Проповідь на Воздвиження Хреста

Про читання Євангелія
Євангеліє від Матея 1, 1-17

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!
Багато з вас, коли відкривали Євангеліє вперше, напевно, бентежилися та дивувалися: навіщо йде перелік стародавніх дивних імен, які ми сьогодні читали в Євангелії від Матея? Навіщо потрібно перерахування спочатку одних чотирнадцяти родів, потім ще чотирнадцяти і ще чотирнадцяти? А річ в тому, що євангелист хотів в цих коротких рядках, в цьому переліку імен, нагадати нам цілу історію Старого Завіту, коли люди чекали Спасителя світу. За кожним іменем стоїть історія життя: тут і праведний Авраам, який нічого не шкодував для Бога, який пішов за Господом; тут і праведна Руф, яка покинула батьківщину, і прийняла віру в Єдиного Бога; тут і грішники та праведники — всі вони були предками Господа Ісуса по плоті.
Ви скажете: звідки ми знаємо, ким були ці люди? Важко нам це все збагнути. Чому відразу нам не говориться про те, що потрібне для нашого серця? Але ось тут і є найважливіше: важкий початок Євангелія, який вимагає від всіх нас певних зусиль, означує ціле духовне життя. Це слово Боже, а не якась газета, яку прочитав і відразу ж відклав, воно вимагає від нас зосередженості думок, серця. І той, хто переборе труднощі перших рядків, потім піде далі, і йому буде легше. А той, хто скаже, відкривши Святу книгу: «Якісь незрозумілі тут слова, далі читати не буду», — той так і залишиться без Слова Божого.

Значить, треба не абияк почитувати, гортати, а заглиблюватися серцем і розумом в Слово Боже. І ви побачите, що й імена ці потрібні, і все це має значення, і що книга родоводу Ісуса Христа говорить про Нього як про передвіщеного Царя Спасителя. Ця книга родоводу нагадує про те, що Господь став рідним людині по плоті, що Він став одним з нас, що у Нього, як і у нас, є діди і прадіди по плоті, що Він увійшов в людський рід. В цю книгу родоводу можна було би вписати всіх людей, мільйони, мільярди людей — всі вони стали родиною нашого Спасителя по плоті. Він з нами поріднився, воплотившись від Назаретської Діви, від Діви Марії.
Було в давнину прислів'я: «До Бога високо, до царя далеко». І так нам завжди здається, що Господь десь на небі, що Він далекий від людини, що наша молитва може бути не почута — нібито Господу Богу потрібний сильний звук, або якась незвичайна святість, — щоб Господь почув нашу молитву. І ось сьогоднішнє Євангеліє нам відповідає: «Ні, не тривожтеся, Бог тут, Він з нами». Священне таємниче ім'я Христове — не тільки Ісус Спаситель, але й Еммануїл, що значить «з нами Бог» в перекладі з давньоєврейської мови.
Ось це Святе Ім'я Господа і наше життя преображає. Коли ми з вами не знаємо, як нам жити і як чинити, пам'ятайте: з нами Бог — Він допоможе, якщо ми до Нього звернемося. Коли ми з вами втомлюємося, виснажуємося під вагою житейського тягаря, коли ми страждаємо, сумуємо, коли нам здається, що життя наше марне, що зусилля наші безрезультатні, ми повинні пам'ятати, що з нами Бог. І це є наша головна надія, тому що ми не на людину уповаємо, а на Бога, що став людиною, на Господа, Який тут, з нами, не далеко і не високо, а близько — тому що Господь Сам захотів наблизитися до нас.
Ми з вами вже наближаємося до днів Різдва Христового, ми вже співаємо: «Христос рождається». І ми сьогодні чули євангельську розповідь про те, як Йосифові було передвіщено в нічному видінні, що народить його жінка сина, якому буде дано ім'я Ісус, що значить «Спасіння Господнє», і що цей Син врятує людей від їхніх гріхів. І це означає, що з нами Бог. До нас близиться радість, близиться нагадування! І всі ми, зігнуті під тягарем своїх гріхів, турбот, жалів і хвороб повинні зараз розпрямитися і подивитися вперед, вітати Господа, як співається і говориться у святителя Григорія Богослова: «Христос раждається — срящіте», що означає «йдіть назустріч». І ми йдемо Йому назустріч, тому що Він народився не тільки тоді, але Він народжується для нас зараз. Він живе серед нас.
Хто відкриє Йому своє серце, той буде з Ним жити і дізнається, що означають слова: «З нами Бог, розумійте, язици, і покоряйтеся», тобто зрозумійте, невіруючі, і схиліться перед Ним, бо з нами Бог, тому що віра наша є віра в Ісуса Христа, Сина Божого. Амінь.

 

Проповідь про сіяча

Євангеліє від Матея 13, 1-23

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!
В сьогоднішньому євангельському читанні ви чули притчу про сіяча. Невеселу притчу, яка показує, як зусилля Божі розбиваються об людську негідність, непідготовленість. Божественний Сіяч сіє в наших серцях Своє Слово, а людина часто буває не готова, не здатна прийняти і зростити в собі це Божественне Зерно.
Скільки зерен впало даремно! Скільки було придушено бур'яном, скільки зерен виявилося без коріння! І тільки одне виросло на доброму ґрунті і дало плід. Що це значить? Це значить, що Слово Боже, Дух Божий, сила Таїнств, які дає нам Церква, — все це може виявитися марним і безплідним. Тому що доля Божого зерна залежить також від того, на який ґрунт воно впало. Якою би великою не була сила Слова Божого, Його спасаючої благодаті, якщо ми з вами, наше серце, наша душа, ціле наше життя не будуть готові прийняти цей Божественний дар — все виявиться марним.
І на превеликий жаль, так часто буває. І кожен з нас на власному досвіді бачив, що багато разів ми виявлялися кам'янистим ґрунтом. Приходить диявол і викрадає посіяне в серце. Що це означає? Диявол входить, користуючись нашими власними гріхами, самолюбством, гординею. Якщо людина йде в храм, але тільки для того, щоб було спокійно на душі, без глибокої сердечної любові, якщо в серці її не палає вогонь, то дуже легко диявол викрадає у неї дар благодаті. Якщо людина належить до Церкви формально, вважає, що, прочитавши вдома молитву, або приходячи зрідка в храм вона вже виконала обов'язок, а серце її залишається сухим, закаменілим, як та витоптана ногами дорога, на яку впало зерно, де його дуже швидко підібрали птахи, тоді «приходить лукавий і викрадає те, що посіяне в серці».
Є один спосіб перевірити себе, як ти готуєшся до прийняття Святих Тайн, як ти йдеш в храм, як ти відкриваєш Слово Боже, як ти прагнеш жити за Євангелією. Перевірити це можна так. Спитай себе, чого ти шукаєш, для чого ти це робиш. І часто виявляється — для себе. Ми шукаємо передо всім для себе спокою, задоволення, ми шукаємо свого, а не Божого. Зауважте, що молитва, яку нам дав Христос — «Отче наш» — починається не з прохань, а з нашого бажання прийняти Його волю: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя» — ось що людина повинна шукати. Божого, бо Боже — найвище. Якщо ж вона шукає свого, вона задовільняє свою гординю, своє звеличування, бажання виділити себе.
Строго треба дивитися в своє серце. Ми можемо обдурити себе, але не Бога. Все виявиться пустим, тому що диявол викраде дуже швидко. Як злітаються чорні мухи на гниле, так приходить диявол на сморід нашого гріха, нашого самолюбства і нашої суєтності. Якщо ми не будемо розпушувати ґрунт свого серця, якщо ми не будемо готуватися внутрішньо так, щоб хоч малою мірою виконати слово Христове: «Зречися себе», то найдивніші чуда — а що може бути більш чудесного, ніж Святі Тайни, коли Сам Господь дає нам Себе — можуть виявитися безсилими і безплідними.
Пам'ятайте, коли Господь прийшов в місто Назарет, і Йому там не повірили. Він не вчинив багатьох чуд. Не міг вчинити, тому що Його зцілювальна сила натрапила на стіну людської негідності і невірства.
І так само зерно, яке потрапило на кам'янистий ґрунт: швидко воно зійшло, але коріння не могло пустити і засохло. Буває, що людина з радістю приймає Слово Боже. Ми говоримо: «Так, Господи, ми хочемо йти за Тобою, готові служити Тобі і Твоїй святій Церкві», — говоримо щиро, але не просочуємо ціле своє життя Христовими заповідями. А значить — коріння нема, і будь-яка спокуса, будь-яке випробування, тривога, страх — і людина про все забуває.
А як легко насіннячко, яке зійшло, буває придушене бур'яном, дикими травами. Точно так само наша віра захоплюється суєтою, наші думки і почуття з ранку до вечора зайняті всілякими дріб'язками, нам ніколи оглянутися, ми поспішаємо, квапимося, біжимо по життю, і нам ніколи зупинитися, подумати, задати собі питання, перевірити своє сумління, по-справжньому звернутися до Бога з молитвою. Як у сні минають дні, місяці і роки. І в решті решт земна суєта заглушає голос Божий, який промовляє в нашому серці. Але ж, це тимчасове, завтра все може завалитися. Тільки маючи перед собою вічне, ми можемо сподіватися ніколи не втратити його.
І наша молитва — про те, щоб серце наше було готове, як добрий, родючий, зораний ґрунт, куди мале зерно попадає і дасть багатий плід. Амінь.

Пам'ять св. Миколая, Архиєпископа Мир Ликійських, Чудотворця

Слово на 19 грудня

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!
З Італії, з міста Бари, всі мої друзі, які там побували, привозили маленькі баночки з прозорою рідиною — на баночці зображення Миколая Угодника. Це миро або, так звана, «свята манна», яка безперервно точиться від костей, від святих останків Миколая Чудотворця.
Багато віків лежать в гробниці ці мощі. Спочатку вони були в місті Мири, де був єпископом святий Миколай, а потім в італійському місті Бари. І досі це освячене миро, ці святі мощі творять чуда. В місті Бари є навіть особливий журнал, який видається декілька разів на рік, і в ньому докладно описують всі випадки зцілень та інші знаки того, що угодник Божий продовжує свою святу діяльність на землі.
Про що ж це говорить нам? Адже Миколай Угодник був при житті мало відомий. З його житія ми знаємо тільки дві-три розповіді-епізоди. Усі ви ці розповіді знаєте: як він визволив воєвод, як він зупинив страту безневинно засуджених, як він таємно допомагав бідній родині... Це все, що ми про нього знаємо. Значить, за життя ніхто, крім близьких людей, крім мешканців цього маленького містечка Мири, не знав його.
І тим не менше, святитель Миколай нібито залишився живим, нібито продовжує жити серед людей. Значить, є такі святі, які, не прославивши себе при житті, продовжують молитися за своїх братів, продовжують творити в цьому світі діла милосердя.
Чому ж це так? Причина полягає в тому, які діла людина робила при житті, на що тратила свої сили, в що вона вкладала всю свою душу.
Ось ми з вами, кожен з нас, живемо для себе, кажен своїми турботами... Минає наше дуже коротке життя, несуть нас на цвинтар, і через одне-два покоління всі про нас забувають. Навіть напис не завжди можна прочитати на могилі; все заростає... І ось давайте подумаємо: мине сто років, двісті років, цвинтар можливо й буде стояти, але хто через двісті років згадає про наші могили? Йдемо з цього життя безвісти. І тільки молимо Господа, щоб він нашу жалюгідну і слабку душу в Своїх поселеннях упокоїв. Ми чекаємо майбутньої дії Його Святого Духа, щоб Він нас, сплячих в гробах, підняв і оживотворив.
Так з нами, але не так з великими святими. Ми живемо для себе, а вони жили для інших. І настільки жили для інших, що коли закінчилася їхня земна мандрівка, Господь ніби дав їм владу продовжувати залишатися на землі. Ніби ще до загального воскресіння воскресив їх.
І саме тому пам'ять про святих для нас — це не просто спогад про їхні діяння, подвиги, святість, а їхній живий вплив на нас. Якщо ми з вами просимо Миколая Чудотворця про допомогу, про зцілення, ми до нього звертаємося так, ніби він є живим серед нас. Така благодать святих, що віддавали себе людям. І нам з вами залишається вибір в цьому житті: якщо ми хочемо йти шляхом людським, шляхом самолюбства і гріха, то наша доля — сон, забуття, безпам'ятна молитва; і тільки потім Господь нас оживотворить.
Якщо ж ми хочемо, щоб з першої миті, як ми померли, Господь дав нам сили продовжувати робити щось в житті, ми повинні вже зараз постаратися жити по-іншому — по-християнськи. Що Миколай Угодник? Він всім відомий! Але ми знаємо дуже багатьох людей нашого часу, які померли, але їхнє життя було таке, що Господь і їм дав, як і святому Миколаєві, цю чудесну владу — бути ніби безсмертними ще до загального воскресіння! І такі люди моляться за нас, виявляють масу знамень і чудес, не менше, ніж це було в старі часи.
Отже, ще раз, якщо ми з вами зараз просимо про молитви і про поміч Миколая Чудотворця, ми повинні подумати і про те, щоб не тільки просити, але й щось давати, щось людське, Боже, християнське в своєму житті робити. Тоді ми, хоч би в малій, тисячній, незначній мірі, уподібнимося нашим великим братам, святим, що просяяли і при житті, і після їхньої тілесної смерті. Амінь.

УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

28 серпня

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!
Існує така легенда, що перед смертю Матері Божої, перед її Успенням, Їй так само, як і в дні Благовіщення, з'явився ангел Гавриїл і приніс білі запашні квіти, квіти, які нагадують про блиск неба, про вічне життя, — так говорить Передання.
Можливо, такого й не було насправді, але Передання має свій зміст: ми віримо і переконані, що в останні дні свого життя Мати Божа прагнула з'єднатися зі своїм Сином. Тому передвістя смерті, передчуття кінця життєвого шляху й того, що Вона знову з Ним зустрінеться, були для Неї, подібно до Благовіщення, Радісною Звісткою.
І пригадуються слова, на цей раз вже не з Передання, а слова апостола Павла, який казав: «Хочу звільнитися і бути з Христом». Насправді, тут нас відділяє від Нього не тільки стіна наших гріхів, але й наша тілесна слабість, і неміч, і все земне. І нам здається, що якщо ми це переборемо, то зустрінемося з Ним. Але це тільки здається. Тому що Господь чекає нас не тільки за стіною смерті, але й за кожним поворотом життя.
Він живе тут, з нами! І Вона, Матір Божа, також була в земному житті з Ним, просто її очікувала найвища і радісна зустріч, тому що Вона — Його Мати, Цариця Неба. І Її смерть ми навіть не називаємо смертю, а називаємо сном, успінням, тому що Вона перша серед людей віднайшла безсмертя душі і тіла.
Церква вірить, що ніде нема Її останків, нема Її костей в землі. Ми знаємо, що в найбільших святих є гробниці, мощі, є нетлінні і тлінні останки, але ми віримо, що Матір Божа їх не має, тому що Вона була храмом Творця, храмом Слова Божого, Матір’ю, яка вигодувала і тримала на руках нашого Господа, і тіло Її стало Божественним Храмом і було вознесене.
От чому сьогодні свято, і ми, розстаючись з Нею, перебуваємо в радості і говоримо, що Вона в народженні залишилася Дівою, а в Своїй смерті залишилася з нами подібно до Її Сина. «Во Успенії мира не оставила єси Богородице» — це особливий дар, який Їй даний, щоб Вона, пішовши в інший світ, продовжувала молитися за всіх живих.
Тому не смерть, а Успіння! Немовби піднесення Її перед очима Божими. От чому свято для нас сьогодні.
Але ми також очікуємо цього могутнього заклику Божого, коли і нас, грішних і слабких, зігнутих немочами та гріхами, Він підведе до Себе — і помре в нас все тлінне, слабке, старе, гріховне, а відродиться вічна юність в Царстві Божому.
Вічна юність! Тому що неміч, хвороба і старість — це брати і сестри смерті, а там смерті не буде. Але вже тут, сьогодні ми несемо в серці заставу цього, тому що ми бачимо Матір Божу вознесеною. Вона над нами, і Вона серед нас, і Син Її діє за Її молитвами, бо Вона Заступниця роду християнського. Амінь.

ПОКАЯННЯ

ПЕРЕДМОВА

Ми часто чуємо навколо, та й самі говоримо про когось "добра людина" або "погана людина". Тобто, поділяємо людей на "добрих" та "поганих", висловлюємо якісь судження на підставі особистих оцінок. Така установка неприємна Богові та Церкві. По-перше, в нас нема права судити ближніх, оскільки переважно ми знаємо їх дуже мало і тільки з зовнішніх проявів; нам невідомі глибини їхнього серця. По-друге, для Церкви не існує "добрих" та "поганих", але є люди всередині Церкви та поза нею. Лише перебуваючи в церковній огорожі, ми можемо сподіватися на спасіння. Поза Церквою такої можливості нема, навіть якщо ти "добра" людина. "Поза Церквою нема спасіння", - каже святитель Купріян Карфагенський.
Ісус Христос прийшов у світ не для того, щоб вчити якоїсь нової філософії, і не для того, щоб принести ще одну релігію в додаток до вже існуючих. Він заснував Свою Церкву, Тіло Богочоловіка, всередині якої людина спасається. Отже, якщо хтось дійсно прагне спастися, то в нього нема іншого шляху, крім того, щоб стати членом Церкви, ніби прищепитися до Тіла Христового. Це наше єднання з Церквою здійснюється через Таїнство Хрещення. В цьому Таїнстві ми відрікаємося від диявола, його діл, його служіння, його темряви і з'єднуємося з Христом, стаємо членами Його Церкви. Іншими словами, ми стаємо дітьми Бога Отця, членами Його сім'ї, братами іншим християнам.
Всередині Церкви, за благодаттю Божою, ми починаємо духовний шлях, мета якого - наше вдосконалювання, наше обожествлення. Проте, через недбальство та наші гріхи цей духовний шлях може перерватися, і не один раз. Нам властиво забувати дари Отця і любов Божу, забувати про обітниці, які ми давали при Святому Хрещенні, віддаватися рабству гріха. Але чоловіколюбець Бог, знаючи наші немочі, дає нам можливість знову і знову повертатися до Нього, виправляти свій шлях, зціляти свої рани. Це досягається в Таїнстві Покаяння через сповідання своїх гріхів.
Таїнство Покаяння - це великий дар милосердя Божого. Але, на жаль, ми або мало що знаємо про це, або, через нерозуміння, ним нехтуємо, або маємо перекручене уявлення про те, як слід приступати до сповіді, і в результаті залишаємося в полоні гріха. Те, про що буде говоритися нижче, не є ані богословським трактатом, ані спеціальним дослідженням про покаяння. Вже написано доволі багато фундаментальних творів подібного роду. Ця невелика книга призначена в основному для широкого кола людей, які задумуються про своє спасіння. В ній зроблена спроба вирішити деякі труднощі, з якими можуть зіткнутися ті, які захочуть приступити до цього великого Таїнства, яке свідчить про безмежне чоловіколюбство Бога.

ПОКАЯННЯ

ПРИТЧА
про блудного сина

“В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. І він бажав би був наповнити живіт світ стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. Опам'ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися. А старший його син був у полі; коли ж він, повертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці. Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б. Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим. Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько й почав його просити. А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє - твоє. А веселитись і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся.” (Лк. 15, 11-32).
Євангельська притча про блудного сина описує історію людського падіння і покаяння. Це певна схема шляху, яким кожен з нас проходить від гріха до Бога. Розповідь про людину, яка покинула рідний дім, а потім повернулася до батька, справедливо названа Євангелієм з Євангелій, і дуже точно зазначено: якщо б від Євангелій залишилася тільки одна ця притча, то її було би достатньо, щоб нам відкрилася невичерпна любов Божа до людини. Тому багато дослідників вважають, що правильніше назвати її не "Притча про блудного сина", а "Притча про любоблагоутробного Отця". В притчі слід розрізняти чотири моменти: 1) боговідступництво як наслідок гріха; 2) покаяння; 3) невичерпна любов Бога Отця; 4) розрахована, розважлива "любов" старшого сина.

ПОКАЯННЯ

ГРІХ ТА ЙОГО ГІРКІ ПЛОДИ

Відразу з перших рядків притча цілком визначено показує, що є гріх. Переважно ми розуміємо його як переступ якихось законів або невиконання якогось обов’язку перед Богом і ближніми. Але гріх - явище незрівнянно більш глибоке. Так, блудний син не просто порушує якийсь закон, він повстає, бунтує проти батька, владно вимагаючи від нього: "дай мені ту частину маєтку, що мені припадає". Одержавши своє, він йде далеко від батьківського дому. Тут є й ще одне визначення гріха: це не тільки заколот проти Бога, але й віддалення, втеча від Бога. Згрішивши, людина втікає від Небесного Отця, відтинає себе від Церкви, від сім'ї Божої. Вона більше не розділяє радості дому Божого. Наступні дієслова є характерними при описуванні гріховних дій: "віддаляюся", "не маю частини", "втрачаю", "позбавляюся". Отже, гріх - це не лише беззаконня, переступ закону Божого, але й те, що відтинає та відчужує людину від Бога і від тіла Церкви.
І там розтратив свій маєток, живши розпусно.
В далекій країні блудний син змарнував маєток свого батька, тобто, витратив дари Божі. Заколот, втеча, віддалення від тіла Церкви, марнування своїх природних сил, життя в блуді - ось шлях гріха.
Побутує помилкове уявлення, що своїми гріхами ми "ображаємо Бога", змушуємо Його "гніватися" і "карати нас". Проте Бог безпристрасний, Він любить всіх людей, наші гріхи не змінюють Його природи. В результаті гріха ми в першу чергу втягуємо в різні біди і мучимо самих себе. Ми втікаємо від життя і йдемо до смерті, оскільки розплата за гріх - смерть. Гріх в кожному разі веде до самознищення. Це небезпечна хвороба душі, яку викликає не "гнів Божий", але наш свобідний вибір. Це хвороба, яка веде до смерті. Тому в притчі батько й називає свого сина "мертвим". Виходить, що наслідки, плоди гріха доволі гіркі. Горе й утиск на всяку душу людську, що чинить зло (Рим. 2, 9). Але при всьому тому скорбота, сум, гіркота і страждання - ці неминучі супутники гріха - можуть послужити нам на користь. Вони спонукують нас зупинитися на краю згубної прірви, усвідомити, в якому важкому стані ми перебуваємо. Саме так сталося і з блудним сином.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Опам'ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого. (Лк. 15,17-20)

Що є покаянням, а що таким не є

Отці Церкви називають покаяння "другим Хрещенням", "відновленням Хрещення". Через Таїнство Хрещення ми входимо в Церкву, вступаємо на шлях, який веде до Царства Божого. Завдяки другому Хрещенню - покаянню - людина може сльозами розкаяння омитися від гріха, повстати зі свого падіння, зцілитися від ран і продовжити шлях до Бога. На жаль, мало хто знає, що є покаяння, який його найглибший зміст, в чому потрібно каятися.
Покаяння не є якоюсь юридичною процедурою, яка звільняє людину від почуття вини. Це не формальна сповідь, яку людина часто дозволяє собі перед великими святами. Шлях, пройдений блудним сином, свідчить зовсім про інше.
Саме слово "покаяння" означає кардинальну зміну людської істоти, її відродження, зміну способу мислення, переміну життя, заперечення гріха всім серцем. Іншими словами, ми повинні усвідомити всією своєю суттю, що шлях гріха, яким ми йшли, веде до загибелі. Нам потрібно зрозуміти, що ми опинилися в якомусь болоті, далеко від рідного дому. Нам слід зупинитися і сказати собі: "Куди ми йдемо? Це ж божевілля! В нашого Отця розкішний палац, де все тішить око, а ми сидимо в багні!" Ми повинні знайти в собі рішучість повернутися в батьківський дім, в обійми Бога Отця і своїх братів.
Для того, щоб покаяння було правдивим, потрібно, щоб воно відбулося на ділі. Священномученик Косма Етолійський каже: "Навіть якщо тебе простили всі духівники, патріархи, архиєреї і цілий світ, ти все одно не будеш прощений, якщо не покаєшся на ділі". Тобто, якщо ми не віддалимося від гріха і не змінимо свого життя, наше покаяння не буде правдивим. Воно навіть не є покаянням в повному значенні слова.
Багато людей з готовністю підходять до духівника, обтяжені тягарем психологічних та інших проблем. Вони сповідаються зі сльозами і дають обіцянки, що більше не повернуться до гріха, що змінять своє життя і т.д. Але наскільки є глибоким такого роду покаяння? Воно не має обмежуватися вибухом емоцій. Потрібно час, праця, навик в чесноті і боротьба з гріхом при допомозі благодаті Божої. При цьому покаяння здійснюється підспудно, таємно, в душі людини. ...Як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, - насіння те кільчиться й росте. А як - він сам не знає. (Мк. 4, 26-28).
Як ми вже сказали, покаяння неможливе без благодаті Божої. Людина, перебуваючи в пітьмі гріха, не розуміючи, яке прекрасне життя в Бозі, не може відчути різниці між гріховним життям світу і святим життям Церкви. Тільки коли благодать Божа засіє в її серці насіння Божественної любові, вона зможе побачити свою духовну неспроможність. Сонячне світло, проникаючи в темну кімнату, освічує все. Так і благодать Божа відкриває нам спустошеність наших душ, оголює наші пристрасті, наші гріхи. Тому святі так посилено просили Бога: "Даруй мені покаяння всеціле". Правдиве покаяння - безпечний шлях, який веде в Царство Боже.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Що таке сповідь

