В одному великому місті жили два брати. Їхній батько був високим державним урядовцем, тож подбав щоб його сини отримали добру освіту та обійняли високі державні посади.

Cтарший син Володимир був змалечку побожний, добрий, чуйний до людського горя. Молодший Ярослав мав зовсім іншу вдачу. Був самолюбивим і зарозумілим. Вже замолоду потоваришував він з безбожниками і втратив віру.

Володимир завзято захищав скривджених і через те втратив державну посаду, жив у біді сам-самісінький. Дуже бідував, але нікому не скаржився, а з того, що вдалося йому заробити, давав ще біднішим від себе. До брата Ярослава не заходив ніколи, бо знав, що йому там не раді ні брат, ні його жінка. Вони вважали Володимира диваком і соромилися його. І він теж ніколи не просив у брата допомоги, хоча б й довелося загинути з голоду.

Дні минали за днями, а за днями й роки. Надійшла осінь життя обох братів. Ярослав мав забезпечену старість – отримав велику пенсію. За час державної служби  доробився і чимало майна, був власником трьох будинків. А на старшого брата Володимира чекала невесела година. Доки ще може працювати головою, доки ще здоровий, завжди заробить стільки, що вистачить і йому на помірковане життя, і на допому для бідніших. А що буде потім, коли розум ослабне, а рукам не стане сил?

Про це, мабуть, думав би кожний, якби опинився у таких обставинах, але не Володимир. Він завжди собі говорив: “Моя заступниця – Пречиста Діва Марія, а Вона випросить у Свого Сина ту ласку, що тоді, коли я вже буду непотрібний на землі, Він покличе мене у кращий світ до вічного життя!”

І, очевидно, Пречиста завжди заступалася за нього у Свого Сина, бо хоча роки й минали, Володимир все ще чувся дужий тілом і душею, і розум мав гострий…

Жив Володимир у старій хатині на краю передмісття. На тій самій вулиці жив і його брат Ярослав у пишній садибі серед розкішного саду, повного дерев, кущів та прекрасних квітів.

Але Божі стежки невідомі! Несподівано обидва брати захворіли майже водночас і до обох наближалася смерть…

Володимир лежав у простому ліжку, на соломі, прикритій рядном, а під головою мав невеличку подущинку. Не було біля нього нікого. Лише деколи, відколи занедужав, навідувалася до нього молодиця Ганна, власниця того старенького будиночка, де жив Володимир. Але долядати за хворим їм було ніколи, бо мала велику родину, а також торгувала в місті – продавала зелень й овочі зі свого городу.

Але Володимир був спокійний. У нього була могутня помічниця Марія – Матір нашого Господа. Все життя Богородиця допомагала йому, отож, і тепер не покине його, хоча б і весь світ відступився від нього. І тепер, коли він відчував, що вже наближається його остання година, молився безперестанку:

-   Мати Пречиста, не дай мені відійти з цього світу без останньої потіхи та пришли до мене священика.

Його душа прагнула небесної поживи. Тут, на землі, він не мав уже іншого бажання, як тільки поєднатися зі Спасителем та під Його проводом вступити на дорогу у вічність.

 Його брат Ярослав теж розумів, що надходить смерть. Лікували його найкращі лікарі, але, врешті, сказали: “Немає вже виходу!”. Тоді Ярославова жінка, що не втратила віри в Бога, як її чоловік, стала його благати, щоб згодився покликати священика, який  допоможе йому поєднатися з Богом. Але Ярослав, який все життя не знав інших турбот, як лише дбати про гроші та багатство, і тепер уперто стояв на своєму:

-  Не треба мені священика. Все життя я не вірив у Бога, воював з вірою, то вже сама гордість і вірність моїм поглядам не велять мені. Навіть зі стаху перед смертю заперечувати мої переконання.

Однак, коли він на довгі години впав у забуття і не мав уже сили поворохнути ні головою, а ні рукою, жінка таки послала покоївку до священика. Але дівчина не застала священика вдома, тож сказала його кухарці прізвище недужого та вулицю, де він жив.

Коли священик прийшов додому й довідався, що якийсь хворий вмирає, відразу пішов у церкву, взяв Святі Тайни та разом з дяком пішли на вказану вулицю. Там стали розпитувати, де живе хворий, але ніхто із зустрічних не міг пояснити. Так вони зайшли аж на кінець вулиці. Тут до священика приступила якась жінка й сказала:

-  Ідіть у той старий будиночок, там - умираючий!

Священик, увійшовши в кімнату, застав старенького Володимира, який лежав спокійно, а уста його тихо шепотіли молитву. Отець висповідав старця й уділив йому останнє Святе Причасття. Старець на мить впав у стан якогось оціпнення, а потім відкрив очі й сказав:

-   Отче, важко в це повірити, що в останню годину Богородиця подбала про мене! Не знаю, як Ви прийшли, не знаю, хто Вас покликав! Але я такий вдячний, такий вдячний!

 Голос його ставав щораз слабший, а дихання важче. Священик почав відмовляти усталені молитви при вмираючих. Однак старець уже пошепки попросив:

-  Промовте отче, величальну пісню Марії, якою Вона прославила Всевишнього в день її Благовіщення.

І священик молився:

-  “Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, Спасі моєму…”

І як тільки священик промовив ці слова, старець зітхнув і віддав Богові душу.

Коли священик повернувся додому, кухарка подала йому записку, що її залишила дівчина, яка приходила до священика вдруге. Там була подана докладна адреса Ярослава.

Священик негайно пішов туди, але вже не застав хворого живим. Багач пішов до Небесного Судді з нерозкаяним, гордим і закаменілим серцем.

По дорозі додому священик пригадав жінку, що спровадила його до першого вмираючого. Була вона одягнена в простий одяг, але її постать і обличчя були такі шляхетні, що вона, очевидно, не могла бути звичайною жінкою. Аж тепер священик збагнув, що це був ніхто інший, а тільки Сама Божа Мати. І хіба не на бажання старця він відмовив: “Величає душа моя Господа…”, аби прославити Небесного Творця і Богородицю? Вдома, в глибокому зворушенні, священик ще раз відмовив цю величальну пісню Пречистої.

 Переповів Антін Лотоцький