись ваші прокльони, коли бачили обнесені макові нивки. Нині я тут, аби сіяти Боже слово, те Слово, яке мене, грішного, схаменуло, яке мене самого врятувало від в'язниці й від смерти.

Каяття перед людьми, яким колись заподіяв зло, несли душі моїй жадане очищення. Грішник, який кається, розтоплює і затверділі людські серця. У час таких зустрічей приходили на думку слова (не знаю, ким сказані), що наша душа — християнка. Люди, я це бачив, прощали з радістю, ніхто не прагнув помсти, не тримав зла на грішника, що розкаявся. Не знаю як, яким чином, але це був акт взаємного очищення. Можливо, своїм каяттям я зароджував у них думку про необхідність покаяння перед лицем Господа.

 

 

 

 

 

* * *

 

Літературно-художнє видання

НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ 2

Юрій Кирик БОЖИЙ ДАРУНОК

Літературний редактор Марія Ріпей

Художній редактор Христина Рейнарович

Технічний редактор Ольга Лабій

Підп. до друку 06.09.06. Формат 70x90/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 7,0. Ум. фарбовідб. 7,3. Обл.-вид. арк. 5,9.

Видавництво "Свічадо" 79008, м. Львів, а/с 808, вул. Винниченка, 22 тел. (0322) 74-23-09, тел./факс (032) 297-16-33 e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., url: www.svichado.com

Львів

Видавництво "СВІЧАДО"

2006

 

УЛК 244 ББК 86.37-4 К      43

Видавництво спирається на "Український правопис. Проект найновішої редакції" Інституту української мови НАН України, 1999.

Кирик Юрій

К 43 Божий дарунок: серія "Невигадані історії" — Львів: Свічадо, 2006. — 136 с. ІSBN 966-395-028-5

У цій книжці немає авторського вимислу. "Герої" — ми з вами, конкретні люди у певних життєвих ситуаціях. Ці не вигадані історії спонукають нас замислитися над сенсом нашого життя, дають нам уроки живого християнства. Це -сповіді душі й свідчення щирої віри у Всевишнього.

Для широкого кола читачів.

ББК 86.37-4

ISBN 966-395-028-5 © Видавництво "Свічадо", 2006

 

 


* баландери (жарг.) — ті, що розносять їжу в'язням — прим. ред.

ТОП статей читають:

Зарваницьке диво
жовт. 01, 2017 332

Зарваницьке диво

жовт. 03, 2017 282

ЖИТТЄВИЙ АНЕКДОТ

Вхід/Вихід