Якщо покаяння, тобто, почуття розкаяння і неприйняття гріха, є ніби вступом в Таїнство, то сповідь, а власне визнання гріхів перед духівником, - це є саме Таїнство. Як і про покаяння, так і про сповідь існують певні ілюзії.
Наприклад, багато хто вважає, що сповідь - це щось типу бесіди, в якій обговорюються наші гріхи. Втім, яке це має відношення до Таїнства Покаяння? Якщо ми спробуємо проаналізувати, що спонукає багатьох з нас до сповіді, то з'ясується, що одні при цьому прагнуть одержати якесь полегшення від почуття провини; інших жене до священика страх перед "покаранням" від Бога; треті приходять не з метою, власне, покаятися, а тільки для того, щоб потім причаститися. Однак все це має занадто віддалене відношення, або зовсім не має, до сповіді і покаяння.
Сповідь, кажучи іншими словами, - це очищення душі від отрути. Якщо отрута попадає в організм, то нема іншого способу вижити, як очистити шлунок. Так само й сповідь: ми повинні вивести з себе отруту гріха, інакше ми приречені.
Можна навести й інший приклад. Подібно до того як хвора людина показує свої рани лікареві, описує свій біль, неспокій, нічого не приховуючи, так само ми робимо й на сповіді. Ми оголюємо свою душу, відкриваємо свої болючі місця, визнаємо поставлений нам діагноз. Якщо нічого цього не відбувається, то ми підемо, не маючи шансів коли-небудь зцілитися. Рани збільшаться, розкладання і гниття буде прогресувати, зараження ґрунтовно підірве наше здоров'я і приведе до смерті [Мається на увазі духовна смерть грішника, наслідки якої на шляхах спасіння можуть мати безповоротний характер].
З усього цього випливає, що не Богові потрібна наша сповідь, а ми потребуємо її. Не треба думати, що, сповідаючись, ми ніби робимо якусь послугу Богові. Все зовсім не так, однак Він, як дбайливий Батько, терпеливо, з невичерпною любов'ю чекає нашого навернення.
Треба сказати, що багато хто сповідається з різних обставин, там, де знайдуть духівника, і кожен раз в різних священиків. Однак слід пам'ятати, що тут відбувається те ж саме, що й при тілесних хворобах. Якщо щоразу міняти лікаря, то й лікування не може бути повноцінним. Наш духівник - це єдиний, хто знає "історію хвороби", наші минулі гріхи, особливості перебігу захворювання, - він один може нам ефективно допомогти.
Інші люди пристосувалися, як кажуть, мати "двоє дверей". В них є постійний духівник, але коли робиться щось особливо важке, від сорому вони уникають сповідатися своєму отцеві та йдуть до когось іншого. Така поведінка, звичайно, є дитячою і є глузуванням над Таїнством. Вона показує, наскільки ми далекі від правдивого покаяння.
Отже, необхідно прагнути до того, щоб мати одного духівника, тоді наш шлях буде безпечнішим. Звичайно, бувають ситуації, коли доводиться міняти священика. Але на це потрібно зважуватися з великою обережністю, розважливістю, а головне, після уважного вивчення внутрішніх причин, які спонукують до такої зміни.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Підготовка до сповіді

Оскільки серед християн панує невідання в багатьох питаннях нашої віри, то в покаянні та сповіді, ще раз підкреслимо це, неуцтво та легковажність виявляються найвищою мірою. Більшість приступають до сповіді абсолютно неготовими, бажають, щоб священик сам розпитував про гріхи, немов Церква - це слідчий орган, а священик - оракул, який покликаний клопотатися про наші гріхи. Є й інша крайність - коли люди приступають до сповіді, щоб сказати, що в них нема ніяких гріхів, або щоб розповісти, які вони "добрі" і скільки вчинили добрих справ. Це показує, що в даному випадку не було ні самоаналізу, ні готування до сповіді і що ми, врешті, дуже далекі від процесу самопізнання, необхідного для християнина. В душі гніздиться якийсь страх: ми боїмося побачити своє правдиве "я", намагаємося сховатися не тільки від Бога, від людей, але й від самих себе. Нам здається, що якщо ми зізнаємося в своїх гріхах, то Бог неминучо покарає нас, а оточуючі відкинуть. Доводиться вбирати тогу благочестивого християнина - а що може бути гіршим від такого самовиправдання?!
Але якщо ми уважно прочитаємо Євангеліє, то побачимо, що Ісус осудив не грішника, а гріх. З усіма грішниками, які до Нього підходили, Він розмовляв з прихильністю та співчуттям, навіть якщо вони в багатьох випадках не виявляли розкаяння (Закхей, самарянка, блудниця і т.д.). Тільки один різновид грішників Він осудив, причому доволі суворо, - це лицемірів, які надягли личину праведників, - гріх, настільки поширений серед "добрих" людей і "добрих" дітей.
Бог не вимагає, щоб ми були безгрішними, тому що Він знає нашу людську неміч, наші недосконалості. Єдине, що від нас потрібно, - це щоб ми усвідомили нашу гріховність, щоб ми постійно спрямовувалися на шлях покаяння. В зв'язку з цим варто звернути увагу на наступне. Багато християн виявляють якусь нервозність, яку можна назвати "пристрастю до досконалості", яка насправді ніяк не зв'язана з справжнім прагненням до досконалості, яке, без сумніву, є благим спонуканням. "Пристрасть до досконалості" насправді не приводить до досконалості, вона просто не дає можливості людині терпіти власну недосконалість. Іншими словами, нам, звичайно ж, треба прагнути до досконалості, але якщо ми мучимося і не можемо заснути через те, що ми, виявляється, ще недосконалі, то слід зрозуміти, що це - жахлива недуга гордості, яка особливо болісна для "благочестивих".
Отже, нам необхідно пізнавати самих себе, не боятися аналізувати свої стани. Нам слід твердо засвоїти, що ми можемо бути осуджені не за те, що грішили, а за те, що не каялися. Чим більше ми вважаємо себе "добрими", тим далі ми відходимо від Бога. Прийти на сповідь і сказати духівникові, що ми "нічого поганого не зробили", це те ж саме, що визнати - ми безгрішні, а це те саме, що богохульство. Якщо ми заглянемо у власне серце без упередженості, то побачимо, що там гніздиться безліч пристрастей та гріхів.
Страх визнати людську гріховність абсолютно далекий чоловіколюбству нашої Церкви. В Церкві, в сім'ї Бога Отця, поєднуються люди, які, замість того щоб осуджувати грішника, самі себе відчувають найбільшими грішниками, ще більшими грішними, ніж інші.
Давайте заглянемо в Життя святих. Угодники Божі просять Господа, щоб Він прийняв їх не як святих, але як грішників: "Прийми й мене яко блудницю, яко розбійника, яко митаря і яко блудного". Вони не виправдовуються, не перераховують своїх чеснот і достоїнств, як ми. Єдине, що вони показують, то це свої рани, і просять милості Божої. Святитель Андрей Критський виголошує у Великому каноні: " Немає в житті гріха чи діяння, ані зла, де я не згрішив би, Спасе, умом і словом, бажанням та наміром — і думкою, і діянням згрішив я, як ніхто ніколи." [Великий канон. Пісня 4. Тропар 4.].
Сповіді святих часто бувають приголомшуючими. Преподобний Симеон Новий Богослов зізнається: "Послухайте всі: я став убивцею... На жаль, я став перелюбником в своєму серці і вчинив содомський гріх в своєму намірі і побажанні. Клятвопорушником, відступником і користолюбцем. Злодієм, брехуном, безсоромним, грабіжником - на жаль! Кривдником, братоненависником і дуже заздрісним. І грошолюбом, зухвалим і зробив одночасно всяке зло. Повірте мені, я правду кажу. Це не породження моєї фантазії чи навіювання".
Святий Косма Етолійський сповідається: "Нехай простить вам Господь ваші гріхи, якщо їх у вас стільки, скільки в мене, а якщо ні, нехай збереже вас, щоб ви в них не впадали. Я пережив обман, браття мої, і, коли був молодим, говорив: "Буду грішити, де можу і де є можливість, а коли зістарюся, у мене буде час для того, щоб творити добро і спастися". Тепер я зістарівся, а мої гріхи пустили корені, і я не можу творити ніякого добра. Коли я почав вчити, мені прийшов помисел: тут, де я живу, прагну вузяти гроші, тому що я був грошолюбним і любив гроші і золоті монети".
Які б богослужбові тексти нашої Церкви ми не прочитали, скрізь знайдемо, що писалися вони для митарів, блудників, розбійників. Жоден з них не написаний для доброчесних і чистих людей.
З іншого боку, реальна гріховність - це не тільки зовнішня поведінка, але й внутрішнє настроєння, і пристрасть до гріховного. Звичайно, часто зовнішні прояви стану людини не співпадають з внутрішнім настроєм і дурять нас. Наприклад, в людини може бути рак, і вона на якійсь стадії нічого не відчуває, а інший від зубного болю переживає нестерпні страждання. Але від хворого зуба людина рятується дуже легко, а при ракові найчастіше буває смертельний результат.
Отже, коли совість перестає докоряти нам, то слід ґрунтовно розібратися: можливо, причина зовсім не в нашій чистоті, а у втомі, притупленні і очерствінні нашої совісті через безліч гріхів. Коли ми приступаємо до сповіді, то часом буваємо збентежені тим, що не знаємо, що говорити. Ось доволі-таки поширений діалог:
- Отче, може, ви самі запитаєте мене?..
- Але ж сповідь - це не допит. Невже ви не маєте, що сказати?
- Що сказати? Я не крав, не вбивав... (Десять заповідей зводяться до двох!)
- Знаєте, не тільки сама дія, але й бездіяльність буває гріхом. Ви чуйні до ваших ближніх?
- Ой, отче, все, що можу, роблю...
І починається перелік своїх "чеснот", щоб показати, які ми "добрі" і чим нам зобов'язаний (!) Бог. Але найстрашніше - це те, що ми віримо, що тепле містечко в раю нам забезпечене. Тобто, начебто й нема за що турбуватися: ми влаштовані і тут, і в Майбутньому Житті. Але якщо будемо відвертими з самими собою, то ми побачимо безодню своїх гріхів. Ми усвідомимо, що нема гріха, яким би ми не згрішили так чи інакше. Хіба те, що нас не зловили за руку, означає, що ми не злочинці проти закону Божого? Хіба те, що ми розумні і вміємо ховати свою нечистоту, дозволяє нам сказати, що ми стоїмо на правильній дорозі? Для Ісуса Христа не настільки важлива поведінка людини, наскільки стан її серця. Там чиниться гріх! Тому що із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. (Мт. 15,19).

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Розпач чи розкаяння?

