Жив собі брат при церкві і мав він недугу на ім’я “найкраще від усіх”. Хай про що тільки мова не зайде, він повсюди старався бути "найкращим від усіх". Прибрати в храмі - він уже мітлою мете, всеношна молитва - він серед перших запопадливо молиться, рулади словесні виписує.

І от в ніч на П’ятдесятницю приснився йому сон. Потрапляє цей брат на Небо, стоїть у черзі праведників, чекає і думає та уявляє, як Ісус його серед усіх виокремить, під білі ручки візьме, похвалою засипле. Годину, жде, другу, а Ісус все не підходить.

Захвилювався брат, озиратися став. Помітив, урешті-решт, що Ісус, недалеко від нього ідучи, похвалив когось. Тоді виступив брат назустріч і питає:

-          А якже я? Невже ж про мене забули?

Ісус глянув на нього  і сказав:

-          Не знаю, хто ти.

-          Та ж як?  Я в церкві служив, у хорі співав, Біблію читав, нічні молитви вистоював.

-          Не пам’ятаю Я тебе, - відказує йому Ісус.

Тут брат помічає диякона з церкви, що тиждень тому як помер, а доти молився за всю громаду. І просить брат його допомоги - заступитися, потвердити, що він справді служив у їхній громаді і таке інше. Заступився за нього диякон словом, вислухав його Ісус і каже:

-          Може, ти і правду мовиш, але Я особисто його не знаю, і тут йому не місце.

Тут же підхопили брата ангели і віднесли, куди належить.

І от прокинувся брат серед ночі, облитий потом і з сильним криком, і замислився добре – яка ж несправедливість! До ранку міркував і згадав, що диякон перед смертю таку науку давав:

“ Не той у  Царстві Бога великий, хто зробив багато, а той великий, хто пізнав Христа!”

І після цього сну брат позбувся цієї своєї духовної недуги. Він, нарешті, зрозумів, що найбільше Ісус цінує в людях.