Ранніми сутінками грудневого пополудня йшов старий бурлака непевної ходою - куди несли очі. Його трусило, був знесилений до краю. Це знесилення було зовсім інше, як досі. Огортали його неспокій і почуття безпорадності. Яких він досі не знав… Скільки ж то зим уже пережив! Тієї осені, коли дерева з пожовклим листтям поринали в імлі, вперше прийшла йому думка, як би воно гарно було, коли б де-небудь була якась хатина для нього. Стіл, тепла піч і людина. Що з нею можна погомоніти.
Таке думав бурлака, коли мандрував у імлі. А потім знову були самотні дороги, що вели попри багато домів, попри багатьох людей, що жили у теплих хатах. А тепер ці мрії знову повернулися і ставали настирливішими, ніж досі. Це його розлютило. Ах, він стомлений до смерті – ось в чому причина.
І раптом охопила його сильна тривога, що він не переживе цієї зими. Він поплентався поміж безлистими яблунями і роглядався за якоюсь стайнею. Але довкола не було видно жодної стріхи. Аж праворуч дороги, серед чотирьох лип, побачив білий кам’яний хрест. В осінніх сутінках на ньому біліло тіло Спасителя, ліворуч – фігура св. Івана, а праворуч – Матері Божої. Вона стояла із складеними руками та споглядала вгору – на розп’ятого Сина.
Знесилений бурлака впав на широку лавку перед Розп’яттям і випростався на ній. І коли так лежав, холодний піт вкрив усе його тіло. З кожним поривом вітру бурлака здригався та стукотів зубами.
- Може, хтось тут проходитиме, - думав, - то покличу його. Та чи почують мене?
Спробував кричати, але з грудей виривався лише хриплий стогін.
- Можливо, хтось таки знайде мене, - думав він.
- Занесуть в якесь село. Напевно, знайдуться люди, що пам’ятають заповідь Божу про любов до ближнього. Вони ж християни, як і я! Правда, не був я добрим християнином, але так сталося. Весною чи літом, а то й у гарну осінь, коли земля даравула мені достатньо своїх плодів. Я нечасто згадував про Бога. Але коли біда притискала, тоді молився я до Тебе, Боже мій, і Ти, як добрий батько, ніколи не відсторонювався від мене, хоча, бувало, що люди нехтували мною. Ти ж завжди захищав мене і не дав загинути з голоду. Чи ж тепер Ти забув про мене! Чи повинен я вмерти на самоті, навіть без Твоєї присутності, найкращий і найщедріший Отче!
І в цій тривозі його погляд зупинився на Божій Матері.
- Небесна Помічниця християн, - думав він, - Утіха зажурених, Пристановище грішників!
Старець бурмотав слова з молебня до Пречистої Діви, що запам’яталися йому ще з дитячих років. Різні спогади із прожитого виринали в його уяві. Він пригадав, як мати водила його до церкви.
- Ненька, - прошепотів він тихо. Тоді знову поглянув на образ Матері Божої та благав у Неї помочі. І знову словами з молебня.
- Але ж хто я такий, - думав бурлака, - щоби Богородиця прийшла до мене!
Аж раптом Вона зробила малий крок, стала біля нього і схилилася над його обледенілим лицем…
- Ах, у мене напевно гарячка, а, може, це - сон…
Ні, Марія таки підійшла і робила знак хреста на його чолоі, на вустах та на грудях. Потім стягнула хустку і пішла.
Довго мусила йти, аж поки зайшла в село і прямісінько до пароха. Там, в одному вікні, ще світилося. Постукала раз, двічі, тричі…Відчинилося вікно і чоловічий голос спитав:
- Хто там і що потрібно?
- До вмираючого треба…
- Зараз іду! – відповів священик.
За хвилину вийшов священик і постукав до дяка, а незнайомка чекала біля воріт. Коли священик йшов із Святими Дарами, вона стала навколішки й поклонилася, а потім пішла попереду. За нею ішов дяк з ліхтарем, а за ним – священик.
Коли прийшли під липи, бурлака вже був напівзамерзлий. Священик висповідав його і запричащав. Сльози з’явилися в очах недужого. Він був щасливий, що Спаситель зійшов до нього, бурлаки пропащого, який так часто байдуже проходив попри церкви. Христос чекав терпеливо аж досі. А він не міг цього зрозуміти, аж поки Божа любов не повернулася в його серце. Хотів щось спитати, проте не міг відкрити рота, хотів подивитися на Богородицю, але не міг повернути голови. Він вже нічого не бачив і не чув. Не відчував навіть холоду, і що його життєва мандрівка наближалася до кінця.
Незабаром на дорозі з’явилася якась жінка з підводою.
- Його треба негайно завезти в село! На возі є солома. Допоможіть йому, Я вас за це винагороджу!
Поки священик міг що-небудь відповісти, Вона вже зникла. І не було часу роздумувати над тим. Поклали старого бурлаку на возі і поїхали в село. Священик велів взяти його до себе. Там поклали його в постіль.
Зігрівшись, бурлака прошепотів:
- А таки - це була Вона. Зійшла з місця і прийшла до мене. Навіть залишила Свого Сина… Задля мене…
Священик зручніше підмостив подушку під голову вмираючого.
- Власного Сина, кажети?
- Егеж, Спасителя на хресті, чи ж ви не бачили?
- Авжеж, бачив. Матері Божої не було, коли я прийшов.
- Вона почула моє благання! – радів бурлака. – Мати Божа!...
- За всіх молишся, Благая, - почав молитву священик, - прибігаючих із вірою, в державний Твій Покров, іного бо і мами грішні ко Богу…
Вмираючий тихо повторяв ці слова за священиком і згодом затих. Душпастир заплющив очі та склав руки на грудях.