Уважне вивчення свого внутрішнього стану може виявитися рятівним. Однак і тут розставлені пастки диявола. Коли ми роздумуємо про свої гріхи, то часто відчуваємо пригніченість, навіть розпач. Цей стан не має ніякого відношення до правдивого покаяння і може привести до віддалення від Бога, тому що при цьому виявляються:
- страх перед покаранням (коли нам здається, що Бог - не Батько, Який чекає нас з розпростертими обіймами, але невблаганний Суддя, Який бажає нашого покарання);
- гріховна зарозумілість і самолюбство ("як це я, така порядна людина, могла вчинити такі гріхи!?").
Грішникові, який переживає докори сумління і бачить в Бозі тільки строгого Суддю, який жорстоко карає за гріхи, навіть не приходить на думку, що Господь милостивий. В результаті він замикається в собі і вимагає покутних покарань від Бога.
Блудний син в притчі, усвідомивши своє гріховне становище, пережив не розпач, а розкаяння. Він покаявся в тому, що засмутив свого батька і виявився негідним його любові. Але він знав, що батько продовжує любити його, як раніше. Він був впевнений, що батько знову прийме його, і тому вирішив повернутися.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Самовипробування і самоосудження

Як ми вже відзначали, багато хто приступає до сповіді без підготовки: начебто їм нема чого сказати духівникові, виправдовуються своєю слабкою пам'яттю, просять, щоб отець допоміг. Однак, як каже священик Олександр Єльчанінов, "слабка пам'ять і забудькуватість зовсім не є виправданням. Це може походити від недостатньо серйозного ставлення до гріха, від нашої нечутливості. Гріх, який обтяжує нашу совість, не може забутися".
Перед тим як відправитися до духівника, потрібно побути на самоті, гаряче помолитися Богові, щоб Він дав нам правдиве покаяння, освітив таємні куточки нашого серця, і, наскільки можливо, чесно, об'єктивно, без будь-яких поступок обдивитися глибини своєї душі. Одна з головних цілей автора цих рядків - допомогти підготуватися до сповіді, як можна скрупульозніше перевірити себе. В цьому можуть допомогти деякі церковні тексти, наприклад, читання десяти заповідей і Нагорної проповіді Господа, а також молитви до Святого Причастя та інші.
Все це - дзеркало, яке показує невідповідність стану нашого внутрішнього світу, наших гріховних діянь вченню Христа. Адже багато з нас сповідають якісь незначні помилки, а більш важкі гріхи пропускають!
Якась частина людей впадає у відчай від безлічі своїх гріхів і їх серйозності. Вони думають, що в них не може бути вже й надії на спасіння або що їхні гріхи вразять духівника - настільки вони великі і жахливі. Така думка стала однією з причин того, що багато авторів - в першу чергу преподобний Никодим Святогорець - в своїх творах про сповідь описали всі різновиди людських гріхів, тобто, всі шляхи віддалення людини від Бога. Наприклад, в "Сповідному уставі" преподобного Никодима детально описуються навіть найбільш неймовірні гріхи. Преподобний Никодим з його визначним пастирським чуттям і відповідно до потреб свого часу робить нам неоціненну послугу: він не тільки допомагає в правдивому самоосудженні та правильній підготовці до сповіді, але разом з тим дає грішній людині силу і надію в момент відчаю, коли та перебуває на грані зриву. Святогорець-подвижник показує, що Церква добре вивчила всю людську гріховність, що навіть найбільш "жахливі" гріхи відомі Матері-Церкві і помилково думати, ніби ти один є якимсь чудовиськом!
Треба визнати, що в зв'язку із вкрай поширеним притупленням совісті в наш час буде незайвим описати деякі гріхи, з надією, що це допоможе краще підготуватися до сповіді. Як пише отець протопресвітер Олександр Шмеман, все зводиться до одного основного гріха: відсутності правдивої любові до Бога, віри в Нього і надії на Нього.
Свою сповідь ми можемо розділити на три основні частини: ставлення до Бога, ставлення до ближнього, відношення в сім'ї і на роботі.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Наші гріховні стани по відношенню до Бога

Відсутність внутрішнього живого зв'язку з Богом. Нестійкість у вірі, недовіра до Бога, невірство в Його Промисел у випадку різних труднощів.
Сумнів, маловір'я, необізнаність в питаннях віри.
Недбальство до молитви, посту, богослуження, відвідування храму; рідке причастя Святих Тайн. Недбальство до вивчення Святого Письма та духовних книг.
Ремство на Бога, богохульство (навіть в думках). Клятва, клятвопорушення, криві клятви, недотримання обітниць.
Займання магією, проріканням, астрологією і так далі; марновірство, віра в долю, в сни.
Причастя. Більшість християн віддалилися від Чаші Життя, і, як правило, без достатніх на те підстав. Далі ми зупинимося на цьому докладніше. Поки що ж тільки підкреслимо, що уникати причастя Святих Тайн - значить, зневажати Жертву Христа, і це, звичайно, великий гріх.
Молитва. Переважно на сповіді ми говоримо про порушення посту, про якісь незначні помилки і зовсім не торкаємося молитви, з якою ми розлучилися. Ще менше говоримо про неуважність під час молитви. Що ж дивуватися своєму станові? Як ми можемо йти вперед без частого причастя і постійного спілкування з Богом? Один священик дуже мудро сказав: "Якщо ти хочеш побачити, яку ступінь святості чи духовності досягла людина, запитай її, чи любить вона молитися?" Не випадково всі святі, без винятку, були людьми молитви. Молитва була їх головною працею, а для нас це стало чимось другорядним.
Магія. Це велике потьмарення. Тисячі людей звертаються до чаклунів, ворожбитів на картах, на кавовій гущі, до астрологів, "ясновидців" і тлумачів снів. Йдуть з легким серцем, не підозрюючи, що результатом всього цього є богохульство найвищої ступені, відречення від обітниць Хрещення, спілкування з сатаною.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Гріховні прояви по відношенню до ближніх

Відсутність любові до ближнього, байдужість до нього, зневага, презирство.
Ненависть, заздрість, зловтіха, ворожнеча, злопам'ятство, мстивість, відплата злом за зло, жорстокість, непрощення, ревнощі.
Ворожнеча, сварки, прокльони, зухвалість, іронія, глузування, знущання, розправа, вбивство.
Осудження, лихослів'я, осудження священства, наклеп, легковажність, помисливість. Обман, нещирість, нечесність. Злодійство, зловживання, розтрата чужого майна.
Мінливість, невдячність, безсоромність, зухвалість, неповага до батьків, начальників, священиків і т.д.
Спокушання інших способом життя, поведінкою, зухвалим зовнішнім виглядом. Відсутність добрих справ і милостині. Дурне поводження з Божими сотворіннями.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Гріховні прояви в сімейних взаєминах, на роботі

Відсутність любові, жертовності, поступливості, взаєморозуміння.
Байдужість, неприязне ставлення в подружжі, ухиляння від своїх обов'язків вдома та у вихованні дітей. Відсутність турботи про свою сім'ю.
Ворожість, впертість, тиск на чоловіка (або дружину).
Недбальство в вихованні дітей в християнській вірі.
Нерозсудливість та егоїстичні вимоги до чоловіка (жінки) і до дітей.
Грубе, нерозумне втручання в життя дітей та їх родин. Перелюбство. Обман, шахрайство.
Користолюбство, зловживання службовим положенням, незаконні операції, лихварство.
Нечесність в угодах, використання професійних навиків в непорядних цілях.
Дурне поводження, несправедливість в ставленні до підлеглих, дармоїдство. Небезсторонність.
Якщо б ми спробували проаналізувати важкість та наслідки кожного з наведених гріхів, то потрібні були би цілі томи. Анітрохи не занижуючи жодного з гріхів, зупинимося на деяких з них, які особливо обтяжуються наші душі, але ми, як правило, не надаємо їм особливого значення.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Відсутність любові та жорстокість

Кожен з цих гріхів по-своєму серйозний. Ми зупинимося на трьох з них, яким християни не надають особливого значення.
В переважної більшості людей є більш чи менш серйозні проблеми в особистих взаєминах. Одного разу через незначні причини ми затіюємо сварку. Невинна фраза або клаптик землі часто стають яблуком розбрату, через який ламається дружба, розриваються сімейні узи. Егоїзм і зло нас поневолюють, і ми виявляємо демонічну жорстокість, сатанинську впертість. Але багато з нас, приходячи до духівника, сповідаються в незліченних незначних недоглядах і не вважають потрібним сповідатися у відсутності любові і у власній жорстокості. Наприклад, в тому, що припинили спілкування зі своїм братом, сусідом, приятелем, родичем, що навіть не вітаємося з ними. А якщо навіть і сповідаємося в цьому, то - холодно і стандартно, немов нічого надзвичайного не сталося. В більшості випадків тим самим ми хочемо показати, наскільки інша людина не права, а ми праві.
Духівники дуже часто стають свідками страшної ситуації: вони радять спробувати примиритися з ближнім, якого той, хто сповідається, вважає своїм ворогом, а той безсоромно відповідає: "Розмовляти я з ним не буду! Бачити його не хочу, не бажаю, щоб він навіть на похорон мій приходив!"
Хіба це сповідь? Хіба в подібних словах є хоч би тінь покаяння? І при цьому ми вимагаємо, щоб духівник допустив нас до причастя Святих Тайн! Ця хвороба ненависті така жахлива, що вимагає гарячої молитви.
В Патерику є така розповідь: "Прийшли браття до авви Антонія і просять: "Скажи нам, як спастися?" Старець відповідає: "Ви чули Писання? Цього й достатньо вам". Вони своє: "Ми й від тебе, отче, хочемо почути". Старець пояснює їм: "Євангеліє каже: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. (Мт. 5, 39)". Вони йому кажуть: "Не можемо цього зробити". Старець радить: "Якщо ви не можете обернути й другої, то, хоча б, витерпіть (удар) в одну". - "І цього не можемо". - "Якщо й цього не можете, то не відплачуєте людині тим, що дістали". Браття зізнаються: "І цього не можемо". Тоді старець каже своєму учневі: "Приготуй їм трохи кашки, бо вони слабкі. Якщо ви одне не можете, а друге не хочете, то чим я вам допоможу? Треба молитися!"
Нарешті, не будемо забувати, що Сам Христос вважає гріх ворожнечі єдиною перешкодою для причастя Святих Тайн: "Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій." (Мт. 5, 23-24). Священномученик Косма Етолійський описує характерну ситуацію: "Одного разу до мене прийшли сповідатися два чоловіки, Петро та Павло. Петро каже мені: "Я, отче, з моменту свого народження постив, завжди молився, подавав милостиню бідним, прикрашав монастирі, церкви та багато іншого добра зробив, а ворога свого не прощаю". Я засудив його до пекла, і якщо він вмре, щоб його не ховали, а викинули на дорогу на поїдання псам. Павло розповів наступне: "Від самого народження я не зробив нічого доброго, але вбив стільки-то людей, впадав в блуд зі стількома-то жінками, вкрав стільки-то речей, спалював церкви, монастирі, до зла, яке робилося в світі, був і я причетний, однак своєму ворогові я прощаю". Дивіться, що я зробив. Я відразу обійняв його, поцілував і дозволив через три дні причаститися. Добре я напоумив їх чи погано? Природно, ви хочете мене засудити і сказати: "Петро зробив стільки добра і тільки за те, що він не простив свого ворога, ти присудив його до пекла? А Павло вчинив стільки всього жахливого, а за те, що він простив свого ворога, і ти його простив і дозволив причаститися?" Так, браття мої, так я й зробив. Хочете зрозуміти, на кого подібний Петро? Якщо в сто пудів борошна попаде трохи закваски, то вона здатна заквасити все борошно. Так і все те добро, яке зробив Петро, через якусь ворожнечу, яку він живив на ближнього, він зіпсував все своє добро і зробив його отрутою диявола. Тому я його засудив до суду, щоб він горів завжди разом з дияволом. А Павло? Його історія нагадує гору сухого льону, до якої піднесли запалену свічку, і це невелике полум'я спалило цілу цю гору. Так і гріхи Павла - вони, як гора льону, спалюються прощенням ворогові, тому я й відправив його в рай, щоб він вічно радів" [Ця розповідь святого Косми описує не дійсно реальну ситуацію, а є притчею, з допомогою якої підкреслюється небезпека гріха ненависті до ближніх].

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Осудження

Давайте зупинимося на другому страшному гріху, який особливо процвітає в "християнському" суспільстві. Слово Ісуса Христа категоричне: "Не судіте, щоб вас не судили" (Мт. 7, 1).
Ми, однак, не втрачаємо нагоди, щоб осудити, забуваючи, що право судити має тільки Бог. Тому осудження - це присвоєння собі влади Божої. Сьогодні увійшло в моду постійно говорити про Антихриста. Майже всі ми приглядаємося до різних проявів Антихриста в житті, шукаємо його слідів, турбуємося, вишукуємо способи захисту, відзначаємо "ознаки" останніх часів та аналізуємо пророцтва про майбутній його прихід; організовуємо обговорення на зборах; задумуємося над тим, хто він, який він буде і т.д. Преподобний Анастасій Синаїт вирішує цю проблему досить просто, промовляючи страшні слова: "Той, хто судить до Пришестя Христового, і є антихрист, тому що він викрадає право Христа!"
Наведемо приголомшливий приклад з "Доброділання", який показує, що єдиний випадок осудження може привести нас до суду, а відсутність його без труду вводить в рай. "Поряд з одним старцем жив один брат, який не дбав про своє монаше життя. Коли цьому братові прийшов час вмерти, до нього прийшли й інші монахи. Один зі старців побачив зі здивуванням, що вмираючий радісний і посміхається. Для настанови іншим старець запитав його: "Брате, ми знаємо, що ти був особливо недбалий в своєму подвизі та боротьбі. Чому ж ти тепер, коли готуєшся відійти, в такому радісному розположенні духу?" Монах же відповів: "Ти, отче, правильно помітив. Однак, з того часу, як я став монахом, не осудив жодної людини, ні на кого не тримав зла, а якщо сварився з кимсь, то прагнув відразу ж примиритися. Отже, я збираюся сказати Богові: "Господи, адже це Ти сказав: не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься (Лк. 6, 37)". Тоді старець виголосив: "Нехай буде мир Божий з тобою, чадо моє. Бо ти без труду одержав спасіння".

