Різдво Максима
В одному невеликому місті жив швець Максим Митрофанович. Його майстерня була розміщена у підвальному приміщенні будинку, в якому він мешкав. Тож, щоб потрапити на роботу, чоловік лишень спускався на декілька поверхів. Віконця майстерні були нарівні з бруківкою, тому, поглядаючи зрідка на вулицю, він бачив лише ноги перехожих. Багато з них він упізнавав, адже був єдиним шевцем на кілька кварталів. Завжди мав багато замовлень, бо працював на совість, та й від роботи ніколи не відмовлявся. Світло в його маленькій майстерні горіло до пізнього вечора. Він нікуди не поспішав. Уже декілька років удома на нього ніхто не чекав. Дружина і двійко дітей загинули в залізничній катастрофі, коли повертались із відпочинку. Максим був тоді у страшному розпачі – душевна рана не зарубцювалась досі.
Та якось у гості до нього зайшов земляк – старенький священик, який пам’ятав Максима ще малим хлопчиною. Саме йому майстер відкрив своє серце.
Священик довго мовчав, а потім витягнув із торби Євангеліє, поклав книгу на стіл і промовив:
– Я розумію твій біль і розпач, ти втратив найдорожче, що мав у житті. Але це не означає, що життя втратило сенс. Читай Євангеліє і переконаєшся, що Господь дуже хоче, щоб ти жив, і має для тебе особливий план, втім, як і для кожного з нас.
Максим відпровадив гостя, піднявся у квартиру і розгорнув книгу. Він, звичайно, знав зміст Євангелія, попри те, читання захопило його. Незабаром він мав уже улюблені місця, які перечитував особливо часто.
Якось перед Різдвом швець, читаючи Євангеліє від св. Луки, дійшов до місця, де йшлося про багатого фарисея, який запросив Господа до себе на гостину. Незабаром туди прийшла грішниця, вона намастила пахощами ноги Ісуса й обмила їх своїми слізьми. А коли фарисей почав обурюватись, Господь відказав йому: “Ти бачиш оцю жінку? Прибув Я у твій дім, і ти не дав води Мені на ноги. Вона ж слізьми обмила Мені ноги, витерла своїм волоссям”.
Чоловік так довго розмірковував над прочитаним, що аж запала глибока ніч, і Максим задрімав за столом.
Раптом крізь сон йому вчулося:
Чоловік схопився, та в кімнаті нікого не було. – Примарилось, – вирішив він, проте так і не зміг заснути до ранку.
Уранці поснідавши, спустився в майстерню і взявся до роботи. Руки вправно робили звичну справу, та вчорашнє марення не давало спокою, а тому швець увесь час поглядав у вікно. Ось пробігли хлопчаки із квартири навпроти, він упізнав їх за сучасними модними халявами на черевиках, які звужував. А от пішла на роботу в магазин Марія Степанівна із сусіднього будинку: він нещодавно клеїв їй підошву на чоботах. Ну, а це – черевики баби Шури. Латка на латці. Вона працює двірником аж на двох дільницях, а живе мало не на іншому кінці містечка. Уже давно вийшла на пенсію, але в неї дуже хвора внучка, то й змушена старенька щодня відкидати снігові замети. Максим зітхнув і знову взявся за роботу. Та забивши кілька цвяшків, знову глянув у вікно. Баба Шура стукала черевиком об черевик, намагаючись зігрітись.
Швець виглянув на двір:
– Бабо Шуро! А зайдіть-но до мене на хвилину, маю до вас справу.
Коли старенька спустилась у майстерню, електрочайник уже весело булькотів, а Максим насипав у горнятко цукор.
– Ви ото чайку попийте, а я миттю.
У квартирі, в коридорі, він відчинив шафу, витягнув коробку з чоботами покійної дружини, зняв із вішака її зимове пальто. І хутко збіг сходами вниз:
– Приміряйте, бабо, обновки, – сказав весело, накинувши на худенькі плечі двірнички пальто. – Це моєї Гані.
– Та ні, Максиме, не буду, то ж тобі пам’ять про покійницю, – замахала руками баба Шура.
