Їхав якось пустелею могутній володар, а вслід за ним тягнувся довгий караван верблюдів, обтяжених незчисленними скринями золота і самоцвітів, що належали володареві. Дорогою один з верблюдів засліплений блиском розжареного сонцем піску, зідхнувши гучно, звалився на коліна і підвестися вже не міг. Скрині, тріскаючи, сповзли з його боків додолу, а перлини й самоцвіти змішалися з піском. Володар не зупинив походу, бо запасних сринь не було, а верблюди були і так переобтяжені. З помахом руки, в якому рівною мірою було і жалю, і великодушности, він дозволив своїм пажам і зброєносцям, повизбирувати коштовне каміння, котре ті спроможуться відшукати. І доки вони, ретельно перетрушуючи пісок, пожадливо шукали свою здобич, правитель далі верстав свою путьна чолі каравану. Та від певного часу почав відчувати, мовби хтось безупину прямує за караваном услід. Озирнувся - аж то біжить один із його пажів, задиханий і спітнілий.

- А ти що, - запитав його державець, - не залишився збирати коштовності?

- Я йду за моїм володарем! - відказав юнак радісно й урочисто.

Від того часу численні з-поміж його учнів відступилися від нього і більше з ним не ходили. Тож мовив Ісус до дванадцятьох:  "Невже й ви бажаєте відступитися?

Але озвався до нього Симон Петро: "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе - слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти БожийСвятий" (Йоан, 6, 66-69) .

Бруно Ферреро.Звуки арфи