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Спокуса

Нарешті, скажемо декілька слів про гріх спокуси, на який ми тепер дивимося крізь пальці. Ми спокушаємо інших тисячами способів: своїми нерозсудливими словами і ділами, неуважністю, неповагою, непостійністю, зухвалим зовнішнім виглядом. І тут Христос висловлюється більш, ніж категорично. Згадаємо, що Він говорить про спокуси і тих, від яких вони походять: "Неможливо, щоб не з'являлися спокуси. Однак, горе тому, через кого вони приходять. Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море..." (Лк. 17, 1-2).

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Гріхи по відношенню до самих себе

Недбальство в своєму духовному житті та самовихованні.
Безвідповідальність, легковажність, нехтування, безтурботність.
Забави, гра в карти, обжерливість, ненаситність, пияцтво, вживання наркотиків.
Сріблолюбство, жадібність, корисливість, марнотратство, розкіш, прагнення добре влаштуватися в цьому житті, індивідуалізм. Лицемірство.
Лихослів'я, марнослів'я, багатослівність, балакучість. Гнів, лють.
Зарозумілість, самовпевненість, егоїзм, гордовитість, марнославство, гординя, краснобайство, бажання подобатися, прагнення до похвали, впертість, завзятість, норовливість.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Гріхи та спокуси плоті

Незбереження в святості і чистоті тіла, яке є храмом Святого Духу.
Читання, перегляд непристойних журналів, книг, кінофільмів, театральних постанов, телепередач. Непристойні думки, помисли, фантазії. Блуд, перелюбство, блуд рук та інші плотські гріхи.
Тут необхідно особливо зупинитися на деяких моментах. Багато людей намагаються не говорити на сповіді про плотські гріхи, вважаючи їх "природними". Більше того, деякі пропонують Церкві... пристосуватися до "сучасних потреб" людини і змінити свої моральні принципи. Але церковні установи не підлягають обговоренню: не Церква потребує змін, а ми самі.
Інші впадають в іншу крайність: вважають гріхи проти 7-ї заповіді, тобто, плотські, більш важкими, ніж всі інші. В результаті вони або соромляться сповідатися з них, або, коли сповідаються, акцентують увагу тільки на них і пропускають інші гріхи, які можуть бути більш важкими. Не будемо, однак, забувати, що Христос з більшим співчуттям ставився до блудників, ніж до лицемірів і грошолюбців, до яких він звертався з грізними словами: "Горе вам!" та "Істинно кажу вам, що митарі й блудниці вас випереджують у Царстві Божім." (Мт. 21, 31). Тому в нашій Церкві чимало святих, блудні падіння яких не могли їх зупинити на шляху до Господа. Дуже гарно пише про це преподобний Іоан Ліствичник: "Я бачив душі, які були одержимі пристрастю плотської любові. Однак коли вони покаялися і відійшли від смаку гріховної любові, то обернули цю любов у любов до Господа. Так вони відразу перебороли будь-яке почуття страху і зосередилися на ненаситній любові Божій. Тому й Господь не сказав про ту блудницю, що вона злякалася (кари за гріхи), але що вона багато полюбила (Лк. 7, 47) і легко змогла витіснити одну любов іншою".
Але при цьому Христос не зупиняється на гріху, якому піддається тільки тіло, але йде далі: "А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці." (Мт. 5, 28).
В світлі євангельського вчення, навряд чи знайдеться людина, яка так чи інакше не переступила б 7-у заповідь. І якщо бути щирими і злічити такі наші блудодіяння, то багатьом знадобиться електронно-обчислювальна машина!
Не менш важким гріхом, ніж блуд, є будь-яке використання іншої людини в своїх особистих інтересах, для задоволення власних потреб. Якщо ми проаналізуємо, скільки разів ми так чи інакше експлуатували інших (друзів, родичів, дітей, підлеглих і т.д.) в своїх особистих цілях, - і тут не обійшлося б без комп'ютера...
Інший приклад, гріх сріблолюбства. Небагато відчувають потребу сказати щось з цього приводу. Можна почути: "Не вбивали, не крали, не чинили перелюбу", але деякі мають по декілька квартир і достатньо солідні заощадження, а якщо цього поки що нема, то саме це становить предмет наших мрій і ціль нашого життя. Так що ми схильні до того, щоб бути сріблолюбними та жадібними і забути слово Євангелія: "Хто має дві сорочки нехай дасть тому, хто не має..." ["Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ" (Мт. 5, 40)]. Ми забули, що Христос робив знижки блудниці, але не багатому. Не випадково саме в притчі про багатого і Лазаря Христос дає найбільш детальний опис пекла. Хіба випадково те, що Христос сказав про багатих жахливі слова: "Істинно кажу вам: Трудно багатому ввійти в Небесне Царство. І ще кажу вам: Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство." (Мт. 19, 23-24)? Грошолюб має єдину надію - на гроші, це не дозволяє йому зауважувати поруч ближнього. Він настільки сп'янілий цією пристрастю, що готовий на все - лиш би збагатитися. Ніхто не безгрішний на шляху збагачення. Юда - сам учень Христа - зрадив Його за тридцять срібняків. Людина, що вірить в гроші, не вірить в Істинного Бога.
Крім того, що ми вже тут відзначили, вважаємо необхідним навести чудові тексти, які можуть допомогти в прагненні вивчати наш внутрішній світ.

* * *
Перший узятий з книги "Відверті розповіді прочанина".
"При кінці тижня, коли я гарно приготувався до Святого Причастя, вирішив, що це зручна нагода, щоб висповідатися якомога докладніше. Отже, я спробував згадати всі свої гріхи від юності і, щоб не забути випадково якийсь, навіть найнезначніший гріх, написав все якнайбільш повно. Так я списав великий аркуш паперу. Але тут я почув, що в Китаєвій пустелі, за три кілометри звідси, живе один священик-аскет, мудрий наставник, сповнений розуміння. Хто б не приходив до нього, щоб висповідатися, опинявся в атмосфері, сповненій теплоти та симпатії, і, наситившись навчанням про спасіння, залишав старця з спокійною душею. З почуттям великої радості я довідався про це і негайно вирушив на зустріч з цим святим старцем.
Коли я прийшов до нього, то спочатку попросив декілька порад, а потім в ході бесіди прочитав ті гріхи, які написав. Коли я закінчив читання, він сказав мені: "Чадо моє, багато чого з того, що ти мені прочитав, не має ніякого значення, а мої поради щодо сповіді, в загальному, такі.
Перша. Не треба сповідатися в гріхах, в яких ти каявся раніше, сповідався і дістав прощення. Коли ти сповідаєш їх знову, то немов ставиш під сумнів силу Таїнства святої сповіді.
Друга. Не слід згадувати на сповіді інших осіб, які пов'язані з твоїми гріхами. Тобто, слід сповідатися з власних гріхів і судити тільки самого себе і нікого іншого.
Третя. Не потрібно забувати, що святі отці забороняють описувати плотські гріхи зі всіма подробицями, тому що краще, щоб ми їх сповідали в загальних рисах, щоб від повторення подробиць уникнути спокуси для нас самих і для духівника.
Четверта. Коли ти сповідаєшся, слід каятися щиро, свідомо, бо насправді твоє покаяння сьогодні відсторонене, необдумане, непідготовлене.
П'ята. Зараз твої думки зайняті купою дріб'язків, але при цьому випускаєш головне, тобто, не сповідаєш найважчі зі всіх своїх гріхів: ти не зізнався і не написав, що не любиш Бога, що ненавидиш свого ближнього, що не віриш в слово Боже і що залишаєшся повним зарозумілості і честолюбства, - це є речі, які становлять більш серйозне зло і є причиною всіх наших гріхів. Це і є чотири основні корені, від яких живляться всі інші наші гріхи, в які ми впадаємо".
Природно, я дуже здивувався всьому, що почув, і тому, звертаючись до цього знаменитого духівника, сказав: "Прости мене, чесний отче, але як же можна, щоб я не любив Бога, нашого спільного Отця і Хоронителя? В що ж інше я можу вірити, крім слова Божого, яке освячує все? Я бажаю всіляких благ своїм ближнім, чому ж я їх ненавиджу? Що стосується зарозумілості, то мені нема чим гордитися, крім перерахованих гріхів. Що ж є в мені доброго, щоб звеличуватися? Можливо, моє багатство і здоров'я? Тільки якщо б я був освіченим та багатим, міг би впасти в ті гріхи, які ти мені приписуєш".
"Возлюблений мій, шкода, що ти так мало зрозумів з того, що я мав на увазі. Думаю, ти навчишся багато і швидко з того, що я тобі сказав, якщо прочитаєш ось ці мої замітки, які я тобі даю і які я використовую під час своєї сповіді. Прочитай їх уважно, і ти зрозумієш значення того, що я тобі сказав і що тебе так здивувало".
Він дав мені записку, і я почав читати. Наводжу їх дослівно.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Сповідь, яка приводить внутрішню людину до смиренності