Допивши чай, баба Шура пішла, а чоловік знову застукотів молотком. За вікном почулись якісь сердиті голоси і у вікно вдарило червонобоке яблуко. Максим вискочив на вулицю. Якась дорідна розчервоніла молодиця лементувала на повен голос: “Злодій”, – і тримала за руку хлопчину, який виривався з усіх сил.
– Відпустіть його, – попросив Максим, – він і так уже покараний, погляньте – який переляканий. Пробачте йому, завтра ж Різдво.
– Того й волочу яблука на базар, щоб купити щось на свята. А цей шибеник заслужив прочухана, нехай батьки знають, який син у них росте, і добряче всиплять, так, щоб три дні сісти не міг.
– Знаєте, – швець далі переконував жінку, – якщо його треба відшмагати до крові за те, що вкрав одне яблуко, то що ж тоді чекає на нас за наші гріхи? Бог вчить нас прощати…
– Може, це й правда, – раптом махнула рукою молодиця, відпустивши хлопчину, – але діти тепер такі розпущені. Як допомогти чи до роботи, то нема…
Вона вже хотіла закинути мішок собі на плечі, коли хлопець, що ніяково переминався з ноги на ногу, раптом запропонував:
– А можна я вам допоможу? Ви пробачте мені, будь ласка.
Молодиця глянула на нього й усміхнулась:
І вони із хлопчиком рушили, а Максим, який лише зараз відчув, як замерз, побіг у майстерню грітись.
Потроху смеркало. Швець знову глянув через вікно і побачив жіночі ноги в елегантних зимових чобітках. Він уже віддав останнє замовлення і мав намір зачиняти майстерню. Порозкладав акуратно всі інструменти, підмів долівку і знову глянув у вікно. Чобітки й далі були там, на одному підборі ледь піддерлась шкіра. Чоловік вийшов на вулицю – у сутінках, притулившись до стіни, стояла жінка.
– Вам погано? – співчутливо запитав Максим.
– Ні-ні, все гаразд, – квапливо відповіла незнайомка.
– Якщо ви не проти, то можете зайти на хвилинку до мене в майстерню, – і ви набійку загубили, шкода чобітків, а роботи на 10 хвилин. Заодно й зігрієтесь трохи.
Жінка знизала плечима, але таки спустилась у майстерню, сіла на дзиґлик, зняла чобіток і подала майстрові, який одразу взявся до роботи. Кілька хвилин було чути лише стукіт молотка.
Жінка глянула на Максима, і в її очах знову блиснули сльози, проте вона опанувала себе:
Вона вже зібралась іти, коли Максим ніяково подав їй два рум’яні яблука.
– Це вам, і… вашому малюкові. Не здавайтесь. Життя завжди сильніше. І моліться, Бог допоможе…
Уночі Максимові не спалось. Узяв Святе Письмо і почав читати історію про народження Христа. Зворушений, довго сидів біля вікна і дивився на нічну вулицю, тепер уже зверху. Тихо падав сніг, сніжинки витанцьовували чудернацький танець, світло ліхтаря скидалось на німб на іконах.
Заспокоєний чоловік потроху почав дрімати, аж раптом знову почув голос:
– Максиме, не впізнаєш Мене?
– Хто Ти? – запитав чоловік.
Максим виглянув на вулицю.
Унизу в новому пальто з мітлою в руках ішла баба Шура, за мить вона розчиналась у темряві.
– Це Я, – знову промовив голос.
І з'явилася жінка з яблуками, яка про щось жваво розмовляла з хлопчиною-бешкетником.
– Це Я, – ще раз пролунав голос.
Тепер вулицею йшла вагітна жінка, на її губах світилась щаслива усмішка.
Максима огорнуло якесь незвичне тепло, йому стало радісно і спокійно на душі, він почувався щасливим. Хотів знову почати читати Євангеліє про Христове Різдво, але книга розгорнулась не на закладці, а на іншому місці. Угорі сторінки Максим прочитав: "Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли..."
А внизу: "Все, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, – ви Мені зробили".
Максим перехрестився, усміхнувся і промовив: “Господи, ти приходив, і я прийняв Тебе як належить”.
Чи впізнаємо Христа ми? І чи приймемо Його належним чином у ці святкові дні?
Автор: Оксана Петрівська за мотивами оповідання Льва Толстого