Коли милостивий Бог заходився творити бать­ка, то спершу виготовив манекен - доволі висо­кий і кремезний.

 Але один із янголів, що саме знаходився по­близу, мовив:

 Татуню, а що то за батько? Якщо дітей ство­рив такими крихітними, як дірочки в сирі, то на­віщо витворюєш такого дебелого батька? Та ж не зможе він грати у шашки, поки не стане навко­лішки. Не приголубить дитя на сон грядущий, не згорнувшись клубком, і навіть не поцілує, як не складеться навпіл...

 Твоя правда, - відповів Бог, усміхнувшись, - та якщо Я зроблю його меншим, то діти не мати­муть на кого дивитися, задерши голову.

 І коли згодом ліпив батькові руки, то зробив їх досить великими та дужими.

А янгол нахилився, приглядаючись до творіння, і несхвально промовив:

 -Татуню, як такими ручищами можна зав'язати дитині бант, застебнути чи розстебнути ґудзика, заплести кіску чи витягти з пальчика скалку?

- І це правда, - з усмішкою відповів Бог, - зате ж долоні достатньо широкі, аби вмістити все, що можна знайти у дитячій кишені, а водночас до­статньо малі, аби погладити маля по голівці.

Бог саме взявся ліпити ноги, нечувано довгі та грубі, коли ж янгол не витримав знову:

Так не годиться! Чи Ти й справді гадаєш, ніби на такі колоди можна вранці схопитися з ліжка, щоб заспокоїти дитину, яка плаче? Чи протисну­тись через зграйку дітлахів, не роздушивши, при­наймні, двох із них?

Не бійся, - усміхнувшись, відказав Бог, - но­ги вийдуть на славу. От побачиш: вони не дадуть упасти, коли батько з дитиною бавитимуться в коня і вершника. Крім того, ними виганятимуть мишей із великої хати, а ще хвалитимуться чере­виками, завеликими для будь-чиєї ноги.

Бог працював цілу ніч, аби звірити людині-батькові лиш незначну кількість слів, зате об­дарувати його сильним і таким, що викликає до­віру, голосом; дати йому очі, спроможні бачити все і, при тім, не втрачати спокійно-поблажливого виразу.

А, насамкінець, по тривалому роздумі, останнім дотиком Бог створив сльози. Після чого звернувся до Свого янгола із запитанням:

- Ну як, тепер ти переконався, що батько мо­же любити так само віддано, як і мати?