"Коли я звертаю свій погляд на самого себе і уважно простежую зміни свого внутрішнього стану, то переконуюся, що не люблю Бога, що не маю віри і що я повен зарозумілості і турботи про матеріальне. Все це я виявляю i в результаті докладного вивчення своїх почуттів і поведінки.
1. Я не люблю Бога. Якщо б я дійсно любив Бога, мої думки були б постійно звернені до Нього, і я був би щасливим. Кожна думка про Бога давала б мені радість і втіху. Однак я, навпаки, дуже часто і дуже легко думаю про різні земні речі, притому що займати свою думку Богом стає для мене важким і нецікавим заняттям. Якщо б я любив Бога, то моя бесіда з Ним через молитву була би мені їжею і насолодою і вела би мене до безперервного спілкування з Ним. Але я не тільки не знаходжу радості в молитві, але мені щоразу доводиться прикладати зусилля, щоб молитися. Я борюся з небажанням, перемагаюся своєю гріховністю і завжди готовий до того, що мене відволічуть якась безумна думка і діло, а під час молитви - і події, які, природно, послаблюють молитву і віддаляють від неї. Я проводжу час марно або, більше того, витрачаю його в марних заняттях, а коли думаю про Бога, ставлю себе перед Його оком, то кожна година здається мені цілим роком.
Коли людина когось любить, вона думає про нього цілі дні безперервно, постійно зберігає його образ в серці, турбується про нього, і ні за яких обставин кохана людина не виходить з її думок. Я ж за цілий день добре, якщо виділяю хоч би годину, щоб зануритися в насолоду і божественне ділання, щоб оживити своє серце любов'ю до Нього, в той час як з легкістю і радістю витрачаю двадцять три години на добу на приношення в жертву ідолам різних пристрастей.
Я трачу весь час на обговорення дріб'язкових речей і подій, які руйнують дух, і це мене радує. В своїх думках про Бога я сухий, неохочий і недбалий. Якщо ж випадає, що люди мене спонукують до духовної бесіди, хоч я того й не хочу, то прагну перевести розмову на іншу тему, більш сприятливу для моїх похотей. Цікавлюся всім модним, політикою і тисячами інших речей. Часто вимагаю задоволення інтересу до мирських знань, науки, мистецтва і бажаю дістати всі блага, які тільки є на світі. Вивчення закону Божого, пізнання його та віри не справляють на мене ніякого враження, не вгамовують моєї духовної спраги. Я визнаю, що все це не тільки непривабливе заняття для християнина, але, більше того, марне.
Якщо любов до Бога є дотримання Його заповідей, як сказав Христос: "Якщо любите ви мене, то мої заповіді берегтимете." (Ін. 14, 15), то я не тільки не дотримую Його заповідей, але й не роблю ніяких спроб для їх дотримання. Отже, з цього випливає, що абсолютно правильно, - я не люблю Бога. У Василія Великого сказано: "Ознакою того, що людина не любить Бога і Христа, є той факт, що вона не дотримує Його заповідей".
2. Я не люблю і свого ближнього. Якщо б я любив свого ближнього, то стало б можливим, щоб я наважився, якщо треба, віддати за нього життя. Я, однак, не тільки не відчуваю цього, але не настроєний пожертвувати для нього навіть найменшим. Якщо б я любив свого ближнього, то, згідно з заповіддю Євангелія, його смутки стали б моїми, а його радості відбилися б на моєму обличчі немов мої власні. Я ж, навпаки, радий почути різні дурні речі про нього, замість того, щоб засмутитися і співчувати. Кожна погана звістка, яку я випадково чую про свого ближнього, не тільки не приносить мені засмучення, але доставляє мені немов би якусь радість, зацікавленість і надію, що я почую ще щось. Я не тільки не покриваю помилки чи гріхи мого співбрата любов'ю, але розголошую їх, де тільки можу, з внутрішнім задоволенням. Щастя мого ближнього, його почесті, багатство зовсім не тішать мене, в кращому випадку викликають почуття байдужості, а нерідко мою душу охоплюють зневага і заздрість до ближнього.
3. У мене нема віри ні в безсмертя, ні в Євангеліє, бо якщо б я був остаточно переконаний і вірив би без сумнівів, що за гробом відкривається Вічне Життя і відплата за діла цього світу, я би постійно, безперервно думав про це. Ідея безсмертя мене би цілком охопила, і я би в цій тимчасовій юдолі жив немов мандрівник, який мав би єдину турботу благополучно досягти солодкої батьківщини. Я ж, навпаки, навіть і не думаю про вічність і веду себе так, немов вірю, що кінець цього життя і є межа мого людського існування. В мені підсвідомо гніздиться думка: хто знає і хто бачив, що там буде після смерті?
Коли я говорю про безсмертя, мій розум погоджується з цим, але серце далеке від подібної впевненості. Це моє невір'я випливає з моїх діл і з постійної турботи про задоволення чуттєвих бажань. Якщо б в моєму серці переважало вчення Євангелія, то я б напоумився словом Божим і вивчав би його, вірність і увага до нього оселилися би в моїй душі. Увага, благоутробіє, любов, які криються в Господі нашому, вели би мене до радості та щастя вивчення Закону Божого вдень і вночі. В цьому вивченні я знайшов би духовну їжу, хліб насущний для своєї душі.
Ніщо в цьому світі не змогло би тоді відвернути мене від виконання вивченого закону. Я ж, навпаки, щоразу, коли читаю або чую слово Боже, якщо необхідність або любов до пізнання штовхають мене до цього, то роблю це без потрібної уваги і вважаю це заняття найчастіше важким і не особливо цікавим. Переважно до кінця вивчення слова Божого я не одержую визначеної користі і завжди радий замінити його легким читанням, яке мені більш цікаве і доставляє задоволення.
Я сповнений гордості та самолюбства. Це підтверджується всіма моїми діями. Коли я зауважую в собі що-небудь добре, то бажаю зробити це явним, щоб пишатися перед іншими або самому внутрішньо захоплюватися собою. Навіть якщо я виявляю зовнішню смиренномудрість, то приписую її своїм власним силам і вважаю себе або вищим від інших, або, принаймні, не гіршим від них. Коли я виявляю в себе якийсь гріх, то намагаюся його виправдати і сховати, кажучи: "Що ж робити? Я так створений" або "Нічого страшного, ніхто на мене не образиться". Я серджуся на тих, хто не виявляє поваги до моєї особи, і вважаю, що ці люди не можуть оцінити гідності іншої людини. Я втішаюся своїм даром і всі гріхопадіння вважаю винятково своєю особистою справою. Разом з тим, я мстивий, знаходжу задоволення в нещастях своїх ворогів. Коли я борюся за щось добре, то роблю це з метою або заслужити похвалу, або додати якусь гнучкість своєму духовному "я", або щоб одержати тимчасове задоволення.
Одним словом, я постійно творю якогось ідола з самого себе і безперервно служу йому, всіляко піклуючись про насолоди і задоволення своїх пристрастей і похотей. Роблячи все це, я бачу, що сповнений зарозумілості, різних плотських бажань, невір'я, в мене відсутня любов до Бога і ближнього, я бажаю йому зла.
Хіба може бути стан більш гріховний, ніж цей? Навіть стан духів пітьми кращий, ніж мій. Вони, навіть якщо і не люблять Бога, і ненавидять людей, і їжею їхньою є гордість, вірять в Бога і бояться Його. А я? Хіба я можу виявитися в гіршому осудженні, ніж те, з яким зіткнувся? Як же мені не одержати найсуворіше покарання за своє - і я це визнаю – бездумне та неуважне життя?"
Коли я прочитав весь цей чин сповіді, отриманий від старця, то з жахом подумав: "Господи Боже! Які ж мерзенні гріхи кореняться в мені, про які я навіть не підозрював!" Бажання очиститися від цієї скверни змусило просити великого духівника навчити мене, як розпізнавати причини всього цього зла і як позбутися його. Тоді святий старець почав наставляти мене наступним чином: "Чадо моє і брате мій, причина відсутності любові до Бога є брак віри. Брак віри є причиною відсутності впевненості, а причина останнього - наша невдача в пошуках правдивого і святого знання і наша байдужість до шукання світла духовного. Одним словом, якщо ти не віриш, то не можеш і любити. Якщо ти в чомусь не впевнений, неможливо вірити. Щоб знайти необхідну впевненість, потрібно дістати повне і точне пізнання предмету. Через вивчення слова Божого і придбання досвіду в душі повинна народитися спрага, нестримне прагнення, якесь чудо, яке принесе тобі невгасиме бажання пізнавати як можна глибше і досконаліше все те, що оточує нас.
Один духовний письменник каже про це так: "Любов в міру пізнання постійно збільшується, і чим більше і глибше пізнання, тим більша й любов. Чим повніше відкривається краса божественної природи та божественної любові, тим більше людське серце м'якшає, налаштовується і схиляється до любові Божої".
Тепер, я думаю, ти зрозумів, що причина гріхів, про які ти тільки що прочитав, лежить в бездіяльності нашої душі в значенні осягнення духовних речей, в бездіяльності, яка висушує почуття і потребу душі в подібних духовних насолодах. Якщо ти хочеш знати, як вирвати корінь зла, то подбай про те, щоб всіма силами знайти світло духовне, світло душі шляхом старанного і трепетного вивчення слова Божого, вивчення творів отців Церкви, не нехтуй порадами духовних людей та бесідами з людьми мудрими і сповненими Христа. Чадо моє і брате мій, насправді, з причини нашого недбальства в пошуках духовного світла через слово Істини, на нас находить безліч нещасть та бід. Ми не прагнемо вивчати вдень і вночі слово Боже і не молимося про це з постійною ретельністю і спрагою. З цієї причини наша внутрішня людина виснажена, спрагла і холодна настільки, що в неї нема сил зробити рішучий крок до шляху спасіння! Тому, улюблений мій, давай наважимося вдатися до цих методів і будемо намагатися наповнювати свою голову думками про Божественне. Тоді в наші серця згори увіллється любов, вона займеться в нас як вогонь. Давай разом спробуємо зробити це і будемо молитися як можна частіше, тому що молитва - це один з головних засобів, які дарують відродження і внутрішнє духовне благополуччя. Давай будемо молитися наступними словами: "Господи Ісусе Христе, дай нам любити Тебе так, як перед тим, коли ми пізнали Тебе, ми любили гріх".

* * *
Другий текст взятий з книги священика Олександра Єльчанінова "Записки". "Коли ми досліджуємо стан нашого духовного світу, потрібно намагатися відрізняти головні та основні гріхи від другорядних, які є породженням перших, тобто, відокремлювати симптоми від їх глибинних причин. Наприклад, дуже серйозними гріхами є відволікання та неуважність на молитві, дрімання і відсутність уваги на божественних службах в церкві, відсутність інтересу до читання Святого Письма. Однак, хіба ці гріхи не походять від маловір'я і слабкої віри в Бога? Слід звернути увагу на свавілля нашого характеру, на відсутність покори з нашої сторони, на наше постійне самовиправдання, на нашу нездатність переносити докори і зауваження, на нашу впертість і завзятість; однак ще більше має значення знайти зв'язок цих гріхів з нашим самолюбством, егоїзмом і зарозумілістю. Якщо ми переконаємося, що нам найбільше хочеться бути в товаристві інших людей, якщо ми помітимо, що нам подобається балаканина і багатослівність, якщо побачимо, що маємо схильність насміхатися над іншими і що дуже турбуємося про свій зовнішній вигляд, і не тільки про свій власний, але й про вигляд того, що нас оточує, наприклад про зовнішній стан та вигляд речей в нашому домі, тоді нам слід уважно вивчити, чи це не різновид "багатоманітного марнославства". Якщо ми дуже близько до серця беремо невдачі в своєму житті, якщо ми з трудом переносимо розставання або нерозважно журимося про якусь померлу людину, тоді, незалежно від сили і глибини наших почуттів, хіба цей стан не показує відсутність в нас віри в Божественне Провидіння?
Є ще один спосіб, який допомагає нам уникати гріхів, - згадувати, в чому нас зазвичай звинувачують інші, особливо вдома, ті, які живуть поруч з нами. Майже завжди їхні звинувачення, осудження і закиди небезпідставні.
Також необхідно перед сповіддю попросити прощення в тих, перед ким винні, щоб відправитися на сповідь з полегшеною совістю".
Отже, якщо ми щиро вивчаємо самих себе, потрібно написати на папері те, що ми в результаті цього вивчення зрозуміли, а потім іти до свого духівника.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Перешкоди, виправдання, протиріччя

