У животі вагітної жінки розмовляли двоє малюків-близнюків. Один каже:

- Ти віриш у життя після пологів?

- Певна річ. Усім очевидно, що життя після пологів існує. Ми тут, аби стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає згодом.

- Це - дурість! Жодного життя після пологів бути не може. Ти хіба можеш уявити собі таке життя?

- Я не знаю подробиць, але вірю, що там буде більше світла і що ми, можливо, ходитимемо самі і їстимемо ротом.

- Яка дурниця! Ніхто не може ходити і їсти ротом, це - геть смішно. Ми ж маємо пуповину, що нас годує.

- Я певен, що так і буде. Все просто виглядатиме трішки інакше.

- Але ж звідти ще ніхто і ніколи не повертався. Життя просто закінчується пологами. І, взагалі, життя – це одне суцільне страждання в темряві.

- Ні, ні. Я добре не знаю, як буде виглядати наше життя після пологів, але, у всякому разі, ми побачимо маму і вона піклуватиметься про нас.

- Маму? Ти віриш у маму? і Де ж вона?

- Ми – це вона. Вона повсюди навколо нас. Ми перебуваємо в ній і, завдяки їй, рухаємося та живемо. Без неї ми просто не можемо існувати.

- Нісенітниця. Не бачив я ніколи ніякої мами, а тому – її просто немає.

- Тоді скажи – завдяки чому ми існуємо?

- Цього я ще не можу вичерпно пояснити. От підростемо ще трохи і я знайду пояснення для всього. Якщо вона так піклується про нас, то чому не допомогла нам, чому ми мали стільки клопотів?

- Не згоден я з тобою. Бо часом, коли все навколо стихає, можна почути, як вона співає і гладить наш світ. Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів.

«365 притч на щодень»; видавництво «Свічадо», 2013 (с)