І встав він і пішов до батька свого. (Лк. 15,20)
Шлях повернення до Бога не є безперешкодним. Напевно, й блудний син з того моменту, коли прийняв рішення повернутися, і до зустрічі зі своїм батьком переживав різні відчуття сорому, відчаю і т.д. Проте, його віра і переконаність в тому, що батько прийме його, були достатньо сильними, щоб зрушити його на подолання всіх тих перешкод, які ворог спорудив на його шляху. Ми також часто зустрічаємося з подібними перешкодами. Буває, що ми певною мірою вже готові встати на шлях повернення, але при цьому не робимо спасительного кроку. Одні з нас уникають сповіді, виставляючи різні причини і марно намагаючись заспокоїти свою совість. Другі вагаються зі страху, сорому або відчаю. Треті постійно відкладають зустріч з духівником. Виправдання, які при цьому наводяться, зазвичай бувають такого роду.
1. "Навіщо мені сповідатися? Я не вбивав, не крав". Однак, як ми знаємо, цим гріхи не вичерпуються. Намагаючись таким чином виправдатися, ми показуємо, що нам не вистачає глибини самопізнання, при цьому також з'ясовується, наскільки далекі ми від Бога. Коли людина віддалена від Божественного Світла, вона не може розрізнити ступені своєї гріховності. Подібно до того, коли людина ховається від сонця, то не бачить свого бруду і вважає, що вона чиста. Коли ж вона виходить на сонячне світло, то навіть найменшу плямку на її одязі добре видно.
2. "Я говорю про свої гріхи, стоячи перед іконою, або своєму прятелеві, або якійсь близькій людині..."
Хоча й виникають серйозні сумніви в тому, що саме так все відбувається, але припустимо, що це правда. Яку ж відповідь ми чуємо від ікони? І який спосіб зцілення може запропонувати наш приятель? А хто з близьких може дати нам відпущення гріхів? Хіба ми так робимо, коли занедужуємо тілесно? Невже ми беремо фотографію лікаря і просимо, щоб він нас вилікував? Чи замість того, щоб піти до лікаря, просимо допомоги в приятеля, який не має ніякого відношення до медицини?
3. "Священик й сам грішна людина. Навіщо мені йти до нього?"
На щастя, він саме такий, і тому може краще зрозуміти нас і знає, як допомогти. Адже Сам Бог хотів, щоб Йому служили люди недосконалі і грішні. На проповідь Він посилав Апостолів, а не Ангелів. Проте, слід знати, що яким би грішним не був священик, Таїнство, яке він здійснює, залишається в силі. Адже золото не втрачає ціни залежно від того, з чистих рук ти його дістаєш чи з брудних.
4. Багато хто, щоб уникнути сповіді, просить, щоб священик помазав єлеєм або тільки прочитав молитву розрішення. Це помилка. Помазання єлеєм не заміняє сповіді. А молитва розрішення - це тільки частина Таїнства сповіді. Вона читається лише над тим, хто покаявся. Якщо ми вважаємо, що в нас нема гріхів, то нам не потрібна і молитва розрішення...
5. Непереборною перешкодою для багатьох є сором. Це по-людськи зрозуміло. Ми не будемо затримуватися на цьому, а тільки наведемо одну фразу святого Косми Етолійського: "Треба соромитися, коли здійснюєш гріх, а не коли сповідаєш його".
6. Найпідступніша перешкода, яку створює диявол, - це, звичайно, безнадійність і відчай. Деякі люди кажуть: "Я вчинив стільки гріхів, що нема мені прощення і спасіння". Ця фраза цілком антиправославна і протицерковна, вона не має ніякого відношення до вчення Ісуса Христа. Якщо член якоїсь партії, зборів, організації і так далі "згрішить", тобто, порушить правила, то його виганяють, відкидають, ставлять поза рядами цієї партії. Але такого ніколи не буває в Церкві. Церква - це лікарня, лічниця душ, тому ми й попадаємо в лікарню, що шукаємо зцілення. Для Церкви, як каже преподобний Ісаак Сирін, "не існує непростимого гріха, а тільки нерозкаяний". Нема такого гріха, який би не обмивався сльозами покаяння. На Страшному Суді ми будемо осуджені не за те, що грішили, а за те, що не каялися. Святитель Іоан Златоуст зауважує: "Ніхто не повинен відчаюватися в своєму спасінні. Ти згрішив? Покайся. Ти згрішив тисячу разів? Тисячу разів покайся". Преподобний Ніл Подвижник каже дивну річ, котра показує безмежну любов Божу: "Закоханий не бажає так сильно свою кохану, як Бог душу, покаяння якої Він прагне". Отже, відчай і зневіра - це очевидна вигадка диявола, його остання зброя. Святий Іоан Златоуст каже ще: "В диявола нема іншої, настільки ж сильної зброї, як відчай, і тому ми не так створюємо йому радість, коли грішимо, як тоді, коли відчаюємося".
Наведемо приклад з "Нового Ізборника" преподобного Никодима Святогорця: "Святитель Герман, Патріарх Константинопольський, в своєму "Слові про покаяння" пише, що один християнин, переможений блудним бісом, щодня падав в гріх і щодня знову каявся зі сльозами, кажучи: "Господи, помилуй мене і забери від мене цю спокусу, тому що я перемагаюся насолодою і не можу підняти очі, щоб дивитися на Твій пречистий образ і споглядати Твій найсолодший лик, щоб утішитися". Вийшовши з церкви, він знову впадав в гріх, проте не відчаювався, але знову йшов до церкви з покаянням. Так він робив багато років, більше десяти. І чоловіколюбець Бог був великодушним, бажаючи його покаяння.
Одного разу той знову вчинив гріх і побіг у церкву, впав на підлогу і, стенаючи з глибини серця, плакав і ридав, просячи благоутробність Божу, щоб Він зглянувся над ним і допоміг звільнитися з болота гріха. Диявол, бачачи, що перемагається його покаянням, виявив нечувану зухвалість і зримо з'явився перед церковними вратами і закричав: "О сила! Чому Ти мене так переслідуєш, Ісусе, Сину Божий? Твоє безмірне милосердя перемогло мене. Чому ти приймаєш цього блудного і нечистого, який бреше Тобі щодня і зневажає Тебе? Чому ти не спалиш його блискавкою, але милосердишся над ним і чекаєш його? Ти несправедливий. Ти судиш несправедливо і незважаючи на гріхи. Мене Ти скинув з Небес за малий злочин, зарозумілість, і зовсім не шкодуєш. А цей - брехун і блудник, але Ти милосердний до нього і слухаєш, щоб помилувати, тому що він плаче перед Тобою. Чому ж Ти називаєшся тоді справедливим? Я бачу, що Ти дивишся на обличчя і через велику Свою любов зневажаєш справедливість". Він говорив це з великою гарячністю, а з його ніздрів виходило полум'я.
Відразу ж після цього зі святого вівтаря почувся голос: "Змій лукавий і пагубний, ти не наситився тим, що поглинаєш весь світ, але прагнеш викрасти навіть цього, який вдався до Моєї безмірної милості. Хіба його гріхи, які ти показуєш, можуть переважити Мою кров, котру Я пролив за спасіння грішників? Моє заклання і смерть простили його гріхи. Чому ж ти не переслідуєш його, коли він впадає в гріх, але приймаєш з радістю, сподіваючись заволодіти ним? І якщо Я, будучи милосердним і добрим, повелів Моєму Апостолові Петрові прощати свого брата до сімдесяти раз по сім (Мт. 18, 22), або до чотирьохсот дев'яноста разів, то хіба Я не прощу цього раба Свого? Так, Я його прощу і не відкину, поки не віднайду його, тому що він звертається до Мене, тому що Я був розп'ятий за грішників і простяг Свої руки на хресті, щоб той, хто хоче, вдавався до Мене і спасався. Я нікого не відганяю від Своєї доброти, якщо навіть він ще тисячу разів на день прийде до Мене і знову згрішить. Тому що Я прийшов в світ закликати не праведників, але грішників на покаяння".
Диявол же стояв, трясучись, і не міг втекти. Потім знову почувся голос: "Послухай, спокусник і ворог істини, в чому ж ти Мене звинувачуєш? Оскільки Я справедливий, то в чому знайду людину, в тому й суджу. Оскільки Я знайшов його тепер переді Мною, він припав в покаянні і просить Моєї милості, то Я й візьму зараз його душу і покладу на неї вінець як на святого, адже він стільки років перебував в надії на Мою доброту і не відчаювався в своєму спасінні. Ти ж, нещасний, дивися, якої честі удостоїться ця душа". І так, брат, будучи розпростертим на підлозі храму перед святим образом Христа Спасителя, плачучи і ридаючи, віддав свій дух. І відразу прийшло безліч Ангелів, взяли його душу, "з великою славою і радістю віднесли її в місце спочинку. Потім прийшов гнів Божий і, немов полум'я, впав на сатану".
7. Нарешті, наведемо приклад ще одної пастки диавола: відкладання сповіді, яке походить або від байдужості, або від легковажності, або від скритності. ("Я ще молодий! Потішуся поки що життям, а там видно буде".) Однак ніхто не знає, що буде завтра. Ми не підписували договору зі смертю. Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години (Мт. 25, 13). Сьогодні належить нам, а не завтра. "Ось тепер - час сприятливий, ось тепер - день спасіння", - навчає святий Апостол Павло (2 Кор. 6, 2). Звичайно, чим частіше ми відкладаємо сповідь, тим важче нам зібратися і тим зручніше опановує нас відчай.
Часто ми почуваємо вдячність перед Богом і хочемо виразити її якимось приношенням. Ми думаємо, який би подарунок був найкращим? Бог же хоче від нас тільки одного. Це те, чого Він попросив у святого Ієроніма. В його Житії ми читаємо: "Раз в Різдвяну ніч святий Ієронім молився на колінах у Вифлеємській печері. Молився він зі сльозами. Він роздумував про таємницю любові Божої, про чудо Його Воплочення. Він думав про волхвів, які в таку ніч принесли новонародженому Богові багаті царські дари. І сказав:
- Свята Дитино, який же дар можу принести Тобі я, бідний, нещасний, грішний? В мене нема нічого.
- Але й ти, Ієроніме, можеш подарувати Мені щось, - почув голос Господа.
- Що ж, Свята Дитино? Що я можу Тобі подарувати? - запитав святий з трепетом.
- Свої гріхи, Ієроніме, - відповів Господь".

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Перед духівником

Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. (Лк. 15, 21)
Коли ми вже готові до великого кроку, тоді спішімо до духівника, подивімся на нього, як на батька, і відкриймо йому своє серце. Щоб наша сповідь була угодна Богові, вона повинна бути щирою, правдивою, без перебільшень, проникнута смиренням та страхом Божим. Потрібно мати на увазі, що в священний час сповіді ми не маємо:
1) просити, щоб священик нас будь-що запитував. Як вже вище говорилося, сповідь - це не допит; священик не може знати, що ми криємо в своїй душі;
2) переносити відповідальність на інших і повідомляти будь-що про інших людей. Бо ж дехто мають звичай, замість того щоб сповідатися в своїх гріхах... сповідати гріхи інших! Звичайно, набагато легше говорити про чужі гріхи або вважати всіх навколишніх винними у власних падіннях. Преподобний Іоан Ліствичник радить: "Оголи, оголи свою рану перед лікарем. Не соромся, а скажи: "Рана моя, Отче, моя власна. Її викликала моя легковажність, і ніщо інше. Ніхто не винен в моєму гріху, ні людина, ні диявол, ні тіло, ніщо інше, крім мого недбальства". А преподобний Ісаак Сирін додає: "Не звинувачуй нікого за який-небудь гріх, але вважай себе самого за все відповідальним і винним в гріху". Отже, ми повинні взяти всю відповідальність на себе і уникати самовиправдання і недоговорювання;
3) розповідати великі історії. Ми повинні говорити коротко і конкретно. На сповіді нема місця для багатослівності, несуттєвих подробиць та описів. Дехто з нас, сповідаючи свої гріхи, ніби розповідає історію про якусь третю особу, без співчуття, сокрушення і розкаяння. Така сповідь, без покаяного почуття, нічим не відрізняється від простої бесіди. Однак бесіда - це одне, а сповідь - інше. Обговорення деяких тем і проблем може відбуватися в іншому місці й в інший час;
4) сповідатися загальними словами і невизначено. Наприклад: "Я дуже грішний" або "Я в усіх гріхах грішний" і т. п. Ми повинні сказати, в чому конкретно ми виявилися негідними любові Божої. Святитель Іоан Златоуст навчає: "Недостатньо сказати "я грішний", але потрібно згадати і визнати конкретні гріхи";
5) розповідати про свої добрі справи та неіснуючі чесноти. Ісус Христос каже: "Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити." (Лк. 17,10). Хіба є якісь добрі справи, якими ми можемо похвалитися? Адже якщо спробувати побачити глибинні рушійні сили наших "добрих справ", наших "жертв", які, як нам здається, ми робимо, і наших "чеснот", яких, як ми вважаємо, в нас достатньо, то можна засоромитися. Майже все вкрите прихованим егоїзмом, самозамилуванням, лицемірством. Диявол, знаючи наші смердючі внутрішні спонукання, анітрошки не противиться багатьом нашим добрим справам і чеснотам. Єдине, що виправдує згадування про свої вдавані чесноти на сповіді, то це те, що при цьому буває легше розібратися в прихованих мотивах деяких вчинків, відкрити та усвідомити глибинні стимули і передумови, які часто знецінюють все те добре, що ми хочемо зробити. Це не значить, що якщо наші "добрі діла" підпсовані, то потрібно від них відмовитися. Просто на сповіді є можливість вникнути в наші спонукання, що допомагає нашим справам бути чистішими надалі;
6) говорити про гріхи, в яких вже сповідалися, крім, звичайно, тих випадків, коли ми їх повторюємо. Це своєрідний прояв невір'я, тому що таким чином ми ставимо під сумнів здійснення Таїнства;
7) нарешті, що-небудь приховувати, тому що тим самим ми сміємося над Таїнством, але з Богом жартувати не можна (Гал. 6, 7), Всевідаючого Господа неможливо обдурити.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Після сповіді

А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. (Лк. 15, 22)
Коли наше покаяння і сповідь щирі, милосердний Отець з радістю приймає нас в Отчий дім. Він знову надягає на нас "одяг" Хрещення. Він як Своїх улюблених дітей ставить нас в повне спілкування з Собою. Він знову вводить нас в Свій дім, в Свою сім'ю.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Епітимія

Наш духовний отець, який стоїть на місці Отця Небесного, дасть нам пораду, яким чином продовжувати боротьбу, скаже, як виправляти свій шлях. Можливо, він накладе на нас епітимію. Зупинимося коротенько на цьому, щоб зробити деякі роз'яснення.
Ми вже підкреслювали, що Церква - це лікарня душі і ті засоби, які вона використовує, мають за мету зцілення. Як навчає Шостий Вселенський Собор, "гріх - це хвороба душі". Тому й епітимії іноді бувають як покарання, іноді як ліки, своєрідний курс лікування при хворобі душі. Вони накладаються в основному для того, щоб людина усвідомила масштаб гріха і покаялася в ньому щиро.
Крім того, епітимії не є якоюсь даниною, яку ми платимо як викуп за гріхи чи для того, щоб звільнитися від докорів сумління. Вони ні в якому випадку не "викуповують" нас і не виправдують перед Господом, Який не є безжалісним диктатором, що вимагає спокутних жертв. По великому рахунку, епітимії не є покараннями. Це - духовні ліки і духовне загартовування, які нам надзвичайно корисні. Тому слід приймати їх з вдячністю і дотримувати ретельно.

ПОКАЯННЯ

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Молитва розрішення

Завершення сповіді – молитва розрішення. Священик просить у Господа прощення наших гріхів. І Бог Отець Сам прощає нас, згідно з Його словом: "Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються." (Ін. 20, 23). Тут потрібно підкреслити, що ця молитва читається над тим, хто покаявся. Якщо в нас нема й натяку на покаяння, якщо ми не збираємося відмовлятися від свого гріховного життя, якщо нема бажання щось виправити, тоді ця молитва не читається. Але навіть якщо ми обдурили духівника і він її прочитав, то молитва залишається недійсною

ПОКАЯННЯ

ПОКАЯННЯ - ШЛЯХ БЕЗКОНЕЧНИЙ

Після сповіді, коли душа очищена, слід бути особливо уважними. Багато хто говорить, що в цей момент почуває себе "полегшено". Однак сповідь - не наркотик. Саме після того як ми покаялися, потрібно більш глибоко усвідомлювати свою гріховність, постійно задумуватися про це, але при цьому ясно відчувати безмежну любов Бога, Який приймає нас, незважаючи на все наше недбальство.
Наша боротьба з гріхом повинна стати непримиреннішою. Нам слід виправляти свої помилки, не повертатися до одних і тих самих гріхів, старанно виконувати заповіді Божі. Звичайно, ця боротьба непроста. Вона болісна і сумна. На жаль, ми всі настроєні впиратися і уникати лікування своїх пристрастей. Ми хочемо результатів негайно, щоб все відбулося моментально. Ми люди "кнопок", комп'ютерів і бажаємо, щоб все змінилося відразу. Ми йдемо до духівника і думаємо, що в нього є якийсь магічний жезл, за допомогою якого нас чудесним способом змінять. Але не треба забувати: той гріховний, патологічний стан, який встановлювався протягом десятиліть, не може змінитися за одну мить. Священик - лікар душ, а не фокусник чи шарлатан. Зцілення душі не може відбутися за декілька хвилин в результаті якоїсь магічної або шахрайської дії, воно відбувається за благодаттю Божою, завдяки покаянню, боротьбі з гріхом та завзятості.
Якщо ми сповідалися декілька разів, то це зовсім не означає, що ми пережили повноту покаяння. Покаяння - це безконечний шлях, це такий стан, який не переривається і ніколи не закінчується. Не може бути кінцевого пункту в покаянні, тому що це означало б повне богоуподіблення, що для людини є неможливим. В одному чудовому оповіданні розповідається, як святі переживали покаяння.
"Говорили про авву Сисоя, що, коли він почав умирати і сиділи отці навколо нього, просяяло обличчя його, як сонце. І сказав він їм: "Ось авва Антоній прийшов". І трохи пізніше: "Ось лик пророків прийшов". І знову просяяло обличчя його ще більше, і ніби він говорив з кимсь. І запитали його старці: "З ким розмовляєш, отче?" Він відповів: "Ангели прийшли взяти мене, а я прошу, щоб дозволили мені покаятися ще трохи". Кажуть йому старці: "Не маєш ти потреби каятися, отче". Сказав же їм старець: "Запевняю вас, не бачу, щоб я поклав початок покаянню". А всі знали, що він досконалий. І знову раптом зробилося обличчя його, як сонце. І всі жахнулися. Він каже їм: "Дивіться, Господь прийшов і каже: "Несіть до Мене посудину пустелі". І відразу віддав дух. І став як блискавка. І наповнилася ціла келія пахощами".
На життєвому шляху завжди є ймовірність, що ми знову впадемо в гріх. Але не треба сумувати. Лікарня покаяння завжди відкрита. "Впасти в гріх властиво людині. Залишатися ж в гріху властиво не людині, а сатані", - кажуть отці Церкви. Ось ще одна історія.
"Один брат запитав у Сисоя: "Що мені робити, авва, коли я впав?" Старець каже: "Знову встань". Брат йому своє: "Я встав і знову впав". Старець продовжує: "Встань знову і знову". Тоді брат запитує: "Доки ж?" Старець відповідає: "Поки не застане тебе смерть або в добрі, або в падінні. В чому знайдеться людина, з тим і відходить".
Бог завжди чекає нас. Він нікого не відкидає.
"Один воїн запитав авву Міоса, чи приймає Бог покаяння. Той же, заспокоївши його з багатьма словами, запитав: "Скажи мені, возлюблений, якщо порветься у тебе плащ, ти його викидаєш?" Той відповідає: "Ні, але я зашиваю його і знову використовую". Тоді старець каже йому: "Якщо ти так шкодуєш одяг, то як же Бог не пошкодує Своє створіння?"

ПОКАЯННЯ

УЧАСТЬ В ЄВХАРИСТІЙНІЙ ТРАПЕЗІ

Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся. (Лк. 15, 23)
Подібно до блудного сина і ми, повертаючись після блудного життя, знаходимо Бога Отця, який чекає нас з любов'ю. Він поспішає до нас, обіймає, цілує нас. Він вводить нас в Свій дім і пропонує нам небесну Трапезу. Він включає нас до Свого Тіла і Крові. Він з'єднує нас з нашими співбратами.
Православне Передання відстоює часте причащання Святих Христових Тайн. Те, що ми спостерігаємо зараз, коли причащаються найбільше два-три рази на рік, абсолютно неприпустиме і наносить шкоду тілу Церкви.
Древні християни причащалися майже щодня. Святитель Василій Великий говорить про те, що християни з його єпархії причащалися щонайменше чотири рази на тиждень. Для них було незрозуміло, як можна бути на Божественній літургії і не причащатися, якщо людина не є під епітимією. Якщо б наші духовні предки прийшли в якийсь з нинішніх храмів і побачили би це небувале явище, вони були би сильно вражені і здивовані.
На кожній літургії готуються проскура і вино для Причастя, звершується проскомидія. Ми призиваємо Бога, щоб Він перетворив хліб і вино в Тіло і Кров Христові. Бог чує наші молитви. Святий Дух сходить, чудо відбувається. Господь готує для нас Свою Трапезу, закликає взяти в ній участь: "Зі страхом Божим і вірою приступіте", а ми все це відкидаємо, виходимо голодними, насиченими лише дешевими виправданнями. "Хіба таким чином, - каже святитель Іоан Златоуст, - ти не ображаєш Того, Хто тебе покликав?"
В наш час, правда, боязко пробивається благословенне прагнення освічених духівників і християн зруйнувати це дурне положення речей і повернутися до традиції частого причащання Святих Тайн.
Деякі з віруючих виправдовують своє ухиляння від Чаші тим, що перед причастям потрібен тривалий піст.
Ще одна крайність: ми рідко сповідаємося. Більшість чекають до двунадесятих празників, тоді й суворіше до себе ставляться, намагаються нічого не упустити. Однак це погано і для нас, і для духівника, який, з огляду на напруженість цих днів через великий наплив бажаючих посповідатися, не може приділити належної уваги кожному. І, звичайно, коли час підтискає, сердечне спілкування не виходить.
Рецепти щодо термінів сповіді і причастя давати важко. В кожної людини свої особливості, свої потреби, разом з духівником вона може знайти ту золоту середину, яка особливо дорога в духовному житті.
Але на чому ми повинні зосередити свою увагу – то це на тому, щоб ціле наше життя було шляхом покаяння і було підготовкою до Святого Причастя. Щодня, щогодини, щомиті ми повинні жити з почуттям покаяння і з нетерпінням очікувати Божественної Євхаристії. Перебувати в такому настрої допомагає Правило до Святого Причастя, яке добре б було читати не тільки напередодні причастя, але й постійно. Ці прекрасні молитви настроять нас на покаяння, приготують до участі в Таїнстві. Коли ми звикнемо до покаяного почуття, до частого Споживання Пречистих Тайн, наше життя віднайде високий зміст, стане святом.

ПОКАЯННЯ

ХРЕСТ ПОКАЯННЯ

Давайте тепер звернемо свій погляд на Голгофу, туди, де Син Божий взяв на Себе гріх світу і Своєю Чистою Кров'ю омив нас від скверни гріха.
На Голгофі височіли три хрести. Всі люди в своєму життя несуть якийсь хрест, символом якого є один з голгофських хрестів. Окремі святі, обранці Божі, несуть Хрест Христа. Деякі сподобилися хреста розбійника, який покаявся, хреста покаяння, який вів до спасіння. А багато, на жаль, несуть хрест того розбійника, який був і залишився блудним сином, бо не захотів принести покаяння. Хочемо ми цього чи ні, але всі ми - "розбійники". Постараємося ж, хоча б, стати "благорозумними розбійниками".

ПОКАЯННЯ

ПІСЛЯМОВА

На завершення книги спробуємо на якийсь час залишитися наодинці з самими собою, проаналізувати те, що відбувається в нашій душі. Можливо, перед мисленим поглядом деяких з нас пройде низка множества гріхів, які душать нас і роблять наше життя начебто безвихідним і безнадійним. Ми відчуваємо, що в кожній ситуації диявол розставляє сіті між нами і Богом. Тоді виникає жахлива спокуса, яка ніби диктує варіанти вироку. Один звучить приблизно так: "Земля - це скопище гріхів, люди тонуть в них. Що би ти не робив, тебе все одно чекає небезпека: чи то зі сторони інших людей, у взаєминах з ними, в тому, як все в цьому світі влаштовано. Ти приречений на гріх. Для тебе нема іншого шляху, іншого рішення, крім того, щоб уникати спілкування з людьми, боятися зіткнення з навколишнім світом. Тобі нічого не залишається, як тільки відчувати піднесену над тобою важку десницю безжалісного карателя, Бога".
Інший варіант вердикту "підбадьорює": "Чоловіче, не бійся нічого, ніяких гріхів не існує, диявола теж. Це все видумали попи, щоб керувати нами. Не слухай їх. Живи і насолоджуйся; роби те, що тільки твоя душенька забажає, не зупиняйся ні перед чим. Заборон не існує, є тільки те, що тобі подобається. У тебе всього лиш одне життя, бери від нього все, що зможеш".
Здавалося б, два взаємовиключних висновки, але при всьому тому вони сходяться в одній точці: "Чоловіче, у тебе нема надії!" І в цьому також велика неправда і велика спокуса, яка має за мету довести нас до відчаю, вгасити будь-яку надію на зближення з Богом, на спілкування з братом. Бо якщо скрізь і всюди панує гріх, то людині нічого не залишається, крім того, щоб дрижати перед Богом і остерігатися людей.
Ну, а якщо "ніщо не є гріховним", то прийде та сама безнадійність. Оскільки ми живемо, як нам подобається, і ні з ким не рахуємося, то, напевно, не зможемо любити ні Бога, ні людей. Як можна любити когось, в кому ти зовсім не маєш потреби?

* * *
Ця книга написана з однією метою: показати тобі, православний читачу, шлях надії, покликати туди, де надія пересилює безнадійність, де Христос закликає кожного з нас на зустріч любові, де людина може відгукнутися на цей заклик. Між висновками "все є гріх" і "ніщо не є грішним", які ведуть в тупик безнадійності, існує так званий царський шлях Церкви Христової. Христос прийшов, щоб допомогти саме грішникам. Нема людини без гріха, без гріха один Христос. Отже, Він не вимагає від нас стати безгрішними. Для того, щоб наблизитися до Нього, достатньо мати усвідомлення гріховності і впевненість в благодаті Божій: Неможливе в людей, можливе є в Бога. (Лк. 18,27).
Таїнство сповіді не на словах, а насправді є Таїнством. Людина приступає до нього із звичайним почуттям гріховності, а потім почуває себе ще більше грішною. Однак потрохи, якщо у неї є рішучість і прагнення до очищення, незбагненним чином вона починає відчувати, що, яку б безодню не ховала в собі її душа, Христос поруч з нею, всередині її; що Він приймає і любить людину такою, якою вона є, - грішною. Покаяння показує нам, наскільки ми грішні, і в той же час дає надію на зцілення. На сповіді ми дізнаємося, яке важке і гірке правдиве покаяння. Однак разом з цим зміцнюється наша впевненість в милосерді Господа.
Якщо страх і сумніви все ще живуть в нашій душі, то прислухаймося до Його чоловіколюбного кличу:
"Я - Отець, Я - Жених, Я - Джерело, Я - Корінь, Я - Основа. Все, що ти захочеш, - це Я. Ти нічого не будеш потребувати. Я все тобі дам. Тому що Я прийшов, щоб служити, а не для того, щоб Мені служили. Я і друг, і гість, і глава, і брат, і сестра, і мати. Я - все. Тільки прийди до Мене як до свого, рідного. Я став бідняком і не мав прибіжища заради тебе. На Небесах Я заступаюся за тебе перед Отцем, Я з'явився на землю посланцем від Отця для тебе. Ти для Мене все: брат, співспадкоємець, друг і співтовариш. Чого ж ти ще хочеш?"
Сповнившись відваги, відповімо ж Господеві нашому Ісусові Христові:
"Владико Христе Боже, що Твоїми страстями мої страсті зцілив і ранами Твоїми мої рани вилікував, даруй мені, який багато Тобі нагрішив, сльози каяття. Змішай моє тіло з пахощами життєдайного Тіла Твого і насолоди душу мою Твоєю Чесною Кров’ю від гіркости, якою напоїв мене ворог. Піднеси до Тебе мій розум, який додолу поник, і виведи із смертельної прірви, бо не маю покаяння, не маю зворушення, не маю сліз розради, які підносять дітей до їхнього спадкоємства. Отуманений розумом у життєвих пристрастях, не можу глянути на Тебе у хворобі моїй, не можу зігрітися слізьми, які виявляють любов до Тебе. Але, Владико Господи, Ісусе Христе, скарбе дібр, даруй мені всеціле покаяння і серце ревне, щоб знайти Тебе. Даруй мені благодать Твою і віднови в мені образ Твій. Я залишив Тебе – не залиши мене. Вийди, щоб знайти мене, поверни на пасовисько Твоє і поклич мене до овець вибраного Твого стада. Нагодуй мене з ними поживою божественних Твоїх Таїнств, молитвами Пречистої Твоєї Матері і всіх святих Твоїх. Амінь" (Молитва по 19-й катизмі Псалтиря).